В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Христос Воскрес!
Дорогі брати і сестри! Продовжуючи перебувати в радості Світлого Христового Воскресіння, Церква сьогодні, у четверту неділю після Пасхи, пропонує нам уривок з Євангелія від святого апостола і євангеліста Іоанна про зцілення Христом розслабленого біля купальні (Ін. 5,1-15.).
У другу неділю після величного Воскресіння Христового в євангельському читанні ми чули про мир, який Христос приніс своїм учням, минулої неділі згадували про жінок-мироносиць, які, навіть перебуваючи у мороці невідання, прямували до гроба і отримали благу звістку. Сьогодні ж ми чуємо про розслабленого.
Зовсім недавно, у період Великого посту, ми також чули євангельський уривок про розслабленого, зцілитися якому допомогли його друзі. Сьогоднішній розслаблений є самотнім і покинутим усіма.
Це євангельське читання поставлене у пасхальний період не випадково, адже воно по-особливому вказує на Божество нашого Спасителя. Воскреснувши силою свого Божества, Христос ще за земного життя свідчив про Своє майбутнє Воскресіння великою кількістю чудес і зцілень. Сьогодні Спаситель приходить до купелі, щоб знайти розслаблену та покинуту біля Овечих воріт людину, і знайшовши, піднімає її, воскрешаючи до життя.
Спаситель, промовляючи до розслабленого: «Встань!», вживає таке ж слово, що вживав, коли воскрешав померлу дочку Іаіра (Мф. 9. 18-26) та померлого сина Наїнської вдови (Лк. 7. 11-17). І це не випадково. Бо для живих людей розслаблений, який 38 років був прикутий до своєї постелі, був як мертвий. І Церква у своїх стихирах вечірнього богослужіння, описуючи сьогоднішнього паралізованого, називає його «непохованим померлим» і, продовжуючи про його життя, зауважує: «постіль моя гробом моїм стала».
Тривале перебування розслабленого в Овечій купальні похитнуло його віру і надію. Проте не у Бога, а в людей! Бо він бачив і збурення води від сходження ангела Господнього у купальню, і людей, які отримували зцілення, проте: «Людини не маю, щоб, коли збуриться вода, опустила мене в купальню; коли ж я приходжу, інший вже поперед мене входить» (Ін. 5. 7) – ось що він промовив до Господа. Христос же своїм приходом до немічного вже його зцілює, і про це промовисто нам сьогодні промовляє ця ж стихира: «Я став людиною, заради тебе Я зодягнувся у плоть, а ти говориш: людини не маю; візьми постіль твою і ходи».
Дорогі брати і сестри! Чи не нагадує нам цей розслаблений і нас самих?
Уважно придивившись, ми побачимо, що в певній мірі кожний з нас впізнає самого себе, – розслабленого перш за все душею. Так, у нас є фізична сила, яка кріпить наші ноги, даючи можливість ходити по білому світу. Але куди вони нас ведуть? Чи до місць, де ми можемо зустріти Спасителя, чи, навпаки, розслабитись душею? Ніхто не забороняє відпочинок і дозвілля, але нам належить пам’ятати, що воно не повинно бути основою нашого життя, а тим більше шкодити нашій душі. Духовні цінності – ось на що ми повинні звертати увагу насамперед.
Бо як сьогодні в євангельському читанні Христос прийшов до чоловіка, який був приречений на загибель як фізичну і духовну, так сьогодні Він іде назустріч кожному з нас у різні хвилини нашого життя – чи це хвороба, чи смуток, чи страх. Якщо ми будемо з Ним, все інше відійде. І наше перебування з Христом зробить нас діяльними по-справжньому, не лише у матеріальному житті для себе, а для наших ближніх. Амінь.
ІЛАРІОН,
митрополит Рівненський і Острозький
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа.
Ми святкуємо сьогодні день святих жінок-мироносиць, Йосифа Аримафейського і Никодима. Вони небагато згадуються в Євангелії до днів страждань, коли Христос був відданий, узятий, залишений, розп’ятий, убитий, і ось в цей час вони раптом з’являються. Біля хреста – апостолів не було; Іуда повісився, і тільки Іоанн стояв з Божою Матір’ю: тому що він був апостолом любові, як і Матір Божа була любов’ю втіленою, вираженням любові всієї землі до Бога і всієї любові Божественної до нас, людей. І коли була як здавалося здобута перемога зла над Христом, коли Він був відданий і розп’ятий, коли Він помер, ніби безповоротно вражений, тоді з’явилися Йосиф і Никодим, які виявилися вірними Йому не тільки в дні Його учительства, але за днів Його поразки: удаваного, але очевидного ураження, в якому ніхто не міг сумніватися і яке могли перемогти тільки любов і вірність до кінця.
І ось повстає питання перед кожним з нас: ми знаємо, що Христос переміг, і ми не можемо уподібнитися до ні жінок-мироносиць, ні Йосифа Аримафейського, ні Никодима в тому сенсі, що ми не можемо повернутися навіть уявою до страшних днів удаваної поразки Спасителя. Він сказав нам: те, що ви зробили для самої малої, самої нікчемної людини, ви зробили для Мене … І ми всі, всі без винятку буваємо постійно ураженими; ми спрямовані на добро – і відпадаємо від добра; ми віримо в добро – і зраджуємо добру; ми прагнемо з усіх сил до того, щоб бути гідними людського звання, – і це нам не вдається .
І ось в ці моменти – а вони трапляються постійно в нашому середовищі, в середовищі всього людства – ми повинні подумати про жінок-мироносиць, подумати про Йосифа Аримафейського, про Никодима, і як скеля тверда стояти, підтримуючи один одного. Носіть тягарі один одного, і так ви здійсните закон Христа, – говорить апостол Павло. Якщо ми не будемо нести тягарі один одного, якщо ми не будемо з усіх сил підтримувати один одного, якщо ми не будемо постійно, милосердно, вдумливо, щедро ставитися один до одного саме в моменти, коли нам здається, що наш ближній, наш друг не гідний ні себе, ні нашої дружби, ми не виконаємо закону Христового.
