В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа
Дорогі браття і сестри!
Сьогодні, в останню неділю перед Різдвом Христовим, під час Божественної літургії читається уривок із Євангелії від Матфея, у якому перераховуються дивні імена. Для багатьох це євангельське зачало є незрозумілим. Але ми повинні усвідомити, що цей перерахунок імен має свій таємничий зміст, адже ним євангеліст Матфей вказується на родовід Господа Ісуса Христа, Який принизив Себе прийнявши образ раба і прийшов у цей світ, щоб спасти людство від давнього прокляття.
За переданням Євангеліє від Матфея писалося для християн Палестини, і спочатку було написано арамейською мовою. Всі євреї походили від Авраама, тому важливо було підкреслити, що Ісус з Дому Давидового. Адже іудеї не визнали б такого Месію, Який не походив би від Давида і Авраама. З пророцтв було відомо і про те, що істинний Месія мав народитися в тому самому місті, де і народився цар Давид, тобто у Віфлеємі.
З цього родоводу святий євангелист Матфей починає своє Євангеліє для того, щоб довести, що Ісус Христос задовольняє вимоги єврейського закону про походження Месії з роду Авраама і Давида, і тому Він і є очікуваний Месія.
Можна помітити, що родовід Христа розділяється на три частини. Перша частина від Авраама до Давида, друга – від Давида аж до вавилонського переселення і третя – і від переселення вавилонського до пришестя Христа Спасителя. Перед нами постає вся історія іудейського народу. Перший період відповідає періоду патріархів, другий – правлінню царів, а третій період – правління первосвящеників.
Святитель Іоан Золотоустий пояснює що: «Євангелист розділив весь родовід на три частини, бажаючи цим показати, що юдеї із зміною правління не робилися кращими; але і…під управлінням суддів, священиків і царів не зробили жодного успіху в доброчесності». Саме через це, як навчає блаженний Феофілакт єпископ Болгарський, вони мали потребу в істинному Судді, Царю і Первосвященику, Яким є Христос.
Як бачимо святий євангелист Матфей, відповідно до традиції, яка існувала у східних народів, в родоводі Ісуса Христа згадує переважно представників чоловічої статі. Однак в цьому переліку ми знаходимо і чотири жіночих імені, Імена жінок пов’язаних з гріхом і ганьбою, включені в родовід, щоб викрити гордовитість іудейських книжників і всіх гордовитих людей, викрити показне благочестя.
Як зауважує великий Золотоустий, євангелист показує нам, як Господь не нехтує ганьбою нашою, Він бере на Себе гріховну природу людини, щоб її зцілити.
Тлумачі Священного Писання влучно зауважують, що в родоводі Христа згадуються імена таких жінок, яких не можна вважати прикладом для наслідування. Згадується Фамар, яка дуже бажала мати дітей від сімені Авраамового і переодягнувшись в блудницю, плоттю з’єдналася зі своїм тестем.
Також, згадується євангелистом блудниця Рахав, для того, щоб показати, що так, як вона була блудницею, так і всі язичники є такими через свої діла. Але, так само, як Рахав прийнявши розвідників Ісуса Навина спасла їх і сама спаслася, так і ті язичники, які прийняли послів Ісуса Христа, тобто святих апостолів і повірили словам їхнім спаслися.
Згадує євангелист Матфей і Руф, що була іноплемінницею, але одружилася з Воозом і прийняла віру в Єдиного Істинного Бога, забувши народ і звичаї свої. Так само і церква з язичників – , навчає святитель Феофілакт, – хоча була іноплемінницею і поза завітами, забула народ свій, і шанування ідолів, і батька свого диявола і заручилась з Єдинородним Сином Божим.
Згадується також жінка Урії, воєначальника, якого Давид послав на вірну смерть через своє блудне бажання бути разом з його жінкою Версавією. Її згадує святий євангеліст, аби показати, що не слід соромитися своїх предків, але всіх прославляти своїми чеснотами, тому що всі угодні Господу Богу.
Отже, не слід вважати що родовід Христа – є сухий і безглуздий перелік імен. Імена чотирьох грішних жінок дано в родоводі, щоб дати надію і іншим грішникам на спасіння. Бо, як вчить свята Церква про Сина Божого: Він зійшов на землю, щоб нас піднести на Небеса, – став людиною, щоб нас зробити богоподібними, тобто, «учасниками Божої природи» не за природою, а за благодаттю! Євангельський родовід ні у кого не повинен залишати сумніви в тому, що ми рідні зі Спасителем Ісусом Христом за нашою людською природою. Бог став людиною, щоб вилікувати наші рани і виправити нашу схильність до гріха. Як навчають святі отці Боговтілення є новим творінням. Адже, своїм пришестям у світ Господь відновив нашу впалу природу визволивши на Хресті нас від вічної смерті, дарувавши Своїм Воскресінням нам вічне життя. І тепер в святих таїнствах, як в спасительних плодах пришестя Христового, а найперше в Хрещенні, кожному віруючому дається можливість долучитися до природи Нового Адама, тобто Господа нашого Ісуса Христа.
Тож не будемо забувати, що заради нашого спасіння Сам Господь втілився від Непорочної Діви Марії. Тому цей остаток днів зимової чотиридесятниці, святого Різдвяного посту, проведімо в роздумах про «велику благочестя тайну» явлення у світ Сина Божого і скинувши з себе весь тагар гріхів з’єднаймося Господом нашим Ісусом Христом, Якому належить усяка слава честь і поклоніння на віки віків. Амінь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!
Сьогодні було прочитане Євангеліє про покликаних на вечерю. Один чоловік справляв велику вечерю і запросив багатьох. Коли настав час вечері, він послав свого раба сказати запрошеним: “Ідіть, бо все вже готове”. І почали всі запрошені, ніби змовившись, вибачатися. Перший сказав: “Я купив землю і мені треба піти й оглянути її, прошу тебе, вибач мені”. Другий сказав: “Я купив п’ять пар волів та йду випробовувати їх; прошу тебе, вибач мені”. Третій сказав: “Я одружився і через те не можу прийти”. Повернувшись, раб доповів про це своєму господареві. Тоді, розгнівавшись, господар дому сказав своєму рабу: “Піди швидше на вулиці й провулки міста, і приведи сюди вбогих, калік, сліпих і кривих”. І сказав раб своєму господареві: “Господарю, зроблено все як ти велів, і ще є місце”. Господар сказав рабу: “Піди на дороги і загороди й умовляй всіх прийти, щоб наповнився дім мій. Бо кажу вам, що ніхто з тих запрошених не покуштує моєї вечері”. Закінчив Господь Ісуса Христос Свою притчу словами: “Багато званих, та мало обраних” (Лк. 14, 16-24).
