• Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в третю неділю після П’ятидесятниці. →

• →

• До УВАГИ ПРИХОЖАН Свято-Іллінського собору! →

• Вітання настоятелю Свято-Іллінського собору протоієрею Ігорю Когуту. →

• Привітання з нагоди другої річниці інтронізації та Дня народження Блаженнійшого митрополита Київського і всієї України Епіфанія від міста Дубна. →

• РІЗДВЯНИЙ ПІСТ. →

• Вітання Архиєпископу Іларіону з Днем Тезоіменитства. →

• Проповідь у 18-ту неділю після П’ятидесятниці. →

• Вітання клірику Свято-Іллінського собору протодиякону Олександру Цомпелю. →

• Архієпископ Іларіон очолив Божественну літургію у Свято-Іллінському соборі міста Дубно. →

ДОКУМЕНТИ ВСЕПРАВОСЛАВНОГО СОБОРУ

ОКРУЖНЕ ПОСЛАННЯ СВЯТОГО І ВЕЛИКОГО СОБОРУ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!

Подячну пісню підносимо ми в Трійце поклоняємому Богу, сподобив нас зібратися «укупі» в дні П’ятидесятниці на острові Крит, освяченому Апостолом Язиків Павлом і його учнем Титом, «істинним сином за спільною вірою» (Тит. 1:4), і з дозволу Святого Духа завершити роботу Святого і Великого Собору Православної нашої Церкви – скликаного Його Божественною Всесвятістю Вселенським Патріархом Варфоломієм за згодою Блаженніших Предстоятелів Святіших Православних Церков – на славу благословенного імені Господнього, на благо народу Божого і всього світу, сповідуючи разом з Божественним Павлом: «Кожен повинен розуміти нас як служителів Христових i будівничих таїн Божих»(1 Кор. 4:1).

Святий і Великий Собор Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви являє собою справжнє свідоцтво віри в Боголюдину Христа, Єдинородного Сина і Слова Божого, який явив втілення, всім Своїм «справою» на землі, хресною жертвою і воскресінням Трійного Бога як безмежну Любов. Тому єдиними устами і єдиним серцем ми звертаємо слово «в нашому сподіванні» (1 Петр. 3:15) не тільки до чадам Найсвятішої нашої Церкви, а й до всякої людини, «ближньої і далекої» (Еф. 2: 17). «Сподівання наше» (1 Тім.1:1), Спаситель світу відкрився як «з нами Бог» (Мт. 1:23) і як Бог «за нас» (Рим. 8:32), «Який хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до пізнання істини »(1 Тим. 2:4). Проповідуючи милість і не приховуючи благодіяння, зі знанням слів Господа, що «небо і земля минуться, але слова мої не минуться» (Мт. 24: 35), «виконані радості» (1 Ін. 1:4), ми благовістимо слово віри , надії і любові, дивлячись на «невечірнє, що не має спадкоємства і нескінченний день» (Василь Великий, Бесіда друга на Шостіднев. – PG 29, 2). Той факт, що проживання наше «на небесах» (Фил. 3: 20), скасовує, але підсилює наше свідчення в світі.

В цьому ми рівняємося на переказ Апостолів і наших Отців, які проповідували Христа і через Нього спасительний досвід віри Церкви і, богослов’я як «ловці людей», прямували «по-апостольські» до людей кожної епохи, щоб передати їм Євангеліє свободи, «яку дарував нам Христос »(Гал. 5:1). Церква не живе для себе. Вона цілком приносить себе людству для піднесення і оновлення світу в новому небі і новій землі (див. Одкр. 21:1). Таким чином, вона несе євангельське свідчення і роздає у всесвіті дари Божі: Його любов, мир, справедливість, примирення, силу Воскресіння і сподівання вічності.

***

І. Церква: Тіло Христа, образ Святої Трійці

1. Єдина Свята Соборна і Апостольська Церква є боголюдське спілкування за образом Святої Трійці, передчуття і переживання есхатологічних реалій у Божественній Євхаристії і одкровення слави майбутнього століття і, як нев’януча П’ятидесятниця, нестихаючий пророчий голос в світі, присутність і свідчення Царства Божого, що «прийшло в силі »(Мк. 9:1). Церква як Тіло Христове «збирає» (Мт. 23: 37) в Ньому, перетворює і напуває світ водою, «тече в життя вічне» (Ін. 4: 14).

2. Апостольський і святоотцівський переказ, погодившись з навчаючими словами Господа і засновника Церкви на Таємній Вечері з учнями Його в таїнстві Божественної Євхаристії, характеризувало Церква як «Тіло Христове» (Мт. 26:26; Мк. 14:22; Лк. 22:19; 1 Кор. 10:16-17; 11:23-29) і завжди пов’язувало його з таїнством втілення Сина і Слова Божого від «Духа Святого і Марії Діви». У цьому сенсі переказ завжди підкреслював нерозривний зв’язок, з одного боку, всієї таємниці Божественного задуму спасіння у Христі з таємницею Церкви, і з іншого – таємниці Церкви з таїнством Божественної Євхаристії, безперервно затверджуючись в таємниче життя Церкви через дію Духа Святого.

Православна Церква, вірна цьому одностайному апостольському переданню і таємничому досвіду, є справжнім продовженням Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви, якою Вона сповідується у Символі Віри і затверджується в навчанні Отців Церкви. Таким чином, вона відчуває свою велику відповідальність не тільки за справжнє переживання цього досвіду церковним тілом, а й за достовірне свідчення істини всім людям.

3. Православна Церква, в єдності і соборності її, є Церква Соборів, починаючи з Апостольського собору в Єрусалимі (Діян. 15: 5-29) до сьогоднішнього дня. Церква сама по собі є Собором, зібраним Христом і керованим Святим Духом, згідно апостольського принципом «угодно Святому Духові і нам» (Діян. 15:28). За допомогою Вселенських і Помісних соборів Церква благовістила і благовістить тайну Святої Трійці, явлену в Втіленні Сина і Слова Божого. Соборна діяльність безперервно триває в історії в наступних соборах, що володіють вселенським авторитетом, серед яких були такі: Великий Собор (879-880), скликаний при Великому Фотії, Патріарха Константинопольського; скликані при святому Григорії Паламі Великі Собори (1341, 1351, 1368 рр.), за допомогою яких була затверджена істина віри, що стосується перш за все виходи Святого Духа і причастя людини неречовим божественним енергіям; потім Святі і Великі Константинопольські Собори – 1484 роки, які спростували уніатський Флорентійський Собор, 1438-1439 і 1638 років, 1638, 1642, 1672, 1691, що спростували протестантські вірування, а також Собор 1872 року засудив етнофілетизм як еклезіологічну єресь.

4. Святість людини не мислиться поза Тіла Христового, яким є Церква (Еф. 1:23). Святість виходить від Того, Хто єдиний Свят. Вона є прилученням людини святості Бога в «спілкуванні святих», як про це проголошує вигук ієрея під час Божественної Літургії: «Святеє святим», і відповідь віруючих: «Єдиний Святий, єдиний Господь Ісус Христос, на славу Бога Отця. Амінь ». У цьому ж дусі святий Кирило Олександрійський підкреслює, що Христос, «будучи Богом, святим по природі … освячується заради нас в Дусі Святому … Зробив же Він це для нас, не заради Себе Самого, а з тим, щоб таким чином з Нього і в ньому, що Першим отримав це освячення, благодать освячення була б затверджена у всьому роді цім ». (Тлумачення на Іоана, 11. – PG 74,548).

Таким чином, згідно святому Кирилу, Христос є «загальне обличчя наше», возз’єднується в своїй людяності людяність всього людського роду, «все ж були у Христі, і загальне обличчя людства сходить до Його особі» (Тлумачення на Іоанна, 11. – PG 73, 157-161), тому він є єдиним джерелом освячення людини Духом Святим. Таким чином, святість – це участь людини як в таїнстві Церкви, так і в священних таїнствах, центральне з яких – Свята Євхаристія, яка є «жертва жива, свята, благоугодна Боговi» (Рим. 12:1). «Хто вiдлучить нас вiд любови Божої: скорбота, чи утиски, чи гонiння, чи голод, чи нагота, або небезпека, чи меч? Як написано: За Тебе умертвляють нас кожен день; вважають нас за овець‚ приречених на заколення. Але все це переборюємо силою Того, Хто полюбив нас» (Рим. 8:35-37). Святі втілюють в собі есхатологічну ідентичність Церкви, як вічне славослів’я перед земним і небесним Престолом «Царя Слави» (Пс. 23:7), являючи образ Царства Божого.

5. Православна Соборна Церква складається з чотирнадцяти Помісних Автокефальних Церков, Всеправославного визнаних. Принцип автокефалії не може функціонувати на шкоду принципу соборності і єдності Церкви. Ми вважаємо таким чином, що створення Єпископських Зборів в православної Діаспорі, сформованих з усіх канонічно визнаних єпископів в кожному з встановлених регіонів, які продовжують відноситься до тих же канонічних юрисдикцій, що і в даний час, є позитивним кроком в напрямку їх канонічної організації. Їх послідовна робота гарантує повагу до еклезіологічного принципу соборності.

II. Місія Церкви в світі

6. Апостольське служіння і проповідь Євангелія, відома як місіонерство, є головною складовою ідентичності Церкви, зберіганням і дотриманням Господньої заповіді: «Ідіть, і навчіть всі народи» (Мт. 28: 19). Це є подих життя, яке Церква вдихає в людське суспільство і яким воцерковлює світ через що виникають всюди місцеві Церкви. У цьому сенсі православні віруючі є і повинні бути апостолами Христа в світі. Ця місія повинна виконуватися не агресивно, а вільно, в любові і повазі до культурної самобутності кожної людини і народу. У цих зусиллях повинні брати участь всі Православні Церкви з належною повагою до канонічного порядку.

Участь у Божественній Євхаристії – це джерело апостольської ревності до євангелізації світу. Беручи участь у Божественній Євхаристії і молячись на священних Зборах про Всесвіт, ми покликані продовжувати «літургію після Літургії» і давати свідчення істини нашої віри перед лицем Бога і людини, розділяючи дари Божі з усім людством, будучи слухняними ясної заповіді Господа перед Його Вознесінням: «і Моїми ви свідками будете в Єрусалимі, і в усій Юдеї та в Самарії, та аж до краю землі »(Діян. 1:8). Слова перед Божественним Причастям: «Розломнюється і розділяється Агнець Божий, розломнюваний і неподільний, що завжди споживається і ніколи не вичерпується» показують, що Христос як «Агнець Божий» (Ін. 1:29) і як «Хліб Життя» (Ін. 6:48 ) підноситься нам як вічна Любов, що з’єднує нас з Богом і один з одним. Він вчить нас розділяти дари Божі і приносити себе всім хрестоподібним чином.

Життя християн є правдиво свідоцтво оновлення всіх у Христі – «Хто в Христі, той нове творіння; стародавнє минуло, ото сталось нове »(2 Кор. 5:17) – і заклик, звернений до всіх людей, про особисту вільну участі у вічному житті, у «благодаті Господа нашого Ісуса Христа і в любові Бога й Отця», заради переживання в церкви «причастя Святого Духа». «Бо таїнство спасіння – для добровільно бажаючих його, а не насильно залучених» (Максим Сповідник, Тлумачення на молитву Господню. – PG 90, 880). Реєвангелізації народу Божого в сучасних секуляризованих товариствах, як і євангелізація тих, що ще не пізнали Христа, є безперервним обов’язком Церкви.

IІІ Сім’я – образ любові Христа до Церкви

7. Православна Церква вважає непорушним союз любові чоловіка і жінки, «велику таємницю … по відношенню до Христа і до Церкви» (Еф. 5:32) і що випливає з нього сім’ю, яка є єдиним гарантом народження і виховання дітей згідно з планом Божественної ікономії, «Церква мала» (свт. Іоан Златоуст, Тлумачення на послання до Ефесян, 20. – PG 62, 143), і надає їй належну душпастирську підтримку.

