В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Сьогодні ми святкуємо другу неділю після великого і пресвітлого свята – Христового Воскресіння. По-церковному це неділя святого апостола Фоми, або Фомина, бо на Божественній Літургії читається Євангеліє про те, як восьмого дня після Воскресіння Христос знов явився апостолам і зміцнив Фому у вірі. Адже той не повірив іншим апостолам, які стверджували, що Господь справді воскрес і вони Його бачили.
Євангеліст Іван Богослов розповідає про це так: «Того ж першого дня після суботи, ввечері, коли двері дому, де зібралися ученики Його, були замкнені з остраху перед юдеями, прийшов Ісус і став посередині, і каже їм: мир вам!» (Ів. 20,19). І це сказавши, показав їм руки і ноги, і ребра свої. Зраділи тоді ученики, бо побачили Господа. Фома ж, один із дванадцяти учеників Христових, званий Близнюк, не був з ними, коли приходив Ісус. Учні говорили йому: «Ми бачили Господа. Він же сказав їм: якщо не побачу на руках Його рани від цвяхів і не вкладу пальця мого в рани від цвяхів, і не вкладу руки моєї в ребра Його, не повірю» (Ів. 20,25).
«Через вісім днів ученики знову були в домі, й Фома з ними. Прийшов Ісус, коли двері були замкнені, став посеред них і сказав: мир вам! Потім говорить Фомі: дай палець твій сюди і подивись на руки Мої; подай руку твою і вклади в ребра Мої, і не будь невірним, але вірним» (Ів. 20,26–27). Апостол Фома, побачивши воскреслого Господа на власні очі, промовив: «Господь мій і Бог мій! Ісус говорить йому: ти повірив, тому що побачив Мене; блаженні ті, що не бачили й увірували» (Ів. 20,28–29).
Фома не приймає того, що говорили йому свідки, не вірить їм. З його боку це не тільки негарно, але є гріхом, і то великим. Він ставить свої умови, при яких повірить, причому мало того, щоби Спаситель з′явився! Він вимагає доторкнутися своїми руками до Його святих ран. Уперте невірство святого Фоми!
Сьогодні ж чимало людей чинить так само. «Вірю тільки в те, що бачу і розумію», – так каже не один із них. Якби спитати людину в церкві: «Чоловіче, віриш, що ти є в церкві?», він відповів би: «Що таке питаєш? Та знаю, що я є в церкві, не треба мені в це вірити, бо сам це знаю і бачу». Він вірить у те, що бачить. Правдиво вірити означає приймати за правду те, чого ми не бачимо власними очима. Явлення Ісуса Христа в цей час яскраво свідчить, що Він дуже любив учеників, турбувався про них і спішив на допомогу в їх потребах.
Як Христос любив Своїх учеників, так Він любить і пильнує всіх, хто вірує в ім′я Його, бо Він сам сказав: «Ось Я з вами по всі дні, до кінця віку» (Мф. 28,20).
Христос, замучений і розіп′ятий, воскрес і промовив до апостолів: «Мир вам!» (Лк. 24,36). Закінчилась непевність для апостолів. Вони завжди вірили своєму Вчителеві, але не знали Його намірів і достеменно не розуміли Його слів. Тому вони були весь час немовби перелякані, а Юда зрадив Христа, жиди зв′язали Його і поставили перед судом. Апостоли порозбігалися, Петро аж тричі відрікся Ісуса. А тепер, після славного Воскресіння Христового, все змінилося, бо Ісус знову з′явився поміж учнями, що зібралися на молитву, відкрив їм очі й переконав, що Він є правдивий Бог. Для світу, спокою та згоди терпів муки Христос на хресті, і ось тепер дає цей мир учням, як здобуток Своїх мук. І наші душі відкуплені його праведною кров′ю, щоб ми могли стати перед судом чистими й подібними до Христа. Наше життя має бути наслідуванням життя Христового. Тому маємо жити в мирі й спокої – не лише зі своїми сусідами, а й кожен зі самим собою.
Апостол Павло навчає: «Бо Царство Боже – не їжа i питво, але праведнiсть, i мир, i радiсть у Святому Духовi» (Рим. 14,17). Тобто не те робить людину християнином, чи вона їсть, чи не їсть, а чи вона сповняє Божу волю, чи живе чесно.
Коли між нами панує мир, це приємно Богові, тож Він оберігає нас від усіх гріхів і посилає з неба щедре благословення вже за життя, а також готує для кожного місце в Царстві Небеснім. Для цього в суперечках маємо бути поступливими, бо при сварці нема миру. Отож, побожні християни, виконуймо закон Спасителя нашого і тоді будемо причасниками благодатного миру, принесеного на землю Господом нашим Ісусом Христом. «Великим миром утішаються ті, що люблять закон Твій, і не спотикаються вони» (Пс. 118,165). Велике благо є мир – мир внутрішній, душевний, з Богом і совістю, і мир зовнішній – з ближніми. Коли на душі мирно і спокійно, тоді людина задоволена, радісна і щаслива. Якщо миру в душі немає, людина не може правильно мислити, їй тяжко працюється, вона тоді не може навіть спокійно молитися.
Апостол Фома був свідком багатьох чудес, але це не породило в ньому глибокої віри, йому бракувало віри. Чому? Бо він дивився на всі діла і чудеса Христа очима старозавітної людини. «Скинувши стародавню людину з дiлами її та вдягнувшись у нову, яка оновлюється» (Кол. 3 9–10) Переміни та оновлення відбуваються після перемоги Спасителя і його славного Воскресіння, яке звільнило людське серце з полону гріха.
Часто Господь Бог дає випробування, котрі нам здаються надмірними, але насправді Він дає нам випробування для того, щоби скріпити нашу віру, готуючи нас до чогось більшого.