Подумаймо про себе, і про кожну людину, які навколо нас знаходиться, про найближчі – і про випадкові зустрічі; подумаймо про крихкість людську, про те, як легко послизнутися і впасти, і в момент ураження залишимося вірними до кінця, люблячим серцем не зрадимо, і зі страху – не відвернемося. І тоді дійсно, понісши один одного тяготи, ми виконаємо закон Христа, тоді ми увійдемо в сонм тих жінок-мироносиць, з’єднаємося з Йосифом і Никодимом, і залишимося з тими, хто протягом всієї історії життя людства не соромився уражених, не відвертався від занепалих , був Божою любов’ю і Божим промислом. Амінь.
Святий великомученик Юрій Переможець
Великомученик Юрій був сином багатих і благочестивих батьків, які виховали його в християнській вірі. Народився він у місті Бейрут (в давнину – Беліт), біля підніжжя Ліванських гір.
Вступивши на військову службу, великомученик Георгій виділявся серед інших воїнів своїм розумом, хоробрістю, фізичною силою, військовою поставою та красою. Досягнувши незабаром звання тисяцького, св. Юрій став улюбленцем імператора Діоклетіана. Діоклетіан був талановитим правителем, але фанатичним прихильником римських богів. Поставивши собі за мету відродити в Римській імперії язичництво, що відмирало, він увійшов в історію, як один із найжорстокіших гонителів християн.
Почувши одного разу на суді нелюдський вирок про винищування християн, св. Георгій запалав співчуттям до них. Передбачаючи, що його теж очікують страждання, Юрій роздав своє майно бідним, відпустив на волю своїх рабів, прийшов до Діоклетіана і, оголосивши себе християнином, викрив його в жорстокості та несправедливості. Мова св. Юрія була сповнена сильних і переконливих заперечень проти імператорського наказу переслідувати християн.
Після безрезультатних умовлянь відректися від Христа імператор наказав піддати святого різним мукам. Св. Юрій був вкинений до в’язниці, де його поклали спиною на землю, ноги уклали в колодки, а на груди поклали важкий камінь. Але Св. Юрія мужньо переносив страждання і прославляв Господа. Тоді мучителі почали ухитрятися в жорстокості. Вони били святого воловими жилами, колесували, кидали в негашене вапно, примушували бігти в чоботях з гострими цвяхами всередині. Святий мученик все терпляче переносив. Зрештою імператор наказав відрубати мечем голову святому. Так святий мученик відійшов до Христа в Нікомидії в 303 році.
Великомученика Юрія за мужність і за духовну перемогу над мучителями, які не змогли змусити його відмовитися від християнства, а також за чудодійну допомогу людям у небезпеці – називають ще Побідоносцем. Мощі святого поклали в палестинському місті Ліда, у храмі, що носить його ім’я, голова ж його зберігалася в Римі в храмі, теж присвяченому йому.
На іконах св. Юрій зображується сидячим на білому коні і вражаючим списом змія. Це зображення грунтується на переданні й належить до посмертних чудес святого великомученика Юрія. Розповідають, що недалеко від місця, де народився св. Юрій в місті Бейруті, в озері жив змій, який часто пожирав людей тої місцевості. Що це був за звір – удав, крокодил чи велика ящірка – невідомо.
Забобонні люди тієї місцевості для вгамування люті змія почали регулярно за жеребом віддавати йому на поживу юнака або дівчину. Одного разу жереб випав на дочку правителя тієї місцевості. Її відвели до берега озера і прив’язали, де вона в жаху стала чекати появи змія.
Коли ж звір став наближатися до неї, раптом з’явився на білому коні світлий юнак, який списом вразив змія та врятував дівчину. Цей юнак був святий великомученик Юрій. Таким чудесним явищем він припинив знищення юнаків і дівчат в межах Бейрута і навернув до Христа мешканців тої країни, які до цього були язичниками.
Можна припустити, що явище святого Юрія на коні для захисту жителів від змія, а також описане в житії чудове пожвавлення єдиного вола у хлібороба, стали приводом до шанування святого Георгія покровителем скотарства і захисником від хижих звірів.
Святий Юрій – покровитель воїнства. Зображення Юрія Переможця на коні символізує перемогу над дияволом – «стародавнім змієм» (Об’явл 12, 3; 20, 2). Ще з даніх часів святий великомученик Юрій прославлявся як один з найбільш шанованих святих.
Перша неділя після Пасхи в церковному календарі носить назву Антипасхи, Фоминої неділі. Назва Антипасха означає «замість Пасхи»: не протиставлення, а повернення до минулого свята, повторення його. З давніх часів восьмий день після Пасхи, як закінчення Світлої Седмиці, святкується особливо, складаючи собою немов би заміну Пасхи. У цей недільний день Своїм новим явленням для всіх одинадцяти апостолів Господь повторив і оновив явлення, яке було у перший день по Воскресінню. Але оскільки оновлення явлення Спасителя було особливо заради апостола Фоми, то восьмий день після Пасхи називається неділею св. Ап. Фоми. Безпосередньо слідуючи за Пасхальною седмицею, вона завершує найбільш урочисту частину найбільшого свята. Тому іноді Фомину неділю називають восьмим днем Пасхи. Святитель Григорій Богослов пише: «Древній і з доброю метою встановлений закон шанувати день оновлення, або краще сказати, з днем оновлення шанувати нові благодіяння. Але хіба не днем оновленням був і перший Недільний день, що слідував за священною і світлоносною ніччю? Для чого ж дається оце найменування нинішнього дня? То був день спасіння, а цей день спогаду про спасіння»(Слово 44-е в неділю Нову).
Фоминою неділею називається цей день на згадку про чудо запевнення апостола Фоми.
У традиції Церкви існують різні розуміння поведінки апостола Фоми: у більшості тлумачень вказується на те, що Фома (Дідим, або Близнюк) відрізнявся закоснілістю, що переходила у впертість. Коли Христос ішов воскресити Лазаря, Фома висловив упевненість, що з цієї подорожі нічого не вийде доброго: «Підемо і ми помремо з Ним» (Ін. 11, 16). Разом з тим, деякі богослови навпаки бачать в цих словах відданість і бажання бути учеником Христа не тільки на словах, слідувати за Ним не тільки тоді, коли небезпека не загрожує, але саме тоді, коли мова йде про життя і про смерть.