Сучасна криза шлюбу і сім’ї є результат кризи свободи і зведення її лише до егоцентричної евдемоністічеської самореалізації, її ототожнення з індивідуальною незалежністю та автономією, втратою містичного характеру єднання чоловіка і жінки, перекази забуттю жертовного характеру любові. Сучасне секуляризоване суспільство розглядає шлюб, керуючись чисто соціологічними і прагматичними критеріями, вважаючи його лише якоюсь простою формою взаємовідносин поряд з багатьма іншими, які мають право бути законно закріпленими.

Шлюб є такою майстернею життя в любові, що живиться Церквою, і неперевершеним даром благодаті Божої. «Висока рука» Бога, що «зв’язує», «невидимо стоїть перед беручими шлюб, поєднуючи» їх з Христом і один з одним. Вінці, що покладаються на голови жениха і нареченої під час здійснення таїнства, підносять до поняття жертви і повної посвяти себе Богові і ближнім. Також вони говорять про життя в Царстві Божому, розкриваючи есхатологічну спрямованість таїнства любові.

8. Святий і Великий Собор з особливою любов’ю і турботою звертається до дітей і всієї молоді. У різноголосиці взаємовиключних визначень щодо ідентичності дитячого віку Святійша наша Церква пропонує слова Господа «якщо ви не навернетесь і не будете як діти, не ввійдете у Царство Небесне» (Мт. 18:3) і «Хто не прийме царства Божого, як мала дитина, не увійде в нього» (Лк. 18:17), а також все сказане нашим Спасителем тим, хто «забороняє» (Лк. 18: 16) дітям наближатися до нього і« спокушає» (Мт. 18: 6) їх.

Церква пропонує молоді не тільки «допомогу», але і «істину» боголюдського нового життя у Христі. Православна молодь повинна усвідомити, що є носієм багатовікової і благословенної традиції Православної Церкви і разом з цим її продовжувачем: вона покликана мужньо зберігати, активно культивувати вічні цінності Православ’я, щоб нести цілюще християнське свідчення. Серед них з’являться і майбутні служителі Церкви Христової. Таким чином, молодь це не просто «майбутнє» Церкви, а й діяльний вираз боголюбивого і боголюдського її життя в сьогоденні.

IV. Виховання у Христі

9. У наш час в сфері виховання і освіти спостерігаються нові тенденції, що стосуються змісту і цілей освіти, а також підходу до дитячого віку, ролі вчителя і учня і сучасної школи. Оскільки освіту займається не просто людиною, як вона є, а тим, якою вона повинна бути і який зміст її відповідальності, само собою зрозуміло, що сформований нами образ людини і сенсу її буття визначають наш погляд і на його освіту. Переважаюча сьогодні секулярна і індивідуалістична освітня модель, яка виснажує молоде покоління, викликає заклопотаність у Православної Церкви.

У центрі пастирської турботи Церкви знаходиться освіта, мета якої не тільки інтелектуальний розвиток, але і формування та вдосконалення людини у всій її цілісності як психосоматичної і духовної сутності, згідно триптиху: Бог, людина, світ. Своїм повчальним словом Церква дбайливо закликає народ Божий і особливо молодь до усвідомленого і активної участі в житті Церкви, культивуючи в них «старанне бажання» життя у Христі. Таким чином, христоїменита повнота знаходить в Боголюдському спілкуванні Церкви екзистенціальну підтримку і переживає в ній передбачення воскресіння по благодаті обожнення.

V. Церква перед лицем сучасних викликів

10. Сьогодні Церква Христова стикається з викликом крайніх прояв ідеології секуляризації, що властивою політичним, культурним і соціальним подіям. Основним елементом ідеології секуляризації завжди було і залишається донині повне відчуження людини від Христа і духовного впливу Церкви через невиправдане ототожнення Церкви з консерватизмом, так само як і через не обґрунтовані історичні її характеристики, як нібито перешкоду на шляху усілякого прогресу і розвитку . У сучасних секулярних суспільствах людина, відрізана від Бога, ототожнює свободу і сенс життя з повною автономією і звільненням від свого вічного призначення, в результаті чого виникає ряд помилкових розумінь і навмисно неправильних трактувань християнської традиції. Таким чином, вважається, що дана з вишині у Христі свобода і прогрес «в міру зросту Христового» (Еф. 4:13) суперечать «самоспасительним» тенденціям людини. Жертовна любов оцінюється як несумісна з індивідуалізмом, а аскетичний характер християнської моралі вважається нестерпним викликом для людського евдемонізму.

Ототожнення Церкви з консерватизмом, несумісним з прогресом цивілізації, є довільним і наклепницьким, оскільки усвідомлення своєї ідентичності християнськими народами несе на собі вічну печатку справжнього вкладу Церкви не тільки в їх культурну спадщину, а й в здоровий розвиток світської культури в цілому, оскільки Бог поставив людину домоорганізатором всього Свого творіння і його співпрацівником в світі. Православна Церква протиставляє сучасному «людині-богу» як верховному мірила всього «Боголюдини»: «Бог що втілився, а не людини обожненої» (св. Іоан Дамаскин, Докладний виклад православної віри, 3,2. – PG 94, 988). Вона являє рятівну істину Боголюдини і Його Тіло – Церква як місце і спосіб життя в свободі, як «істинної любові» (див. Еф. 4:15) і як участь, вже на землі, в житті воскреслого Христа. Боголюдський, «не від світу цього» (Ін. 18: 36) характер Церкви, яка живить і направляє «в світ» свою присутність і свідчення, несумісний з співтворенні Церкви (див. Рим. 12:2) з світом в будь-якому вигляді.

11. Завдяки розвитку сучасної науки і технології наше життя кардинально змінюється. Все, що тягне за собою зміни в способі життя людини, вимагає від нього розуміння, оскільки разом зі значною користю, яку приносить науковий прогрес, полегшуючи наше повсякденне життя, успішно борючись з серйозними захворюваннями, сприяючи дослідження космосу, ми стикаємося також з його негативними наслідками. Існує небезпека маніпулювання людською свободою, використання людини як простого засобу, поступової втрати дорогоцінних традицій, загрози і руйнування природного середовища.

У силу самої своєї природи наука, на жаль, не володіє необхідними засобами для запобігання і подолання багатьох проблем, які вона ж прямо або побічно створює. Наукове знання не обов’язково стимулює моральну волю людини, яка, не дивлячись на те що знає про небезпеки, проте продовжує діяти, як нібито вона про них не знав. Відповідь на серйозні екзистенційні та етичні питання людини і проблему пошуку вічного сенсу її життя і світу не може бути дано без духовного підходу.

12. У наш час досить поширений ентузіазм, що стосується вражаючого розвитку в сфері біології, генетики та нейрофізіології мозку. Йдеться про наукові завоюваннях, спектр застосування яких може породити складні антропологічні і моральні дилеми. Безконтрольне застосування біотехнологій в зародженні, продовження і закінченні життя ставить під загрозу його справжню повноту. Людина активно експериментує зі своєю природою вкрай небезпечним чином. Існує небезпека її перетворення в біологічний механізм, в якусь безособову соціальну одиницю, апарат з контрольованим мисленням.

Православна Церква не може залишитися осторонь від обговорення таких істотних антропологічних, етичних і екзистенціальних питань. Вона спирається на Богоданні критерії, демонструючи актуальність православної антропології перед лицем сучасної підміни цінностей. Наша Церква може і зобов’язана висловити в світі своє пророчу свідомість в Ісусі Христі, Який у своєму Втіленні увібрав в себе всю людину і є абсолютним зразком оновлення людського роду. Церква демонструє святість життя і характер людини як особистості з самого моменту зачаття. Право на народження є першим серед людських прав. Церква як боголюдське суспільство, в якому кожна людина є унікальною істотою, призначенням якого є особисте спілкування з Богом, протистоїть будь-якої спробі об’ектофікації людини, перетворення його в вимірну величину. Жодному науковому відкриттю не дозволено ображати гідність людини і її божественне призначення. Людина не визначається лише її генами.

На цій підставі ґрунтується біоетика з православної точки зору. В епоху конфліктуючих один з одним уявлень про людину, православна біоетика висуває на перший план, на противагу світським автономним і нівелюючим антропологічним поглядам, створення людини за образом і подобою Божою і її вічне призначення. Таким чином, вона сприяє збагаченню філософської та наукової дискусії з біоетичних питань, за допомогою біблійної антропології та духовного досвіду Православ’я.

13. У світовому співтоваристві, орієнтованому на володіння і індивідуалізм, Православна Соборна Церква демонструє істину життя у Христі і згідно Христу, вільно втілену в повсякденному житті кожної людини в справах його «до вечора» (Пс. 103:23), за допомогою яких людина стає співробітником Вічного Отця – «бо ми співробітники Божі» (1 Кор. 3:9) – і Сина Його: «Отець Мій працює аж досі й Я роблю» (Ін. 5:17). Благодать Божа освячує Духом Святим справи рук співпрацюючої Богу людини, являючи в них твердження життя і людського спілкування. У таких рамках розглядається також християнська аскеза, що кардинально відрізняється від будь-якого дуалістичного аскетизму, що відокремлює людину від суспільства і від ближнього. Християнська аскеза і помірність, які пов’язують людину з таємничим життям Церкви, стосуються не тільки чернечого життя, але є характерною рисою церковного життя у всіх її проявах як видиме свідоцтво присутності есхатологічного духу в благословенному співжитті віруючих.

14. Коріння екологічної кризи, духовні та етичні, лежать в серці кожної людини. Ця криза посилилася в останні століття внаслідок численних поділів, викликаних людськими пристрастями, такими як користолюбство, жадібність, егоїзм, хижацтво, одним з наслідків яких для планети зробилася зміна клімату, яка в значній мірі загрожує природному середовищу – нашому спільному «дому». Розрив відносин між людиною і природою – є спотворення справжнього підходу до використання Божого творіння. Підхід до екологічної проблеми, заснований на принципах християнської традиції, диктує не тільки необхідність покаяння за гріх експлуатації природних ресурсів планети, тобто радикальної зміни світогляду і поведінки, а й аскетизму – як антидот проти споживацтва, обожнювання своїх потреб і власницької позиції. Він передбачає також нашу величезну відповідальність за збереження для наступних поколінь придатною для життя довкілля і за його використання відповідно до Божественної волі та благословення. У таїнствах Церкви затверджується творіння, а людина зміцнюється, щоб служити його економом, хранителем і «ієреєм», приносячи його зі славослів’ям Творця: «Твоя від Твоїх Тобі приносимо за всіх і за вся», культивуючи євхаристичний зв’язок з творінням. Цей православний, євангельський і святоотцівський підхід також звертає нашу увагу на соціальні аспекти і трагічні наслідки руйнування навколишнього середовища.

VI. Церква перед обличчям глобалізації, крайнього насильства і міграції

15. Сучасна теорія глобалізації, яка непомітно нав’язується і стрімко поширюється, вже викликає серйозні потрясіння в економіці і в суспільстві в світовому масштабі. Нав’язування її створило нові форми систематичної експлуатації та соціальної несправедливості, її мета – поступово прибрати перепони між різними національними, релігійними, ідеологічними та іншими традиціями, і це вже привело до ослаблення або навіть остаточного руйнування соціальних завоювань під приводом, нібито, необхідної реконструкції світової економіки, таким чином розширюючи прірву між багатими і бідними, підриваючи соціальну єдність народів і розпалюючи нові вогнища напруженості в світі.

Православна Церква перед обличчям нівелюючої і безособової гомогенізації, якій сприяє глобалізація, а також крайнощів етнофілетизму, виступає на захист ідентичності народів і зміцнення місцевих традицій. В якості альтернативної моделі єдності людства вона демонструє організацію Церкви, на основі рівної честі помісних Церков. Церква протистоїть провокаційною загрозу для сучасної людини і культурних традицій народів, яку таїть в собі глобалізація і принцип «автономії економіки» або економізм, тобто, відділення економіки від життєвих потреб людини і її перетворення в самоціль. Церква ж пропонує життєздатну економіку, засновану на принципах Євангелія. Таким чином, орієнтуючись на слова Господа: «Не хлібом єдиним живе людина» (Лк. 4:4), Церква не пов’язує прогрес людського роду тільки з підвищенням рівня життя і економічним розвитком на шкоду духовним цінностям.