«Блаженні ті, що не бачили й увірували» (Ів. 20,29). Ісус називає щасливими тих, які не бачать, однак вірять. Якщо через дію благодаті ми осягнемо це найвище блаженство, то завжди перебуватимемо в добрій Божій десниці і зможемо у видимому розглядіти невидиме, у ранах відчути любов, у завданих кривдах – оздоровлення, в усьому, що зустрінемо, – любов Воскреслого Христа. Нехай же Воскреслий Христос, що став перед Своїми учениками при замкнених дверях, подасть і нам усім мир благодатний, мир Божий і спасе нас великою Своєю милістю.
Всечесному духовенству, чесному чернецтву та всім вірним
Рівненської єпархії Православної Церкви України
Всечесні отці, дорогі у Христі брати і сестри!
ХРИСТОС ВОСКРЕС!
Ці слова сьогодні лунають над зраненою Україною, серед руїн і сліз, над могилами і спаленими будинками, серед болю втрат і надії на майбутнє. Вони звучать у серцях тих, хто тримає фронт, хто плаче в молитві, хто чекає рідних, хто, незважаючи на біль, вірить. Це не просто слова, а переможний клич життя над смертю, правди над брехнею, світла над темрявою. Бо Христос Воскрес – і це означає, що зло не може панувати вічно, що темрява розсіється, що після Голгофи приходить Пасха.
Можливо, зараз здається, що випробування безмежні, що сили вичерпуються, що серце не витримує болю розлуки. Але згадаймо: коли Христос лежав у гробі, учні думали, що все закінчено. Але третій день приніс світло, і порожній гріб став знаком найбільшої перемоги. Так само і нам сьогодні здається, що важко побачити кінець цього шляху. Але Господь кличе нас не зневірюватися: «У світі будете мати скорботу, але будьте відважні: Я переміг світ!» (Ін. 16:33).
Святитель Іоанн Златоуст закликає нас не боятися: «Нехай ніхто не боїться смерті, бо Спасова смерть визволила нас». Так, ми знаємо, що таке втрати. Ми знаємо, як болить серце, коли немає з ким сісти за великодній стіл. Ми знаємо, що таке чекати і не дочекатися, що таке молитва крізь сльози. Але ми також знаємо, що смерть – це не кінець, що наші рідні, які відійшли у вічність, живі у Христі. Ми знаємо, що зло ніколи не має остаточної перемоги, що після хреста завжди приходить Воскресіння.
Преподобний Паїсій Святогорець казав: «Бог ніколи не залишає людей, які борються. Якщо ви стоїте у вірі, якщо ви терпите випробування, Господь пошле вам сили й допомогу». Сьогодні наш народ проходить крізь вогонь, але ми навчилися любити сильніше, прощати глибше, цінувати життя так, як ніколи раніше. Ми навчилися молитися не лише за себе, а й за тих, кого, можливо, ніколи не зустрінемо. Ми навчилися бути народом, об’єднаним не страхом, а надією, не ненавистю, а любов’ю, не розпачем, а вірою.
Чи буде наша перемога? Буде! Бо якщо Христос подолав смерть, то хто може втримати нас у рабстві? Якщо Його світло пробилося крізь камінь гробу, то чи не проб’ється воно крізь темряву, що нависла над нашою землею? Якщо правда, яку намагалися знищити, воскресла, то хіба вона не восторжествує і сьогодні?
Пасха – це знак Божої присутності серед нас. Це доказ того, що Бог не залишив нас, що Його любов сильніша за будь-яке випробування. Це слово надії для тих, хто чекає звістки від рідних, для тих, хто молиться у сльозах, для тих, хто не знає, що принесе завтрашній день. Пасха нагадує: Бог з нами, Він не залишає Свого народу.
Тож нехай ця Пасха принесе в наші серця світло і мир. Нехай укріпить Українського воїна, який бореться за нашу свободу. Нехай підтримає матір, яка чекає сина. Нехай втішить того, хто сьогодні святкує Великдень на чужині. Нехай зігріє кожного, хто відчуває втому і розпач. Нехай буде для нас знаком перемоги – не лише Христової, а й нашої.
Бо Христос воскрес – і разом із Ним воскресне Україна!
ХРИСТОС ВОСКРЕС! ВОІСТИНУ ВОСКРЕС!
† ІЛАРІОН,
митрополит Рівненський і Острозький
Світле Христове Воскресіння, 2025 р.
Пасхальне послання
Митрополита Київського і всієї України Епіфанія преосвященним архіпастирям,
боголюбивим пастирям, чесному чернецтву та всім православним вірним України
Дорогі брати і сестри!
Христос воскрес!
«Нині все наповнилося світлом – небо і земля, і глибини підземні; нехай же святкує все творіння Христове Воскресіння» (перший тропар третьої пісні канону Пасхи), – знову в радості співає Церква, зустрічаючи Господа, Який вийшов із гробу, коли переміг зло і смерть. Хоча нас із місцем та часом цієї радісної події розділяють і відстань у тисячі кілометрів, і двадцять століть історії, але силою та дією віри ми сьогодні також є серед свідків воскресіння Господнього. Тому нині, як і майже дві тисячі років тому, ми разом із жінками-мироносицями, які поспішили до гробу виконати свій обов’язок пошани до померлого Учителя, також чуємо від ангелів радісну звістку: «Не бійтеся, бо знаю, що ви шукаєте Ісуса розіп’ятого. Його нема тут – Він воскрес, як сказав» (Мф. 28: 5–6).
Ця радість, що наповнює наші серця, коли ми проголошуємо звістку про воскресіння Христове, є здійсненням на кожному з нас тих слів, які Господь сказав апостолу Фомі: «Ти повірив, тому що побачив Мене; блаженні ті, що не бачили і повірили» (Ін. 20: 29). Ми не бачили тілесними очима того, що побачили жінки-мироносиці та апостоли в день воскресіння, але силою віри, очима душі ми нині, в цей Великдень, істинно бачимо Господа Ісуса Христа, Який як переможець смерті вийшов із гробу.