Хресна смерть Христа справила на Фому особливо гнітюче враження: він немов утвердився в переконанні, що втрата Його безповоротна, – зазначає архієпископ Аверкій (Таушев). Занепад духу Фоми був настільки великим, що він навіть не був з іншими учениками в день воскресіння: він, мабуть, вирішив, що вже все скінчено, і тепер кожен повинен як і раніше вести свою окреме, самостійне життя. На запевнення учеників про воскресіння Христа він відповідає: «Якщо не побачу на руках Його ран від цвяхів і не вкладу руки моєї в ребра Його, не повірю» (Ін. 20, 25). «Вкладу руку мою в ребра Його» – з цих слів Фоми видно, що рана, нанесена Господу воїном, була дуже глибокою.
На восьмий день після Воскресіння Господь з’явився апостолові Фомі і, засвідчуючи про те, що був з учнями весь час після воскресіння, не став чекати питань Фоми, показавши йому Свої рани, відповівши на його невисловлене прохання. Вже одне це знання Господом його сумнівів мало вразити Фому. Христос до того ж додав: «І не будь невірний, але вірний», тобто: ти знаходишся в положенні рішучому: перед тобою зараз тільки дві дороги – повної віри і рішучого озлоблення духовного. У Євангелії не говориться, чи дійсно доторкався Фома до ран Господа, але віра так розпалилася в ньому яскравим полум’ям, і він вигукнув: «Господь мій і Бог мій!» Цими словами Фома сповідав не тільки віру у Воскресіння Христове, але й віру в Його Божество.
Однак, ця віра все ж ґрунтувалася на чуттєвому засвідченні, а тому Господь, в напоумлення Фомі, й іншим апостолам і всім людям на всі майбутні часи відкриває вищий шлях до віри, ублажаючи тих, які досягають віри не таким чуттєвим шляхом, яким досяг її Фома: «Блаженні, що не бачили й повірили…» І раніше Господь неодноразово давав перевагу тій вірі, яка ґрунтується не на чуді, а на слові. Поширення віри Христової на землі було б неможливим, якби кожен вимагав такого ж засвідчення для своєї віри, як Фома, або взагалі постійних чудес. Тому Господь і ублажає тих, які досягають віри однією тільки довірою до свідчення словом, довірою до вчення Христового. Це – найкращий шлях віри. (Архієп. Аверкій (Таушев). Керівництво для вивчення Святого Писання).
Віра у велике чудо Воскресіння прийшла до учеників Христових не відразу. Першими свідками були жінки-мироносиці. Було ще темно, коли вони прийшли до печери в саду Йосифа Аримафейського. Камінь, яким був закритий вхід до гробу, виявився відваленим. Поки вони були в подиві, постав перед ними Ангел і сказав: «не бійтеся, бо знаю, що ви шукаєте Ісуса розіп’ятого. Його нема тут – Він воскрес, як сказав. Підійдіть, погляньте на місце, де лежав Господь» (Мф. 28, 5–6). Щоб повірити, їм було достатньо порожнього гробу і слів Ангела. Їх чуйних і люблячих сердець не торкнувся сумнів. Коли ж вони побігли сповістити апостолам, Сам Ісус зустрів їх і сказав: «радуйтеся! Вони ж, приступивши, припали до ніг Його і вклонилися Йому» (Мф. 28, 9). Апостоли не повірили їм (Мк. 16, 11).
У той же день, коли наближався вечір, Ісус відкрив велику таємницю Свого Воскресіння ще двом ученикам (апостолам з 70-ти – Луці та Клеопі), йшли в Еммаус, що знаходився на відстані 60 стадій (11,5 км) від Єрусалиму. Для їхньої віри у Воскресіння свого Вчителя Ісус привів з Писання всі месіанські пророцтва (Лк. 24, 27). Однак повністю вони повірили тільки після таїнства Євхаристії: «І коли Він возлежав з ними, то взяв хліб, благословив, переломив і подав їм. У них же відкрилися очі, і вони впізнали Його. Але Він став невидимим для них»(Лк. 24, 30–31). Лука і Клеопа в той же день повернулися в Єрусалим і розповіли апостолам, але ті не повірили, як і жінкам-мироносицям. Пізно ввечері Ісус явився апостолам, які зібралися при замкнених дверях, побоюючись іудеїв. Спаситель пройшов зачиненими дверима. У цьому виявилася особливість перетвореного по Воскресінні тіла Господа. Воно не підпорядковувалося законам фізичного світу. Ісус міг пройти крізь речові предмети. Учнів охопило збентеження, бо вони думали, що бачать дух. Він показав їм руки і ноги і ребра Свої (Ін. 20, 20). Це було важливо не тільки для того, щоб переконати їх, що Він з’явився до них тілесно, але для того, щоб перемогти їх невіру. Господь дає їм відчувати на дотик руки, ноги і ребра. Рани від цвяхів на них переконали їх, що це те ж саме тіло, яке було розіп’ято на Хресті.
Подія, якій присвячена Антипасха, була у восьмий день по Воскресінні. Апостол Фома був відсутній при першому явленні Спасителя ученикам. Мабуть, його не було в місті. Апостоли, яких зустрів Фома, з радістю сповістили про Воскресіння Учителя. Можна припустити, що вони розповіли і про те, що Ісус дав їм відчувати на дотик руки, ноги і ребра. Тому зрозуміло його бажання: якщо не побачу на руках Його ран від цвяхів, і не вкладу пальця мого в рани від цвяхів, і не вкладу руки моєї в ребра Його, не повірю (Ін. 20, 25). Переконання святого Фоми не має нічого спільного з тією затверділою несприйнятністю до чуда Воскресіння, яке ми бачимо в іудейських вождів. Це було цілком природне бажання утвердити віру на явних і очевидних свідченнях. Воскреслий Ісус у восьмий день оновив для апостолів Своє явлення, поставши перед ними у світлиці, двері якої були замкнені. На сумнів апостола Фоми Спаситель відповідає його ж словами, точно повторюючи вимогу, яку висловлював сам Фома. Це не могло не вразити ученика, який сумнівався: «дай палець твій сюди і подивись на руки Мої; подай руку твою і вклади в ребра Мої, і не будь невірним, але вірним»(Ін. 20, 27). Саме тому, напевно, Фома не скористався запрошенням Вчителя відчувати Його руки, ноги і ребра, а тут же повірив і сповідав Ісуса Христа як Бога: «Господь мій і Бог мій!» (Ін. 20, 28). Люди, які завзято заперечують Божество Спасителя світу, обходять це місце Євангелія.