16. Церква не втручається в політику у вузькому сенсі цього слова. Проте її свідчення є істотним чином політичним – як турбота про людину та її духовної свободи. Слово Церкви, незмінно сповнене розважливості, буде завжди сприяти здійсненню належних дій на благо людини. Сьогодні помісні Православні Церкви покликані побудувати нову форму конструктивної солідарності зі світською правовою державою в рамках нових міжнародних відносин, відповідно до біблійним принципом: «Віддавайте кесареве кесареві, а Боже – Богові» (Мт. 22:21). Ця солідарність повинна зберегти самобутність Церкви і держави, забезпечити їх щиру співпрацю на благо захисту унікальної гідності і, отже, прав людини, гарантуючи соціальну справедливість.

У наш час права людини займають центральне місце в політиці в якості відповіді на сучасні соціальні та політичні кризи і перевороти, для захисту свободи індивіда. Підхід Православної Церкви до прав людини стосується головним чином небезпеки зведення особистих прав до індивідуалізму і «правізму». Таке відхилення діє на шкоду громадському змістом свободи, веде до довільного перетворення прав в евдемоністічеські домагання і до введення небезпечного ототожнення свободи з людським свавіллям, «вселенської цінності», що підриває основи соціальних цінностей, сім’ї, релігії, нації і є загрозою основоположним моральним цінностям.

Отже, православне розуміння людини протистоїть як самовпевненому обожнювання індивіда і його прав, так і ганебного приниження людської особистості всередині сучасних гігантських економічних, соціальних, політичних і комунікативних структур. Православна традиція – це невичерпне джерело живих істин для людини. Ніхто ніколи не вважав і не дбав про людину так, як Боголюдина Христос і Його Церква. Основоположним правом людини є захист принципу релігійної свободи в усіх її проявах, таких, як свобода совісті, віри, відправлення культу, як і всі вирази релігійної свободи, будь то в особистому або громадському порядку. У нього також входить і право кожного віруючого практикувати вільно, без втручання з боку держави, виконання своїх релігійних обов’язків, публічне викладання релігії і умови функціонування релігійних громад.

17. Зараз ми переживаємо поширення хворобливого явища насильства в ім’я Боже. Спалахи фундаменталізму в надрах релігій ризикують привести до панування думки, що воно становить сутність релігійного феномену. Істина, однак, полягає в тому, що фундаменталізм як «ревнощі не по розуму» (Рим. 10:2) є проявом хворобливої релігійності. Справжній християнин, наслідуючи приклад Розп’ятого Господа, не вимагає жертви, але приносить себе в жертву, і з цієї причини є найсуворішим суддею релігійного фундаменталізму будь-якого походження. Щирий міжрелігійний діалог сприяє розвитку взаємної довіри, просуванню миру і примирення. Церква трудиться заради того, щоб зробити більш відчутним присутність «Світлом світу» на Землі. Істинний світ досягається не силою зброї, але тільки шляхом любові, «не шукає свого» (1 Кор. 13:5). Єлей віри повинен використовуватися для полегшення і зцілення старих ран інших людей, а не для розпалювання нових вогнищ ненависті.

18. Православна Церква c болем і молитвою стежить і відзначає велику сучасну гуманітарну кризу, експансію насильства та збройних конфліктів, переслідування, вигнання і вбивства представників релігійних меншин, насильницьке вигнання сімей з їх домівок, трагедію торгівлі людьми, порушення основних прав окремих людей і народів і примус до зміни віросповідання. Вона беззастережно засуджує викрадення людей, тортури і жахливі страти. Вона засуджує руйнування храмів, релігійних символів і пам’ятників культури.

Православна Церква особливо стурбована становищем християн і інших переслідуваних етнічних і релігійних меншин на Близькому Сході. Зокрема, вона звертається до урядів цього регіону із закликом захистити християнське населення, православних християн давньосхідних Церков та інших християн, яким вдалося вижити в колисці християнства. Корінні християни та інші групи населення мають невід’ємне право залишатися в своїх країнах як рівноправні громадяни.

Отже, ми закликаємо всіх залучених в цей конфлікт, незалежно від їх релігійних переконань, попрацювати в ім’я примирення і поваги до прав людини, перш за все заради захисту божественного дару життя. Війна і кровопролиття повинні закінчитися, щоб запанувала справедливість, повернувся мир і стало можливим повернення вигнаних до рідних домівок. Ми молимося про мир і справедливість в країнах Африки, що проходять через важкі випробування, а також в стражденній Україні. На Соборі ми знову наполегливо повторюємо заклик до відповідальних осіб звільнити двох викрадених в Сирії архієреїв – Павла Язіджі і Іоана Ібрагима. Ми молимося про звільнення всіх наших побратимів, які перебувають в заручниках і полоні.

19. Сучасна проблема біженців та міграції, що постійно погіршується з політичних, економічних і кліматичних причин, знаходиться в центрі уваги світу. Православна Церква незмінно ставилася і продовжує ставитися до вигнанців, до всіх, що перебувають в небезпеці і потребі, ґрунтуючись на словах Господа: «Бо голодував Я, і ви дали Мені їсти; спраглим був, і ви напоїли Мене; був подорожнім, і ви прийняли Мене; Був нагим, і ви зодягли Мене; був недужим, і ви відвідали Мене; у в’язниці був, і ви прийшли до Мене» (Мт. 25:35-36) і «істинно кажу вам: зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили» (Мт. 25: 40). Протягом усього свого історичного шляху Церква перебувала на боці «струджених і поневолених» (Мт. 11: 28). Ніколи церковне людинолюбство не обмежувалася лише актами благодійності, здійснюються час від часу по відношенню до нужденних і стражденних, але мало на меті усунення причин, що призвели за собою соціальні проблеми. «Справа служіння» Церкви (Еф. 4:12) визнається всіма.

Таким чином, ми направляємо наш заклик насамперед до тих, в чиїй владі усунути причини виникнення кризи біженців, з тим щоб вони вжили належних позитивні рішення. Ми закликаємо політичні влади, православних віруючих та інших політиків різних країн, в яких знайшли і продовжують знаходити притулок біженці, надати їм будь-яку можливу допомогу, навіть з останніх сил (засобів).

VII. Церква: свідоцтво через діалог

20. Церква піклується про тих, хто віддалився від неї, і інтерес до тих, хто не сприймає її голосу. Усвідомлюючи той факт, що вона являє собою живу присутність Христа в світі, вона втілює божественний Задум спасіння в конкретні дії всіма доступними їй засобами, заради достовірного свідчення істини у всій строгості апостольської віри. У світлі такого розуміння обов’язку свідоцтва і приношення Православна Церква з давніх-давен надавала величезного значення діалогу, особливо з інославними християнами. За допомогою такого діалогу решта християнського світу вже набагато краще знає Православ’я і справжність його Передання. Крім того, він знає, що Православна Церква ніколи не приймала богословський мінімалізм і не ставила під сумнів свій догматичний переказ і свою євангельську мораль. Міжхристиянські діалоги функціонували, даючи можливість Православ’ю продемонструвати повагу до вчення авторитетних Отців і дати достовірне свідоцтво про справжній переказ Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви. Діалоги, що веде Православна Церква, ніколи не означали, не означають, і не означатимуть будь-якого компромісу в питаннях віри. Ці діалоги є свідчення про Православ’я, засноване на заповіді Євангелія: «Прийди і подивись» (Ін. 1:46) – дивись, що «Бог є любов» (1 Ін. 4:8).

***

У цьому сенсі Православна Церква по цілому світові, яка являє у Христі Царство Боже, переживає всю таємницю Божественного Задуму спасіння в своєму таємничому житті, центром якої є Євхаристія. У ній Церква дає нам не земну і тлінні їжу, але життядавчє Тіло Владики, «небесний Хліб», який є «ліками безсмертя, не тільки захищає від смерті, а й дарує життя в Ісусі Христі» (св. Ігнатій Богоносець, Послання до Ефесян, 20. – PG 5, 756). Божественна Євхаристія є головною складовою соборного служіння церковного тіла і справжнім твердженням Православ’я в віросповіданні Церкви, як проголошує Святий Іриней Ліонський: «Наше ж вчення згідно з Євхаристією, і Євхаристія в свою чергу підтверджує вчення» (Проти єресі, 4, 18. – PG 7, 1028).

Благовістячи по заповіді Господа всьому світу і «проповідуючи в ім’я Його покаяння і прощення гріхів між усіма народами» (Лк. 24:47), ми повинні віддати самих себе і один одного і все життя наше Христу Богу і полюбити один одного, в однодумності сповідуючи «Батька і Сина і Святого Духа, Трійцю єдиносущну і нероздільну». Ці слова ми соборно звертаємо до дітей Найсвятішої Православної Церкви у всьому світі і до всієї всесвіту, слідуючи за святими отцями і соборними постановами по збереженню успадкованої від отціів віри для «звеличування доброзвичайності» в нашому повсякденному житті, в надії на «загальне воскресіння», славлячи триіпостасність Божество божественними співами:

Отче Вседержителю, і Слово, і Душе, в трьох лицях з’єднане Єство Пресущне і Пребожественне, в Тебе ми охрестились і Тебе благословляємо по всі віки.

(Канон святої Пасхи, пісня 8).

Вселенський Патріарх Кир Варфоломій, Голова

† Патріарх Олександрійський Кир Феодор

† Патріарх Єрусалимський Кир Феофіл

† Патріарх Сербський Кир Іриней

† Патріарх Румунський Кир Данило

† Архієпископ Кіпрський Кир Хризостом

† Архієпископ Афінський і всієї Еллади Кир Ієронім

† Митрополит Варшавський і всієї Польщі Кир Сава

† Архієпископ Тірани, Дуреській і всієї Албанії Кир Анастасій

† Архієпископ Пряшівський і всієї Чехії та Словаччини Кир Ростислав

Також документ підписані всіма членами делегацій Помісних Церков.

† Митрополит Швейцарський Єремія, Глава Всеправославного Секретаріату Святого і Великого Собору

______________________________________________________________________

ПОСЛАННЯ СВЯТОГО І ВЕЛИКОГО СОБОРУ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

Православним людям і кожній людині доброї волі

Ми прославляємо і славимо Бога «милості і потіхи», що сподобив нас зібратися в тиждень П’ятидесятниці (18-26 червня 2016 року) на острові Крит, де апостол Павло і учень його Тит проповідували Євангеліє в перші роки життя Церкви. Ми дякуємо Богові в Трійці, що благоволив нам завершити в одностайності роботу Святого і Великого Православного Собору, скликаного Вселенським Патріархом Кіра Варфоломієм в однодумності з Предстоятелями Помісних Православних Автокефальних Церков.

Вірно наслідуючи приклад апостолів і богоносних отців, ми знову заглибилися в Євангеліє свободи, «яку дарував нам Христос» (Гал. 5:1). Основою наших богословських обговорень була впевненість в тому, що Церква не живе для себе. Вона несе свідчення Євангелія благодаті та правди, і пропонує всьому світу дари Божі: любов, мир, справедливість, примирення, силу Хреста і Воскресіння і сподівання вічності.

1. Головним пріоритетом Святого і Великого Собору було проголошення єдності Православної Церкви. Спирається на Божественну Євхаристію і апостольське спадкоємство Єпископів, існуюче єдність має зміцнюватися і приносити нові плоди. Єдина Свята Соборна і Апостольська Церква є Божественно-людським суспільством, передчуттям і переживанням останніх реалій у Божественній Євхаристії. Як нев’януча П’ятидесятниця вона є нестихаючий пророчий голос, присутність і свідчення Царства Божої любові.

Вірна послідовної апостольської традиції і таємничого досвіду, Православна Церква є справжнім наступником Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви, якась сповідається в Символі віри і підтверджується в навчанні Отців Церкви. Наша Церква переживає таємницю Божественної ікономії в таємничому житті, що зосереджено на Євхаристії.