І саме тому Христове воскресіння для нас – не якась подія, що давно минула, а тим більше – не символічна розповідь про перемогу добра над злом. Віра у Христа воскреслого і життя у згоді з цією вірою – наріжний камінь нашого сповідання, бо завдяки воскресінню Спасителя смерть подолана, зло вже не має над людиною абсолютної влади і пекло зазнало поразки.
Однак не треба забувати, що перед Христовим воскресінням були і зрада учня, і несправедливе судилище, і розп’яття на хресті, і смерть та поховання тіла у гробниці. Всі ці події ми нещодавно згадували у попередні дні, вшановуючи страсті Христові. І хіба не здавалося в той момент учням Спасителя й усім свідкам, що все це – страшний і сумний кінець, поразка надії, руйнування усіх сподівань? Але в той час, коли зло тріумфувало, воно зазнало для себе нищівної поразки.
Бог не може бути переможеним – Він завжди перемагає. Він утверджує правду. Він дає справедливу відплату і за добре, і за зле, і ніхто не уникне Божого суду. Тому й ми, дорогі брати і сестри, хоча й відзначаємо знову Великдень в умовах війни, в умовах горя і страждань, смертей та руйнувань, принесених російським агресором на українську мирну землю, все одно сьогодні радіємо. Радіємо, знаючи, що Христос воскрес як переможець над злом, і тому Він допомагає всяке зло подолати й перемогти. Ми радіємо, бо маємо у Христі воскреслому надію на вічне життя, знаючи, що навіть смерть є лише тимчасовою, бо в день Другого пришестя Спасителя вона відступить і назавжди втратить силу, а всі померлі воскреснуть.
Святкуючи Христове Воскресіння, ми сьогодні оновлюємо свою надію на перемогу правди й добра, отримуючи від Бога зміцнення для подальшої боротьби проти темряви й гріха як у самих собі, так і в навколишньому світі. І, ділячись великодньою радістю одні з одними, прославляючи Христа воскреслого та засвідчуючи свою особисту віру в Нього, ми як самі наповнюємося світлом, так і примножуємо світло навколо нас, відганяючи морок зла. Тому вітаймо наших ближніх і всіх зі Світлим Христовим Воскресінням!
Найперші особливі наші сердечні вітання, як і завжди у цей час війни, ми спрямовуємо до наших захисників, до українських воїнів. Завдяки вам ми і цей Великдень можемо святкувати у відносному спокої, звершуючи нині богослужіння рідною мовою, прославляючи Христа воскреслого у рідній Помісній Церкві. Нехай Господь допомагає вам у боротьбі та дає перемогу над ворогом!
Вітаємо волонтерів, медиків, вітаємо всіх наших друзів та союзників у всьому світі та всіх людей доброї волі, які, не зважаючи ні на що, продовжують діяльно сприяти перемозі правди й добра для України та світу, наполегливо наближаючи час справедливого, Богом благословенного миру.
У цей час свята ми не забуваємо у своїх молитвах про тих, хто відзначає цей Великдень в умовах російської окупації, у ворожій неволі та в полоні. Нехай Господь полегшить ваші труднощі й страждання, захистить вас від озлоблення людського і скоро визволить.
Наші сердечні вітання від Золотоверхого Києва, від собору Святої Софії, від української Києво-Печерської лаври нехай досягнуть усіх дітей України, де б вони зараз не жили. Попри всі зовнішні обставини часу нехай любов до Бога й до рідної України єднають усіх нас!
Вітаємо зі святом Воскресіння Христового Президента України, державну владу, місцеве самоврядування й усіх, хто покликаний до служіння суспільству. Нехай Бог благословляє всі ваші добрі справи, сприяє у наближенні перемоги правди та справедливого миру.
Розділяючи радість свята зі всіма, хто нині вшановує Світле Воскресіння Христове, будемо утверджуватися в нашій вірі, зміцнюватися надією на Бога, свідчити про них ділами милосердя та жертовної любові!
І будемо знову й знову проголошувати велику новину про Божу перемогу:
Христос воскрес!
Епіфаній
Митрополит Київський і всієї України,
Предстоятель Православної Церкви України
Пасха Христова,
2025 року Божого,
м. Київ
Сьогодні благодать Святого Духа нас зібрала,
і всі, взявши Хрест Твій, промовляємо:
благословен Хто йде в Ім’я Господнє; осанна в вишніх!
(Стихира свята).
«Радій від радості дочко Сиону, торжествуй, дочко Єрусалима: ось Цар твій гряде до тебе, праведний, Який спасає, лагідний, Який сидить на ослиці і на молодому ослі сині під’яремної»(Зах. 9. 9). Цими словами пророк Захарія за 500 років до Різдва Христового передрік торжественний вхід в Єрусалим Господа Ісуса Христа – подію, яка сьогодні вшановується нами.
Після воскрешення Лазаря Господь Ісус Христос, сівши на молоде ослятко, вирушив до Єрусалиму. Звістка про те, що Спаситель гряде в Єрусалим, пронеслась по місту, і множество людей вийшло на зустріч Того, Хто воскресив Лазаря. Охоплені радістю люди зривали гілки з дерев, застеляли своїм одягом шлях Спасителю. Осанна в вишніх, благословен Хто йде в Ім’я Господнє! – було чути звідусіль.
Пророк Захарія в урочистому вході Спасителя в Єрусалим, передбачаючи наближення часу викуплення роду людського від гріха і смерті, викликував: «Радій …дочко Сиону, торжествуй, дочко Єрусалиму». Це означало, що довгоочікуваний Месія – Спаситель Христос – відбудує духовне царство, втрачене прародителями через гріхопадіння.
