В Євангелії від Луки читаємо глибоко важливе слово Христове: “… терпінням вашим спасайте душі ваші» (Лк. 21, 19). О, Господи наш, Господи! Що кажеш Ти!? Невже настільки величезне, настільки безмірне значення чесноти терпіння, що вона може навіть рятувати душі наші?
Якщо, за словом Христовим, таким спаситель ним є терпіння, то його можна поставити поруч з царицею всіх чеснот – смиренністю, поруч з лагідністю, і треба нам глибоко вдуматися в слово Господнє про терпіння. Постараємося ж у міру нашого слабкого розуму зрозуміти значення слів Христових. Для цього нам потрібно згадати, що людина складається з духу, душі і тіла, і що все важке в житті нашому – хвороби, скорботи життєві, образи і образи – все переносимо ми цим трьохчастинним єством нашим – і духом, і душею, і тілом. Фізичні болі, страждання від хвороб сприймаються, нерідко в найсильнішому ступені, душею і духом нашими. Наш мозок і вся нервова система завідують усіма нормальними і хворобливими процесами в тілі нашому, регулюють і координують їх. А дух наш панує і над душею.
У житіях святих мучеників Христових ми з подивом читаємо, як легко і спокійно переносили вони неймовірно страшні муки і тортури. Це незрозуміло матеріалістам, і вони вважають це байками, а ми знаємо, що дух мучеників, що полум’янів безмірною вірою в Христа і любов’ю до Нього, мав величезну владу над їхніми тілами і міг могутньо пом’якшувати їхні страждання.
Знаємо, що в сучасній медицині чималу роль відіграє так звана психотерапія, тобто словесний, психічний вплив на хворих, нерідко могутньо і благотворно впливає на перебіг хвороби. Якщо такий великий і добродійний був вплив терпіння святих на їхні муки, то зневіра, нарікання на Бога, крики і крики грішних людей тільки підсилюють їхні страждання.
А нам, християнам, коли спіткає нас болісна хвороба, і насамперед згадуємо ми про лікарів і ліки, чи не краще насамперед згадати про довготерпеливого Господа нашого Ісуса Христа, Якого пророк Ісая називає Чоловіком скорбот що зазнав хвороби?
Те ж скажемо і про перенесення образ. Чи вміємо ми, як має бути й приємне Богу, переносити кривду і образи, що нам наносяться?
О ні, на сором нам, немає. Навіть у нашому християнському середовищі бачимо ми, як часто буває, що ті, які не стяжали чесноти смирення й терпіння відповідають на кривду кривдою, на образу – образою. І сварка все більше і більше розпалюється і доходить до бійки, і навіть кровопролиття.
А мовчазне, спокійне перенесення образ усього краще захищає від кривдника. Ніщо так не стримує кривдників, як лагідне терпіння скривджених.
Тих, хто терпить образи захищає Бог. Так, слід брати приклад з більшості наших сучасників, які надають великого значення зміцненню та посиленню тіла фізкультурою. Але нам потрібно невпинно піклуватися не стільки про культуру тіла, скільки про досконалість духу, в якому велика роль належить вправам в терпінні, в покірливому терпінні навіть важких хвороб, в благодушному перенесенні образ і кривд, в приборканні злоязичія, у придбанні великої чесноти терпіння.
Будемо пам’ятати заповіт Апостола Петра в його першому соборному посланні про наслідування Господа Ісуса Христа, Який ” Коли Його лихословили, Він не лихословив взаємно; страждаючи, не погрожував, а передавав те Судді Праведному. Він гріхи наші Сам возніс тілом Своїм на дерево, щоб ми звільнившись від гріхів, жили для правди: ранами Його ви зцілилися» “(1 Пет. 2, 23-24).
Нагадаю вам також слова Апостола Павла в посланні до Євреїв, в якому він говорить про ті важкі страждання в переслідуваннях, які терпіли великі праведники. З них “… інші ж замучені були, не прийнявши визволення, щоб отримати краще воскресіння; інші зазнали наруги та рани, а також кайданів і в’язниці, були побиті камінням, перепилювані, зазнавали катування, вмирали від меча, тинялися в овечих та козячих шкурах, терплячи недоліки, скорботи, озлоблення, ті, яких увесь світ не був достойний, блукали по пустелях і горах, по печерах та ущелинах землі …
Тому і ми, маючи навколо себе таку хмару свідків, скиньмо всякий тягар і гріх, який нас обпутує, і з терпінням підемо на подвиг, який чекає на нас, дивлячись на Начальника й Виконавця віри Ісуса, Який, замість радости, зазнав хрест, зневаживши посоромлення, і сів праворуч престолу Божого. Подумайте проТого, Хто перетерпів таку над Собою наругу від грішників, щоб вам не знемогтися і не ослабнути душами вашими “(Євр. 11, 35-38; 12, 1-3).
Свою проповідь закінчу добрим побажанням Апостола Павла: “Господь же нехай направить серця ваші на любов Божу і на терпіння Христове” (2 Сол. 3, 5).
Амінь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Сьогодні, в другу неділю Великого посту, у Святій Євангелії розповідається, як Господь Ісус Христос уздоровив розслабленого в місті Капернаумі. Розслаблений був хворим, розбитим паралічем. Він лежав, ніби мертвий, не міг ходити, тому його принесли на постелі четверо добрих людей.
Ми пам’ятаємо зі Святого Письма, що чотири чоловіки несли ноші з хворим, а коли підійшли до дому, де перебував Спаситель, то не змогли туди ввійти через скупчення людей. Вони залізли на покрівлю, розібрали її й на мотузках спустили розслабленого перед Христа. Спаситель, побачивши їхню віру, сказав розслабленому: «Чадо, відпускаються тобі гріхи твої» (Мк. 2,5).
Чи замислювалися ми коли-небудь, хто були ці люди, які несли розслабленого? Адже там не зазначено, чи це були рідні хворого: діти, батьки чи брати. Мабуть, це були просто друзі або сусіди. Вони старалися не для себе, а для цього хворого. Отже, не віра самого розслабленого дала йому прощення гріхів і зцілення. Допомогла йому віра ще й інших добрих людей.
Уздоровлюючи хворого, Господь насамперед говорить про відпущення його гріхів. Цим Спаситель показує, що причина недуги була в гріхах. Тому Божественний Лікар спершу хоче усунути отруйний корінь хвороби – гріхи. Відпускаючи їх, Господь зціляв і недуги, підрубуючи корінь, ламав і дерево хвороби.