Православна Церква висловлює свою єдність і соборність в Соборі. Соборність визначає організацію, прийняття рішення і вибір свого шляху. Православні Помісні Церкви не є конфедерацією Церков, але Єдиною Святою Соборною і Апостольською Церквою. Кожна Помісна церква, де звершується Євхаристія, являє собою присутність в даному місці і вираз Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви. У православній діаспорі в різних країнах світу було вирішено продовжити роботу Єпископських зборів до тих пір, коли стане можливим застосування канонічної акривії. Ці збори складаються з канонічних Єпископів, що призначаються кожною автокефальною Церквою і перебувають в підпорядкуванні їй. Скоординоване функціонування Єпископських Зборів гарантує дотримання принципу православної соборності.

Під час своєї роботи Святий і Великий Собор наголосив на важливості зборів Предстоятелів, які вже відбулися, і сформулював пропозицію, заснувати Святий і Великий Собор як регулярно діючого Інституту.

2. Беручи участь у Божественній Євхаристії і молячись про Всесвіт, ми повинні продовжувати літургію після Божественної Літургії і нести свідоцтво віри близьким і далеким згідно ясною заповіді Господа перед його Вознесінням: «І будете Мені свідками в Єрусалимі і у всій Юдеї та Самарії і аж до краю землі » (Діян. 1:8). Реєвангелізації народу Божого в сучасних секуляризованих товариства і євангелізація тих, хто до сих пір не пізнав Христа, є постійним обов’язком Церкви.

3. Наша Церква, відповідаючи своєму обов’язку свідоцтва істини і своєї апостольської віри, надає великого значення діалогу, головним чином з інославними християнами. Таким чином інший християнський світ глибше дізнався справжність Православного Передання, цінність святоотцівського вчення, літургійного досвіду і віри Православних. Діалоги, які веде Православна Церква, ніколи не мають на увазі компромісів в питаннях віри.

4. Сплеск фундаменталізму, що спостерігається в різних релігіях, є виразом болючої релігійності. Тверезий міжрелігійний діалог вносить значний вклад в розвиток взаємної довіри, миру і примирення. Ялин релігійного досвіду мусить бути використаний для загоєння ран, а не для розпалювання вогню військових конфліктів. Православна Церква рішуче засуджує експансію військового насильства, переслідування, вигнання і вбивства представників релігійних меншин, примус до зміни віросповідання, торгівлю біженцями, викрадення людей, тортури і жахливі страти. Вона засуджує руйнування храмів, релігійних символів і пам’ятників культури. Церква особливо стурбована становищем християн і інших переслідуваних етнічних і релігійних меншин на Близькому Сході і в інших регіонах. Вона звертається до світової спільноти із закликом захистити місцевих Православних та інших християн, а також інші групи населення даного регіону, що володіють невід’ємним правом залишатися на своїй батьківщині в якості рівноправних громадян. Наш Собор закликає всі сторони негайно докласти систематичні зусилля до припинення військових конфліктів на Близькому Сході, де тривають військові зіткнення, і сприяти поверненню вигнаних на батьківщину.

Ми звертаємося головним чином до сильних світу цього, щоб вони сприяли воцарінню миру і справедливості на батьківщині біженців. Ми закликаємо політичні влади, громадян та православних віруючих країн, в яких знаходять притулок принижені біженці, продовжувати надавати їм допомогу як з власних надлишків, так і з останніх засобів.

5. Сучасна секуляризація ставить собі за мету відчуження людини від Христа і духовного впливу Церкви, невиправдано ототожнюючи її з консерватизмом. Однак західна цивілізація несе незгладимий відбиток великого багатовікового вкладу християнства. Більш того, Церква як сфера і спосіб життя в свободі виявляє спасительне значення Боголюдини і Його Тіла.

6. У своєму сучасному підході до шлюбу Православна Церква вважає непорушним союз чоловіка і жінки в любові, «велику таємницю … по відношенню до Христа і до Церкви». Подібним чином вона називає сім’ю «малої Церквою». Походячи з шлюбу, сім’я є єдиною гарантією виховання дітей.

Церква постійно підкреслює значення стриманості. Християнська аскеза кардинально відрізняється від будь-якого дуалістичного аскетизму, що відокремлюють людину від суспільства і ближнього. Навпаки, вона пов’язує його таємничої життям Церкви. Утримання стосується не тільки чернечого життя. Аскетичний етос характерний для християнського життя у всіх її проявах.

***

Святий і Великий Собор, крім конкретних тем, за якими були прийняті рішення, висловлює короткі зауваження також по наступним онтологічним і актуальним сучасним проблемам:

7. Що стосується питання відносини християнської віри до природничих наук, Православна Церква не прагне брати під свій контроль наукові дослідження і не виносить суджень по кожній науковій проблемі. Церква дякує Богові, Який наділив вчених даром відкривати непізнані горизонти Божественного творіння. Сучасний розвиток природничих наук і технологій призвело до радикальних змін в нашому житті. Вони приносять значну користь, полегшуючи наше повсякденне життя, допомагаючи виліковувати важкі захворювання, спрощуючи комунікації між людьми, сприяючи дослідження космосу та інш. Проте, вони також мають ряд негативних наслідків, таких як маніпуляція свободою, поступове скасування цінних традицій, руйнування навколишнього середовища , оспорювання моральних цінностей. Наукове знання, як би швидко воно розвивалося, не стимулює волю людини і не дає відповіді на серйозні етичні та життєві питання, не полегшує пошук сенсу життя та світу. Вони вимагають духовного підходу, який Церква намагається запропонувати через біоетику, засновану на християнській етиці і святоотцівським вченні. Поряд з повагою до свободи наукового дослідження, Православна Церква підкреслює також небезпеки, які криються в деяких наукових відкриттях, акцентуючи увагу на гідності людини і її божественне призначення.

8. Сучасна екологічна криза виникла з духовним і етичним причин. Коріння його пов’язані з пожадливістю, жадібністю і егоїзмом, що призводить до нераціонального використання природних ресурсів, забруднення атмосфери шкідливими викидами та парникового ефекту. Християнський підхід до вирішення цієї проблеми вимагає від людини каяття в зловживанні природою, утримання і аскетичного етосу, який є протиотрутою проти надмірного споживацтва, і одночасно культивує в людині свідомість, що вона лише «домоупорядник», а не володар творіння. Церква не перестає підкреслювати, що майбутнє покоління має право на володіння природними благами, які нам довірив Творець. З цієї причини Православна Церква бере активну участь в різних міжнародних зусиллях в області екології і проголосила 1 вересня днем молитви про охорону природного навколишнього середовища.

9. На противагу гомогенізації, нівелює і знеособлює, яку просувають різними способами, Православ’я проголошує повагу до самобутності людей і народів. Воно виступає проти незалежності економіки від основних потреб людини і її перетворення в самоціль. Прогрес людського роду не зв’язується лише з підвищенням рівня життя і економічним розвитком на шкоду духовним цінностям.

10. Православна Церква не втручається в політику. Її слово залишається розважливим і пророчим як належне втручання на благо людини. Права людини в даний час знаходяться в центрі уваги політики як відповідь на сучасні соціальні та політичні кризи і потрясіння, маючи на меті захист громадян від свавілля держави. Наша Церква відзначає обов’язки і відповідальність громадян, а також необхідність постійної самокритики політиків і громадян для істотного поліпшення суспільства. Церква головним чином підкреслює, що православний ідеал людини виходить за рамки встановлених людських прав і що «понад усе» є любов, як її відкрив нам Христос і якою жили вірні послідовники Його. Крім того, вона наполягає на тому, що основним правом є захист релігійної свободи, яка включає свободу совісті, віри, відправлення культу, як і всі вирази релігійної свободи, будь то в особистому або громадському порядку, як і право кожного віруючого практикувати вільно, без втручання з боку держави, виконання своїх релігійних обов’язків, публічне викладання релігії і умови функціонування релігійних громад.

11. Православна Церква звертається до молоді, яка шукає повноцінного життя, сповненого свободи, справедливості, творення і любові. Вона закликає її усвідомлено з’єднатися з Церквою Того, Хто є Істина і Життя, щоб, приходячи до церкви, вона могла застосувати свої сили, поділитися тривогами, турботами і сподіваннями. Молодь є не просто майбутнім Церкви, але енергійним і творчим справжнім на помісному і вселенському рівнях.

12. Святий і Великий Собор відкрив нові горизонти в сучасній різноманітною всесвіту. Він підкреслив нашу відповідальність у просторі та часі в перспективі вічності. Православна Церква, зберігаючи недоторканим свій таємничий і сотеріологичний характер, чутлива до болю, тривозі і заклику народів про справедливість і світі. Вона проповідує «день у день про спасіння Його. Сповіщайте в народах про славу Його, між усіма поколіннями про чудеса Його» (див. Пс. 95).

Помолимося ж, щоб «Бог же всякої благодатi, Який покликав нас до вiчної слави Своєї у Христi Iсусi, Сам при короткочасному стражданнi вашому нехай удосконалить вас, нехай утвердить, нехай змiцнить i нехай зробить непохитними. Йому слава й держава на віки віків. Амiнь» (1 Петр. 5:10-11).

Вселенський Патріарх Кир Варфоломій, Голова

† Патріарх Олександрійський Кир Феодор

† Патріарх Єрусалимський Кир Феофіл

† Патріарх Сербський Кир Іриней

† Патріарх Румунський Кир Данило

† Архієпископ Кіпрський Кир Хризостом

† Архієпископ Афінський і всієї Еллади Кир Ієронім

† Митрополит Варшавський і всієї Польщі Кир Сава

† Архієпископ Тірани, Дуреській і всієї Албанії Кир Анастасій

† Архієпископ Пряшівський і всієї Чехії та Словаччини Кир Ростислав

Також документ підписані всіма членами делегацій Помісних Церков.

† Митрополит Швейцарський Єремія, Глава Всеправославного Секретаріату Святого і Великого Собору

______________________________________________________________________

ВАЖЛИВІСТЬ ПОСТУ І ЙОГО ДОТРИМАННЯ СЬОГОДНІ

1. Пост – Божого заповідь (Бут. 2:16-17). Згідно свт. Василю Великому, пост – ровесник людства, бо він був встановлений в раю (Про піст 1, 3. PG 31, 168А). Це – великий духовний подвиг і найперше вираз православного аскетичного ідеалу. Православна Церква, неухильно дотримуючись приписами святих Апостолів, правилам Соборів і святоотцівським переказам в цілому, завжди вказувала на високе значення посту для духовного життя людини і її спасіння. У богослужінні всього річного кола в повній мірі відображено святоотцівський переказ про піст і вчення про невпинний і неослабному пильнуванні людини і поступ в духовних подвигах. Тому пост оспівується в Тріоді як благодать багатосвітла, як зброя непереможна, як духовних подвигів початок, як прекрасна стезя для чеснот, як їжа для душі, як джерело будь-якої доброї думки, як нетлінного буття і рівноангельського житія наслідування, як мати всіх благ і чеснот.

2. Як найдавніше встановлення, пост має місце вже в Старому Завіті (Втор. 9:18; Іс. 58:4-10; Йоіл 2:15; Іона 3:5-7) і отримує підтвердження в Новому. Сам Господь постив протягом сорока днів до початку Свого суспільного служіння (Лк. 4:1-2) і дав настанови про те, яким чином слід вправлятися в пості (Мт. 6: 16-18). В цілому в Новому Завіті пост постає як засіб утримання, покаяння і духовного зростання (Мк. 1:6; Дії. 13:2; 14:23; Рим. 14:21). З самої апостольської епохи Церква вказувала на високе значення посту і встановила середу і п’ятницю як пісні дні (Дідахі 8, 1), а також пост перед Великоднем (Свмч. Іриней Ліонський у Євсевія, Церковна історія 5, 24. PG 20, 497B-508AB ). У церковній практиці, засвідчуваної протягом століть, існувала різноманітність не тільки по відношенню до тривалості посту перед Великоднем (Свт. Діонісій Олександрійський. Послання до Василида, PG 10, 1278), але і по відношенню до кількості і змісту інших пісних періодів, які сформувалися під впливом різних факторів, перш за все, літургійної та чернечого традицій, з метою належної підготовки до великих свят. Таким чином, нерозривний зв’язок між постом і богослужінням вказує на міру і призначення постування і підкреслює духовний характер посту, до якого закликаються всі віруючі, кожен по своїх силах і можливості, не нехтуючи цим священним встановленням: «Пильнуй, щоб хтось не звів тебе з цього істинного шлях… Бо якщо можеш вповні нести іго Боже, досконалий будеш, якщо ж не можеш — роби, що можеш. Щодо їжі, задовольняйся, чим можеш» (Дідахі 6:1-3).