Серед жителів Єрусалиму, які вітали Господа, знаходились люди, що вивчали Закон І пророків. Вони знали всі ті передбачення про Месію, котрі сповнювались на їхніх очах, і тому повинні були стати на чолі зустрічавших, але торжественний вхід Господа в Єрусалим викликав їхнє незадоволення.
Чому ж вони відвернулись від Господа?
Було б не зовсім правильно пояснити це противлення Промислу Божому тільки тим, що серця їхні були переповнені заздрощів і злоби; причина не прийняття ними волі Господньої набагато глибша. Книжники і фарисеї, як і багато інших жителів Єрусалиму, хотіли бачити в Ісусі Христі земного царя, маючого владу звільнити народ від римського панування. Але в Своїй проповіді Господь говорив про Царство, котре не від світу цього (Ін. 18. 36). Про Царство Боже.
Господь не бажав земної влади, і це було незрозумілим для оточуючих Його людей. Господь передбачив, що ті ж, які кричали Йому «Осанна!» через декілька днів будуть кричати «Розіпни, розіпни Його!».
Дорога, якою слідував Господь, поступово піднімалась на Елеонську гору. На повороті відкривався вигляд на Єрусалим. Та Господь бачив не зовнішню велич міста – перед Його поглядом відкривалась страшна безодня невір’я і порока, які вразили його жителів. І ось ми бачимо торжество та радість натовпу і скорботного, сумного Господа.
Вхід в Єрусалим Господа нашого Ісуса Христа ознаменував собою початок здійснення тайни Викуплення роду людського, тому заклик до радості старозавітнього пророка Захарії: «Радій від радості, дочко Сиону, торжествуй, дочко Єрусалима» звернений не стільки до народу древнього Єрусалиму, скільки до чад Нового Єрусалиму – до Церкви Христової, тобто до всіх нас, що зібралися в цьому святому храмі.
Дорогі браття і сестри! Слухаючи євангельську розповідь про те, як жителі Єрусалиму з захопленням вітали Спасителя, а потім, через декілька днів, злословили і хулили Його, ми задаємо собі питання: як могла відбутись така переміна в їхніх серцях? Але замість осудження їх корисним є звернутися до самих себе и подивитися, чи не відбувається подібне з нами. Бо ж наше щорічне великопісне покаяння, говіння та сповідь, наше причастя Святих Таїн чи не являються торжественною зустріччю Господа і Спасителя, подібно до тієї, яку приготував Йому Єрусалим? Жителі Єрусалиму виголошували: Благословен Хто йде в Ім’я Господнє, і ми, приступаючи до Святої Чаші, чуємо ці ж слова і відповідаємо на них молитвою: «Вірую, Господи, і визнаю!» І Господь кожного разу, зі Свого невимовного довготерпіння і милосердя, подає нам Свої Святі Тіло і Кров. Та чи довго ми зберігаємо вірність нашим обітницям? Проходить час – і ми стаємо такими, якими були: колишні гріхи, те ж недбальство за душу свою, і цим ми, ніби з древніми жителями Єрусалиму, знову розпинаємо Спасителя. І скільки раз в житті відбувається з нами таке падіння!
Вербну Неділю ми зустрічаємо в храмі з гілками в руках. Ці гілки – верби – нагадують нам не тільки про радісну зустріч Господа жителями Єрусалиму, але і про те, що зима не вічна, що прийшла весна, знову все зазеленіло, цвіте і буде приносити плоди. Як часто у багатьох із нас в душі царює зима! Холодно, мертво: не має ні духовних квітів, ні плодів. Але зима замінюється весною: ми знаємо, що немає душі людської, яка не могла б відігрітися, ожити і принести плоди. І ми з нетерпінням чекаємо весняного сонця для нашої душі, коли назустріч Господу ми зможемо принести не тільки зелену гілочку, але й відігріту, ожившу нашу душу. Наше сонце – Господь, квіти нашої оживаючої душі – любов до Господа, до людей, до світу Божого.
Ми чули в євангельській розповіді, що, зустрічаючі Господа при вході в Єрусалим, всі вийшли до Нього з пальмовим віттям. Ми замінюємо їх вербами. Але є у нас таке древо, котре було насаджене ще в раю (Бут. 2. 8-9), потім перенесене на Голгофу, а нині перебуває в усьому християнському світі: це Животворчий Хрест Христів! Він отримав від Христа Спасителя чудодійну силу воскрешати мертвих за злочин (Еф. 2. 5), тобто воскрешати благодаттю наші омертвівші від гріха душі. Ось з цього древа ми повинні брати собі гілки, тобто менші хрести. Спаситель ясно заповів нам це, промовляючи: «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, та за Мною нехай йде (Мф. 16. 24). Амінь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
У п’яту неділю Великого посту Свята Православна Церква вшановує пам’ять преподобної матері нашої Марії Єгипетської. Коли Свята Чотиридесятниця підходить до свого завершення перед нами постає образ преподобної Марії, яка довгий час була великою грішницею, але з Божою поміччю перемінила своє блудне, сповнене гріхів життя і стала великою праведницею.
