сьогодні
03
квітня 2020
Проповідь в Неділю про Страшний Суд.
22 лютого 2020
Dubnosobor

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа.

Не раз і не два Євангеліє попереджає нас про те, що ми будемо судимі, і про те, як ми можемо врятуватися і не бути осудженими. В одному місці Господь говорить: “Не всякий, хто каже до Мене “Господи, Господи”, увійде в Царство Небесне… Деякі прийдуть і скажуть: Чи не преломляли ми хліб у дворах Храму Твого? Чи не молилися ми, не славили чи славу Свою?.. І Я скажу їм: Відійдіть від Мене, хто чинить неправду…”.

Отже, не зовнішніми проявами благочестя ми спасемося. Євангеліє, що ми читали в день митаря і фарисея, вже говорило нам щось про це. Фарисей був вірний у всьому зовнішньому, але внутрішньо залишався мертвим і холодним до одного, найважливішого: до любові. Він міг сказати Господу: “Чи не молився я так часто в Твоєму храмі?”. І почув би слова, що я тільки що процитував вам. Він міг би також згадати уривок зі Старого Завіту, де говориться, що гидота перед Господом — молитва того, хто не прощає своєму братові.
І ось сьогодні перед нами постає Євангеліє про останній, Страшний суд. Прийде день — і не обов’язково, коли ми помремо, а це може бути мить, коли ми, раптово прозрівши, коли раптово стане ясним наш розум, запитаємо себе: у чому порятунок? Чи можу я взагалі сподіватися на щось? …І першу відповідь на це питання ми отримали в образі митаря. Він не міг похвалитися нічим; він був зрадником іудеїв, він був корисливим, він був не вартим свого роду, не гідний Завіту, що був законом цього народу. І він розумів, що він абсолютно, гранично, безнадійно недостойний, і стояв, не сміючи навіть увійти в храм, тому що Храм був місцем, де живе Бог, місцем настільки святим, наскільки робить його Присутність Божа. І він бив себе в груди, кажучи: Прости мені, я — грішник…

Це — перший крок до прощення, до зцілення нашого життя і душі.
Сьогодні перед нами постає дещо інше. Нас не врятує суворе дотримання форм життя, нас не врятує благочестя, — те благочестя, що можна взяти в лапки, не врятує молитва, якщо ми молимося негідно. На Страшному суді, як ясно видно зі сьогоднішнього євангельського уривка, Господь нічого не запитає нас про нашу віру, наші переконаннях або про те, як ми зовні намагалися догодити Йому. Він запитає нас: чи були ви людяні? Коли ви бачили голодного, чи обернулися ви до нього серцем співчутливим, ви дали йому їжу? Коли ви бачили бездомного, чи подумали про те, як забезпечити йому дах над головою, трошки тепла, трошечки захищеності? Коли нам сказали, що хтось, може навіть, знайомий нам, зганьбив себе і потрапив до в’язниці, чи подолали ми сором, що ми — його (або її) друг, і відвідали його? Коли ми бачили когось, кому могли дати свій надлишок, зайве пальто, зайвий предмет, що мали — чи повернулись ми й дали його? І це — все, що Господь має на увазі, коли говорить про Страшний суд.

Як я вже сказав, єдине Його питання — це: чи були ви людяні, в найпростішому розумінні, в якому буває людяним навіть язичник? Хто завгодно може бути людяним, у кого є серце, здатне відгукнутися. Якщо воно у вас є, то двері для вас відкриті, щоб увійти в Царство і долучитися Богу — не сакраментальним прилученням, а причастям глибшим навіть, ніж Таїнство, — стати єдиними з Ним і вирости в Храм Духа, в Тіло Христове, в місце Його Втіленої Присутності.
Але якщо ми були людьми не людяними, як ми можемо думати про те, щоб стати божественними? Як ми можемо думати про те, щоб бути причасниками Божественної природи, володарями Духа Святого, живими для вічності? Нічого цього не може збутися.

І сьогодні, з ясністю і гостротою, перед нами стоїть Суд Божий, і стоїть перед нами Його милосердя; тому що Бог милосердний, — Він нас застерігає вчасно. Однієї миті достатньо, щоб змінити своє життя, — необхідна всього лише мить, не роки, так що і найстарший із нас може вмить побачити своє каліцтво, жах, порожнечу, неправду свого життя і повернутися до Бога з плачем, волаючи про милосердя. І наймолодший може теж навчитися тепер, поки є час, крок за кроком, бути просто людяним. Якщо ми людяні, тоді ми стаємо друзями Богу, тому що бути християнином — це означає обрати Бога другом собі. А ви знаєте, що означає дружба: дружба означає солідарність, дружба означає лояльність, дружба означає вірність, дружба означає бути єдиним в душі, в серці, в дії з тим, хто наш друг. Це вибір, що ми всі, мабуть, колись зробили, — і забували про нього так часто!

І ось сьогодні ми стоїмо перед цим Євангелієм про Суд. Але ми можемо щось і зробити перед очима Божими. Після служби біля дверей буде збір грошей на організацію, що опікується бездомними і тими, кому доводиться жити на вулицях, в підворіттях, хто залежить від перехожого, щоб мати можливість насититися, хто залежить від милосердя людей. Так ось, встаньте перед сьогоднішнім Євангелієм; встаньте не тільки емоційно, але справою, і коли побачите тарілку біля дверей храму, дайте, дайте щедро, дайте всім серцем, дайте так, як би ви хотіли, щоб вам дали, якби ви були на вулиці, — незахищені, самотні, сподіваючись за межею сподівання або втративши надію на людське милосердя.
У нас кілька миттєвостей, щоб зробити щось нескінченно просте. Зробімо ж, і нехай Боже благословення буде з кожним, хто зробить щось: не просто – аби зробити, але стільки, скільки може, щоб інша людина залишилася в живих, щоб вона могла дихати, а не пропасти. Амінь!

“Духовна подорож. Роздуми перед Великим постом”, митрополит Антоній Суржський.