3. Як духовний подвиг справжній піст пов’язаний з безперервною молитвою і щирим покаянням. «Покаяння без поста бездіяльно» (Свт. Василій Великий. Про піст 1, 3. PG 31, 168A); також і пост без діл милосердя мертвий, особливо в сучасну епоху, коли нерівномірний і несправедливий розподіл благ позбавляє цілі народи навіть насущного хліба. «Постячи, братіє, тілесно, постимо і духовне: розірвемо всякий союз неправди, розірвемо спокусу непотрібних змін, всяке писання неправедне роздери, дамо голодним хліб, і нужденних безхатченков введемо в доми …» (самогланий середи першої седмиці Великого посту, на вечірньої; див. Іс. 58:6-7). Пост не вичерпується простим, формальним утриманням тільки від певних видів їжі. Втім, для похвального посту недостатньо одного утримання від страв; але будемо постити постом приємним, благоугодним Богу (пор. Фил. 4:18). Справжній піст – віддалення від зла, утримання слів, придушення в собі гніву, відлучення похоті, лихослів’я, брехні, клятвопорушення. Утримання від цього є істинний піст. У цьому пост – прекрасна справа. (Свт. Василій Великий. Про піст 2, 7. PG 31, 196D). Утримання під час посту від певних видів їжі і помірність не тільки у виборі, але і в кількості їжі, що вживається, складають відчутну сторону духовного подвигу. Пост є утримання від їжі, згідно з сенсом слова; проте їжа не робить нас ні більш праведними, ні більш несправедливими. В таємничому ж сенсі слово «пост» означає, що як для всіх і кожного від їжі відбувається життя, а від голоду – смерть, так і нам слід утримуватися від усього мирського, щоб нам померти для світу, а потім, долучившись божественної їжі, почати жити для Бога (Климент Олександрійський. Еклоги. PG 9, 704D-705A). Таким чином, справжній піст співвідноситься з усім життям віруючих у Христі і увінчується їх участю в богослужінні і особливо в таїнстві Божественної Євхаристії.

4. Сорокаденний пост Господа є зразком для поста віруючих, що робить їх причетними слухняності Господню, щоб дотриманням повернути собі те, що втратили недотриманням (Свт. Григорій Богослов. Слово 45, на святу Пасху, 28. PG 36, 661C). Христоцентричність розуміння духовної складової поста, особливо Великої Чотиридесятинці, властиве всьому святоотцівському переказами, характерним чином узагальнено свт. Григорієм Паламою: Якщо ти будеш дотримуватися посту таким чином, то не тільки станеш учасником пристрастей і смерті Господньої, а й співвоскреснеш з Ним, і співвоцарішся з Христом в нескінченні віки, бо через пост такого роду, ставши спорідненою подобою смерті Його, ти будеш учасником і воскресіння і спадкоємцем життя в Ньому (Свт. Григорій Палама. Гомілія 13, в п’яту неділю Великого посту. PG 151, 161AB).

5. Згідно з православним Переданням, міра духовної досконалості – міра «зросту Христового» (Еф. 4:13), і кожен, хто хоче її досягти, повинен відповідно їй боротись і зростати. Саме тому аскеза і духовний подвиг в реальному житті не мають кінця, як і досконалість скоєних. Всі покликані по силі своєї намагатися відповідати вимогам високих православних критеріїв, щоб досягти обожнення за благодаттю. І досягають цього, хоча і виконують зробите все вам наказане, ніколи не звеличуються, але сповідують, що вони – слуги непотрібні, бо зробили, що повинні були зробити (Лк. 17:10). Всім, згідно з православним сприйняття духовного життя, необхідно не залишати доброго подвигу посту, але, і допускаючи послаблення, покладатися на милість Божу в самоосудженні і усвідомленні своєї негідності, бо православне духовне життя недосяжне без духовного подвигу посту.

6. Православна Церква, як любляча мати, визначила все корисне для спасіння і встановила священний час постів як богодарований захист нового життя віруючих у Христі від усякого наклепу ворожого. Переймаючи божественним отцям, вона зберігає, як і раніше, священні апостольські встановлення, соборні правила і священні перекази, завжди пропонує священні пости як найкращу аскетичну стезю духовного вдосконалення і спасіння віруючих і проголошує необхідність дотримання ними всіх встановлених постів року Господнього, тобто Великої Чотиридесятинці, середи і п’ятниці, які засвідчені в священних канонах, так само як і постів Різдвяного, святих Апостолів, Успенського і одноденних постів в Воздвиження Чесного Хреста, в переддень Богоявлення і на Усікновення чесної глави Іоана Предтечі, а також постів, встановлених з пастирських міркувань або що додержуються за бажанням віруючих.

7. Разом з тим Церква з пастирського міркування визначила і кордони людинолюбної ікономії в статуті посту. Тому для випадків тілесної немочі, крайньої необхідності або ж тяжких часів вона і передбачила відповідне застосування принципу церковної ікономії згідно відповідальної думці і пастирського піклування єпископату Помісних Церков.

8. Фактом є те, що сьогодні багато віруючих не дотримуються всіх установлений поста або через легкодухість, або через існуючі умов життя, що б під цим не малося на увазі. Однак всі випадки відходу від священних приписів про піст, чи мають вони більш загальний або приватний характер, повинні з пастирської відповідальністю сприйматися Церквою, тому що Бог «не хоче смерті грішника, але щоб грішник навернувся від путі свого і живий був» (Єз. 33:11). При цьому не повинно принижувати значення посту. Тому залишається на міркування Помісних Православних Церков визначати міру людинолюбної ікономії і поблажливості для тих, що зазнають труднощі в дотриманні діючих постанов про піст, чи з індивідуальними причин (хвороба, служба в армії, умови праці і т.п.), або більш загальних (кліматичні умови, а також соціально-економічні особливості деяких країн, як, наприклад відсутність пісних продуктів), пом’якшуючи в цих особливих випадках «тяготу» священних постів в рамках вищесказаного, ні в якій мірі не применшуючи священного встановлення посту.

Ця милосердна поблажливість має бути вживана Церквою з усякою обачністю і, безсумнівно, з більшою поблажливістю стосовно тих постів, по яких не завжди і не у всіх випадках в церковній традиції і практиці існує однаковість. «… Добре постити кожного дня, але той, хто постить, нехай не осудить того, хто не постить. У таких справах не потрібно ні встановлювати закони, ні чинити насильство, ні примусово поступати з ввіреній тобі паствою, але користуватися переконанням, м’якістю і словом, присмаченим сіллю »(Прп. Іоан Дамаскин, Про святих постах, 3. PG 95, 68B).

9. Дотримання посту перед Святим Причастям протягом трьох або більше днів залишається на благочестиве розсуд віруючих, згідно зі словами Cв. Никодима Святогорца: «При тому, що Божественні правила не наказують поста перед Божественним Причастям, що можуть же постити перед прийняттям таїнства навіть і цілий тиждень роблять добре» (Підаліон, Коментар на 13-е правило 6-го Вселенського Собору, c. 191). Проте всім вірним Церкви, щоб належним чином приступати до Божественного Причастя, яке є головним вираженням сутності Церкви, слід виконувати і святі пости, і утримання від куштування їжі з півночі. Належить також постити в знак покаяння, на виконання духовної обітниці, для досягнення тієї чи іншої священної мети, під час спокуси, в поєднанні з проханнями до Бога, перед Хрещенням (для тих, хто приступає до Хрещення в зрілому віці), перед хіротонією, при накладенні епітимії, під час паломництва і в інших подібних обставинах.

Вселенський Патріарх Кир Варфоломій, Голова

† Патріарх Олександрійський Кир Феодор

† Патріарх Єрусалимський Кир Феофіл

† Патріарх Сербський Кир Іриней

† Патріарх Румунський Кир Данило

† Архієпископ Кіпрський Кир Хризостом

† Архієпископ Афінський і всієї Еллади Кир Ієронім

† Митрополит Варшавський і всієї Польщі Кир Сава

† Архієпископ Тірани, Дуреській і всієї Албанії Кир Анастасій

† Архієпископ Пряшівський і всієї Чехії та Словаччини Кир Ростислав

Також документ підписані всіма членами делегацій Помісних Церков.

† Митрополит Швейцарський Єремія, Глава Всеправославного Секретаріату Святого і Великого Собору

______________________________________________________________________

ВІДНОСИНИ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ З РЕШТОЮ ХРИСТИЯНСЬКОГО СВІТУ

1. Православна Церква, будучи Єдиною, Святою Соборною і Апостольською Церквою, у глибокої церковної самосвідомості твердо вірить, що займає головне місце в справі просування християнської єдності в сучасному світі.

2. Православна Церква базує свою єдність на факті її заснування Господом нашим Ісусом Христом і спілкуванні у Святій Трійці і таїнствах. Ця єдність виражається в апостольському спадкоємстві і святоотцівському переданні, і Церква донині живе їй. Православна Церква має місію і обов’язок передавати і звіщати всю зміщену в Священному Писанні і Священному Переданні істину, яка і надає Церкві кафоличний характер.

3. Відповідальність Православної Церкви щодо єдності, так само як і її всесвітня місія, були виражені Вселенськими Соборами. Вони особливо підкреслювали наявність нерозривного зв’язку між правою вірою і спілкуванням в таїнствах.

4. Неспинно молячись «про з’єднання всіх», Православна Церква завжди розвивала діалог з відокремленими від неї, ближніми і далекими, була першою в пошуку шляхів і способів відновлення єдності віруючих у Христа, брала участь в екуменічному русі з моменту його появи, і вносила свій внесок в його формування і подальший розвиток. Крім того, Православна Церква, якій властивий дух вселенськості і людинолюбства, в згоді з божественним задумом «щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1 Тим. 2:4), завжди працювала заради відновлення єдності християн. Ось чому участь православних в русі за відновлення єдності з іншими християнами в Єдиної Святої Соборної Апостольської Церкви анітрохи не чуже природі та історії Православної Церкви, бо послідовно висловлює апостольську віру і Передання в нових історичних умовах.

5. Сучасні двосторонні богословські діалоги, які веде Православна Церква, так само як і її участь в русі за відновлення єдності християн, ґрунтуються на її православної самосвідомості і дусі вселенськості, і мають на меті пошук втраченої єдності всіх християн на основі істини віри і передання древньої Церкви семи Вселенських Соборів.

6. Єдність, якою володіє Церква за своєю онтологічною природою, не може бути порушена. Проте Православна Церква визнає історичне найменування інших, які не перебувають в спілкуванні з нею, інославних християнських церков і конфесій, і в той же час вірить, що її відносини з ними повинні будуватися на якнайшвидшому і більш об’єктивному з’ясуванні ними всієї екклезіологічної тематики, особливо в області вчення про таїнства, благодать, священство і апостольське спадкоємство в цілому. Так, виходячи з богословських і пастирських міркувань, вона доброзичливо і позитивно дивилася на діалог з іншими християнами на двосторонньому і багатосторонньому рівнях і на участь в екуменічному русі новітніх часів взагалі, вірячи, що таким чином вона несе активне свідоцтво про повноту Христової істини і про свої духовні скарби тим, хто знаходиться поза нею, переслідуючи об’єктивну мету – підготувати шлях до єдності.

7. Зважаючи на вищенаведене розуміння все Помісні Святійші Православні Церкви сьогодні беруть активну участь в офіційних богословських діалогах, і більшість також в роботі різних національних, регіональних і міжнародних міжхристиянських організацій, незважаючи на виниклу глибоку кризу в екуменічному русі. Така багатогранна діяльність Православної Церкви виникає з почуття відповідальності і переконання, що взаєморозуміння і співробітництво мають основоположне значення, «щоб не поставити якоїсь перешкоди благовiстю Христовому» (1 Кор. 9:12).