Зовсім інакше думали лукаві й невірні фарисеї та книжники, які були там присутні. Вони вважали, що Спаситель богохульствує, адже ніхто не може прощати гріхів, окрім Бога. «Що легше – сказати розслабленому: прощаються тобі гріхи? Чи сказати: встань, візьми постіль свою і ходи? Та щоб ви знали, що Син Людський має владу на землі відпускати гріхи, – говорить розслабленому: тобі кажу: встань, візьми постіль твою та йди до дому твого» (Мк. 2,9–11). Хворий встав і пішов.
У наших гріхах – причина смерті: «Відплата за гріх – смерть» (Рим. 6,23). У гріхах – причина наших хвороб, нещасть і бід. «Якщо захочете і послухаєтеся, то будете споживати блага землі; якщо ж зречетеся і будете чинити опір, то меч пожере вас» (Іс. 1,19–20). Тому і для нас найкращий спосіб урятуватися від лиха й недуги – перемога над гріхом, молитва до Господа та покаяння в гріхах.
«Чи хворіє хто у вас, – навчає апостол Яків, – нехай покличе пресвітерів Церкви і хай помоляться над ним, помазавши його єлеєм в ім’я Господнє; і коли гріхи він учинив, простяться йому».
Віра одного ставиться в заслугу іншому, любов одного зараховується іншому. Це велика й важлива християнська істина. І яку велику втіху подає вона віруючому серцю, коли воно палає любов’ю до ближнього! Наша віра, наша молитва перед Господом благотворна і спасенна не тільки нам, але й тим, за кого ми просимо й молимося. Христос постраждав на Хресті, а ми кров’ю Його очистилися від гріхів, бо страждання Христові ставляться нам у виправдання через віру в Нього. Отже, через віру – за молитви інших, небесних заступників і живих людей, ми одержуємо благодатну допомогу від Господа.
Так і ми повинні допомагати один одному нести тягарі життя. З любов’ю та наполегливістю євангельських носіїв розслабленого ми повинні знайти способи прийти до Христа, щоб ми могли почути від Нього: «Прощаються тобі гріхи встань, візьми постіль свою і ходи» (Мк. 2,9).
Сьогодні, у другу неділю Великого посту, Церква вшановує пам’ять святителя Григорія Палами. Згадується він як переможець над єретиками Варлаамом і Акиндином, які не хотіли признати Божественного світла, яке явив Господь на Фаворі. Вони навчали, що Божественне світло, як і всемогутність Божа, є щось, що держиться сотвореного, розділюючи одне й інше. Цю науку заперечив Григорій на соборі 1341 року. Варлаам втік до Італії, а Акиндин ще продовжував боронити цю науку, а потім святий Григорій на Соборі в Константинополі ще виразніше показав хибність цієї науки.
Святитель Григорій Палама був єпископом Фессалонікійським тридцять років. Життя його описав Філофей, Патріарх Константинопольський, який жив у другій половині чотирнадцятого століття та після канонізації склав йому службу.
Святитель Григорій Палама є покровителем християнських мовчальників і молільників, яких називали безмовниками. Вони намагалися оберігати тишу в серці, ховаючись у далеких обителях на горі Афон, відрізані від усього світу морем, скелями. Чому цього святого, покровителя мовчальників, ми прославляємо у дні Великого посту? Тому, що саме у цей час нам важливо пізнати і нагадати собі про мовчання і тишу.
Ось для чого нам сьогодні нагадують про мовчальників, ось чому сьогодні Церква закликає нас боротися з пустослів’ям, марнослів’ям, порожньою балаканиною, використанням дару мови на зло собі. «Постав, Господи, охорону устам моїм і двері огорожі в устах моїх» (Пс. 114,3), – говорить нам Святе Письмо. Ось за це ми молимось, просимо Господа, а Він чекає від нас, щоб і ми взяли участь, щоб захотіли цього, щоб ми дістали дар Божий. Амінь.
Перша Неділя Великого посту називається в церковному календарі Торжеством Православ’я. Провівши нас через першу седмицю Святої Чотиридесятниці, підживляючи читанням Великого покаянного канону преподобного Андрія Критського, повчаючи псалмами та піснеспівами духовними, Матір Церква приводить нас до пристановища, яке є першим променем, що провіщає нам Пасхальну радість Світлого Христового Воскресіння. Цей Воскресний день є особливим святом, що відзначається християнами з сивої давнини. Приводом для встановлення такого Торжества стала перемога Православної Церкви над іконоборчою єрессю на VII Вселенському соборі в Нікеї у 787 р. і утвердження цієї істини на Константинопольскому соборі у 842 р. при імператриці Феодорі.
Чому ж радіємо ми сьогодні ? А радіємо ми перемозі добра над злом, істини над неправдою. Ми торжествуємо, бо Церква Христова у ті далекі часи зберегла неушкоджене вчення Господа Ісуса Христа, зберегла і утвердила його на віки.
Після великих гонінь, які піднімали на християн Римські імператори, настав період видимого благоденства Церкви. Але ворог роду людського – диявол, знайшов інший спосіб, щоб порушити спокій церковний. Єретики вже не повставали зі зброєю проти Церкви, як це робили язичницькі імператори, а озброювались проти стада Христового своїми хибними вченнями. Таким чином, єресіархи, висуваючи свої доктрини, спотворювали Божественну істину. Вони руйнували Христову Церкву з середини. Арій, Македоній, Несторій, Євтихій, Аполлінарій один за одним, як хижі вовки, терзали Хітон Христовий.
Але Господь зберіг неушкодженою Невісту Свою, посоромивши цих лютих звірів – служителів сатани. Спаситель сказав: «…збудую Церкву Мою і врата пекла не здолають ЇЇ» (Мф. 16. 18). Він обіцяв Своїм ученикам і апостолам перебувати з ними до кінця віку, послав Духа Утішителя, Який живить Церкву Божу, Єдину, Святу Соборну і Апостольську. Саме тут, в цій Церкві, Бог настановив своїх учеників на всяку істину і наказав неушкоджено зберігати її. Через гордість світлосяйний Денниця був скинутий з Неба і став сатаною, так само гординя, пихатість та самовпевненість відділяє єретиків і сектантів від Тіла Христового, яким є Церква. Натхненні Духом Святим отці і вчителі перемогли єресі. Навчають вони стійкості у спасительному Православ’ї і нас.
З’являються різні лжевчення і зараз, різноманітні секти заманюють в свої сіті православних християн. Глава Церкви – Ісус Христос – застерігає нас: «…встануть лжехристи і лжепророки і покажуть великі знамення і чудеса, щоб звабити, якщо можливо, і обраних» (Мф. 24. 24), «…не йдіть слідом за ними» (Лк. 21. 8). Тому нам треба прислухатися до слів Господа і, взявши хрест свій, слідувати за Христом. Він щодня кличе нас: «Прийдіть до Мене всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас; візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим; бо ярмо Моє – благо, і тягар Мій легкий» (Мф. 11. 28-30).