Ця притча, насамперед, стосується юдейського народу. Він зберігав віру в істинного Бога і Спасителя, Який мав прийти. Інші народи не мали правдивої віри, поклонялися різним так званим богам: і сонцю, і тваринам, і людям, і ідолам. Тому Господь образно назвав їх убогими, каліками, сліпими і кривими. Вони дійсно були такими – духовно вбогими. Хіба можна назвати духовно зрячою людину, яка поклонялася дерев’яній статуї і називала її богом?
Під вечерею треба розуміти Царство Боже. На суді у Пилата Ісус Христос сказав, що Його Царство не від світу цього. Воно є духовне Царство і знаходиться всередині людини, тобто в серці. А юдеї чекали не духовного Царства, а земного. Тому запрошені на вечерю відмовилися через турботи про земні справи: один купив землю, другий придбав волів, третій одружився. Юдеї добровільно обрали земне благополуччя, матеріальні блага, відмовившись від духовних цінностей. Вони обрали тимчасове, те, що сьогодні є, а завтра його вже немає. Приходить смерть, і людина залишає все, що вона придбала.
В притчі сказано, що господар розгнівався, коли дізнався, що запрошені відмовилися. Він готував вечерю, трудився, робив усе, щоб гості були задоволені, раділи і насолоджувалися благами вечері.
Господь наш Ісус Христос приготував для всіх нас Царство блаженства. Про нього ап. Павло (якому Господь показав це Царство, коли підніс апостола до третього неба) сказав, що і око не бачило, і вухо не чуло, і на серце нікому не приходило те, що Господь приготував тим, хто вірує в Нього і любить Його.
Ми, як і юдеї, не усвідомлюємо розумом і серцем, яким великим подвигом Син Божий здобув для людей це блаженне Царство. Творець всесвіту народився в печері, де знаходилися тварини, не мав де прихилити голову на землі, смиренно терпів усі негаразди життя. Йому не вірили, хоч Він творив діла, які людина не може чинити, Його називали богохульником, Він витерпів страшні душевні й фізичні муки, помер на хресті і воскрес із мертвих, спас нас від гріха і смерті – і таким незбагненним подвигом приготував для людства Царство Боже, Царство вічної слави й блаженства.
А юдеї відмовилися від цього Царства. Хіба від такої нерозумної дії можна не розгніватися? З цієї причини Господь сказав, що відніметься від них (юдеїв) Царство Боже і дасться тим, хто приносить плоди його (Див.: Мф. 21, 43).
Вечеря не залишилася безлюдною. Господар покликав інших: убогих, калік, сліпих і кривих. Ці знедолені люди означають язичницькі народи, в тому числі й наш народ, який, наче той сліпець, кланявся ідолам Перуну, Волоху та іншим лжебогам. Наш великий князь Володимир теж ревно поклонявся ідолам. Господь, щоб виявити духовну сліпоту князя, послав йому й тілесну сліпоту. Після цього Христос Спаситель покликав його і разом з ним наш народ у Царство Боже, іншими словами – навернув до християнства. Так само сталось і з іншими народами, до яких Господь послав Своїх рабів – апостолів, що проповідували серед них Євангеліє Христове і закликали їх прийти на вечерю Господню. Ті послухали апостолів і прийшли на вечерю, прийнявши християнство.
Таким чином, вечеря Господня наповнилась і продовжує наповнюватися християнами всіх народів. Процес покликання до Царства Божого продовжується, і він буде тривати до другого славного Христового пришестя. Тоді настане повнота покликаних у Царство Боже, і сини Царства, тобто всі, хто відкинув заклик Христа, підуть у пітьму непроглядну на муки вічні, а праведники – в життя вічне (Див.: Мф. 8, 12, 25, 46).
Процес наповнення Царства Божого – вечері Христової – продовжується. Господь закликає до нього і через Святе Писання, і через проповідь, і через богослужіння, і через християнське мистецтво, і через церковну музику, через єпископів та пастирів Церкви. Христос і Сам стоїть біля дверей серця і різноманітними засобами стукає в них і закликає до Себе у Своє Царство.
Але, на превеликий жаль, як тоді юдеї, так і тепер християни, що прийняли хрещення і стали формально синами Царства, відмовляються від Царства Божого, від вечері Господньої. Причини – ті ж самі: піклування про земне життя, гроші, не воли – так машини, сім’я, робота. Усім займаються християни, окрім Царства Божого. Вони регулярно на богослужіння не ходять, бо тяжко стояти, приходять тільки посвятити паски, взяти святої води, освятити плоди і зілля, з’являються у храмі, коли треба охрестити дитину або відслужити панахиду по померлому. Вдома вони не моляться, Святе Писання і духовну літературу не читають. Ось таких християн багато. Це про них сказав Господь: “Багато покликаних”. І все ж Христос продовжує кликати і стукати. Буває, Господь так постукає в серце хворобою, смертю рідних і близьких або якоюсь іншою бідою, що вся душа тремтить. Тоді вже людина забуває і про гроші, і про всілякі матеріальні блага й іде за покликом Бога. І слава Богу, що хоч таким шляхом люди приходять до Царства Божого. Не хочуть іти здорові й задоволені земними благами, так ідуть убогі, каліки, сліпі й криві.
Як правдиво звучать слова Христа Спасителя: “Багато званих, та мало обраних” (Лк. 14, 24). Ви, дорогі браття і сестри, що маєте глибоку віру, відвідуєте храм Божий, молитесь вдома, чините добрі діла і терпите всілякі скорботи, – блаженні, бо це про вас сказав Господь: “Мало обраних”. Ви обрані Богом для Царства Божого. Ви не відмовилися від вечері Господньої. Колись Христос сказав апостолам: “Не радійте тому, що біси вам підкоряються, а радійте тому, що імена ваші написані на небесах”. Радіймо й ми надією, що й ми належимо до обраних і що імена наші написані в книзі життя. Богу нашому слава на віки віків.
Амінь!
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Притча про «нерозумного багача», яку для нашого повчання сьогодні пропонує Церква, є унікальною. Це перша з трьох притч про «одного багатого чоловіка» і одна з семи, або навіть восьми, про «одного чоловіка». Унікальність притчі в тому, що у вступному реченні діючою особою не є людина: «В одного багатого чоловіка добре вродила нива». Зазвичай ми думаємо, що цей євангельський уривок оповідає про нерозумного багача, який володів господарством, та добре роздумавши, бачимо зворотне: що це притча про господарство, яке заволоділо нерозумним чоловіком.