8. Звичайно, ведучи діалог з іншими християнами, Православна Церква не недооцінює труднощів, пов’язаних з цією справою, але і розуміє, які перешкоди лежать на шляху до спільного розуміння передання древньої Церкви. Вона сподівається, що Святий Дух, Який «збирає весь собор церковний» (стихира на вечірні П’ятидесятниці), «заповнить убогих» (молитва на хіротонії). У цьому сенсі в своїх відносинах з іншим християнським світом Православна Церква спирається не тільки на людські сили їх учасників, але, по благодаті Господа, що молився: «Щоб усі були одно» (Ін. 17:21), сподівається насамперед на допомогу Святого Духа .

9. Участь в нинішніх двосторонніх богословських діалогах, про які було оголошено на Всеправославних нарадах, є результатом одностайного рішення всіх Святіших Помісних Православних Церков, які призиваються активно і постійно брати участь в їх роботі, щоб не перешкоджати одностайному свідченню Православ’я на славу Триєдиного Бога. У тому випадку якщо якась Помісна Церква вирішить не призначати своїх представників на будь-який діалог або сесію діалогу, при тому, що це рішення не є Всеправославною, діалог триває. Перед початком діалогу або сесії діалогу відсутність будь-якої Помісної Церкви слід обов’язково обговорити на Православної Комісії і тим самим висловити солідарність і єдність Православної Церкви. Двосторонні та багатосторонні богословські діалоги повинні підлягати періодичної переоцінці на всеправославному рівні.

10. Проблеми, які виникають в ході богословських дискусій в Змішаних богословських комісіях, не завжди є достатньою підставою для одностороннього відкликання представників або остаточного припинення будь-якої Помісною Православною Церквою своєї участі. Як правило, слід уникати виходу будь-якої Церкви з діалогу і на міжправославному рівні докладати необхідних зусиль для того, щоб беруча участь в цьому діалозі Православна богословська Комісія була представлена повністю. Якщо одна або кілька Православних Церков відмовляються від участі в засіданнях Змішаної богословської комісії певного діалогу на серйозних еклезіологічних, канонічних, пастирських і моральних підставах, ця Церква або Церкви, відповідно до загальноправославної практики, письмово сповіщають Вселенського Патріарха і всі Православні Церкви про свою відмову. В ході подальшого всеправославного обговорення Вселенський Патріарх виявляє одноголосний консенсус Православних Церков щодо подальших дій, включаючи і можливість переоцінки ходу конкретного богословського діалогу, якщо це буде одноголосно визнано необхідним.

11. Методологія ведення богословських діалогів спрямована на вирішення традиційних богословських відмінностей або виявлення можливих нових розбіжностей і на пошук спільних моментів християнської віри. Вона передбачає відповідне інформування церковної повноти про різні етапи розвитку діалогу. У тому випадку, коли будь-яку богословську відмінність подолати неможливо, богословський діалог може тривати, а зазначена розбіжність з конкретного питання фіксується і повідомляється всім Помісним Православним Церквам для прийняття в подальшому необхідних дій.

12. Очевидно, що загальною для всіх метою богословських діалогів є остаточне відновлення єдності в правій вірі і любові. Однак наявні богословські і еклезіологічні розбіжності дозволяють виявити певну ієрархію негараздів, які є на шляху до досягнення поставленої на всеправославному рівні мети. Специфіка проблем будь-якого двостороннього діалогу передбачає диференціювання застосовуваних в них методологій, але не мети, тому що мета у всіх діалогів одна.

13. У разі необхідності, потрібно докладати зусиль з координації роботи різних міжправославних богословських комісій, враховуючи, що існуюча єдність Православної Церкви має розкриватися і виявлятися також і в рамках цих діалогів.

14. Будь-який офіційно оголошений діалог закінчується з завершенням роботи відповідної Змішаної богословської комісії, коли голова Міжправославної комісії подає звіт Вселенському Патріарху, який за згодою Предстоятелів Помісних Православних Церков оголошує про закінчення діалогу. Жоден діалог не вважається завершеним до того моменту, поки на всеправославному рівні не буде оголошено рішення про його закінчення.

15. Після успішного завершення роботи будь-якого богословського діалогу на всеправославному рівні приймається рішення про відновлення церковного спілкування, яке повинно ґрунтуватися на консенсусі всіх Помісних Православних Церков.

16. Одним з головних органів в історії екуменічного руху стала Всесвітня Рада Церков (ВРЦ). Деякі Православні Церкви були серед його засновників, а потім всі вони стали його членами. Як сформувався міжхристиянський орган, ВСЦ, так само як і інші міжхристиянські організації та регіональні органи, такі як Конференція Європейських Церков (КЄЦ), Рада Близькосхідних Церков і Всеафриканська Рада Церков, не дивлячись на те, що вони включають в свій склад не все інославні християнські церкви і конфесії, виконують важливу задачу в справі просування єдності християнського світу. Грузинська і Болгарська Православні Церкви покинули склад ВРЦ: перша в 1997 р., а друга в 1998 р. Вони мають свою окрему думку про роботу Всесвітньої Ради Церков і, таким чином, вони не беруть участь у проведених Всесвітньою Радою Церков і іншими міжхристиянськими організаціями діалогах.

17. Помісні Православні Церкви – члени ВРЦ приймають повну і рівноправну участь в структурі ВРЦ і всіма наявними в їх розпорядженні засобами вносять свій внесок в просування мирного співіснування і співпраці перед лицем значних суспільно-політичних викликів. Православна Церква охоче вітала рішення ВРЦ відгукнутися на її прохання про створення Спеціальної комісії по православної участі у ВРЦ, що було зроблено у відповідь на доручення Міжправославної зустрічі в Салоніках (1998). Затверджені Спеціальною комісією критерії, запропоновані православними і прийняті ВСЦ, привели до створення Постійної комісії зі співробітництва та консенсусу. Вони були схвалені і включені в Конституцію і Регламент роботи ВРЦ.

18. Вірна своїй еклезіології, тотожності своєї внутрішньої структури і вченню древньої Церкви семи Вселенських соборів, Православна Церква, організаційно беручи участь в роботі ВРЦ, аж ніяк не приймає ідею «рівності конфесій» і не може прийняти єдність Церкви як якийсь міжконфесійний компроміс. У цьому сенсі єдність, до якого прагне ВРЦ, не може бути плодом лише богословських угод, але має бути плодом і єдності віри, таємниче зберігається і живе в Православної Церкви.

19. Православні Церкви – члени ВРЦ вважають обов’язковим для участі в ВРЦ то основне положення його Конституції, згідно з яким його членами можуть бути ті, хто вірують, згідно з Писанням, у Ісуса Христа як Бога і Спасителя і сповідують віру в славимого в Трійці Бога – Отця, Сина і Святого Духа, згідно Нікео-Царьградського Символ віри. Вони глибоко переконані, що еклезіологічні передумови Торонтської декларації (1950) «Церква, Церкви та Всесвітня Рада Церков» мають основоположне значення для участі православних в Раді. Тому, само собою зрозуміло, що ВРЦ не є і ні в якому разі не повинна стати над-Церквою. «Мета ВРЦ – не домовлятися про союзи між церквами, які можуть бути встановлені тільки самими церквами, які діють за власною ініціативою, а встановлювати живі контакти між церквами і сприяти вивченню та обговоренню питань єдності Церкви. Від жодної церкви при входженні в ВРЦ не потрібно міняти свою еклезіологію. Однак факт членства в ВРЦ не означає, що кожна церква повинна вважати інші церкви церквами в істинному і повному розумінні цього терміна». (Торонтська декларація, §2).

20. Перспективи проведення богословських діалогів Православної Церкви з іншим християнським світом завжди визначаються на основі принципів православної еклезіології та канонічних критеріїв вже сформованої церковної традиції (7-й канон Другого і 95-й канон П’ятого-Шостого Вселенських соборів).

21. Православна Церква бажає підтримати роботу Комісії «Віра і церковний устрій» і з особливим інтересом стежить за її богословським внеском аж до сього дня. Вона в цілому позитивно оцінює документи богословського характеру, видані Комісією при значній участі православних богословів, як важливий крок в екуменічному русі на шляху до зближення християн. Однак Православна Церква не виражає повної згоди з інтерпретацією в цих документах найважливіших питань віри і устрою. Проте Православна Церква висловлює свої побоювання з найголовніших питаннь віри і устрою, оскільки неправославні Церкви і конфесії відхилилися від істинної віри Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви.

22. Православна Церква вважає, що будь-які спроби розділити єдність Церкви, що вживаються окремими особами і групами під приводом нібито охорони або захисту істинного Православ’я, через це мають осуд. Як свідчить все життя Православної Церкви, збереження істинної православної віри можливо лише завдяки соборному строю, який з давніх-давен представляв компетентний і вищий критерій Церкви в питаннях віри і канонічного порядку (6-е правило Другого Вселенського Собору).

23. Загальним для Православної Церкви є усвідомлення необхідності ведення міжхристиянського богословського діалогу, і тому вона вважає, що він завжди повинен супроводжуватися свідченням світу справами взаєморозуміння і любові, які відображають «радість невимовну» Доброї Новини (1 Петр. 1:8), виключаючи будь-яку практику прозелітизму, уніатства чи інших провокаційних проявів міжконфесійного антагонізму. У тому ж сенсі Православна Церква вважає важливим, щоб всі ми, християни, що надихаються загальними найважливішими принципами Євангелія, доклали зусиль, щоб з готовністю дати одностайну відповідь на гострі проблеми сучасного світу. Ця відповідь має ґрунтуватися на ідеальному прикладі нової у Христі людини.

24. Православна Церква усвідомлює той факт, що у відповідь на нові умови і нові виклики сучасного світу рух за відновлення єдності християн приймає нові форми. Необхідно, щоб Православна Церква продовжувала нести своє свідоцтво розділеному християнському світу на підставі апостольського Передання і своєї віри.

Ми молимося, щоб християни спільно працювали, щоб наблизити день, в який Господь виконає надію Православних Церков, і буде «одне стадо і один пастир» (Ін. 10:16).

Вселенський Патріарх Кир Варфоломій, Голова

† Патріарх Олександрійський Кир Феодор

† Патріарх Єрусалимський Кир Феофіл

† Патріарх Сербський Кир Іриней

† Патріарх Румунський Кир Данило

† Архієпископ Кіпрський Кир Хризостом

† Архієпископ Афінський і всієї Еллади Кир Ієронім

† Митрополит Варшавський і всієї Польщі Кир Сава

† Архієпископ Тірани, Дуреській і всієї Албанії Кир Анастасій

† Архієпископ Пряшівський і всієї Чехії та Словаччини Кир Ростислав

Також документ підписані всіма членами делегацій Помісних Церков.

† Митрополит Швейцарський Єремія, Глава Всеправославного Секретаріату Святого і Великого Собору

______________________________________________________________________

АВТОНОМІЯ І СПОСІБ ЇЇ ПРОГОЛОШЕННЯ

Святий і Великий Собор Православної Церкви розглянув питання «Автономії і способу її проголошення» і обговорив текст, наданий йому П’ятою Передсоборною Всеправославною Нарадою (Шамбезі, 10-17 жовтня 2015), схваливши його з деякими незначними поправками в нижчевикладеній редакції.

Питання документа, якими займався Собор стосувалися: а) поняття, змісту і різних форм інституту автономії; б) передумов, на основі яких місцева Церква може просити автономію у Автокефальної Церкви, якій підкоряється; в) виключної компетенції Автокефальної Церкви ініціювати і завершувати процедуру надання автономії частини своєї канонічної юрисдикції, при тому, що на території православної діаспори автономні Церкви не засновуються, і г) до наслідків, які має це церковне діяння для зносин проголошеної автономної Церкви як з Автокефальної церквою, до якої вона відноситься, так і з іншими Автокефальними Православними Церквами.

1. Інститут автономії висловлює канонічним чином статус відносної або часткової незалежності конкретної церковної області від канонічної юрисдикції Автокефальної Церкви, до якої вона канонічно відноситься.