Починаючи з Неділі про Фому в православній Церкві після тривалої великопосної перерви відновлюється звершення Таїнства Вінчання.
За Церковним Переданням, святий апостол Фома заснував християнські Церкви в Палестині, Месопотамії, Парфії, Ефіопії та Індії, утвердивши проповідь Євангелія мученицькою смертю. За навернення до Христа сина і дружини правителя індійського міста Меліапора (Меліпура) він був ув’язнений, зазнав катувань і, нарешті, пронизаний п’ятьма списами відійшов до Господа.
Дорогі брати і сестри!
Христос Воскрес!
Сьогодні в церковних піснеспівах ми знову чуємо радісний заклик: «Воскресіння день, і просвітімось торжеством, і один одного обіймімо» (стихира Пасхи). До чого нас саме тепер спонукають ці слова?
Святий апостол Іоан Богослов свідчить: «Бог є світло, i немає в Ньому ніякої темряви» (1 Ін. 1: 5). Це сяяння неприступного божественного світла (1 Тим. 6: 16) стає для людей явним через втілення Господа нашого Ісуса Христа. Про це також нагадують нам нині слова Євангелія, говорячи про Сина Божого: «У Ньому було життя, і життя було світлом людям. І світло в темряві світить, і темрява не огорнула його» (Ін. 1: 4–5).
Ось це світло божественної благодаті, це сяяння відвічної слави Божої, яке у Христі та через Христа явлене людям, – воно проганяє темряву зла й ніч гріховну. «Ніч минула, – свідчить апостол Павло у Посланні до Римлян, – а день наблизився: отже, відкиньмо діла темряви і зодягнімось у зброю світла» (Рим. 13: 12).
Ці апостольські слова і є поясненням для нас того, як нині, на Великдень, ми повинні «просвітитися торжеством». Адже світло Христове, світло життя не просто колись, у давній час, засяяло від життєдайного гробу через воскресіння Спасителя – воно через нашу віру у Христа воскреслого нині стає для нас зброєю в боротьбі з темрявою віку цього.
Темрява не має своєї сутності, свого власного буття: вона – лише відсутність світла. Так само гріх і зло не мають власної сутності – вони виникають як темрява, як порожнеча там, де немає добра, правди, любові.
Однак коли ми в темряві засвічуємо лампаду, ліхтарик чи свічку, то навіть найглибша темрява відступає. Минулої зими, коли російська імперія зла намагалася занурити нашу Україну в суцільну темряву та холод, ми особливо пережили цей досвід. Ми боролися з темрявою зла, підтримуючи одне одного. Ми зберігали світло, людяність, надію. І все це стало для нас щитом і мечем, стало тією «зброєю світла», в яку апостол Павло закликає нас зодягнутися.
Безперечно, темрява і зло ще мають у цьому світі велику силу. Диявол спонукає своїх прислужників примножувати беззаконня, проливати кров невинних, нести в мирні оселі руйнування та смерть. Бачачи все це, страждаючи від цих проявів зла, ми можемо духовно і морально знесилюватися, адже сили людини не можуть бути самі собою невичерпними.
Однак нинішнє свято нагадує нам, що ані темрява, ані гріх, ані зло, ані сам диявол не можуть перемогти. Якщо мале світло від ліхтаря чи свічки в наших руках здатне відігнати темряву, то наскільки більшу силу має світло Христове, світло від Того, Хто іменується правдивим і незаходимим Сонцем?
Тому попри всі руйнування, страждання, попри втому від боротьби ми маємо просвітитися торжеством! Навіть у ці важкі часи війни Воскресіння Христове нехай наповнює наші душі непереможним світлом благодаті, силою жертовної любові до Бога та до ближніх, до рідного народу й до нашої земної батьківщини – України. І нехай це світло буде нашою зброєю, щитом і мечем у праведній боротьбі з агресією російської імперії зла, у протидії всім ворожим підступам та спокусам лукавого.
«Нині все наповнилося світлом, небо і земля, і глибини підземні; нехай же святкує все творіння Христове Воскресіння» (третя пісня канону Пасхи), – знову і знову нагадує нам Церква. І ми з вами, дорогі владики, отці, брати і сестри, у цьому світлі торжества перемоги Божої оновімо нашу власну надію на перемогу правди й добра. Ми самі, просвітившись торжеством віри у воскреслого Сина Божого, будемо ділитися цією вірою та радісною надією на перемогу, вітаючи рідних і близьких та всіх зі світлим Христовим Воскресінням!
І серед цих вітань найперше ми звертаємося зі словами вдячності до наших захисників, до українських воїнів світла – наших новітніх героїв. Ми завжди підносимо за вас свої молитви, а особливо в цей Великдень просимо в Бога для вас захисту, допомоги в боротьбі та благословенної перемоги над агресором.
Ми ділимося великодньою радістю з тими, хто присвятив себе жертовному служінню любові, та сердечно вітаємо наших волонтерів, медиків, вітаємо рятівників та працівників комунальних служб – всіх, хто допомагає ближнім полегшити завдані війною страждання. Ми щиро дякуємо друзям та союзникам України у світі та всім людям доброї волі, адже лише об’єднаними зусиллями, примножуючи світло добрих діл, ми наблизимо час завершення війни та настання справжнього, Богом благословенного миру.
Як і завжди, у цей святковий час ми не маємо права забувати про тих, хто і в нинішній Великдень перебуває не в радості, а в стражданнях від накладеного на них ярма фальшивого «русского міра», в російській окупації, у ворожій неволі та в полоні. Ми молимося і просимо в Господа полегшити ваші труднощі та страждання, просимо захисту від людського озлоблення і зичимо скорого визволення.