Протягом Великого посту Свята Матір Церква неодноразово закликає нас принести достойні плоди покаяння, без якого нема прощення. Приклад того, як щиро і не оглядаючись назад слід каятись у вчинених гріхах, ми бачимо в особі преподобної Марії Єгипетської. Вона, будучи блудницею скотилася до такого стану, що навіть перестала брати гроші за своє ремесло. І ось, яке жахливе чудо відбулося у її житті. Коли вона разом з безліччю паломників прибула до Єрусалиму, в храм Воскресіння, щоб поклонитися Чесному Древу Хреста Господнього, то відчула, що якась сила перешкоджає їй увійти всередину храму. Цього було досить, щоб Марія усвідомила, що перебуває у жахливому стані, в багні гріхів і що вийти з нього можна тільки одним шляхом – скинути з себе все це зло, з Божою поміччю очиститися і почати нове життя. Вона залишила все і пішла в спекотну пустелю, де сорок сім років провела в голоді, спразі, самоті без житла під відкритим небом. За довгі роки перебування в пустелі одяг преподобної повністю зотлів. Щодня борючись з підступами і спокусами диявольськими преподобна Марія з найбільших глибин зла піднялася на вершини святості так, що під час молитви піднімалася в повітрі, переходила річку по воді і мала дар прозорливості.
Як бачимо, улюблені, Марія Єгипетська в своєму житті поєднала і явила дві протилежності, – безодню гріха і висоту благочестя і чесноти. В літах юності, захоплена спокусами пороку, вона 17 років провела в беззаконні, але силою благодаті Божої, як заблудла вівця, знову віднайшлася і була повернута Господом Вседержителем у стадо обраних овець. Марія, не знаючи божественних заповідей, затьмарила в собі образ Божий, а божественним промислом і благодатно оновилася. Преподобна мала непохитну рішучість слідувати за Христом навіть до смерті, а святі отці навчають, що гаряче бажання в мить може принести Богу більші плоди аніж труди тривалого часу без нього. Тому й отримала преподобна Марія від Бога прекрасний і неземний дар святості. Ми ж, нажаль не маємо гарячого бажання йти за Христом, а тому хоча і йдемо за Ним тією ж дорогою, але пересуваємось дуже повільно, часто зупиняємося, а то і взагалі рухаємося назад віддаляючись від свого Творця.
Слід зазначити, що в покаянні криється таємниця нескінченної любові Бога до занепалої і грішної людини. Тяжкі гріхи є величезною горою, але любов Божа є океаном, в якому ця гора тоне. Потрібно тільки скинути її з себе, тобто потрібно покаятися.
Що ж саме ми можемо почерпнути для своєї користі ж житія преподобної Марії Єгипетської? Найважливіше ми маємо усвідомити, що осуджувати ближніх наших, тобто всіх тих, хто нас оточує є великим гріхом. Бо і Марію багато, хто осуджував, а вона стала великою святою і отримала нагороду на Небесах за подвиги свої.
Тож молімось до Милосердного Бога, щоб Він з безмежного Свого милосердя відновив Всесильною Своєю благодаттю пропащі душі наші оскверненні багатьма гріхами, щоб ми звільнені від тенет диявольських приносили подячні молитви у покорі серця звертаючись до Нього словами учителя покаяння преподобного Єфрема Сиріна: «Господи дай мені бачити провини мої і не осуджувати брата мого, бо Ти благословен єси на віки віків». Амінь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Крокуючи дорогою Великого посту, Церква чимраз ближче підводить нас до Голгофи, місця викуплення, де має принестися жертва за Всіх і за Все. Підходить до завершення свята Чотиридесятниця. Призначене Церквою Євангельське читання розповідає про подорож Сина Божого до Єрусалима. Навколо Учителя – Його вибрані учні, які стараються запам’ятати, чого навчає Ісус. Господь відкриває перед ними трагічні події, що мають статися з Ним: «Ось ми йдемо до Єрусалима, і Син Людський виданий буде первосвященикам і книжникам, і осудять Його на смерть, і видадуть Його язичникам; і знущатимуться з Нього, і битимуть Його, і обплюють Його, і уб’ють Його; і на третій день воскресне» (Мк. 10,33–34). Дорога до Єрусалима – дорога Хресна.
Між подорожуючими увагу привертають два улюблених учні: Яків та Іоан – сини Заведеєві і їхня матір Соломія. Вони просять про послугу. Ісус запитав їх: «Що хочете, щоб Я зробив вам?» (Мк. 10,36). Просьба була така: «Дай нам одному праворуч від Тебе, а другому ліворуч від Тебе сісти у славі Твоїй» (Мк. 10,37).
Вказуючи на нерозумність їхнього прохання, Христос запитує їх: «Чи можете пити чашу, яку Я п’ю, і хрещенням, яким Я хрещусь, хреститися?» (Мк. 10,38). Учитель говорить про чашу страждань, яку повинен спожити за гріхи світу. У Старому Заповіті слово «чаша» означає велике терпіння. Учні схильні були думати, що їхній Учитель і є передбачений пророками Месія – земний Цар юдейського народу, і що апостолів очікує велика слава у Його земному царстві. Більш зрозумілим усе для них стане тоді, коли побачать розіп’ятого Христа, а пообіч – двох розбійників. Думка апостолів про зайняті місця у Царстві Божому була для них ще незрозумілою.
Христове царство на землі – це ніщо інше, як Церква, що бореться із пороком, викорінюючи гріх, повертаючи людину до Отця Небесного. Син Божий пояснює учням, що царство Месії – не земне, а духовне. Він каже: «Ви знаєте, що ті, яких називають князями народів, панують над ними, і вельможі їхні володіють ними. Але між вами нехай не буде так: хто хоче бути більшим між вами, нехай буде вам слугою» (Мк. 10,42–43).
Залишається небагато часу, щоби збулося те, про що неодноразово наголошував Ісус. Щоб відчути біль і страждання Сина Божого, повинні і ми бути учасниками. Якщо ми любимо Христа, то йдемо за Ним у Його муках і стражданнях. Ці страждання будуть відкупленням за наші гріхи, за нас самих. Загартовуючись у любові до Бога, у виконанні Його постанов, мужньо і великодушно переносімо всі допусти і життєві терпіння. Тоді Богом буде забезпечене місце у Царстві Його. У Бога Отця осель багато. Життя без гріха – ключ до цих осель. Пам’ятаймо, що око Господнє все бачить, вухо Господнє все чує, а правиця Господня нам обов’язково заплатить. Треба тільки зачекати. Амінь.