а) При застосуванні цього інституту в церковній практиці сформувалися різні ступені залежності автономної Церкви від тієї Автокефальної Церкви, до якої вона відноситься.

б) Обрання Голови Автономної Церкви затверджується або здійснюється компетентним церковним органом Автокефальної Церкви, Предстоятеля якої він згадує і знаходиться з ним в канонічному співвідношенні.

в) У функціонуванні інституту автономії існують різні форми її застосування в церковної практиці, що визначаються ступенем залежності автономної Церкви від Автокефальної.

г) При деяких формах автономії ступінь залежності автономної Церкви виражається за допомогою участі її Глави в Синоді Автокефальної Церкви.

2. Ініціювання та завершення процедури надання автономії будь-якої частини канонічної юрисдикції Автокефальної Церкви входять в її канонічну компетенцію, до якої відноситься Церква, що проголошується автономної. Таким чином:

а) Якщо місцева Церква, яка просить про автономію, має всі необхідні церковні, канонічні і пастирські передумови для цього, вона звертається з відповідним проханням до Автокефальної Церкви, до якої відноситься, пояснюючи серйозні причини, що спонукали її подати таке прохання.

б) Беручи це прохання, Автокефальна Церква оцінює на Синоді передумови і причини прохання і приймає рішення про надання або ненадання автономії. У разі позитивного рішення вона видає відповідний Томос, який визначає територіальні межі Автономної Церкви та її відносини з Автокефальною Церквою, до якої вона відноситься, відповідно до встановлених критеріїв церковного Передання.

в) Предстоятель Автокефальної Церкви повідомляє Вселенської Патріархії та іншим Автокефальним Православним Церквам про проголошення автономної Церкви.

г) Автономна Церква бере участь в міжправославних, міжхристиянських і міжрелігійних відносинах через Автокефальну Церкву, від якої вона отримала свою автономію.

д) Кожна Автокефальна Церква може надавати автономний статус тільки тієї Церкви, яка перебуває в межах її канонічного географічного округу. На території православної діаспори автономні Церкви не засновуються, крім випадків всеправославної згоди, що забезпечується Вселенським Патріархом згідно всеправославної процедури.

е) У випадку надання двома Автокефальними Церквами автономного статусу в одній і тій же географічній церковній області і, як наслідок, виникнення розбіжностей щодо цих автономій, Церкви, які беруть участь у цьому, спільно або окремо звертаються до Вселенського Патріарха, щоб той знайшов канонічне рішення питання відповідно до чинної всеправославної процедурі .

3. Наслідки, що випливають з проголошення автономії і стосуються автономної Церкви та її відносин з Автокефальною Церквою, такі:

а) Глава Автономної Церкви поминає тільки ім’я Предстоятеля Автокефальної Церкви.

б) Ім’я глави Автономної Церкви не включається в Диптихи.

в) Автономна Церква отримує Святе Миро від Автокефальної Церкви.

г) Єпископи автономної Церкви обираються і поставляються її компетентним церковним органом і підсудні йому. У разі, якщо для автономної Церкви це абсолютно неможливо, вона отримує допомогу від Автокефальної Церкви, до якої вона відноситься.

Вселенський Патріарх Кир Варфоломій, Голова

† Патріарх Олександрійський Кир Феодор

† Патріарх Єрусалимський Кир Феофіл

† Патріарх Сербський Кир Іриней

† Патріарх Румунський Кир Данило

† Архієпископ Кіпрський Кир Хризостом

† Архієпископ Афінський і всієї Еллади Кир Ієронім

† Митрополит Варшавський і всієї Польщі Кир Сава

† Архієпископ Тірани, Дуреській і всієї Албанії Кир Анастасій

† Архієпископ Пряшівський і всієї Чехії та Словаччини Кир Ростислав

Також документ підписані всіма членами делегацій Помісних Церков.

† Митрополит Швейцарський Єремія, Глава Всеправославного Секретаріату Святого і Великого Собору

______________________________________________________________________

ПРАВОСЛАВНА ДІАСПОРА

Святий і Великий Собор Православної Церкви розглянув питання про канонічну організації Православної Діаспори і обговорив надані йому Четвертою Передсоборною Всеправославною Нарадою (Шамбезі, 2009) і Зборами Предстоятелів Автокефальних Православних Церков (21-28 січня 2016) відповідні тексти документів Про Православну Діаспору і Регламент Роботи Єпископських Зборів в ній, схваливши їх з деякими незначними поправками в такій редакції:

1.а. Констатовано, що спільною волею усіх Святіших Православних Церков є по можливості якнайшвидше вирішення проблеми діаспори та її устрою відповідно до православної еклезіології, канонічної традиції і практиці Православної Церкви

1.b. Констатовано також, що на сучасному етапі неможливий по історичним і пастирським причин негайний перехід до строго канонічного порядку Церкви, який передбачає перебування лише одного єпископа в одному місці. Тому приймається рішення зберегти Єпископські Зборі, що засновані Четвертою Передсоборною Всеправославною Нарадою, до більш відповідного часу, коли дозріють умови для застосування канонічної акривії.

2. а. Єпископські зборі складаються з усіх канонічно визнаних єпископів нижче зазначених регіонів, які будуть і надалі підкорятися тим канонічним юрисдикцій, яким вони належали до теперішнього часу.

2.b. Ці збори будуть складатися з усіх єпископів кожного регіону і будуть проходити під головуванням першого з підлеглих Константинопольської Церкви архієрея, у разі ж його відсутності головування визначається порядком диптиху. Вони матимуть Виконавчий Комітет, що складається з перших ієрархів різних юрисдикцій, що існують в цьому регіоні.

2.с. Область діяльності та відповідальності цих Єпископських Зборів буде полягати в турботі про прояву єдності Православ’я і в розвитку спільної діяльності всіх православних кожного регіону для піклування про пастирські потреби православних, що там проживають, загального представництва всіх православних перед інославними і всім суспільством регіону, розвитку богословських наук, церковної освіти і т.д. Рішення з цих питань будуть прийматися на основі консенсусу Церков, представлених на цих Зборах.

3. Регіони, в яких на першій стадії будуть створюватися Єпископські Конференції, визначаються наступним чином:

І. Канада

ІІ. Сполучені Штати Америки

ІІІ. Південна Америка

ІV. Австралія, Нова Зеландія та Океанія

V. Великобританія і Ірландія

VІ.Франція

VІІ. Бельгія, Голландія та Люксембург

VІІІ. Австрія

ІХ. Італія і Мальта

Х. Швейцарія і Ліхтенштейн

ХІ. Німеччина

ХІІ. Скандинавські країни (крім Фінляндії)

ХІІІ. Іспанія і Португалія

4. Єпископи діаспори, які живуть в діаспорі і мають парафії більш ніж в одному регіоні, будуть членами Єпископських Зборів також і цих регіонів.

5. Єпископські Збори не позбавляють єпископів, їх членів, повноважень адміністративного та канонічного характеру і не обмежують їх прав в діаспорі. Єпископські Зборі мають на меті формування спільної позиції Православної Церкви з різних питань, що ні в якому разі не є перешкодою для єпископів – членів, які залишаються підзвітними своїм Церквам, висловлювати думку своїх Церков перед зовнішнім світом.

6. Голови Єпископських Зборів скликають все загальні збори єпископів свого регіону (літургійні, пастирські, адміністративні тощо) і головують на них. З питань, що мають загальний інтерес і вимагають за рішенням Єпископського Зборів загальноправославного розгляду, голова звертається до Вселенського Патріарха для подальших дій відповідно до Всеправославного встановленого порядку.

7. Православні Церкви зобов’язуються не вдаватися до дії, які можуть завдати шкоди вищеописаному процесу канонічного вирішення питання діаспори, такі як надання вже існуючих титулів Архієреям, і будуть робити все можливе для полегшення роботи Єпископських Зборів і відновлення нормального канонічного порядку в діаспорі.

РЕГЛАМЕНТ РОБОТИ ЄПИСКОПСЬКИХ ЗБОРІВ У ПРАВОСЛАВНОЇ ДІАСПОРІ

Стаття 1.

1. Всі православні єпископи кожного з регіонів, визначених Святим і Великим Собором Православної Церкви, які знаходяться в канонічно спілкуванні з усіма помісними автокефальними Православними Церквами, формують власні єпископські збори.

2. Членами єпископських зборів є також всі закордонні православні єпископи, які здійснюють душпастирську опіку парафій даного регіону.

3. Єпископи, що знаходяться на спокої і відвідують цей регіон, якщо вони відповідають умовам, викладеним у параграфі 1, можуть бути запрошені для участі в Зборах без права голосу.

Стаття 2.

Мета єпископського зборів – показати єдність Православної Церкви, розвивати співпрацю між Церквами у всіх областях пастирського служіння, підтримувати, зберігати і розвивати інтереси громад, що підпорядковуються православним канонічним єпископам регіону.

Стаття 3.

Єпископське збори матимуть виконавчий комітет, що складається з перших єпископів кожної з канонічних Церков регіону.

Стаття 4.

1. Єпископські збори та їх виконавчий комітет матимуть голову, одного або двох заступників Голову, секретаря та скарбника, а також інших відповідальних осіб, що призначаються зборами.

2. Головою є ex officio перший з єпископів Вселенської Патріархії, а в його відсутність – згідно з порядком диптихів. Голова єпископських зборів скликає наради, керує їх роботою, очолює спільні богослужіння. З питань, які обговорювалися на засіданні єпископських зборів і за якими було досягнуто одностайне рішення, голова (або інший член єпископського зборів за дорученням голови) представляє перед державою, суспільством, іншими релігійними організаціями спільну позицію Православних Церков регіону.

3. Один або кілька віце-голів призначаються ex officio з єпископів-членів зборів, що представляють безпосередньо наступні по порядку Церкви згідно диптиху Православних Церков. Секретар, скарбник та інші відповідальні особи обираються зборами і можуть не мати єпископського сану.

Стаття 5.

1. Повноваження єпископських зборів такі:

a. Піклуватися про збереження єдності і про сприяння Православної Церкви регіону в її богословської, екклезіологічної, канонічної, духовної, доброчинної, освітньої та місіонерської сферах діяльності.

b. Координація представляє загальний інтерес діяльності в області духовного пілкування, катехизації, літургійного життя, видання релігійної літератури, масової інформації, церковного освіти і т.д.

c. Відносини з інославними і c іновірними.

d. Все, що входить в коло обов’язків Православної Церкви в її відносинах з суспільством і державною владою.

e. Підготовка проекту пристрої православних даного регіону на канонічній основі.

2. Визначення сфери повноважень єпископських зборів жодним чином не повинно допускати втручання в єпархіальну юрисдикцію кожного єпископа і обмежувати права його Церкви, в тому числі в її відносинах з міжнародними організаціями, державною владою, громадянським суспільством, засобами масової інформації, іншими конфесіями, державними і міжконфесійними організаціями, а також іншими релігіями.

З питань мови, освіти чи душпастирської діяльності будь-якої Церкви єпископські збори можуть співпрацювати зі Священнокерівництвом даної Церкви з тим, щоб різноманіття національних традицій стверджувало єдність Православ’я в спілкуванні віри і союзі любові.

Стаття 6.

1. Єпископські збори приймають до відома обрання єпископів регіону, а також їхнє ставлення до Святіших Православних автокефальних церков.

2. Єпископське збори вивчає і визначає канонічний статус тих місцевих громад регіону, які не мають відношення до Святіших православних Автокефальних Церков.

3. Єпископське збори повинні приймати до відома будь-який вирок над кліриками, винесене їх єпископами, щоб дане судове рішення виконувалося в Православних Церквах регіону.

Стаття 7.

1. Єпископські збори скликаються щонайменше раз на рік на запрошення голови. Вони також можуть скликатися щоразу, коли виконавчий комітет вважатиме це за необхідне або на аргументоване прохання 1/3 членів зборів, подане в письмовому вигляді.

2. Виконком засідає один раз в три місяці або всякий раз, коли це необхідно, на запрошення голови або аргументованого прохання 1/3 членів зборів, поданого в письмовому вигляді.