Зверніть увагу, дорогі брати і сестри, Христос не сказав: «Один чоловік багато працював і завдяки цьому став багатим». Натомість сказано: «В одного багатого чоловіка добре вродила нива». Напевно, чоловік працював, можливо, багато і тяжко. Але без волі Божої не отримав би жодного врожаю. Споглядаючи на плідний рік, багач бачить свою роботу, але не помічає Божого благословення.
Роздумуючи над притчею, намагаюся зрозуміти, чому Спаситель назвав його “нерозумним”. Людину, на яку звалилася величезна життєва удача, яка мало кому випадає. Ми бачимо грамотного, розумного господаря, який вирішує зруйнувати старі комори і збудувати нові, тим самим підняти рівень свого власного існування, зробити більш ефективними свої економічні процеси. І раптом у цій притчі Бог звертається до цього вправного господаря зі словами: «Нерозумний! Цієї ночі душу твою візьмуть у тебе» (Лк. 12,20).
По-перше, багач є нерозумним, бо сплутав мету, заради якої він живе, із засобами, завдяки яким живе. Засоби для життя для нього стали важливішими від мети життя. Будинок, автомобіль, одяг, техніка – це засоби, що допомагають нам прожити, але не заради них людина живе на світі.
По-друге, ця притча є поясненням інших слів Спасителя, сказаних раніше: життя людини не залежить від розміру її маєтку. Щастя неможливо виміряти жодними матеріальними еквівалентами. Іноді людям справді здається, ніби для щастя їм трохи чогось не вистачає. Людині, яка одержима сріблолюбством, завжди не вистачає певної суми грошей. Людині марнославній завжди не вистачає додаткової слави. Людині спантеличеній проблемами, завжди не вистачає якогось чарівного, чудесного вирішення цих проблем. І ось у цьому постійному невдоволенні, вічному ходінні людини по колу минає все життя. Хіба це не безумство?
Як це не парадоксально прозвучить, але найкоротший шлях до щастя – робити щасливими інших, знайти того, кому набагато гірше і набагато складніше, ніж тобі, допомогти йому в тому, в чому справді можеш допомогти. Забути про себе, про болісні пошуки власного щастя, і тоді дивним, невидимим чином раптом десь краєчком ока ти помітиш, що щастя є, воно вже прийшло, щастя не десь за горами, за мільйонами, за мільярдами, воно тут, у твоєму серці, бо в серце прийшов Бог.
Допоможи ж нам, Господи, щоразу пам’ятати про те, що наша праця, наші чесноти, наші молитви мають сенс лише тоді, коли в серці відбувається справжній процес самозречення себе для інших. Амінь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
6 грудня Православна Церква вшановує пам’ять святителя Миколая. Цього святителя вшановує надзвичайно багато людей у всьому світі. Вшановують як православні, так і католики, і протестанти, і багато людей інших віросповідань. Всі ми бачимо, що в Різдвяну ніч у кожній домівці по всьому світу чекають приходу Санта Клауса. Санта по-англійськи – святий, а Клаус – Миколай. Лишень у царській Росії за царя Петра І, на противагу вшанування по всьому світу Санта Клауса, було придумано Діда Мороза.
Чому християни так вшановують святого Миколая? На це запитання можна відповісти, прочитавши життя святителя.
Святий Миколай народився в місті Патарі, що в Малій Азії, близько 280 року. Змалку виховувався в побожній християнській сім’ї Феофана і Нони, які були дуже заможними. Зростаючи, святий Миколай багато читав, вивчав Слово Боже, любив бувати в храмі Божому, а згодом відцурався мирського життя і прийняв чернечий постриг.
Маючи статки батьків і великий вплив їх у суспільстві, святитель Миколай міг здобути високу світську посаду, стати ще багатшим і впливовішим, ніж його батьки. Однак після смерті батьків він роздав свою спадщину бідним людям, а сам вирушив до Палестини поклонитися святим місцям. Після подорожі повернувся в Патар, де єпископом був його дядько. Той запропонував йому прийняти сан священика.
Відтоді святий Миколай допомагав усім, хто цього потребував. Своїми молитвами він утихомирив бурю на морі, врятував трьох доньок одного мешканця від розпусного життя. Батько не мав приданого, щоб видати заміж своїх доньок, а святий Миколай підкинув в їхню домівку торбинки із золотом. Такі новини дуже швидко розповсюджувались, і багато людей почали звертатися до святого за допомогою, а він усім допомагав.
У 325 році, будучи єпископом, святий Миколай брав участь у І Вселенському соборі, де захищав православну віру від єресі. Чудеса, якими Господь прославив святого Миколая, були такими чисельними, що навіть жителі далеких країв почали звертатися за його допомогою.
Святитель Миколай відійшов до Господньої оселі близько 345 – 351 рр. В 1087 році нетлінні мощі свт. Миколая були перенесені із міста Мир (сучасна Туреччина) до міста Бар у Південній Італії. Ця подія святкується 9 травня.
Для кожного християнина святий Миколай є прикладом любові до Бога і до ближнього, прикладом милосердя та щирості душі. Святий повсякчас підносить наші молитви до Господа, допомагає людям, які у молитві звертаються до нього. Тож молімося і ми, і нехай наша молитва буде вислухана. Благаймо, щоб святий Миколай ублагав Господа за мир в Україні, щоб люди не гинули на війні. Благаймо, щоб Господь дав розум владі, яка має дбати про народ. Щоб можновладці не розкрадали державу, а інші народи не поневолювали українців. Щоб наші біженці і заробітчани, розкидані по всьому світу, повернулися до рідних осель. Щоб ми жили в мирі, любові і злагоді, в єдності розбудовували Помісну Православну Церкву й Українську державу.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Сьогодні ми, православні християни, вшановуємо пам’ять святого апостола Андрія Первозванного, який є першопокликаним учнем Ісуса Христа і засновником православної віри на теренах Української держави.
«Проходячи ж біля моря Галилейського, Він побачив двох братів: Симона, що звався Петром, і Андрія, брата його, які закидали сіті в море, бо вони були рибалками. Та й каже їм: ідіть за Мною, і зроблю вас ловцями людей. І вони зараз же, покинувши сіті, пішли за Ним» (Мт. 4, 18–20). Так Господь наш Ісус Христос обирає своїх учнів – для того, щоб вони, засвоївши Христову науку, побачивши Його Божественність, наслідували Його та засвідчили істину перед людьми. Апостоли гідно несли своє служіння перед Богом і людьми, вони справді стали ловцями людей, а саме – душ людських. Всі народи, бачачи їхні діла і слухаючи їхні проповіді, масово наверталися до віри Христової. Своїм прикладом земного життя вони, не зважаючи на переслідування, знущання і катування, по всьому світу проповідували Євангеліє Царства Божого, засновували Церкви та приводили людей до спасіння.