Господь навчає нас навчатися в Нього, а не у спотворювачів істини. Слід пам’ятати що Засновником Церкви, Наріжним Каменем ЇЇ є Боголюдина Ісус Христос, і до єдності з Богом людина приходить тільки через Христа, Який є Пастир Добрий, є двері, через які хто увійде – спасеться (Ін. 10. 9).
Дорогі браття і сестри! Слідуймо за Спасителем дорогою прямою, не звертаючи ні на право ні на ліво, перебуваючи у спасительній огорожі Святої Церкви Православної. Благаймо Всемогутнього Бога, Який є утвердженням тих, хто на Нього надіється: «Господи, утверди Церкву Твою, що ЇЇ заснував єси, Чесною Твоєю Кров’ю. Амінь.
В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!
Сьогодні остання неділя перед Великим постом. Вона називається Неділя сиропусна, оскільки це останній день, коли вживаються молочні продукти перед Великим постом.
В цей день в церквах на літургії читається Євангеліє з частиною з Нагірної Проповіді, де йдеться про прощення образ ближнім, без чого ми не можемо отримати прощення гріхів від Отця Небесного, про піст, і про збирання небесних скарбів. Згідно з цим Євангельським читанням, християни мають благочестивий звичай просити цього дня один в одного прощення гріхів, відомих і невідомих образ і вживати всіх заходів до примирення з ворогуючими. Це перший крок на шляху до Великого посту. Тому цю неділю прийнято називати Прощеною неділею. І крім того Церква в цей день згадує події, пов’язані з вигнанням перших людей з раю.
Коли перші люди згрішили, їм стало соромно і страшно, як це і буває з усіма, хто чинить лихе. Замість того, щоб отримати досконалість, рівну Божій, як вони того хотіли, вийшло навпаки – розум їх затьмарився, їх стала мучити совість і вони позбулися душевного спокою. Все це відбулося тому, що вони дослідно пізнали зло, поєднавшись із ним через гріх. Гріх настільки змінив людей, що, коли вони почули голос Бога в раю, то в страху і соромі сховалися між деревами, вже відразу забувши, що від всюдисущого і всезнаючого Бога ніде і нічого приховати не можна. Так всякий гріх віддаляє людей від Бога. Але Бог, з милосердя Свого, став закликати людей до покаяння, тобто щоб вони зрозуміли свій гріх, зізналися в ньому перед Господом і попросили пробачення.
Господь запитав: «Адам, де ти?». Адам відповів: «Почув я голос Твій у раю, і злякався, тому що я нагий, і сховався». Бог запитав: «Хто сказав тобі, що ти нагий? Чи не їв ти від дерева, з якого я заборонив тобі їсти?». Але Адам відказав: «дружина, яку Ти мені дав, вона дала мені від дерева, і я їв». Так Адам став звалювати провину не лише на Єву, а навіть на самого Бога, що дав йому дружину. І сказав Господь Єві: «Що це ти зробила?». Але і Єва замість каяття відповіла: «змій спокусив мене, і я їла».
Тоді Господь сповістив наслідки вчиненого ними гріха. Єві Бог сказав: «примножуючи примножу скорботи твої у вагітності твоїй; у болях будеш народжувати дітей; і до чоловіка твого жадання твоє, і він буде панувати над тобою». Адаму сказав: «за те, що ти послухав голос жінки твоєї і їв від дерева, про яке Я заповідав тобі сказавши – не їж від нього – проклята земля через тебе; у скорботі будеш їсти від неї в усі дні життя твого; терен і осот буде родити вона тобі; і ти будеш їсти польову траву; у поті лиця твого будеш їсти хліб, доки не повернешся в землю, з якої ти взятий, бо порох ти і до пороху повернешся».
А дияволові, який переховувався в змії, головному винуватцю людського гріха, сказав: «за те, що ти зробив це, проклятий ти перед усією худобою і перед усіма звірами польовими; ти будеш ходити на череві твоїм, і будеш їсти прах у всі дні життя твого; і ворожнечу покладу між тобою і між жінкою, і між сіменем твоїм і між Сіменем її; Він буде уражати тебе в голову, а ти будеш жалити Його в п’яту». Тобто від дружини буде Нащадок – Спаситель світу, Який народиться від діви, переможе диявола і спасе людей, але для цього Сам повинен буде постраждати.
Цю обітницю або обіцянку Божу про пришестя Спасителя, люди сприйняли з вірою і радістю, тому що вона давала їм велику втіху. А щоб люди не забули цієї обіцянки Божої, Бог навчив людей приносити жертви. Для цього Він повелів заколювати тільця, ягня або козла і спалювати їх з молитвою про прощення гріхів і з вірою в майбутнього Спасителя. Така жертва була прообразом Спасителя, Який мав постраждати і пролити Свою кров за наші гріхи, тобто Своєю пречистою кров’ю обмити душі наші від гріха і зробити їх чистими, святими, знову гідними раю.
Тут же, в раю і була принесена перша жертва за гріх людей – «І зробив Бог Адамові та дружині його одяг шкіряний і одягнув їх».
Але, оскільки люди стали грішними, то Господь вигнав їх з саду Едемського, щоб обробляли землю, із якої Адам узятий був. І поставив Господь при вході саду Едемського Херувима і полум’яний меч, який обертався навколо, щоб охороняти дорогу до дерева життя. Первородний гріх Адама і Єви з усіма його наслідками, шляхом природного народження, перейшов на все їх потомство, тобто на все людство, – на всіх нас. Ось чому ми народжуємося вже грішними і підлягаємо всім наслідкам гріха: скорботам, хворобам і смерті.
Отже, наслідки гріхопадіння виявилися величезними і тяжкими. Люди позбулися райського блаженного життя. Світ, затьмарений гріхом, змінився: земля з тих пір стала насилу давати урожай, на полях, разом з добрими плодами, стали рости бур’яни; тварини стали боятися людини, стали дикими і хижими. З’явилися хвороби, страждання і смерть. Але, найголовніше, люди, через свою гріховність втратили найближче і безпосереднє спілкування з Богом, Він вже не був їм видимим чином, як в раю, тобто молитва людей стала недосконалою. Гріх же причина страждань, хвороб, скорбот і самої смерті. Тому боротьба з гріхом – це головний подвиг на шляху до Бога.