Від тисячолітніх святинь золотоверхого Києва, від його духовного серця – нашого кафедрального Софійського собору, від благословенного саду Пресвятої Богородиці, як віддавна іменується наша українська Києво-Печерська Лавра, вітання з Великоднем і добрі побажання та слова надії на перемогу світла і правди нехай долинуть нині до всіх дітей України, де б ви зараз не жили, на батьківщині чи в розсіянні. Нехай великодня радість, любов до Бога і до Матері-України продовжують єднати нас попри всі перешкоди!
Вітаємо зі святом Воскресіння Христового Президента України, державну владу й місцеве самоврядування, всіх, хто був обраний та покликаний волею народу до служіння суспільству. Нехай Бог благословляє ваші добрі справи, у всьому сприяє задля наближення перемоги над російською імперією зла та утвердження тривалого, благословенного миру.
Світло в темряві світить, і темрява не огорнула його. Це світло – від життєдайного гробу воскреслого Сина Божого, від місця поховання, яке стало символом і знаком перемоги правди, любові та життя. Тож наповнімось цим світлом, нехай воно буде нам зброєю проти зла, яке неодмінно зазнає поразки та осудження, бо воістину ХРИСТОС ВОСКРЕС!
Епіфаній,
Митрополит Київський і всієї України
Пасха Христова, 2026 р.,
м. Київ
Сьогодні благодать Святого Духа нас зібрала,
і всі, взявши Хрест Твій, промовляємо:
благословен Хто йде в Ім’я Господнє; осанна в вишніх!
(Стихира свята).
«Радій від радості дочко Сиону, торжествуй, дочко Єрусалима: ось Цар твій гряде до тебе, праведний, Який спасає, лагідний, Який сидить на ослиці і намолодому ослі сині підяремної»(Зах. 9. 9). Цими словами пророк Захарія за 500 років до Різдва Христового передрік торжественний вхід в Єрусалим Господа Ісуса Христа – подію, яка сьогодні вшановується нами.
Після воскрешення Лазаря Господь Ісус Христос, сівши на молоде ослятко, вирушив до Єрусалиму. Звістка про те, що Спаситель гряде в Єрусалим, пронеслась по місту, і множество людей вийшло на зустріч Того, Хто воскресив Лазаря. Охоплені радістю люди зривали гілки з дерев, застеляли своїм одягом шлях Спасителю. Осанна в вишніх, благословен Хто йде в Ім’я Господнє! – було чути звідусіль.
Пророк Захарія в урочистому вході Спасителя в Єрусалим, передбачаючи наближення часу викуплення роду людського від гріха і смерті, викликував: «Радій …дочко Сиону, торжествуй, дочко Єрусалиму». Це означало, що довгоочікуваний Месія – Спаситель Христос – відбудує духовне царство, втрачене прародителями через гріхопадіння.
Серед жителів Єрусалиму, які вітали Господа, знаходились люди, що вивчали Закон І пророків. Вони знали всі ті передбачення про Месію, котрі сповнювались на їхніх очах, і тому повинні були стати на чолі зустрічавших, але торжественний вхід Господа в Єрусалим викликав їхнє незадоволення.
Чому ж вони відвернулись від Господа?
Було б не зовсім правильно пояснити це противлення Промислу Божому тільки тим, що серця їхні були переповнені заздрощів і злоби; причина не прийняття ними волі Господньої набагато глибша. Книжники і фарисеї, як і багато інших жителів Єрусалиму, хотіли бачити в Ісусі Христі земного царя, маючого владу звільнити народ від римського панування. Але в Своїй проповіді Господь говорив про Царство, котре не від світу цього (Ін. 18. 36). Про Царство Боже.
Господь не бажав земної влади, і це було незрозумілим для оточуючих Його людей. Господь передбачив, що ті ж, які кричали Йому «Осанна!» через декілька днів будуть кричати «Розіпни, розіпни Його!».
…Дорога, якою слідував Господь, поступово піднімалась на Елеонську гору. На повороті відкривався вигляд на Єрусалим. Та Господь бачив не зовнішню велич міста – перед Його поглядом відкривалась страшна безодня невір’я і порока, які вразили його жителів. І ось ми бачимо торжество та радість натовпу і скорботного, сумного Господа.
Вхід в Єрусалим Господа нашого Ісуса Христа ознаменуав собою початок здійснення тайни Викуплення роду людського, тому заклик до радості старозавітнього пророка Захарії: «Радій від радості, дочко Сионну, торжествуй, дочко Єрусалима» звернений не стільки до народу древнього Єрусалиму, скільки до чад Нового Єрусалиму – до Церкви Христової, тобто до всіх нас, що зібралися в цьому святому храмі.
Дорогі браття і сестри! Слухаючи євангельську розповідь про те, як жителі Єрусалиму з захопленням вітали Спасителя, а потім, через декілька днів, злословили і хулили Його, ми задаємо собі питання: як могла відбутись така переміна в їхніх серцях? Але замість осудження їх корисним є звернутися до самих себе и подивитися, чи не відбувається подібне з нами. Бо ж наше щорічне великопісне покаяння, говіння та сповідь, наше причастя Святих Таїн чи не являються торжественною зустріччю Господа і Спасителя, подібнодо тієї, яку приготував Йому Єрусалим? Жителі Єрусалиму виголошували: Благословен Хто йде в Ім’я Господнє, і ми, приступаючи до Святої Чаші, чуємо ці ж слова і відповідаємо на них молитвою: «Вірую, Господи, і визнаю!» І Господь кожного разу, зі Свого невимовного довготерпіння і милосердя, подає нам Свої Святі Тіло і Кров. Та чи довго ми зберігаємо вірність нашим обітницям? Проходить час – і ми стаємо такими, якими були: колишні гріхи, те ж недбальство за душу свою, і цим ми, ніби з древніми жителями Єрусалиму, знову розпинаємо Спасителя. І скільки раз в житті відбувається з нами таке падіння!