Після Зіслання Святого Духа апостоли розійшлися по різних країнах проповідувати Христову віру. Апостолу Андрію випало нести подвиг служіння і проповідувати в містах Малої Азії, в Грузії, Абхазії, Скіфії та на берегах Чорного моря. Згідно з переказами, він дійшов до Київських гір, де поставив хреста і сказав своїм учням: «На цих горах засяє благодать Божа, велике місто буде тут збудоване і багато церков постане». У місті Патри (Греція) святий апостол зазнав страждань і прийняв мученицьку смерть на хресті. Це сталося в 77-му році після Різдва Христового.
Святий апостол Андрій Первозванний був «світлом для світу» і виконав настанову Ісуса Христа: «Так нехай сяє світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного» (Мт. 5, 16). Він є взірцем для наслідування всім християнам, бо слова Христа про світло стосуються кожного з нас, щоб і ми були світлом для теперішніх і майбутніх поколінь.
Кожна людина несе життєвого хреста, дарованого Богом, тож ніколи не нарікаймо на своє життя, дякуймо Богові за все і просімо Його, щоб Він допоміг пройти земний шлях, перемогти всі спокуси, зміцнитися у вірі, правдиво служити Богові і своєму народу. Пам’ятай, людино, що Христос прийняв мученицьку смерть заради кожного з нас з великої та безмежної любові. Ця безмежна любов Божа повинна спонукати нас виявляти любов один до одного, прощати і бути милосердними.
Хай Всемилостивий Господь наш Ісус Христос, за молитвами святого апостола Андрія Первозванного, благословить Україну, нашу Церкву й український народ. Завжди нині і повсякчас і навіки вічні. Амінь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Сьогодні ми почули євангельську притчу про милосердного самарянина. Законник, який хотів осягнути сенс віри, пізнати Бога і успадкувати Царство Боже, звернувся до Ісуса Христа із запитанням: «Учителю, що зробити мені, щоб успадкувати життя вічне?» (Лк. 10,25). Він знав, що потрібно любити Бога понад усе і любити ближнього, як самого себе. Однак бажав уточнити: «А хто ж мій ближній?» (Лк. 10,29), щоб любити його, як самого себе?
У відповідь Спаситель розповідає притчу: «Один чоловік ішов з Єрусалима до Єрихона і потрапив до рук розбійників, які зняли з нього одяг, поранили його і відійшли, залишивши його ледве живого» (Лк. 10,30). Ледве живим був! «Стікав кров’ю», – сказали би ми. Тоді йшов тією дорогою, – вдумайтесь у ці слова! – ішов якийсь священик і пройшов мимо. Левит так само не зупинився, а прохожий самарянин підійшов, перев’язав рани його, промив їх оливою і вином. Більше того, посадив на свого віслюка і привіз до заїжджого двору (гостиниці), де про нього було кому подбати. А коли від’їжджав, то заплатив господареві і сказав: «Подбай про нього і якщо витратиш на нього більше, я, коли повертатимусь, віддам тобі» (Лк. 10,35). Після розповіді Христос запитує законника: «Кого з тих трьох вважаєш ти ближнім того, хто потрапив до рук розбійників?» (Лк. 10,36). Законник відповідає: «Того, який змилосердився над ним» (Лк. 10,37). Отож, Господь не тільки цьому законникові, але і всім нам говорить, кожній людині на землі: «Іди і ти роби так само» (Лк. 10, 37). Поруч з нами завжди є люди, які потребують допомоги – матеріальної, фізичної чи духовної та доброго слова-розради.
Ким був самарянин? Інакше ми тепер його не називаємо. Тоді він був просто самарянин – людина без імені, людина, якої цуралися. Як ми сьогодні звикли цуратися: він не нашої віри, не так живе, не так мислить. Самаряни були зневажені юдеями, тому самарянин розумів, як бути цьому чоловікові, покинутому і зневаженому на дорозі. Якщо ти хочеш бути християнином, не проходь повз біль, не минай чужі страждання! Приходьмо до церкви, молімося, каймося в гріхах, приймаймо Святі Тайни, єднаймося з Господом Богом. І тоді наша душа буде спрямована на шлях сповнення закону Ісуса Христа – любові та милосердя. Він бере на себе біль того, кого побили, кого принизили, кого покинули. Спішіть до того, хто лежить немічний, і нікому до нього підійти. Він не питає, хто ця людина, головне, вона – людина! Хочеш бути людиною? Стань, як Христос. Полегши людський біль, страждання. Так і милосердний самарянин – він просто віддав все, що в нього було. Він залишився без грошей, але залишився з Богом, у нього живе серце залишилося, і душа безсмертна залишилася, він Людиною залишився. Треба бути Людиною незалежно від національної чи конфесійної приналежності, освічений ти чи без освіти – для Бога це неважливо. Для Бога важливо, яке в тебе серце. Чи милосердне воно? Чи сповнене добра? Чи не проходиш мимо, не думаєш: «Яка буде мені вигода від цього? Чи заплатять мені або хоч подякують»? А просто ти не можеш інакше: ти не можеш бути байдужим, коли дитина плаче, коли старший страждає. Ти не можеш терпіти, коли іншу людину принижують. Ти не можеш, коли від когось усі відвернулися, – і стаєш поруч з ним. Коли ми піднімаємо когось побитого, лежачого, тоді нас від гріхів, від наших падінь піднімає Господь. Піднімає, ставить на ноги і каже: «Тепер ти живий. Ось тепер ти справжній. Тепер ти людина. Тепер йди до Бога». Тому що найголовніше на шляху до Бога – не залишатися байдужим. Найголовніше на шляху до Бога – не пройти повз того, кого тобі послав Господь, не пройти мимо потребуючого допомоги.
Дорогі браття і сестри! Господь судитиме нас за нашими справами. Він звертається до нас через Церкву, через Євангеліє, через Слово Боже. Якщо ми не зробимо справу любові для свого ближнього, то ми, як той священик, як той Левит, пройшли мимо Христа. Тому що в цьому нещасному – Сам Христос. І в кожній людині присутній Христос, бо людина – це образ Божий, і ми повинні любити цю людину. Кожен із нас, хто прийшов сьогодні до храму, маємо вийти з нього іншими, кращими. Будемо милосердними, як і Отець наш Милосердний. Амінь.
Майбутній ігумен Меркурій, прикраса землі Української та її слава, народився у 1870 році і одержав при хрещенні ім’я Максим. Батьки преподобного походили із благочестивих селян та проживали у с. Щаснівка Бобровицького району Чернігівської області. Відомо, що батька святого звали Матвієм. В с. Щаснівка у праці, навчанні та молитві пройшли дитячі та юнацькі роки майбутнього святого. Він не мислив себе без Бога і з ранніх літ мріяв про монашество.