3. При відсутності надзвичайних обставин, запрошення на єпископське збори висилаються за два місяці до скликання, а на засідання виконавчого комітету – за тиждень. До запрошення додаються питання порядку денного і відповідні документи.

4. Порядок денний повинен бути схвалена на першому засіданні зборів і може бути змінений тільки за рішенням присутніх членів абсолютною більшістю голосів.

Стаття 8.

Виконавчий комітет має кворум, якщо присутні дві третини його членів, а збори – якщо присутня абсолютна більшість його членів, включаючи голову.

Стаття 9.

Робота єпископських зборів проходить відповідно до принципів православного соборного переказу під керівництвом їх голови, який несе відповідальність за виконання його рішень.

Стаття 10.

1. Рішення єпископських зборів приймаються на основі консенсусу.

2. У питаннях, що представляють загальний інтерес і вимагають, на думку єпископських зборів, загальноправославного розгляду, їх голова звертається до Вселенського Патріарха для подальшого судження згідно Всеправославних діючих приписів.

Стаття 11.

1. За рішенням єпископських зборів з його членів можуть створюватися комісії з місіонерської діяльності, по літургійним, пастирським, фінансовим, освітнім та з інших питань під головуванням одного з єпископів-членів цих зборів.

2. Члени цих комісій, клірики або миряни, призначаються виконавчим комітетом. Радники, а також фахівці можуть запрошуватися для участі в єпископських зборах або у виконавчому комітеті без права голосу.

Стаття 12.

1. Єпископські збори можуть скласти і змінити власний внутрішній регламент на додаток до вищевказаних положень для приведення у відповідність з умовами регіону при повазі до канонічного права Православної Церкви.

2. Рішення з усіх пов’язаних з роботою зборів юридичних і фінансових питань приймаються з урахуванням законодавств держав регіону, на території якого члени зборів мають свою юрисдикцію.

Стаття 13.

Заснування нового, поділ або скасування вже існуючих Єпископських зборів, а також злиття двох або більше зборів, здійснюється на основі рішення, прийнятого на зустрічі Предстоятелів Православних Церков, яке скликається на прохання, звернене до Вселенського Патріарха з боку будь-якої Церкви або голови будь-яких єпископського зборів.

Вселенський Патріарх Кир Варфоломій, Голова

† Патріарх Олександрійський Кир Феодор

† Патріарх Єрусалимський Кир Феофіл

† Патріарх Сербський Кир Іриней

† Патріарх Румунський Кир Данило

† Архієпископ Кіпрський Кир Хризостом

† Архієпископ Афінський і всієї Еллади Кир Ієронім

† Митрополит Варшавський і всієї Польщі Кир Сава

† Архієпископ Тірани, Дуреській і всієї Албанії Кир Анастасій

† Архієпископ Пряшівський і всієї Чехії та Словаччини Кир Ростислав

Також документ підписані всіма членами делегацій Помісних Церков.

† Митрополит Швейцарський Єремія, Глава Всеправославного Секретаріату Святого і Великого Собору

______________________________________________________________________

ТАЇНСТВО ШЛЮБУ І ПЕРЕШКОДИ ДО НЬОГО

I. ПРАВОСЛАВНИЙ ШЛЮБ

1. Сьогодні інститут сім’ї виявився під загрозою в зв’язку з такими явищами, як секуляризація і моральний релятивізм. Священний характер шлюбу затверджується Православною Церквою як її фундаментальне і незаперечне вчення. Здійснений в свободі союз між чоловіком і жінкою є необхідною умовою шлюбу.

2. У Православній Церкві шлюб розглядається як найдавніший інститут божественного права, оскільки був встановлений одночасно з творінням перших людей, Адама і Єви (Бут. 2:23). З самого початку цей союз мав на увазі як духовне спілкування подружньої пари – чоловіки і жінки, так і продовження життя людського роду. Благословенний в раю шлюб між чоловіком і жінкою став священним таїнством, яке згадується в Новому Завіті, в оповіданні про Кані Галілейські, де Христос створив перше чудо, перетворивши воду на вино, і явив тим славу Свою (Ін. 2:11). Таїнство нерозривного союзу чоловіка і жінки є чином єдності Христа і Церкви (Еф. 5:32).

3. Христоцентричний характер таїнства шлюбу пояснює, чому єпископ або пресвітер благословляють цей священний союз особливою молитвою. Тому в посланні до Полікарпа Смирнського святий Ігнатій Богоносець підкреслював, що ті, хто вступає в спілкування шлюбу «повинні вступати в союз з згоди єпископа, щоб шлюб був у Господі, а не по похоті (людської). Нехай все буде на славу Божу »(гл. V, 2). Священний характер боговстановленість союзу і його високе духовне утримання пояснюють апостольський заклик: «Шлюб у всіх [нехай буде] чесний і ложе непорочне» (Євр. 13:4). Ось чому Православна Церква засуджувала будь-які порушення чистоти шлюбу (Еф. 5: 2-5, 1 Фес. 4:4, Євр. 13:4 і ін.).

4. Союз чоловіка і жінки у Христі являє «малу Церкву», образ Церкви. За допомогою благословення Божого союз чоловіка і жінки підноситься, бо спілкування перевершує індивідуальне існування, воно долучає подружжя до життя за образом Царства Пресвятої Трійці. Необхідна умова для шлюбу – віра в Ісуса Христа, яку повинні розділяти наречений і наречена, чоловік і дружина. Основою єдності в шлюбі є єдність у Христі, щоб в благословенний Святим Духом подружньої любові відбивалася любов Христа і Церкви, як таємниця Царства Божого і вічного життя людини в любові Божої.

5. Захист священного характеру таїнства шлюбу завжди мав особливе значення для збереження сім’ї, яка відображає спілкування з’єднаних подружніми узами людей як в Церкві, так і в усьому суспільстві. Таким чином, спілкування, здійснюване в таїнстві шлюбу, – це не просто природні відносини, а й реалізована в священному інституті сім’ї творча духовна сила. Тільки вона може забезпечити захист і виховання дітей як в духовній місії Церкви, так і в житті суспільства.

6. Церква завжди з необхідною строгістю і належної пастирської чуйністю, за прикладом поблажливості апостола народів Павла (Рим. 7: 2-3; 1 Кор. 7:12-15, 39 та ін.), Підходила як до позитивних умов (відмінність статі, необхідний вік і ін.), так і перешкод (кровну спорідненість, властивість, духовна спорідненість, вже укладений шлюб, різні віри і ін.) для укладення таїнства шлюбу. Пастирська чуйність необхідна не тільки тому, що біблійна традиція стверджує природний зв’язок шлюбу з таємницею Церкви, а й тому, що церковна практика не виключала засвоєння деяких принципів греко-римського природного права, які підкреслювали факт того, що узи шлюбу між чоловіком і жінкою є «спілкуванням божеського і людського права» (Модестин) і були сумісні зі священним характером, яке надає Церква таїнству шлюбу.

7. В сучасних умовах, настільки несприятливих для таїнства шлюбу і священного інституту сім’ї, єпископи і священики повинні активно розвивати пастирську роботу, щоб по-батьківськи захистити віруючих, підтримуючи їх, зміцнювати їх надію, що похитнулася від зіткнень з різними труднощами, стверджуючи інститут сім’ї на міцній основі, яку не змогли б зруйнувати ні дощ, ні річки, ні вітри, оскільки це підстава – камінь, який є Христос (пор. Мт. 7:25).

8. У наш час в суспільстві піднімається питання про шлюб, який є основою сім’ї, а сім’я – здійсненням шлюбу. У сучасному світі справжню загрозу для православних християн представляє тиск, який чиниться з метою визнання нових форм співжиття. Глибшу кризу інституту шлюбу і сім’ї у всіх своїх формах глибоко хвилює Православну Церкву не тільки через негативних наслідків для суспільства, а й з-за загрози традиційним внутрішньородинним відносинам, головними жертвами якої стають подружні пари і перш за все діти, тому що, на жаль, вони зазвичай починають мученицькі переносити невинні страждання з самого дитинства.

9. Цивільний шлюб між чоловіком і жінкою, зареєстрований в законному порядку, не має сакраментального характеру і, будучи лише співжиттям, узаконеним державою, відрізняється від благословенного Богом і Церквою шлюбу. До тих членів Церкви, хто вступає в цивільний шлюб, маємо підходити з пастирської відповідальністю, яка необхідна для того, щоб ці люди зрозуміли цінність таїнства шлюбу і пов’язаного з ним благословення.

10. Церква не визнає можливим для своїх членів цивільних союзів – як одностатевих, так і заключних з протилежною статтю, – а також вступ у всяку іншу форму співжиття, крім шлюбу. Церква докладається всіх можливих пастирських зусиль, щоб ті з її членів, хто вступає до таких союзів, досягли істинного розуміння покаяння і любові, благословенної Церквою.

11. Тяжкі наслідки кризи інституту шлюбу і сім’ї виражаються в страхітливому зростанні числа розлучень, абортів і в множенні інших проблем сімейного життя. Ці наслідки є великим викликом для місії Церкви в сучасному світі. Тому пастирі Церкви повинні докласти всіх можливих зусиль для вирішення цих проблем. Православна Церква з любов’ю закликає своїх чад, чоловіків і жінок, і всіх людей доброї волі зберігати вірність священному характеру сім’ї.

II. ПРО ПЕРЕШКОДИ ДО ШЛЮБУ І ЗАСТОСУВАННЯ ЕКОНОМІЇ

1. Щодо перешкод до шлюбу через наявність кровного споріднення, спорідненості по властивості, з усиновлення та духовної спорідненості мають силу припису канонів (53-е і 54-е правила П’ятого-Шостого Вселенського Собору) і згодна з ними церковна практика в тому вигляді, в якому вона застосовується сьогодні в Помісних Автокефальних Православних Церквах, визначається і описується в їх статутах і відповідних рішеннях їх Синодів.

2. Неостаточне розірваний або неанулюваний шлюб, а також третій шлюб складають абсолютну перешкода до укладання шлюбу, згідно з православним канонічним переказам, що категорично засуджує двошлюбність і четвертий шлюб.

3. Згідно акривії священних канонів, забороняється здійснення церковного шлюбу після чернечого постригу (16-е правило Четвертого Вселенського Собору і 44-е П’ятого-Шостого Трульського Собору).

4. Священство само по собі не є перешкодою до шлюбу, але, згідно з чинними канонічними переказами (3-е правило П’ятого-Шостого Трульського Собору), після хіротонії одруження забороняється.

5. Відносно змішаних шлюбів православних з інославними або нехристиянами було прийнято рішення:

і. Шлюб православних з інославними забороняється по канонічної акривії (72-е правило П’ятого-Шостого Трульського Собору).

іі. Священний Синод кожної автокефальної Православної Церкви повинен підходити до можливості застосування церковної ікономії щодо перешкод до шлюбу відповідно до принципів церковних канонів, в дусі пастирської розважливості, служачи спасінню людини.

ііі. Шлюб між православними і нехристиянами категорично забороняється по канонічної акривії.

6. Практика, яка діє при застосуванні церковного Передання щодо перешкод до шлюбу, повинна брати до уваги всі відповідні постанови державного законодавства, не виходячи за межі церковної ікономії.

Вселенський Патріарх Кир Варфоломій, Голова

† Патріарх Олександрійський Кир Феодор

† Патріарх Єрусалимський Кир Феофіл

† Патріарх Сербський Кир Іриней

† Патріарх Румунський Кир Данило

† Архієпископ Кіпрський Кир Хризостом

† Архієпископ Афінський і всієї Еллади Кир Ієронім

† Митрополит Варшавський і всієї Польщі Кир Сава

† Архієпископ Тірани, Дуреській і всієї Албанії Кир Анастасій

† Архієпископ Пряшівський і всієї Чехії та Словаччини Кир Ростислав

Також документ підписані всіма членами делегацій Помісних Церков.

† Митрополит Швейцарський Єремія, Глава Всеправославного Секретаріату Святого і Великого Собору

За матеріалами: Київське Православ`я