У Богослужінні четвертої неділі Великого посту Свята Церква пропонує нам високий приклад посницького житія в особі преподобного Іоана Ліствичника, який написав твір, в якому він показав ліствицю або порядок добрих діянь, що призводять нас до Престолу Божого.
Святий Іоан народився близько 570 року і був сином святих Ксенофонта і Марії. На 20 році життя він прийняв чернечий постриг в Синайському монастирі. Після смерті старця Мартирія, під керівництвом якого перебував 19 років, святий Іоан віддалився в пустинне місце, зване Тола, де провів 40 років у строгому пості, молитві, самоті і мовчанні. Він ухилявся від всякого роду особливих подвигів. Куштував він все, що дозволялось за чернечою обітницею, але – помірно. Не проводив ночей без сну, хоча спав не більше того, скільки необхідно для підтримки сил, щоб невпинним неспанням не погубити розуму. Перед сном довго молився; багато присвячував часу читанню спасенних книг. Але якщо у зовнішньому житті преподобний Іоанн діяв у всьому обережно, уникаючи крайнощів, небезпечних для душі, то у внутрішньому духовного житті він, «запалюваний божественною любов’ю», не хотів знати кордонів. Він особливо глибоко був пройнятий почуттям покаяння і проливав рясні сльози, сокрушаючись про свої гріхи. Все життя його була безперервна молитва і безмірна любов до Бога. Після 40 років подвигів він став ігуменом Синайської обителі, але через 4 роки знову пішов в усамітнення і мирно відійшов до Господа, 80 років від народження.
Найбільший з подвижників благочестя, преподобний Іоан не тільки сам досяг висоти духовної досконалості, а й іншим залишив керівництво для їхнього духовного життя, написавши спасенний твір «Ліствиця», де представив 30 ступенів духовного сходження. У «Ліствиці» описується боротьба подвижника благочестя з такими пороками і пристрастями (обжерливість, блуд, сріблолюбство, гордість, марнославство, гнів тощо), які однаково властиві і ченцям, і мирянам. Разом з цим «Ліствиця» скеровує до виховання чеснот, обов’язкових для християн (наприклад, лагідність, ціломудрість, терпіння, смирення, молитва та ін.) Зображуючи шлях поступового сходження до моральної досконалості, «Ліствиця» є вірне і надійне керівництво до духовного життя для ревнителів благочестя та спасіння душі.
«О, роде невірний, доки Я буду з вами?
Доки терпітиму вас?» (Мк. 9.19)
Це слова Спасителя світу, стурбованого людською байдужістю і безвір’ям. Як не дивно, але більшість людей вважають себе віруючими людьми. Кажемо, що віруємо, бо розуміємо, що без віри важко жити. Віра допомагає долати перешкоди, які виникають на нашій життєвій дорозі.
Без віри не могли обійтися навіть будівничі комунізму. Руйнуючи віру в Бога, вони намагалися заповнити порожнечу в людських душах вірою в партію і світле комуністичне майбутнє. Але їхня віра, на жаль, була матеріалістичною, бездуховною, а отже мертвою.
Кожен з нас, на жаль, якоюсь мірою контактував з цією вірою і носить її печать у своїй підсвідомості. Ця печать не дає нам можливості, по-справжньому повірити в Бога, відчути Його присутність у нашому житті.
Матеріалістична любов до земних речей, займає дуже важливе місце у наших серцях, що і є причиною нашої бездуховності, а отже, і усіх бід та негараздів, які мають місце у нашому житті. Цілком добровільно людина стає рабою гріха, а її душа, створена на образ Божий, – власністю диявола.
Проте, в супереч тому, що відбувається, багато людей більше ніж переконані у тому, що свої відносини з Богом вони будують правильно. Мовляв, до церкви ходжу, перед Пасхою сповідаюся та причащаюся. Нікого не вбив, нікого не обікрав. Це, до речі, дуже небезпечний стан. Стан самозадоволення і хибне відчуття святості, який називається «прєлєстю» і дається людині від лукавого. Хто відчуває, що перебуває в такому стані, повинен негайно бити на сполох і робити усе можливе, щоб від нього звільнитися.
Бо саме до таких псевдосвятих звертається Спаситель світу у сьогоднішньому Євангелії: «О роде невірний, доки Я буду з вами? Доки терпітиму вас?». Ці слова повинні розбудити наш розум і заставити нас працювати над зміцненням нашої віри.
Із Євангелія ми дізнаємося, що злі духи не хотіли коритися апостолам, поки їхня віра не стала твердою, мов камінь. То, що ж потрібно нам, грішним, щоб звільнитися з під влади злих духів, і чи можливо взагалі це зробити?
Так, можливо, але для цього потрібно мати віру, хоча б як гірчичне зерно, і тоді у людини не буде нічого неможливого, тому що віра є здійсненням очікуваного і впевненість у невидимому. Крім цього, віра дає нам відповідь на життєво важливі запитання: хто я? яке моє походження? звідки і куди я прямую? що буде зі мною після смерті?
Хто має віру, той має ціль життя і напрямок руху. Хто віри не має, той не знає для чого живе, блукає у темряві і його рух хаотичний. Віра – найбільший дар Божий. Щасливий той народ, що вірує в Бога і живе по вірі: «Усякий, хто вірує в Нього, не осоромиться» (Рим.10. 11). А там, де бракує віри – там безлад і неправда: «Немає праведного ні одного; немає, хто розумів би; немає, хто шукав би Бога; всі ухилилися з путі, негідні всі до одного; нема того, хто чинить добро, нема жодного; гортань їхня – відкритий гріб; язиками своїми обманюють… руїни і пагуба на дорогах їхніх… Немає страху Божого перед їхніми очима» (Рим. 3. 10-13, 16, 18.). Як бачимо, без віри в Бога життя перетворюється на пекло.