Вербну Неділю ми зустрічаємо в храмі з гілками в руках. Ці гілки – верби – нагадують нам не тільки про радісну зустріч Господа жителями Єрусалиму, але і про те, що зима не вічна, що прийшла весна, знову все зазеленіло, цвіте і буде приносити плоди. Як часто у багатьох із нас в душі царює зима! Холодно, мертво: не має ні духовних квітів, ні плодів. Але зима замінюється весною: ми знаємо, що немає душі людської, яка не могла б відігрітися, ожити і принести плоди. І ми з нетерпінням чекаємо весняного сонця для нашої душі, коли назустріч Господу ми зможемо принести не тільки зелену гілочку, але й відігріту, ожившу нашу душу. Наше сонце – Господь, квіти нашої оживаючої душі – любов до Господа, до людей, до світу Божого.
Ми чули в євангельській розповіді, що, зустрічаючі Господа при вході в Єрусалим, всі вийшли до Нього з пальмовим віттям. Ми замінюємо їх вербами. Але є у нас таке древо, котре було насаджене ще в раю (Бут. 2. 8-9), потім перенесене на Голгофу, а нині перебуває в усьому християнському світі: це Животворчий Хрест Христів! Він отримав від Христа Спасителя чудодійну силу воскрешати мертвих за злочин (Еф. 2. 5), тобто воскрешати благодаттю наші омертвівші від гріха душі. Ось з цього древа ми повинні брати собі гілки, тобто менші хрести. Спаситель ясно заповів нам це, промовляючи: «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, та за Мною нехай йде (Мф. 16. 24). Амінь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Крокуючи дорогою Великого посту, Церква чимраз ближче підводить нас до Голгофи, місця викуплення, де має принестися жертва за Всіх і за Все. Підходить до завершення свята Чотиридесятниця. Призначене Церквою Євангельське читання розповідає про подорож Сина Божого до Єрусалима. Навколо Учителя – Його вибрані учні, які стараються запам’ятати, чого навчає Ісус. Господь відкриває перед ними трагічні події, що мають статися з Ним: «Ось ми йдемо до Єрусалима, і Син Людський виданий буде первосвященикам і книжникам, і осудять Його на смерть, і видадуть Його язичникам; і знущатимуться з Нього, і битимуть Його, і обплюють Його, і уб’ють Його; і на третій день воскресне» (Мк. 10,33–34). Дорога до Єрусалима – дорога Хресна.
Між подорожуючими увагу привертають два улюблених учні: Яків та Іоан – сини Заведеєві і їхня матір Соломія. Вони просять про послугу. Ісус запитав їх: «Що хочете, щоб Я зробив вам?» (Мк. 10,36). Просьба була така: «Дай нам одному праворуч від Тебе, а другому ліворуч від Тебе сісти у славі Твоїй» (Мк. 10,37).
Вказуючи на нерозумність їхнього прохання, Христос запитує їх: «Чи можете пити чашу, яку Я п’ю, і хрещенням, яким Я хрещусь, хреститися?» (Мк. 10,38). Учитель говорить про чашу страждань, яку повинен спожити за гріхи світу. У Старому Заповіті слово «чаша» означає велике терпіння. Учні схильні були думати, що їхній Учитель і є передбачений пророками Месія – земний Цар юдейського народу, і що апостолів очікує велика слава у Його земному царстві. Більш зрозумілим усе для них стане тоді, коли побачать розіп’ятого Христа, а пообіч – двох розбійників. Думка апостолів про зайняті місця у Царстві Божому була для них ще незрозумілою.
Христове царство на землі – це ніщо інше, як Церква, що бореться із пороком, викорінюючи гріх, повертаючи людину до Отця Небесного. Син Божий пояснює учням, що царство Месії – не земне, а духовне. Він каже: «Ви знаєте, що ті, яких називають князями народів, панують над ними, і вельможі їхні володіють ними. Але між вами нехай не буде так: хто хоче бути більшим між вами, нехай буде вам слугою» (Мк. 10,42–43).
Залишається небагато часу, щоби збулося те, про що неодноразово наголошував Ісус. Щоб відчути біль і страждання Сина Божого, повинні і ми бути учасниками. Якщо ми любимо Христа, то йдемо за Ним у Його муках і стражданнях. Ці страждання будуть відкупленням за наші гріхи, за нас самих. Загартовуючись у любові до Бога, у виконанні Його постанов, мужньо і великодушно переносімо всі допусти і життєві терпіння. Тоді Богом буде забезпечене місце у Царстві Його. У Бога Отця осель багато. Життя без гріха – ключ до цих осель. Пам’ятаймо, що око Господнє все бачить, вухо Господнє все чує, а правиця Господня нам обов’язково заплатить. Треба тільки зачекати. Амінь.
В Євангелії від Луки читаємо глибоко важливе слово Христове: “… терпінням вашим спасайте душі ваші» (Лк. 21, 19). О, Господи наш, Господи! Що кажеш Ти!? Невже настільки величезне, настільки безмірне значення чесноти терпіння, що вона може навіть рятувати душі наші?
Якщо, за словом Христовим, таким спаситель ним є терпіння, то його можна поставити поруч з царицею всіх чеснот – смиренністю, поруч з лагідністю, і треба нам глибоко вдуматися в слово Господнє про терпіння. Постараємося ж у міру нашого слабкого розуму зрозуміти значення слів Христових. Для цього нам потрібно згадати, що людина складається з духу, душі і тіла, і що все важке в житті нашому – хвороби, скорботи життєві, образи і образи – все переносимо ми цим трьохчастинним єством нашим – і духом, і душею, і тілом. Фізичні болі, страждання від хвороб сприймаються, нерідко в найсильнішому ступені, душею і духом нашими. Наш мозок і вся нервова система завідують усіма нормальними і хворобливими процесами в тілі нашому, регулюють і координують їх. А дух наш панує і над душею.
У житіях святих мучеників Христових ми з подивом читаємо, як легко і спокійно переносили вони неймовірно страшні муки і тортури. Це незрозуміло матеріалістам, і вони вважають це байками, а ми знаємо, що дух мучеників, що полум’янів безмірною вірою в Христа і любов’ю до Нього, мав величезну владу над їхніми тілами і міг могутньо пом’якшувати їхні страждання.
Знаємо, що в сучасній медицині чималу роль відіграє так звана психотерапія, тобто словесний, психічний вплив на хворих, нерідко могутньо і благотворно впливає на перебіг хвороби. Якщо такий великий і добродійний був вплив терпіння святих на їхні муки, то зневіра, нарікання на Бога, крики і крики грішних людей тільки підсилюють їхні страждання.
