сьогодні
23
жовтня 2018
Проповідь у 17-ту неділю після П’ятидесятниці.
22 вересня 2018
Dubnosobor

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа.

Хананеянка, яка приступила до Христа благаючи Його зцілити її біснувату дочку, язичниця, в час, коли євреї, єдині, хто вірив в Бога Єдиного, не спілкувалися з поганами, цуралися, їх. І ось ця жінка підходить до Христа: це вже говорить про те, що вона в Ньому побачила щось, чого вона не бачила в інших, що вона відчула щось у Ньому: чуттям, серцем вловила щось, що вселило їй довіру і зняло з неї страх, що вона буде прогнана.

І вона звернулася до Нього зі словами, які ми знаходимо також в Євангелії від Марка на вустах сліпого Вартімея: Ісусе, сину Давид! .. Це вже – сповідь віри: звичайно, не у Христа як Сина Божого, але в Христа як народженого від царственої гілки Давида, з якої має народитися Спаситель світу: Ісус, сину Давида, помилуй мою дочку! Вона біснується…

А Христос іде Своїм шляхом, мовчки, не озиваючись на її крик. І учні звертаються до Нього: “Відпусти її, – бо вона нас переслідує цим криком надії і відчаю… “Відпусти її” не означає “прожени”: це означає: Невже Ти не пошкодуєш? Вона ж теж людина – чи ні? Або нам цуратися таких? Хіба людське горе в поган не таке болісне, як і в нас? Відпусти її з миром…

І Христос каже: “Я не посланий до всіх – Я посланий до загиблих овець ізраїльського дому…” Ханаанка ж відповідає: “Господи! Допоможи…” Вона не відповідає на Його зауваження, що Він не до неї посланий; вона просто вірить, що Він її пошкодує; вона не сперечається; вона не стверджує: Як же так, – я теж людина! – Ні, вона просто вірить… І Христос випробовує її віру ще раз; Він цю віру, звичайно, знав; і ханаанка, знала Його прозріння; але учням, ймовірно, треба було виміряти глибину віри, на яку здатний язичник. Він їй каже: “Недобре відняти хліб від дітей і віддати псам…” Ці слова здаються такими жорстокими і нещадними; мені здається, що їх можна зрозуміти, якщо уявити собі Спасителя, який опустив свій погляд – уважний, вдумливий, жалісливий погляд – до піднятих очам цієї жінки; вона чула ці слова – як вона чула і інші жорсткі слова – але вона чула їх, і одночасно бачила лик Божественної Любові, звернений до неї. І вона відповідає немов з посмішкою: “Та ні, Господи! Адже і собаки живляться від кришок, які падають зі столу їхніх господарів”. Це можна сказати тільки з глибини віри та з свідомості, що жорстокі слова не виходять з черствого серця.

І Спаситель тут, як в інших випадках, на віру відгукується любов’ю і Своєю владою цілити, милувати і спасати: “Жінко! Твоя віра велика! Хай буде тобі за бажанням твоїм. І тієї години її дочка видужала. Тут ми бачимо ще і ще раз, що немає межі Божому співчуттю, що Він не ділить людей на віруючих і невіруючих, на своїх і чужих: для Нього чужих немає – всі свої; але разом з цим Він і очікує і вимагає від нас не легковір’я, а істинної віри, готовності довіритися Богові й готовності пробитись до Бога криком, благанням, вірою. І цьому ми повинні навчитися від ханаанки. Амінь.

11 жовтня 1981 р. Б.                                                                                                                                                    Митрополит Антоній Сурожський