Остання неділя перед початком Великого поста іменується Церквою Прощеною неділею. В цей день після вечірнього богослужіння в храмах здійснюється особливий чин прощення, коли священнослужителі і прихожани взаємно просять один у одного прощення, щоб вступити у Великий піст з чистою душею, примирившись з усіма ближніми. Без цього всесердечного примирення з усіма, без цього погашення взаємних прикростей і ворожнечі не можна приступити до Господа, не можна і починати самого посту і покаяння. Чому? Тому що, по-перше, що Сам Господь Бог наш є Бог миру, а не безладу… По-друге, тому, що Царство Боже – світла община синів Божих… чи може належати до неї той, хто таїть в серці своєму засмучення, досаду та злопам’ятство на брата свого, хто не має одностайності та миру зі своїми ближніми – співспадкоємцями цього Царства?..
Мир є благодатний дар Духа Святого, і тому присутність або відсутність його в серці людини свідчить про те, хто мешкає в ньому: Дух Божий, чи дух лукавий… Очевидно, що без щирого всесердечного примирення з усіма братами нашими у Христі благодатний час святого посту пройде для нас марно, хоча б і намагалися ми виконати піст за всіма церковними правилами… І кожен християнин має сьогодні себе запитати – а приємний мені прийдешній піст? Як я ставлюсь до нього?
На жаль, часто в серці ми чуємо: «Ось, знову цей піст, того буде не можна, цього не можна. Знову обмеження». Біда нам, якщо є у нас в серці така думка. Тому що це означає, що ми не любимо Господа. Адже Господь від нас вимагає не жертви. Він каже: «Милості хочу, а не жертви». Чи готові ми надати цю милість? І взагалі, що нам зробити, щоб піст для нас був бажаний?
Перш за все потрібно пам’ятати, що піст для християнина – це не самоціль, а лише засіб. Це – лише засіб підготувати себе до великого свята Світлого Христового Воскресіння.
І ось ця радість Воскресіння Христового повинна супроводжувати нас все життя, повинна наповнювати і дні посту, і, постуючи, ми повинні пам’ятати, заради чого ми постимо. Заради чого ми каємося, заради чого ми очищаємо своє серце? Заради того, щоб гідно зустріти це велике свято, щоб гідно підійти до Чаші Христової і прийняти Тіло і Кров Господа нашого Ісуса Христа.
Піст – це час покаяння і молитви, коли кожен з нас повинен випросити у Господа прощення і гідно причаститися Святих Христових Таїн; це є час, зручний для стяжання духовних скарбів подібно до того, як буває іноді особливо зручний час для збирання і збільшення тимчасових, земних благ.
Амінь!
Прес-служба Михайлівського Золотоверхого монастиря
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!
Свята Церква присвячує сьогоднішній день спогадові прийдешнього для всіх нас Страшного Суду Божого. Євангельське читання, яке ви чули, описує нам його грізну картину устами Самого Судді – Господа нашого Ісуса Христа. Так, браття і сестри, страшне, приголомшливе і разом з тим величне видовище виникне колись при кінці світу. Це буде остаточне торжество добра і правди! Ми найчастіше підкреслюємо невідворотність покарання за гріхи. Так, нерозкаяні грішники матимуть заслужену відплату. Але для людського роду це радісний день – день перемоги добра над злом, правди – над неправдою.
Все людство і всі ми будемо неминуче присутні там, – і не простими, сторонніми спостерігачами, а неодмінними його учасниками. Кожен з нас постане там як підсудний – підсудний, але не обов’язково засуджений. Це буде Божий Суд, а це означає – справедливий суд, суд безсторонній. Кожен від своїх справ або уславиться, або посоромиться.
Від кожного з нас вимагатиметься докладний звіт за все наше земне життя, за кожну його мить – звіт не лише за діла і слова, а й за найпотаємніші думки і почуття. Жоден таємний помисел, жодна прихована мрія, як би ретельно ми не таїли їх навіть од самих себе, – ніщо не сховається від всевідання Божого. Слово Боже і власна совість – ось хто буде обвинувачувати нас на цьому суді, – звинувачувати невблаганно і неупереджено. Блаженний буде той, хто зможе протиставити цьому гідний захист – свої добрі справи і щире покаяння, принесені Богові за свої гріхи ще за життя на землі. Але що буде, коли смерть захопить нас у стані нерозкаяності?
Якщо тут, у наших земних, людських судах, опиниться на лаві підсудних справедливо вважається за тяжке нещастя, то з яким страхом і тремтінням ми маємо готуватися до майбутнього Суду Божого, де перед лицем Самого Бога і в присутності всього світу відкриються всі наші гріховні таємниці? Тут, на землі, ми часто вводимо в оману інших і самих себе і видаємося кращими, ніж ми є насправді. А там з усіх спаде покривало лицемірства й облуди, і ми постанемо перед лицем Правди Божої такими, які ми є насправді, за суттю свого морального життя. Там уже немає покаяння, і владарює саме правосуддя. Там уже не буде милості Божої, яка так щедро сходить на людину під час її земного життя. І горе тому, хто не схотів скористатися або знехтував всепрощенням Божим тут, на землі. “Ідіть від мене, прокляті, в огонь вічний, уготований дияволу і ангелам його”, – почує він грізний вирок з уст Праведного Судді.
Яка страшна доля! І дивно! Ми знаємо, що чекає на нерозкаяного грішника, а водночас живемо так, начебто це нас зовсім не стосується. Ні про смерть, ні про майбутнє життя ми майже не думаємо. Тільки одна свята Церква невпинно нагадує нам, що, крім земного життя, є вічне життя, яке починається тут і триває за труною, і що земне життя порівняно з ним – не більш, як мить. Без цього нагадування ми, можливо, зовсім забули б про нього.
Разюче це дивне, незрозуміле протиріччя в людській природі, яке ми постійно спостерігаємо навколо себе і в самих собі. Ви знаєте з власного досвіду, з яким інтересом і з якою передбачливою турботливістю ми намагаємося якнайкраще влаштувати своє земне життя. Ми не шкодуємо ні праці, ні здоров’я, щоб здобути засоби для зручного і спокійного життя, щоб забезпечити своє майбутнє. Вірніше сказати, до цього зводиться у нас весь сенс життя. Чи чекаємо ми якогось для себе благополуччя, ми чекаємо на нього з нетерпінням, а решта відступає немов на другий план. Коли нам загрожує небезпека, ми докладаємо всіх зусиль, щоб відвернути її: не спимо ночей і шукаємо засобів, щоб уникнути майбутньої неприємності. Одне слово, матеріальний добробут і життєве щастя – центр, навколо якого обертаються всі наші думки, почуття і бажання. І в цьому відношенні ми виявляємо невситиму спрагу. Тільки-но досягнемо того, чого посилено прагнули, як виявляється, що наші бажання вже вимагають більшого. І знову починається гонитва за примарами щастя. І так до нескінченності. Людина ніколи не задовольняється своїм теперішнім, а все шукає чогось кращого в майбутньому.