А нам, християнам, коли спіткає нас болісна хвороба, і насамперед згадуємо ми про лікарів і ліки, чи не краще насамперед згадати про довготерпеливого Господа нашого Ісуса Христа, Якого пророк Ісая називає Чоловіком скорбот що зазнав хвороби?
Те ж скажемо і про перенесення образ. Чи вміємо ми, як має бути й приємне Богу, переносити кривду і образи, що нам наносяться?
О ні, на сором нам, немає. Навіть у нашому християнському середовищі бачимо ми, як часто буває, що ті, які не стяжали чесноти смирення й терпіння відповідають на кривду кривдою, на образу – образою. І сварка все більше і більше розпалюється і доходить до бійки, і навіть кровопролиття.
А мовчазне, спокійне перенесення образ усього краще захищає від кривдника. Ніщо так не стримує кривдників, як лагідне терпіння скривджених.
Тих, хто терпить образи захищає Бог. Так, слід брати приклад з більшості наших сучасників, які надають великого значення зміцненню та посиленню тіла фізкультурою. Але нам потрібно невпинно піклуватися не стільки про культуру тіла, скільки про досконалість духу, в якому велика роль належить вправам в терпінні, в покірливому терпінні навіть важких хвороб, в благодушному перенесенні образ і кривд, в приборканні злоязичія, у придбанні великої чесноти терпіння.
Будемо пам’ятати заповіт Апостола Петра в його першому соборному посланні про наслідування Господа Ісуса Христа, Який ” Коли Його лихословили, Він не лихословив взаємно; страждаючи, не погрожував, а передавав те Судді Праведному. Він гріхи наші Сам возніс тілом Своїм на дерево, щоб ми звільнившись від гріхів, жили для правди: ранами Його ви зцілилися» “(1 Пет. 2, 23-24).
Нагадаю вам також слова Апостола Павла в посланні до Євреїв, в якому він говорить про ті важкі страждання в переслідуваннях, які терпіли великі праведники. З них “… інші ж замучені були, не прийнявши визволення, щоб отримати краще воскресіння; інші зазнали наруги та рани, а також кайданів і в’язниці, були побиті камінням, перепилювані, зазнавали катування, вмирали від меча, тинялися в овечих та козячих шкурах, терплячи недоліки, скорботи, озлоблення, ті, яких увесь світ не був достойний, блукали по пустелях і горах, по печерах та ущелинах землі …
Тому і ми, маючи навколо себе таку хмару свідків, скиньмо всякий тягар і гріх, який нас обпутує, і з терпінням підемо на подвиг, який чекає на нас, дивлячись на Начальника й Виконавця віри Ісуса, Який, замість радости, зазнав хрест, зневаживши посоромлення, і сів праворуч престолу Божого. Подумайте проТого, Хто перетерпів таку над Собою наругу від грішників, щоб вам не знемогтися і не ослабнути душами вашими “(Євр. 11, 35-38; 12, 1-3).
Свою проповідь закінчу добрим побажанням Апостола Павла: “Господь же нехай направить серця ваші на любов Божу і на терпіння Христове” (2 Сол. 3, 5).
Амінь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Сьогодні, в другу неділю Великого посту, у Святій Євангелії розповідається, як Господь Ісус Христос уздоровив розслабленого в місті Капернаумі. Розслаблений був хворим, розбитим паралічем. Він лежав, ніби мертвий, не міг ходити, тому його принесли на постелі четверо добрих людей.
Ми пам’ятаємо зі Святого Письма, що чотири чоловіки несли ноші з хворим, а коли підійшли до дому, де перебував Спаситель, то не змогли туди ввійти через скупчення людей. Вони залізли на покрівлю, розібрали її й на мотузках спустили розслабленого перед Христа. Спаситель, побачивши їхню віру, сказав розслабленому: «Чадо, відпускаються тобі гріхи твої» (Мк. 2,5).
Чи замислювалися ми коли-небудь, хто були ці люди, які несли розслабленого? Адже там не зазначено, чи це були рідні хворого: діти, батьки чи брати. Мабуть, це були просто друзі або сусіди. Вони старалися не для себе, а для цього хворого. Отже, не віра самого розслабленого дала йому прощення гріхів і зцілення. Допомогла йому віра ще й інших добрих людей.
Уздоровлюючи хворого, Господь насамперед говорить про відпущення його гріхів. Цим Спаситель показує, що причина недуги була в гріхах. Тому Божественний Лікар спершу хоче усунути отруйний корінь хвороби – гріхи. Відпускаючи їх, Господь зціляв і недуги, підрубуючи корінь, ламав і дерево хвороби.
Зовсім інакше думали лукаві й невірні фарисеї та книжники, які були там присутні. Вони вважали, що Спаситель богохульствує, адже ніхто не може прощати гріхів, окрім Бога. «Що легше – сказати розслабленому: прощаються тобі гріхи? Чи сказати: встань, візьми постіль свою і ходи? Та щоб ви знали, що Син Людський має владу на землі відпускати гріхи, – говорить розслабленому: тобі кажу: встань, візьми постіль твою та йди до дому твого» (Мк. 2,9–11). Хворий встав і пішов.
У наших гріхах – причина смерті: «Відплата за гріх – смерть» (Рим. 6,23). У гріхах – причина наших хвороб, нещасть і бід. «Якщо захочете і послухаєтеся, то будете споживати блага землі; якщо ж зречетеся і будете чинити опір, то меч пожере вас» (Іс. 1,19–20). Тому і для нас найкращий спосіб урятуватися від лиха й недуги – перемога над гріхом, молитва до Господа та покаяння в гріхах.
«Чи хворіє хто у вас, – навчає апостол Яків, – нехай покличе пресвітерів Церкви і хай помоляться над ним, помазавши його єлеєм в ім’я Господнє; і коли гріхи він учинив, простяться йому».
Віра одного ставиться в заслугу іншому, любов одного зараховується іншому. Це велика й важлива християнська істина. І яку велику втіху подає вона віруючому серцю, коли воно палає любов’ю до ближнього! Наша віра, наша молитва перед Господом благотворна і спасенна не тільки нам, але й тим, за кого ми просимо й молимося. Христос постраждав на Хресті, а ми кров’ю Його очистилися від гріхів, бо страждання Христові ставляться нам у виправдання через віру в Нього. Отже, через віру – за молитви інших, небесних заступників і живих людей, ми одержуємо благодатну допомогу від Господа.