Людям без віри в Бога злий дух пропонує своє щастя. Він штовхає їх у вир земних розкошій, напоює напитком тілесних насолод, кидає ними у вогонь пристрастей і в каламутні води гріха…
Нас з вами, віруючих людей, Спаситель називає світлом для світу. Він закликає нас: «Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого на небесах» (Мф. 5. 14).
Я хотів би звернути нашу увагу на декілька ознак, які записані у Св. Письмі і є доказом того факту, що людина є дійсно віруючою. У 16 главі Діянь Апостолів євангеліст Лука розповідає про таку подію: «Суботнього дня ми вийшли з міста на річку, де за звичаєм було місце молитви і, посідавши, розмовляли з жінками, що посходилися» (Дії.16. 13). Там було багато жінок, але лише одній з них на ім’я Лідія, яка шанувала Бога, Бог відкрив серце, щоб зважати на те, що говорив Ап. Павло. Прийнявши хрещення, вона благала Апостолів: «Якщо ви признали, що я вірна Господеві, то прийдіть до мого дому і живіть там. І змусила нас» (Дії. 16. 15).
Отже, першою ознакою віруючої людини є відкрите серце, щоб вона могла приймати слово Боже, бути щедрою і проявляти Божу любов.
Друга ознака віруючої людини – відкриті вуха. В Об’явленні Івана Богослова сказано: «Хто має вуха нехай чує, що Дух промовляє Церквам…» (Об. 2. 7). З допомогою відкритих вух людина слухає і кориться Св. Духові як скарбові добра і життя подателю, іде за голосом Христа: «Мого голосу слухають вівці Мої, і Я знаю їх, і вони слідують за Мною» (Ін. 10. 27). Якщо ж людина не чує, вона ніколи не повірить, а якщо не повірить, то не піде за Христом.
Третя ознака віруючої людини – відкриті очі. Коли Христос воскрес із мертвих, Він явився Своїм учням на дорозі до Емаусу, але, як пише Ап. Лука: «…очі їхні були закриті, щоб не впізнали Його» (Лк. 24. 16). «Коли ж Він сів з ними до столу, поблагословив хліб і подав їм, тоді очі їх відкрилися і вони впізнали Його» (Лк. 24. 31). Відкриті очі потрібні для того, щоб краще пізнати Христа, пізнати силу Його воскресіння (Флп. 3. 10) і наближення часу Його приходу.
Четверта ознака віруючої людини – відкриті руки. «В Іоппії була одна учениця, на ймення Тавіфа, що в перекладі Сарною зветься. Вона була повна добрих вчинків і милостині, які чинила. І трапилось тими днями, що вона захворіла і померла… Учні покликали Ап. Петра… І обступили його всі вдовиці, плачучи та показуючи йому сукні і плащі, що їх Сарна пошила, як була живою. Петро встав навколішки і помолився… і, звернувшись до тіла, сказав: Тавіфо, кажу тобі, встань, вона розплющила свої очі і підвелася» (Діян. 9. 41). Відкриті руки потрібні не лише для того, щоб брати, але і щедро подавати, працювати на благо Церкви і допомагати усім, хто потребує допомоги. «Нехай кожен дає, як серце йому призволяє, – не в смутку, не з примусу, бо Бог любить тих, хто дає з радістю!» (2 Кор. 9. 7).
Ну, і п’ята ознака віруючої людини – відкриті уста. Відкриті для захисту Христового вчення перед єретиками і лжепророками. Відкриті для проповіді і утвердження маловірних. Відкриті для утіхи засмучених. Відкриті для молитви і прославлення Божого імені між людьми.
Той, хто володіє відкритим серцем, відкритими вухами, відкритими очима, відкритими руками і устами, той справді є віруючою людиною. Кому ж бракує віри, тому відповідно, бракує цих якостей. Господь навчає нас: «Просіть і дасться вам, стукайте і відчиниться».
Тому, якщо ми вважаємо себе віруючими людьми, то стараймося жити по вірі. «Моїх учнів пізнаєте по любові між собою» – навчає Спаситель світу. Він хоче, щоб віруючі люди були світлом для світу. Тобто, щоб світ міг рівнятися на них, брати з них приклад любові, доброти і милосердя. Пам’ятаймо – доказом справжньої віри є добрі діла. Так як мертвим є тіло без душі, так само мертвою є наша віра без добрих діл. Демони також вірують, що Бог є і тремтять перед ним, але яка їм з цього корись, коли вони нічого доброго не роблять. Амінь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!
25 березня – день Благовіщення Пресвятої Богородиці – один з 12 головних (двунадесятих) свят у житті православних людей. В цей день Церква Христова святкує виявлення надвічної Божої таїни і початок нашого спасіння. В чому ж полягає ця Божа таїна? У надвічній раді Святої Тройці, коли ще не був створений всесвіт, Бог поклав Сину Божому спасти людей від гріха і смерті.
Благовіщення було виявленням цієї таїни. Сутність таїни полягає у тому, що Син Божий стає Сином Діви. І ця подія – початок нашого спасіння. Апостол Павло про цей факт каже: «І безперечно – велика благочестя тайна: Бог явився у плоті, виправдав Себе в Духові, показав Себе в Духові, показав Себе ангелам, проповіданий у народах, прийнятий вірою в світі, вознісся у славі” (1 Тим. 3, 16).
Благовіщення – це радісна, блага вістка. Перше слово привітання Архангела Гавриїла було – «Радуйся». І свято Благовіщення є перш за все свято тихої, небесної радості. Радості з приводу примирення з Богом і поверненої на землю благодаті. Разом з тим, Благовіщення є свято торжества смирення, чистоти і ціломудрості, свято непорушної віри у всемогутність Божу і безмежної Любові Бога до людства. «Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3, 16).