Чим же закінчується це невтомне шукання земних благ? Досить якоїсь випадкової застуди або несподівано виявленої невиліковної хвороби, і безжалісна смерть одним своїм помахом перетворює на ніщо всі наші мрії і намагання. Як не згадати при цьому слова Христа Спасителя, звернені до багатія, який надбав велике багатство: “Нерозумний! Цієї ночі душу твою візьмуть у тебе; кому ж дістанеться те, що ти наготував?” (Лк. 12, 20). Таке нетривке і ламке земне благополуччя.
Але з якої причини нас майже не цікавить наше загробне життя? Можна подумати, що кожен з нас вважає себе безсмертним на землі. Але ж смерть неминуче прийде до кожної людини. Чому ми, живучи на землі, майже не замислюємося: що буде з нами по той бік труни? Де ж здоровий глузд, де наша логіка?
Ми, християни, віримо, що вічне життя існує, що без нього земне життя безглузде. Ми знаємо, що чекає на нерозкаяних грішників, а між тим живемо так, немов і Суд Божий, і вічні покарання грішникам готуються для когось іншого, а нам зовсім не загрожують.
Не так поводилися святі, пустельники і подвижники благочестя. Вони завжди тримали в пам’яті й берегли в серці цей великий день Страшного Суду і готувалися до нього щодня і щогодини. Це надихало їх на подвиги і на боротьбу з гріхом.
Деякі християни, присипляючи свою совість, заспокоюють себе тим, що немає підстав боятися Суду Божого, бо любов і милосердя Бога нескінченні. Бог – безмежна любов, і тому все прощає і покриває. Всі, хто так думає, повинні уважно прочитати 25 главу Євангелія від Матфея. Суд Божий зображено тут з незаперечною ясністю. Його віддалене відлуння відчувається вже тепер і змушує тремтіти нечисту совість.
Православна Церква, ґрунтуючись на непохитних підвалинах Слова Божого, у суворій відповідності з переданням святих отців і вчителів, визнає всю невичерпну глибину любові й милосердя Божого. Але разом з тим вона вірує, що Господь не лише безмежно благий, а такою ж мірою і правосудний. Любов і правда, милосердя і правосуддя найдосконалішим чином поєднуються в Богові, і не лише не виключають, а й взаємно доповнюють одне одне. В Богові милість та істина зустрінуться, як говорить Святе Письмо, правда і мир облобизаються (Пс. 84, 11).
Любов Божа зробила і робить для нас усе, щоб забезпечити нам блаженну вічність. Але за труною вже починається Царство правди Божої. На землі ми маємо повну можливість покаятися в усіх гріхах, і любов Божа прощає кожного розкаяного грішника. Суд Божий – це межа, де любов переходить у правосуддя, де милосердя змінюється на відплату. І горе тому, хто не вмів за життя зрозуміти любов Божу і скористатися нею, хто відкинув розкриті обійми Отця Небесного.
Любов Божа існує і діє в світі не для того, щоб заохочувати нашу недбалість і беззаконне, гріховне життя. До чого призводять міркування тих, хто визнає в Богові лише безмежну любов і відкидає правосуддя? Якщо так міркувати, то в земному житті не буде ніякого стримуючого начала: роби все, що хочеш, гріши скільки завгодно – Бог милостивий, усе простить. Чи можна мати про Бога таке неправильне і спотворене уявлення? Звичайно, не можна і навіть грішно!
Піднесемо ж дяку Богові за те, що Він відкрив для нашої користі таємницю майбутнього Свого Суду і Свого правосуддя. Нехай ця таємниця буде для нас постійним застереженням і грізним нагадуванням. Вона зупинить і охоронить нас від багатьох гріхів і допоможе нам тримати свою совість у такому стані, щоб ми спокійно, без страху могли постати в день Страшного Суду перед очима правосудного Бога. Амінь!
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа
Сьогоднішня неділя знову наближає нас і підготовлює до проходження подвигу Великого посту. Називається вона неділею про блудного сина (Лк. 15, 11 – 32). Свята Матір Церква закликає всіх до покаяння, нагадуючи, що за умови істинного смирення і покаяння з боку людини-грішника, Господь, як люблячий Батько відкриває для нас обійми Свого милосердя і прощає найтяжчі гріхи. Приклад такого безмежного Божого милосердя ми можемо побачити в сьогоднішньому Євангельському читанні, що пропонується для нашої уваги під час Божественної літургії.
Господь Ісус Христос дуже часто, викладав Своє спасительне вчення розповідаючи притчі – повчальні розповіді, у яких на життєвих прикладах, порівняннях та алегоріях для слухачів вказувався шлях до вічного життя. Сьогодні, ми з вами, улюблені, вислухали одну із таких розповідей Божественного Вчителя.
Отже, у одного чоловіка було два сини: під образом чоловіка в цій притчі мається на увазі Бог. В образі двох синів показуються грішники і уявні праведники – книжники та фарисеї.
Молодший син, який очевидно досяг вже повноліття, але, звичайно, ще недосвідчений і легковажний, просить виділити йому належну частину батьківського майна. Треба зазначити, що за законом Мойсеєвим (Втор. 21:17), він мав отримати третю частину, а старший брат отримував дві третини.
Після отримання великої спадщини в молодшого сина стало бажання жити на волі, за своєю волею, як бажала його розбещена, обтяжена гріхами душа. І ось він пішов в далеку країну, де розтратив отримані статки, живучи блудно, безумно, в гульбищах з розпусними жінками. Так само і людина, наділена від Бога даруваннями духовними і тілесними, відчувши потяг до гріха, перестає перейматися Божественним законом, відкидає життя по волі Божій, віддається беззаконню, і духовно гине, дбаючи лише про своє охоплене багатьма пристрастями і похотями тіло, забуваючи про безсмертну душу, марнує всі ті дари, якими наділив її Бог.
Дуже часто Бог посилає грішникові, який віддаляється у своєму гріховному житті, від Небесного Отця, ніби у якусь невідому, далеку країну, випробовування, хвороби і страждання, щоб змусити його схаменутися. Ці зовнішні лиха є одночасно і покаранням Божим і закликом до покаяння, яке, як навчає преподобний Єфрем Сирін є деревом життя, тому що воскрешає багатьох померлих у гріхах… Коли не було б покаяння, то вже давно загинув би рід людський.
І коли цей молодий чоловік впав у безодню гріха і тоді для його душі «настав великий голод» і він втративши благодать Небесного Отця, тобто розтративши все багатство чеснот, якими як дорогоцінним камінням прикрасив його Люблячий Батько – Творець Неба і землі, він почав ревно служити бісам різноманітними утіхами звеселяючи своє тіло і забуваючи про душу.