У зрілому віці, усвідомивши сенс людського буття, пізнавши Бога та полюбивши красу Церкви, преподобний направився до Києво-Печерської Лаври, де молився та виконував покладені на нього послухи. Серце святого було переповнене любов’ю до обителі — Святої Лаври. Як говорить псалмоспівець Давид: Припала душа моя до Тебе, і правиця Твоя підтримує мене (Пс. 62, 9). Так і душа преподобного припала до Господа. За велику ревність до молитви, доброту, любов, працелюбство Максима зарахували до братії Києво-Печерської Лаври та постригли в ченці з іменем Меркурій, на честь преподобного Меркурія, посника Печерського, в Дальніх печерах, пам’ять 24 листопада (7 грудня за новим стилем). Незабаром монаха Меркурія було рукоположено в сан ієродиякона, а пізніше він прийняв сан ієромонаха.
Життєвий шлях святого у монастирі був шляхом бездоганного послуху, повного відречення своєї волі, мужньої перемоги спокус і скорбот. Такий великий досвід і праця над собою не дали майбутньому ігумену зламатися у страшні часи гоніння на Церкву Христову в ХХ столітті, не дали зректися того, до чого покликав його Пастиреначальник Христос, не дали загинути душі преподобного та тим душам, яких духовно окормляв отець Меркурій в Лаврі, а пізніше і на приході у с. Бригинцях.
Після жовтневого перевороту для Церкви, монастирів та, зокрема, монахів почались важкі часи. У 1926 році Києво-Печерську Лавру нові власті “признали” історико-культурним державним заповідником і вирішили “колишню святиню” перетворити у “Всеукраїнське музейне містечко”. Було ізольовано монахів разом з церковною общиною, а пізніше і витіснено її новоствореним музеєм. До 1930 року монастир було повністю ліквідовано. Частина братії була вивезена за сотні кілометрів від Києва і розстріляна, інші були ув’язнені, або ж заслані, а сама Лавра була пограбованою, розореною та збезчещеною. Вигнанцем з улюбленої обителі став і ієромонах Меркурій, який багато перетерпів скорбот, бачив руйнування великої Православної святині, що століттями залишалася оплотом віри, кораблем спасіння, дороговказом до Небесного Царства. Але за час перебування в Лаврі преподобний Меркурій настільки духовно зріс, що його не лякали труднощі, які виникли на його шляху. У всьому він бачив провидіння Боже і завжди у всьому покладався на волю Божу.
Болісно було святому бачити руйнування рідного монастиря під час Другої Світової Війни. Ще важче сімдесятилітньому старцю було пережити руйнування 3 листопада 1941 року Свято-Успенського Лаврського собору. В ці страшні часи воєнного лихоліття, наприкінці 1942 року, преподобного отця Меркурія направили на парафію у Бригинці, сусіднє від рідної Щаснівки село.
І знову, як і у монастирі, та і по цілій Україні – розруха, знову пустота та спраглі душі віруючих людей, які чекали слова правди, істини і любові, люди, які не мислили свого земного життя без Церкви, люди, які терпіли багато випробувань, але залишались вірними Господу. Таку картину побачив святий старець Меркурій, коли прибув до Бригинців. Втішало одне: тут живуть люди, які горять любов’ю до Бога.
На Бригинецькому кладовищі раніше була гарна дерев’яна церква, але радянська влада її закрила. Згодом у церкві було відкрито швейну майстерню. Та “непокірні” люди не тільки не хотіли там працювати , але й не хотіли замовляти там одягу. Храм радянська влада наказала зруйнувати. Доля тисяч Українських храмів не оминула і Бригинецького. Преподобний застав вже тільки руїни колись прекрасного храму.
Після приходу на Бригинецьку парафію о. Меркурій деякий час проводив богослужіння в однієї парафіянки вдома, але завжди всім повторював, що так довго тривати не може. І так довго не тривало, бо всі свої старечі сили преподобний віддавав для того, щоб на місці колишнього храму стояв новий. Незважаючи на всі перешкоди, з Божою допомогою батюшка з прихожанами збудували невелику церковцю. Отець Меркурій дуже радів з того, що постав новий, хоч і не такий величний, але все ж таки прекрасний і затишний храм. В страшні воєнні та повоєнні роки, коли було зруйновано, спалено, знищено багато святинь, у Бригинцях молитвами та стараннями преподобного будувалася святиня. Святий престіл для храму отець Меркурій змайстрував своїми руками. У 1946 році церква на честь Пресвятої Тройці була освячена та відкрита для прихожан. Храм та престіл збереглися до сьогоднішнього дня.
Сільська влада не могла змиритись з тим, що у них діє релігійна громада, не могли змиритись, що відкрито храм і люди потоком ідуть до батюшки за порадами, молитвами та зціленнями від недуг, а старець приймав усіх, будучи для “всіх усім”. Всі хто хоч раз зустрічалися з о. Меркурієм довго його пам’ятали, його очі випромінювали благодать, сяючи радістю та любов’ю до ближніх.
Через своє ревне служіння Богу та молитовну допомогу людям батюшка не раз терпів багато скорбот. До сьогоднішнього дня люди передають із уст в уста чудесне порятування отця Меркурія від вірної смерті. Сільський голова з двома енкаведистами вивели батюшку до скирди в поле, щоби вчинити над ним розправу. Отець Меркурій молився і готувався до переходу у вічність, коли поступив наказ «вогонь!».. Але зброя дала відсіч, те ж саме трапилось і вдруге. Тоді кати вирішили відпустити святого, думаючи, що коли він йтиме вистрілять йому в спину. Але воля Божа була іншою, і втретє сталося так, як і два перших рази. Преподобний залишився неушкодженим, посоромивши диявола та безбожну владу, яка вважала, що де сила – там і правда. Старець знав, що правда тільки в Бозі, тому тільки сказав: «Цього разу не прийшлося вмерти».
У березні 1949 року отець Меркурій був нагороджений Патріаршою Грамотою в якій сказано: «Благословення за усердні труди на славу святої Церкви», підписаною Святійшим Патріархом Олексієм, а на початку п’ятдесятих років ієромонах Чернігівської єпархії Меркурій був возведений у сан ігумена.