З події Благовіщення, «початку нашого спасіння», починається те джерело «води живої», яке пізніше перетворюється на велику ріку і, накінець, у безмежне море новозавітніх чудес, таїнств і благодаті Святого Духа, якими Господь так щедро обдаровує тих, хто прагне правди. Благовіщення – свято Шлюбу Неба і землі, коли блакитне небо сходить на землю і з’єднується з нею. І цим ми завдячуємо Пресвятій Богородиці.
В Особі Божої Матері людство надало Сину Божому свою плоть і свою кров для того, щоб Він, спокутувавши і освятивши цю плоть, відновив союз між небом і землею, між Богом і людиною. Радість Благовіщення є разом з тим вже і початок хресної печалі і страждань. Син Божий приходить на розп’яття, смерть і добровільне поховання, щоб дати людям визволення і вічну радість.
Найбільший дар благословення Господа благословенна Діва Марія здобула тому, що була смиренною Його рабою. “Її будуть ублажати всі роди” (Лк. 1, 48). Усі покоління людей, які прийшли завдяки Її смиренню до торжества в їхньому житті благодаті й істини (Ін. 1, 17), будуть прославляти Її як Матір Господа, і милість Всесильного Бога буде простиратися на всі покоління до тих, хто має страх Його (Лк. 1, 50).
Православні християни глибоко усвідомлюють участь Пресвятої Богородиці у справі нашого спасіння. Бо саме Вона з усього роду людського, дала плоть і кров Єдинородному Сину Божому. Без участі людини спасіння було б неможливим.
Господь спасає нас Своєю благодаттю, але за нашою участю. Тому слова Пресвятої Діви: «Я – раба Господня, нехай буде Мені за словом твоїм» – мають сакраментальне значення. Без них, тобто без згоди Пресвятої Діви Марії, наше спасіння не відбулося.
Церква глибоко шанує Пресвяту Богородицю і називає її чеснішою від херувимів і славнішою від серафимів. До Божої Матері ми звертаємось з такою молитвою: «Пресвята Богородице, спаси нас!» А не – «Пресвята Богородице моли Бога за нас», як ми молитовно звертаємось до ангелів і святих.
Наш побожний український народ завжди святкував Благовіщення особливо. З великої шани до цього свята, за церковним звичаєм, “у цей день навіть ластівка не в’є собі гнізда”. На Благовіщення треба приходити до храму, щоб у молитвах дякувати Богу за Його незбагненне милосердя до нас грішних. Благовіщення – це дійсно виявлення одвічної Божої таїни і початок нашого спасіння.
Амінь.
ІЛАРІОН,
митрополит Рівненський і Острозький
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Сьогодні, посередині Великого посту, Церква Христова виносить своїм вірним Животворчого Хреста для поклоніння й урочисто його возвеличує: «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святе воскресіння Твоє славимо!»
Перші тижні ми намагаємося якомога ревніше витримати строгість посту, однак з часом знесилюємось і, за неміччю людською, втрачаємо ревність та стриманість, з якими розпочинали піст. Тому в цю неділю, для підкріплення духу, Церква ставить нам за взірець Ісуса Христа, Який був розп’ятий на Хресті. Вона нагадує нам, що ми маємо сильну зброю в боротьбі з ворогами, і тією зброєю є Святий Хрест Господній.
У старозавітних людей бути розп’ятим на хресті вважалося найстрашнішою карою та ганьбою, але для нас, християн, розп’яття Христове є силою Божою проти видимих і невидимих ворогів. Хрест називаємо Живоносним деревом. У давнину перші люди спокусилися із райського дерева і для них воно стало смертним, бо, споживши його плодів, люди пізнали смерть і втратили райську насолоду.
Господь Ісус Христос зійшов з неба і добровільно розіп’явся на Хресті не для того, щоб заставити людей служити Йому, а щоб самому послужити людям і навчити їх служити й допомагати один одному. І як Христос заради нас йшов на Голгофу страждати, хоч був невинуватий, так і ми повинні наслідувати Його, йти своєю життєвою дорогою, нести свій хрест, який кожному Господь дає відповідно до його сил.
Хрест Спасителя розкриває зміст страждань людини і показує, що життя – це подвиг, а за ревність виконання заповідей Божих Господь дає людині блаженство. Хрест наближує нас до Спасителя, тому що без випробування неможливо прийти до усвідомлення своїх гріхів та принести щире покаяння перед Богом.
Отже, Хрест Христовий є символом всесвітньої перемоги над смертю й ознакою воскресіння та вічного життя. Він також є символом спасіння людей від гріха.
Роздумуючи над хресними стражданнями Спасителя, ми бачимо, що і для кожного з нас Господь приготував свій хрест, з яким ми проходимо ціле життя. Адже терпіння, негаразди, хвороби і прикрощі даються нам для того, щоб була випробувана наша тілесна сутність, чи гідні ми увійти у Царство Боже.
Бог знає кількість волосин на голові кожної людини, і знає про навіть найменший біль і страждання кожного з нас. Та кожен, маючи свого хреста, несе його неоднаково. Одні несуть із примусу, бо змушені обставинами життя, тож часто впадають у відчай, озлоблюючись, нарікають на Бога, а іноді, проклинаючи, заробляють ще більший гріх. А хто несе свій хрест із терпінням, смиренністю, лагідністю і милосердям, той упевнений, що отримає нагороду не земну, а вічну та нетлінну.
Дорогі у Христі брати і сестри, припадімо до Хреста Господнього і зі щирими сльозами покаяння просімо у Бога сили нести свій життєвий хрест – нести без нарікання, а в терпінні та покорі. Амінь.