Святі отці навчають нас, що кожен грішник, коли прив’язується до якого-небудь предмету, через який задовольняє свою гріховну пристрасть, нерідко доводить себе до самого принизливого стану. Починає «пасти свиней», тобто наче раб служить страстям і похотям, які навіюються духами злоби піднебесної і полонять душу.
Христос невипадково вказав на те, що цей нещасний став свинопасом, адже пасти свиней було найпринизливішим для справжнього іудея заняттям, бо закон Мойсеїв зневажав свиней, як нечистих тварин. Цим Спаситель показує вкрай тяжкий стан цього грішника, оскільки йому навіть ріжків, якими годують свиней, ніхто не давав. І цей блудний син опам’ятався, усвідомив свій плачевний стан і ніби прокинувся від гріховного сну. Подібно до хворого, який одужуючи після тяжкої хвороби, що супроводжується втратою свідомості, приходить до тями і в нього прокидається совість. Отямившись він побачив і зрозумів всю тяжкість свого стану, і почав шукати засіб, щоб вийти з нього. Він міркував: «встану, піду до батька мого і скажу йому: батьку! Згрішив я перед небом і перед тобою і вже недостойний зватися твоїм сином; прийми мене як одного з наймитів твоїх» (Лк. 15: 18 – 19). В цих словах ми бачимо вираз глибокого смирення і свідомості своєї негідності, якими завжди супроводжується щире покаяння грішника і вираз глибокої любові до отчого дому і згоду хоча б на найважчих умовах бути прийнятим до батьківських осель. Святитель Іоан Золотоустий говорить, що: «ніколи Бог не відкидає щирого каяття, але навіть якщо б хто дійшов до крайньої порочності, а потім вирішив знову повернутися на шлях чесноти, і того Він приймає, і наближає до Себе, і робить все, щоб привести його до колишнього і навіть кращого стану».
Вся подальша розповідь підкреслює безмежність любові Божої до грішника, що кається, Божественне всепрощення і ту радість, яка буває, за словами Христовими, на небесах навіть за одного грішника, що кається (Лк 15: 7). Учитель покаяння – преподобний Єфрем Сирін говорить: «Покаяння – свято для Бога, бо і Небо закликає веселитись. Ангели радіють, коли покаяння запрошує їх на вечерю».
І, ось ми бачимо як старий Батько, здалеку побачивши Свого заблудлого сина повертається і ще не знаючи нічого про його внутрішній настрій, Сам біжить йому назустріч, обіймає і цілує його, не даючи договорити йому до кінця покаянних слів, наказує взути і одягнути його, замість лахміття, в найкращий одяг і влаштовує на честь його повернення в домі святковий бенкет. Тут Спаситель показує нам, як з невимовної любові до грішника, що кається, Милосердний Господь приймає його покаяння і ущедряє його новими духовними благами і дарами, замість втрачених ним через безліч гріхів.
Коли грішник відпадає від Бога через вчинення гріхів, то стає подібним до мертвого, адже відходить від Господа – джерела життя, від єдності з Яким залежить справжнє життя людини. Тому навернення грішника до Бога показується, як воскресіння з мертвих. «Був мертвий і ожив» говорить люблячий Батько про повернення блудного сина в розмові з старший братом, що гнівається на Нього за виявлене милосердя до молодшого брата.
Милосердний Батько простив Свого блудного сина, і заколов тельця вгодованого і влаштував бенкет. Теля вгодоване і бенкет – це теж знайомі нам з Євангелія образи. Під телям розуміється Євхаристія; це образ Христа, Який у жертву принесений за наші гріхи, і від споживання Його Тіла ми отримуємо благодать Божу; а бенкет – це є Божественна літургія, Таємна вечеря в Царстві Небесному, яку ми звершуємо.
Образ старшого сина є живим прикладом книжників і фарисеїв, гордих, показних суворих виконавців закону, але в душі холодних і безсердечних в ставленні до своїх братів, що вихвалися виконанням волі Божої, дотриманням закону Мойсеєвого, але які не хотіли мати спілкування з розкаяними митарями і грішниками. Так само, Як старший брат «розгнівався і не схотів увійти», так ці уявні точні виконавці закону, фарисеї, гнівалися на Господа Ісуса Христа за те, що Він вступає в близьке спілкування з грішниками, митарями і блудницями. Ми бачимо, як замість співчуття брату і батькові, старший брат починає виставляти свої заслуги, брата, навіть не бажає називати «братом», а з презирством каже: «цей син твій» (Лк 15: 30). Цю притчу можна віднести і до кожного з нас, адже дуже часто, ми не радіємо наверненню колишніх великих грішників, а так само, як старший син осуджуємо їх, не бажаємо разом з Отцем Небесним порадіти разом з усіма Силами Небесними за їхнє навернення. Але, великий учитель Церкви святитель Іоан Золотоустий навчає нас: «Хто, бачачи мертвого воскреслим, не зрадіє, і хто, знайшовши те, що втратив, не буде торжествувати». Тож, підімо і ми, звеселімось і зрадіймо з ангелами і обіймімо навернених братів і сестер своїх разом з Давидом заспіваймо цю духовну пісню, властиву для справжнього торжества: «Блаженні, кому прощено беззаконня і чиї гріхи покрито. Блажен муж, якому Господь не поставить у провину гріха і в устах якого нема лукавства» (Пс. 31: 1-2).
В словах люблячого Батька: «Ти завжди зі мною і все моє – твоє» Спаситель вказує на те, що фарисеї, в руках яких закон, завжди могли мати доступ до Бога і духовних благ, але не могли заслужити благовоління Отця Небесного при такому перекрученому і жорстокому духовно-моральному настрої. Тому, не уподібнюймося фарисеям, не осуджуймо інших, а пам’ятаймо в своєму житті, що найбільшою, найважливішою є заповідь любові, без виконання якої все наше духовне життя буде лише формальністю.
Саме через Свою невимовну любов Бог прийшов у світ і спас нас від прокляття гріха і смерті. Тож, «скористаймося спасительним лікуванням покаяння, або краще сказати, отримаймо від Бога, покаяння, яке лікує нас тому що не ми приносимо Йому покаяння, а Він дарував його нам» – говорить великий Золотоустий.
Пам’ятаймо, що Господь, як Люблячий Батько, готовий знову і знову нас омивати, очищати і підносити на ту висоту, з якої ми щоразу падаємо після того, як єднаємося з Ним. Яку б свиню ми не випасали в своєму серці, яка б пристрасть в нас не жила, її можливо перемогти за Божою поміччю. А привернути її можна лише усвідомленням свого гріха, визнанням перед Богом своїх помилок, визнанням перед Ним свого нечистого життя, покаянням і наверненням.