Преподобний Меркурій подвизався на Бригинецькій парафії до 1956 року, будучи ревним служителем Церкви Христової. Проводячи дні свого життя в постійній боротьбі, подвигах, постах і молитвах, батюшка одержав від Бога дар зцілення, і багатьом людям допомагав чим тільки міг. Святий все робив зі смиренням і простотою, нічого не робив з користю для себе. Його серце було простим, а не двояким і нечесним; добрим, а не лукавим. Отець Меркурій жив, маючи в душі мир і добрі стосунки з всіма людьми, з усім творінням. Про це свідчать колишні парафіяни, які запам’ятали отця Меркурія, як доброго і милосердного пастиря, що готовий був душу свою положити за свою паству. До сьогоднішнього дня людей, які за життя мали можливість бачити та спілкуватися з преподобним залишилось не так вже й багато, але їхні діти, внуки і правнуки, зберігають передання своїх батьків та й самі мають змогу відчувати на собі благодатні молитви святого старця перед Престолом Божим.
Проживши Богоугодно 86 років від народження, 7 листопада 1956 року преподобний отець Меркурій відійшов з миром до Небесних Божих осель. Поховали батюшку біля вівтаря ним збудованого Свято-Троїцького храму, у якому він прослужив 10 років, на Бригинецькому кладовищі.
Рішенням Священного Синоду від 21 жовтня 2011 року преподобний ігумен Меркурій Бригинський був причислений до лику святих місцевого шанування.
У жовтні 2012 року преподобного Меркурія Бригинського визнали загальноцерковним святим.
Свята великомучениця Катерина.
Свята великомучениця Катерина була дочкою правителя Александрії Єгипетської Конста під час правління імператора Максиміна( 305-313 рр.). Живучи в столиці елінської ученості, Катерина мала рідкісну красу і великий розум. Вона отримала блискучу освіту, вивчивши твори кращих античних філософів та вчених. Юнаки з найвідоміших родин імперії шукали руки прекрасної Катерини, але не один із них не став її обранцем. Вона повідомила батькам, що згідна вийти заміж за того, хто перевершить її в знатності, багатстві, красі та мудрості.
Матір Катерини таємна християнка повела, її за порадою до свого духовного отця, святого старця, що творив молитвений подвиг в усамітнені в печері неподалік від міста. Вислухавши Катерину, старець сказав, що він знає Юнака, Котрий перевершує її у всьому, тому що « краса Його світліша від сонячного сяйва, мудрість Його керує всім творінням, багатство Його розливається по всьому світу, але це не зменшує його, а лише примножує, висота роду його невимовна». Образ Жениха Небесного народив в душі святої діви гаряче бажання побачити Його. Істина до якої рвалась її душа, відкрилась їй. На прощання старець вручив Катерині ікону Божої Матері з Богомладенцем Ісусом на руках і звелів з вірою молитися до Цариці Небесної – Матері Небесного Жениха про дарування бачення Її Сина.
Катерина молилась цілу ніч і удостоїлась бачити Пресвяту Діву, Котра просила Свого Божественного Сина поглянути на Катерину, що схилила свої коліна перед Ними. Але Младенець відвертав Своє обличчя від неї, кажучи, що Він не може дивитись на неї, тому що вона безобразна, худорідна, убога і безумна, як і всяка людина не омита Святим Хрещенням і не закарбована печаттю Духа Святого. В глибокому смутку Катерина знову пішла до старця. Він з любов’ю прийняв її. Наставив у вірі Христовій, заповідав зберігати чистоту і цнотливість і безперестанно молитись, та звершив над нею таїнство святого Хрещення. І знову святій Катерині було видіння Пресвятої Богородиці з Младенцем. Цього разу Господь лагідно дивився на неї і дав їй перстень, заручив її з Собою. Тоді видіння закінчилось і свята прокинулась від сну, на руці в неї сяяв дорогоцінний перстень – дивний дар Небесного Жениха.
В цей час в Александрію прибув сам імператор Максимін. З цього приводу свято було особливо пишним і багатолюдним. Крім тварин приносились в жертву і люди. На смерть у вогні були приречені сповідники Христові. Свята любов до мучеників – християн і щире бажання полегшити їхню участь пробудили Катерину піти до головного жерця і владики імперії, імператора – гонителя Максиміна.
Назвавши себе свята твердо сповідала свою віру в Єдиного Істинного Бога і мудро викрила потьмарення язичників. Краса дівчини полонила правителя і він звелів скликати 50 вчених мужів імперії, але свята взяла верх над мудрецями, так що вони самі увірували в Христа. Свята Катерина осінила мучеників хресним знаменням, і вони мужньо прийняли смерть за Христа і були спалені за наказом імператора.
Максимін, не надіючись більше переконати святу, спробував її спокусити обіцянкою багатства і слави. Отримавши гнівну відмову, розгніваний імператор наказав жорстоко мучити святу, а потім кинути в темницю. Імператриця Августа, котра багато чула про святу Катерину, забажала бачити її. Умовивши воєводу Порфирія із загоном воїнів супроводжувати її. Августа прийшла у темницю. Імператриця була вражена силою духу святої Катерини, обличчя якої сяяло Божественною благодаттю. Свята мучениця розкрила для тих, що прийшли до неї у в’язницю християнське вчення і вони увірували в Христа.
На наступний день мученицю знову привели на судилище, де під загрозою колесування запропонували їй відректись від Христа і принести жертву язичницьким богам. Свята неухильно сповідала християнську віру і сама підійшла до колеса, але Ангел сокрушив зброю страти, і вони розлетілись на куски, перебивши багатьох язичників. Побачивши це чудо імператриця Августа і царедворець Порфирій з 200 воїнами перед всіма сповідали свою віру в Христа і їм відрубали голову. Максимін спробував знову спокусити святу мученицю, запропонувавши їй шлюб, і знову отримав відмову. Свята Катерина твердо сповідала вірність своєму Небесному Жениху – Христу і з молитвою до Нього сама поклала голову на плаху під меч ката. Мощі святої мучениці були перенесені Ангелами на синайську гору. В шостому столітті за одкровенням були знайдені чесна глава і ліва рука святої мучениці і з почестями перенесені у новозбудований храм синайського монастиря, який був побудований імператором Юстиніаном ( 527-565 рр.). Пам’ять святої великомучениці Катерини урочисто вшановується на наших землях ще з часів Древньої Русі. Свідченням цьому є велика кількість храмів освячених на честь святої Катерини. Один з найбільш відомих Катеринівський храм ( нині кафедральний собор) в Чернігові, де зберігається ікона з частиною мощей великомучениці. По особливому пам’ять святої великомучениці Катерини вшановується і в славному Києво-Михайлівському Золотоверхому монастирі оскільки один із приділів Михайлівського собору освячений на честь цієї святої.
Святий великомученик Меркурій.
Святий великомученик Меркурій, був скифом за походженням, служив воїном в римській армії. Нечестиві імператори Декій ( 249 – 251 рр.) і Валеріан ( 253 – 259 рр.) видали закон, що наказував всім римським громадянам поклонятися язичницьким богам і засудив на смерть християн.