Так і ми повинні допомагати один одному нести тягарі життя. З любов’ю та наполегливістю євангельських носіїв розслабленого ми повинні знайти способи прийти до Христа, щоб ми могли почути від Нього: «Прощаються тобі гріхи встань, візьми постіль свою і ходи» (Мк. 2,9).
Сьогодні, у другу неділю Великого посту, Церква вшановує пам’ять святителя Григорія Палами. Згадується він як переможець над єретиками Варлаамом і Акиндином, які не хотіли признати Божественного світла, яке явив Господь на Фаворі. Вони навчали, що Божественне світло, як і всемогутність Божа, є щось, що держиться сотвореного, розділюючи одне й інше. Цю науку заперечив Григорій на соборі 1341 року. Варлаам втік до Італії, а Акиндин ще продовжував боронити цю науку, а потім святий Григорій на Соборі в Константинополі ще виразніше показав хибність цієї науки.
Святитель Григорій Палама був єпископом Фессалонікійським тридцять років. Життя його описав Філофей, Патріарх Константинопольський, який жив у другій половині чотирнадцятого століття та після канонізації склав йому службу.
Святитель Григорій Палама є покровителем християнських мовчальників і молільників, яких називали безмовниками. Вони намагалися оберігати тишу в серці, ховаючись у далеких обителях на горі Афон, відрізані від усього світу морем, скелями. Чому цього святого, покровителя мовчальників, ми прославляємо у дні Великого посту? Тому, що саме у цей час нам важливо пізнати і нагадати собі про мовчання і тишу.
Ось для чого нам сьогодні нагадують про мовчальників, ось чому сьогодні Церква закликає нас боротися з пустослів’ям, марнослів’ям, порожньою балаканиною, використанням дару мови на зло собі. «Постав, Господи, охорону устам моїм і двері огорожі в устах моїх» (Пс. 114,3), – говорить нам Святе Письмо. Ось за це ми молимось, просимо Господа, а Він чекає від нас, щоб і ми взяли участь, щоб захотіли цього, щоб ми дістали дар Божий. Амінь.
Перша Неділя Великого посту називається в церковному календарі Торжеством Православ’я. Провівши нас через першу седмицю Святої Чотиридесятниці, підживляючи читанням Великого покаянного канону преподобного Андрія Критського, повчаючи псалмами та піснеспівами духовними, Матір Церква приводить нас до пристановища, яке є першим променем, що провіщає нам Пасхальну радість Світлого Христового Воскресіння. Цей Воскресний день є особливим святом, що відзначається християнами з сивої давнини. Приводом для встановлення такого Торжества стала перемога Православної Церкви над іконоборчою єрессю на VII Вселенському соборі в Нікеї у 787 р. і утвердження цієї істини на Константинопольскому соборі у 842 р. при імператриці Феодорі.
Чому ж радіємо ми сьогодні ? А радіємо ми перемозі добра над злом, істини над неправдою. Ми торжествуємо, бо Церква Христова у ті далекі часи зберегла неушкоджене вчення Господа Ісуса Христа, зберегла і утвердила його на віки.
Після великих гонінь, які піднімали на християн Римські імператори, настав період видимого благоденства Церкви. Але ворог роду людського – диявол, знайшов інший спосіб, щоб порушити спокій церковний. Єретики вже не повставали зі зброєю проти Церкви, як це робили язичницькі імператори, а озброювались проти стада Христового своїми хибними вченнями. Таким чином, єресіархи, висуваючи свої доктрини, спотворювали Божественну істину. Вони руйнували Христову Церкву з середини. Арій, Македоній, Несторій, Євтихій, Аполлінарій один за одним, як хижі вовки, терзали Хітон Христовий.
Але Господь зберіг неушкодженою Невісту Свою, посоромивши цих лютих звірів – служителів сатани. Спаситель сказав: «…збудую Церкву Мою і врата пекла не здолають ЇЇ» (Мф. 16. 18). Він обіцяв Своїм ученикам і апостолам перебувати з ними до кінця віку, послав Духа Утішителя, Який живить Церкву Божу, Єдину, Святу Соборну і Апостольську. Саме тут, в цій Церкві, Бог настановив своїх учеників на всяку істину і наказав неушкоджено зберігати її. Через гордість світлосяйний Денниця був скинутий з Неба і став сатаною, так само гординя, пихатість та самовпевненість відділяє єретиків і сектантів від Тіла Христового, яким є Церква. Натхненні Духом Святим отці і вчителі перемогли єресі. Навчають вони стійкості у спасительному Православ’ї і нас.
З’являються різні лжевчення і зараз, різноманітні секти заманюють в свої сіті православних християн. Глава Церкви – Ісус Христос – застерігає нас: «…встануть лжехристи і лжепророки і покажуть великі знамення і чудеса, щоб звабити, якщо можливо, і обраних» (Мф. 24. 24), «…не йдіть слідом за ними» (Лк. 21. 8). Тому нам треба прислухатися до слів Господа і, взявши хрест свій, слідувати за Христом. Він щодня кличе нас: «Прийдіть до Мене всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас; візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим; бо ярмо Моє – благо, і тягар Мій легкий» (Мф. 11. 28-30).
Господь навчає нас навчатися в Нього, а не у спотворювачів істини. Слід пам’ятати що Засновником Церкви, Наріжним Каменем ЇЇ є Боголюдина Ісус Христос, і до єдності з Богом людина приходить тільки через Христа, Який є Пастир Добрий, є двері, через які хто увійде – спасеться (Ін. 10. 9).
Дорогі браття і сестри! Слідуймо за Спасителем дорогою прямою, не звертаючи ні на право ні на ліво, перебуваючи у спасительній огорожі Святої Церкви Православної. Благаймо Всемогутнього Бога, Який є утвердженням тих, хто на Нього надіється: «Господи, утверди Церкву Твою, що ЇЇ заснував єси, Чесною Твоєю Кров’ю. Амінь.