Тому взиваймо до Милосердного Отця Небесного: «Господи, не позбав нас небесних Твоїх благ. Господи, визволи нас від вічних мук, словом чи ділом згрішили ми, прости нам, ми як люди згрішили, Ти ж, як Бог Щедрий помилуй нас». Амінь.
«Бо побачили очі мої Спасіння Твоє,
що Ти приготував перед лицем усіх людей»
(Лк. 2.30-31)
Свято Стрітення – це торжество всіх старозавітних праведників, які чекали на прихід Месії. Справжнім прикладом такого подвигу чекання стало життя праведного Симеона. Від Бога він отримав обітницю, що не помре поки не побачить Христа Спасителя. А було це згідно Святого Передання так:
Симеон був знатним перекладачем Святого Письма. Перекладаючи книгу пророка Ісаї з єврейської мови на грецьку, він завагався буквально перекласти те місце, де говориться, що “Діва в утробі прийме й народить Сина, і дадуть ім’я Йому Еммануїл” (Іс. 7.14). Тоді Бог Святим Своїм Духом настановив праведного Симеона і застеріг Святе Письмо від помилки, а йому самому було обіцяно, “що він не побачить смерті, доки не побачить Христа Господнього” (Лк. 2.26). І ось найбільшою і єдиною метою його життя залишилася ця надзвичайна зустріч, яка повинна була розвіяти сумніви праведного Симеона та пролити світло на нове життя цього старця.
Два з половиною століття довелося чекати цьому праведникові, щоб сподобитись цієї великої радості. Симеон був старець і тілесні очі його давно ослабли, але чистим і ясним залишався його духовний зір, тому що в чистоті та смиренні він провадив усі ті довгі роки. Ось чому він відразу впізнав у Богомладенці – Сина Божого.
Сьогодні Церква не просто згадує цю унікальну зустріч Симеона і Спасителя, сьогодні в лиці цього старозавітного праведника все людство зустрічається із Богом.
Дорогі браття та сестри, сьогодні нам із вами не має потреби, як Симеону, віками чекати на зустріч із Господом. Бо Спаситель вже прийшов і є серед нас. Та, на жаль, ми не помічаємо Його, тому що не володіємо тим духовним зором, яким володів праведний Симеон. На наших духовних очах – гріховне більмо.
Євангеліст Матвій розповідає нам про велике чудо, яке вчинив Спаситель на Гадаринській землі, коли зцілив двох біснуватих. А що зробили жителі цих країв? Всі жителі вийшли на зустріч із Христом, але побачивши Його, просили щоб Він залишив їх (Мт. 8.28-34). Такі люди достойні жалю. Адже, злякавшись за свій тимчасовий земний спокій, вони відкинули вічність. Ось так і ми, занурені у мирські клопоти і розваги, часом лякаємось при зустрічі із Господом і говоримо Йому: «Відійди від нас».
Можливо, хтось скаже, що я не боюсь, а, навпаки, чекаю на цю зустріч із Своїм Творцем, тільки де мені його зустріти? Відповідь на це запитання якраз і знаходиться у цьому Святі. Що ми читаємо у сьогоднішньому Євангелії: «і Дух у храм припровадив його…» (Лк. 2.26).
Де можна зустріти Бога, як не в Його домі, яким є храм. Тут з кожної ікони невидимо на нас споглядає Господь. В домі Божому звершується велике таїнство Євхаристії і ми, дорогі брати і сестри, можемо не тільки зустрітись із Спасителем, але і з’єднатись із Ним, причащаючись Тіла і Крові Христових, на зцілення душ і тіл наших.
Ми живемо у Викупленому світі, тому що Спаситель – Господь наш Ісус Христос – викупив нас від гріха дорогою ціною. За кожного із нас він страждав, пролив Свою кров і помер на Хресті. В час Стрітення Господнього праведний Симеон пророчив Діві Марії: «і меч душу прошиє самій же тобі…»(Лк. 2.35).
І вона пролила сльози, оплакуючи Свого і Божого Сина. І нині заступниця роду християнського молиться і оплакує кожну людину, що зблудила і потребує спасіння.
Врешті решт, хочемо цього чи ні, всі ми приречені на одну зустріч із Богом, і наступить вона в час нашої смерті. Горе тій людині, для якої ця зустріч буде першою, хто за своє земне життя не знайшов часу, щоб подумати про спасіння своєї душі.
Дав би Бог, щоб ми всі належали до тих, які не раз по життю зустрічались із Спасителем. Або, подібно до розумних дів, дочекалися свого жениха, на відміну від нерозумних. І, найголовніше, дорогі, щоб всі ми сповнились невимовної радості, якої сподобився праведний Симеон. Амінь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Слава Ісусу Христу!
Дорогі брати і сестри! Підготовчі неділі перед Великим постом у церковному житті мають імена євангельських недільних читань. Так, ми сьогодні в храмах чуємо притчу «Про митаря і фарисея», наступного тижня будемо слухати притчу «Про Блудного Сина», також Церква нагадає в одну з неділь про «Страшний суд». І кожне з цих євангельських читань буде спрямоване на те, щоб дати нам певну настанову і допомогу, щоб пройти прийдешній час посту з особливою користю для душі.
У минулу неділю ми чули в Євангелії приклад про митаря Закхея — відомого збирача податків, стремління якого побачити Ісуса було сильнішим за його проблему у низькому зрості й соціальне становище. Сьогодні ми у притчі знову зустрічаємо образ митаря, який разом з фарисеєм перебували у храмі, молячись Богові.
Вони прийшли на молитву і творили її, звертаючись до того ж самого Бога і у тому ж самому святому місці. Крім того, з євангельського опису можемо побачити щирість їхньої молитви, яка не звучала з їхніх вуст завченими фразами, а радше, навпаки, «від повноти серця промовляли вуста». Це зумовило те, що для кожного з них кінцевий результат був зовсім різним.
В образі фарисея показано типовий, формальний підхід до молитви, який був властивий не тільки старозавітним людям і юдейським старійшинам. Цей приклад властивий тим людям, які у своєму спілкуванні з Богом більше надіються на себе, ніж на Бога. Фарисей був самодостатнім і вважав, що його жертовність, яка проявлялася у дотриманні старозавітних приписів – десятина, піст, – є достатньою для його богоугодного життя і закономірною для дарування Богом для нього в майбутньому ще більше матеріальних благ. З фарисеєвої молитви вийшло так, що він славив себе більше, ніж Бога. У нього немає ні усвідомлення гріховності, ні тим більше покаяння, він дякує за те, що він не грішник.