В цей час на римську імперію напали варвари, і імператор Декій виступив у похід з великим військом. В одній битві святому Меркурію явився ангел Господній і подав йому меч зі словами: « Не бійся, сміло йди на ворогів. Коли переможеш, не забудь Господа Бога твого». З цим мечем святий воїн пройшов через варварські полчища, знищив множество ворогів і вбив самого царя варварів, забезпечивши римлянам перемогу. Вдячний імператор щедро винагородив святого Меркурія за хоробрість і зробив його воєначальником.
Святому воїну, що отримав великі почесті і багатство, знову явився Ангел Господній, нагадуючи йому, Ким була дарована перемога і закликаючи на служіння Господу. Святий згадав, що і батько його, Гордіан, сповідував християнську віру, хрестився і всією душею прагнув до Христа. Він відмовився брати участь в торжествах присвячених язичницьким богам. Відкрито назвавши себе християнином, Меркурій кинув до ніг імператора воїнський пояс і мантію і відмовився від усіх почестей. В темниці святому знову явився Ангел Господній, укріпив його і закликав мужньо перетерпіти всі страждання за Христа.
Святого мученика розтягнули над вогнем, різали ножами. Били плітками так, що кров з його ран гасила вогонь. Але кожного разу, коли його кидали в темницю помираючого від ран, святий Меркурій отримував від Господа повне зцілення, утверджуючи перед нечестивими велику силу віри Христової. Засуджений на смертну страту, святий сподобився видіння Самого Господа, Який обіцяв йому визволення від мук. Великомученику Меркурію відрубали голову в Кесарії Кападокійській. Його святе тіло благоухало миром і фіміамом, подаючи зцілення багатьом хворим.
Вже після смерті своєї воїн Христів, з’єднавшись з Церквою Небесною, послужив військову службу на благо Церкви земної. За молитвою святителя Василія Великого перед іконою пресвятої Богородиці про звільнення християн від гонителя християнської віри Юліана відступника ( 361 -363 рр.) Заступниця роду християнського послала святого воїна Меркурія як поміч від Церкви торжествуючої для Церкви войовничої. Образ святого великомученика Меркурія, зображений на іконі поряд з образом Пречистої Богородиці, став невидимим, а потім знову показався з закривавленим списом.
В цей самий момент Юліан Відступник був проколотий на Перській війні списом невідомого воїна, який відразу став невидимим. Окаянний Юліан, помираючи, вигукнув: « Ти переміг, Галилеянин!».
Преподобний Меркурій Києво-Печерський.
Преподобний Меркурій Києво-Печерський належить до великого сонму преподобних отців Печерських, невтомних молитвеників за Українську землю. Як і про більшість Києво-Печерських подвижників про нього залишилось дуже мало відомостей. Відомо, що він подвизався в Дальніх печерах у XIV столітті, був строгим посником і провадив аскетичне життя. Преподобний був поєднаний великою духовною любов’ю з преподобним Паїсієм, і після смерті вони були покладені в одному гробі. Звершивши сповнене подвигів праведне житіє преподобний Меркурій відійшов до Господа, похований в Дальніх печерах преподобного Феодосія.
Свята наша Церква радіє і торжествує згадуючи пам’ять цього покровителя Української землі.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Слава Ісусу Христу!
Євангельське зачало 24-ї неділі після Зішестя Святого Духа на апостолів розповідає нам про подвійне чудо, яке звершив Христос і яке для нас благовіствує апостол і євангеліст Лука: оздоровлення та воскресіння. І ці дві різні за змістом розповіді, в силу певних обставин, настільки переплелися між собою, що творять одну-єдину історію «віри», яка поєднується Самим Господом і будується не тільки на проханні про допомогу, але й також на невидимому зв’язку довіри до Спасителя, що став вирішальним у досягненні успіху. Так, у них було спільне – біль, страждання, страх, але хіба це може об’єднати? Як бачимо з опису в Євангелії – може.
Кровоточива жінка та начальник синагоги Іаїр приходять до Ісуса Христа як до останньої спасительної надії. Але навколишні обставини цьому не сприяли. Начальник синагоги, який був у суспільній пошані, знав, що його прихід до Ісуса Христа, і тим більше прохання про допомогу, викличе критику та осудження серед його співбратів.
У другому випадку – кровоточива жінка, яка, навпаки, була у суспільній зневазі, також насмілюється наблизитися до Христа, знаючи, що за це може бути покарана смертю.
Як бачимо, обоє проявляють чесноти, які допомагають їм у їхньому приході до Спасителя: смирення в Іаїра та сміливість у жінки.
Зцілення кровоточивої відбувається у натовпі людей всього лише одним доторком жінки до одягу Христа. Що зумовило його запитання: «Хто доторкнувся до Мене?». Як і чому вона зрозуміла, що Ісус говорить про неї? Бо інші від дотику до Нього не відчували зміни, не прийняли від Нього зцілення, а залишилися такими, як були. Її ж дотик був сповнений віри та довір’я до Бога, що Він її оздоровить. Дванадцять років її лікували лікарі, доторкалися до неї, вона витратила на лікування все своє майно, а тут покірно та з вірою, несміливо, ззаду підходячи, торкнулася не руки, не обличчя, а тільки – краю Його одежі.
Цей дотик не був дотиком, подібним до інших. Дотик віри, який починався від серця людини, в якому було невимовне бажання зцілення. І на її прикладі ми бачимо, що дванадцять років хвороби і болю лише зміцнили її віру.
Наступне ж чудо є продовженням першого, бо в цей момент прославлення віри жінки Іаїр дізнається про смерть своєї дочки. Ось тут зустрічаються віра і розпач. І Христос, підбадьорюючи згорьованого батька, промовляє спасительне для кожного з нас: «Не бійся, тільки віруй». Дорога додому для начальника синагоги в той момент стала вічністю, але він ішов нею не сам, а з тим, Хто його підбадьорив і дав надію. Христос воскрешає померлу дочку Іаїра, давши йому і всім, хто її вже поховав, доказ Своєї божественної сили.
Кожне євангельське читання тим і відрізняється від світських книг, що у будь-якій розповіді чи притчі Спасителя кожен християнин може побачити себе. Сьогодні бачимо себе в особі Іаїра і в знеможеній жінці – як у їхніх бідах, так і у переживаннях. Бо ми дуже часто перебуваємо у полоні сорому і страху, переступаючи через які, долаючи перешкоди, засвідчуємо, що віра у нас жива. Пам’ятаймо про наш особистий досвід віри, котрим нас нагородив Бог, та й навчімося згадувати про нього і застосовувати його у ситуаціях, які незмірно перевищують наші сили та навіть розуміння. Доторком до одягу зцілилася кровоточива. Ми ж своїми вустами приймаємо Тіло і Кров Спасителя!
Сьогоднішнє Євангеліє нагадує нам і Церкву – спільноту людей, які є дуже різними і віддаленими одне від одного, але приходячи, щоб зустріти Бога, об’єднуються в молитві. Для Бога немає значення – статусна це людина чи ні, для Бога має значення прагнення душі кожного християнина.
Дорогі брати і сестри, пам’ятаймо, що ми віримо не просто щоб зберегти якусь традицію або звичаї чи придобритися до Бога. Ми віруємо, бо це єдина дорога, щоб спастися!
ІЛАРІОН
митрополит Рівненський і Острозький
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Возлюблені у Господі браття і сестри, сьогодні ми з вами перебуваємо у торжестві величного і славного дванадесятого, Богородичного свята – Введення в храм Пречистої Діви Марії.
Не всі істини Божого Одкровення відкриваються нам через Святе Письмо. Великою скарбницею речей духовних є Священне Передання. Саме у цих потоках духовної істини ми черпаємо знання про подію, яку сьогодні святкуємо. О, яка дивна і чудесна подія Введення! Найменша деталь цієї історії має надзвичайно глибоке та повчальне значення. Пронизує і наше власне духовне життя, і робить нас співучасниками всього, що тоді відбулося.
Святе Передання нашої Церкви повістує, що коли Діві Марії виповнилося лише три роки, її праведні батьки Яким та Анна, виконуючи обіцянку перед Богом, привели її до храму, щоб залишити там для служіння Богові.
З цього моменту і відкривається для нас ціла низка чудесних і незбагненних речей. Маленька Дівчинка, замість того щоб міцно триматися за руки своїх батьків, відчуваючи їх любов, захист і підтримку, звільняє маленькі долоні з батьківських долонь і впевненою ходою прямує до храму. Що стоїть вище від любові батьківської? Що допомагає їй подолати страх і веде до невідомого? Тільки любов Божественна. Ще в Старому Завіті Господь так описує свою любов до людини: «Чи забуде жінка грудне дитя своє, щоб не пожаліти сина утроби своєї? Але якби і вона забула, то Я не забуду тебе» (Іс. 49,15). Саме цю любов відчуває чисте дитяче серце і прагне в обійми Бога. Чи не покидає вона батьків, як колись, потайки, покине її і праведного Йосифа 12-річний Ісус – її Божественний Син, щоб перебувати у храмі – Домі Свого Батька і вести бесіду з книжниками і мудрецями, вражаючи їх своїм розумінням Божественних речей.
Улюблені браття і сестри! Ми з вами також повинні слідувати поклику чистого серця і тоді будемо ведені Божественною любов’ю до спасіння. Голос любові – це голос нашого Доброго Пастиря, Який сказав: «Вівці Мої голосу Мого слухаються, і Я знаю їх; і вони йдуть за Мною. І Я дам їм життя вічне, і не загинуть повік; і ніхто не викраде їх з руки Моєї (Ів. 10,27–28).
Уже у цьому віці на маленьку Марію чекає випробовування. Для того, щоб зайти до храму, необхідно подолати 15 сходинок. Але дивна сила підтримує і веде трирічне дитя в храм, ніжна і турботлива ангельська опіка оповиває її і допомагає подолати цю відстань та висоту сходин. І нам пригадуються слова 90-го Псалма, які повторюються в Євангелії: «Бо написано: ангелам Своїм заповість про Тебе зберегти Тебе; і на руках понесуть Тебе, щоб не спіткнувся об камінь ногою Твоєю» (Лк. 4,10–11). На шляху звільнення від гріха і осягнення чеснот, зростання у вірі і сходження до небесного на нас чекає багато випробовувань, які долаються не стільки нашим власним подвигом, як великою милістю Божою і завдяки Його допомозі. Покладімося на Бога – і ніколи не будемо осоромлені.
Але і це чудо доповнюється ще більшим чудом: вона не тільки заходить до храму, але входить своїми маленькими ніжками в Святеє Святих, куди мав право входити лише раз на рік сам первосвященик. Святеє Святих – це найбільш сокровенне місце в храмі, де не тільки зберігалися великі святині, як Скрижалі Завіту, а й де відчувалася особлива присутність Божа. Чому руйнується Божий наказ щодо служіння в храмі? Чому священнослужителі мовчки спостерігають за всім, що відбувається, і залишаються бездіяльними? Що надає іншого розуміння старозавітнім істинам? Все це відбувається за дивним Промислом Божим. Так починає писатися Новий Завіт – історія нашого спасіння. Богородиця стала обраною Богом завдяки чистоті, красі душі і безмежній любові, яку вона носила в серці. Саме завдяки їй у світ прийшло спасіння. Через неї втілився Син Божий. В день її Введення не двері храму відкрилися для неї, а вона сама стає дверима, через які Бог приходить до людства. Не до храму вона входить, а Сама стає Храмом, щоб умістити Невмістимого.
Свого часу спаде пелена таємничості в речах Божественних, і ми всі ввійдемо в Святеє Святих, щоб зустрітися з Богом. Апостол Павло в одному зі своїх послань пише: «Тепер ми бачимо нiби у тьмяному дзеркалі, тодi ж віч-на-віч; тепер я знаю частинно, а тодi пiзнаю подiбно, як i я пiзнаний» (1Кор. 13,12). З приходом у світ Сина Божого сама Людина стала Святеє Святим. Бо як Святеє Святих приховувало у собі священні речі, так і тепер людина стала Святеє Святим – вміщуючи в собі не освячене, а Того, Хто освячує, не священне, а саму Святість – Бога.
Від події Введення до події Благовіщення ми нічого не знаємо про життя Діви Марії, як не знаємо і про дитячі та юнацькі роки її Божественного Сина. Щодо певних подій, Бог часто приховує їх від людського ока і людського знання. Людина в цей час залишається в опіці Божій, черпає від Нього мудрість, освячується – для того щоб свого часу, мов запалена свічка, прийти до людей, освітлюючи світлом любові й смирення дорогу до Бога.
Піднесімо свої молитви до Богородиці і звернімося до нашої Небесної Матері з проханням: Пресвятая Владичице наша Богородице, допоможи всім нам подолати страх розлуки з земним і матеріальним, розтиснути долоні прив’язаності до благ і задоволень цього світу, дай відчути Твою любов, яка змусить віддатись без вагань волі Божій. І нехай будемо ми ведені святими ангелами і підтримувані молитвами святих угодників Божих, сходинками випробовувань на шляху духовного удосконалення, щоб свого часу увійти у Святеє Святих – Царство Боже і там зустріти Тебе з Твоїм Божественним Сином. Амінь.