А що ж митар? А митар у своєму відчутті гріховності не смів навіть підняти очей до неба, тільки покірно молився і, б’ючи себе в груди, промовляв: «Боже, будь милостивий до мене, грішного» (Лк 18, 13). Його невелика за змістом, але повна за духом молитва була сповнена безліччю чеснот: смирення, любов, жаль, покаяння та ін. Він розуміє, що нічим похвалитися перед Богом, і просить Його проявити милість щодо себе. Це нагадує наші слова з ранішніх молитов, коли ми, звертаючись до Бога, засвідчуємо: «бо якщо за діла мої спасеш, то це не буде благодать і дар, більше як обов’язок».
Дорогі брати і сестри! Ми часто приходимо до храму на молитву. І сьогоднішня притча навчає, що наше перебування на молитві у храмі й наше спілкування з Богом є особистісним і сокровенним, хоча на нього впливає ставлення кожного з нас до власного життя і «пізнання самого себе». Тому перебуваючи в храмі, не порівнюймо себе з іншими, не шукаймо поглядом тих, хто особливий чи не такий, як усі. Чи це священик, чи хорист, чи парафіянин, в кого сильніша молитва у кого слабша. Кожен з нас є особливим перед Богом, і Бог слухає саме тебе. Святитель Іоанн Золотоустий зауважив: якщо ти прийшов до храму знайти святих, ти помилився, якщо знайти Бога – твій прихід є правильним. І тоді християнське привітання «Христос посеред нас» і відповідь «Є, і буде» не буде пустим, а буде щирим доказом нашої віри. Бо дуже часто устами ми промовляємо молитву митаря, а віру показуємо фарисея.
Нехай притча про митаря і фарисея навчає нас не боятися бути щирими та справжніми розкаяними митарями, і цураймось сповненого гордістю і самолюбством фарисея. Уникаймо гордині у ставленні одне до одного, «бо Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (1 Пет. 5. 5). І наше приниження не є чимось ганебним, навпаки, Христос сьогодні засвідчив: «всякий, хто підноситься, принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться» (Лк. 18. 14).
ІЛАРІОН
митрополит Рівненський і Острозький
Євангельське читання про Закхея читається перед підготовчими неділями до Великого Посту. Підбадьорюючи нас, грішників, Господь говорить: “Син Людський прийшов покликати і спасти загиблих”.
Прямуючи в м. Єрусалим, Ісус Христос затримався на відпочинок в місті Єрихоні. Двома найбільш значними класами серед населення Єрихону були священики і митарі. Це було більшою мірою священицьке місто, в якому одним із начальників митарів був Закхей. Як начальника збирачів податків на користь римлян, Закхея ненавидів народ. І природно було очікувати, що Месія – Син Давидів – буде прийнятий в будинку одного зі священиків, нащадків Аарона, але сталося не так: місце відпочинку Ісуса Христа визначила неждана жителями міста подія.
Грішник Закхей мав глибоке бажання побачити своїми очима, що за особистість був Ісус Христос, слава про якого гриміла серед народу. Будучи малий зростом, він не міг, через тісний натовп, навіть поглянути на Христа. Тому, коли Ісус проходив через місто, Закхей забіг наперед і підійнявся на розлогі гілки смоковниці, що стояла біля дороги. Під цим деревом повинен був пройти Ісус Христос, і Закхею надавалася повна можливість бачити Його, бачити Того, Який не тільки не відчував звичайної для всіх ненависті до митарів, але й одного з них підніс до звання апостола.
Коли Ісус Христос наблизився, Закхей дійсно побачив Його і радів цьому. Але, уявіть собі, якою радістю забилось його серце, коли визнаний Месія Свого народу зупинився під деревом, глянув угору і, називаючи його на ймення, велів йому швидше злізти вниз, тому що мав намір бути у нього в домі. Йому, грішнику, презренному збирачеві податків, дається можливість не тільки бачити Ісуса Христа – Світло світу, Месію, але і прийняти Його у своєму домі, вечеряти з Ним і запропонувати Йому нічліг у себе! З радістю поспішив Закхей злізти з дерева і повів Великого Гостя до себе до дому.
Але народ одностайно і голосно почав нарікати. Народу здавалося непристойним і принизливим, щоб Месія, в самому піднесеному середовищі Своїх послідовників, зупинився в домі презренного грішника-митаря, одне заняття якого було символом національного приниження народу. Але милостиве слово Ісуса для Закхея означало більше, ніж нарікання й образи натовпу. Слово Господнє, з яким Ісус Христос звернувся до митаря, переродило грішника і з силою життєдайною воскресило в Закхея ті добрі якості його душі, які були задавлені в ньому жагою наживи, корисливістю і навколишнім до нього презирством. У захваті від наданих йому уваги і честі, Закхей, вставши із-за столу, урочисто заявив: “Господи, половину майна мого я віддам убогим, а коли кого-чим скривдив, поверну вчетверо”.
Ця благородна самовідданість презренного митаря, який з таким прямодушністю скинув кумира свого життя, виправдала Христом надану йому честь і Спаситель милостиво вигукнув: “нині прийшло спасіння дому цьому, бо й він син Авраамів”, син батька віруючих. Цими словами викрив Господь тих, хто засуджував Його за те, що увійшов Він у дім грішника, викрив тих, хто і нині не духовно, а фізично сприймає “синівство Аврааму”.
І ми з вами “сини Авраама”, якщо зберігаємо віру в Бога Істинного, якщо зберігаємо вірність Тому, Хто для всього людства є Світлом Розуму і Сонцем Правди – вірність Господу Ісусу Христу. Слово Боже – слово вічне, Воно і нині відроджує душі грішників і всіх, хто приготував серце своє для зустрічі з Господом. Амінь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Слава Ісусу Христу!
Дорогі браття і сестри!
В сьогоднішню Неділю ми з вами вислухали євангельську розповідь про зцілення десяти прокажених.
Господь неодноразово під час Свого земного служіння допомагав людям зціляючи багатьох від різноманітних хвороб, виганяючи бісів і навіть воскрешаючи померлих. Про одне із таких чуд і розповідає нам сьогодні Святе Євангеліє. Христос, входячи у одне село зустрів десять прокажених, що зупинилися віддалік «І … гучним голосом говорили: Ісусе, Наставнику, помилуй нас» (Лк 17: 13). Зауважте, що ці нещасні зупинилися віддалік, не сміючи підходити до Спасителя, адже Закон Мойсеїв забороняв це робити, бо проказа є страшною хворобою, вражений нею починає заживо гнити, роками або десятиліттями перетворюючись в напіврозкладений труп, в якому згасає і свідомість.
Коли хворий помічав на собі рани проказ, то мав прийти показатися священику, який оглянувши його оголошував нечистим і відділяв прокаженого від суспільства. Про це нам ясно говорить Святе Писання: «У прокаженого, на якому ця виразка, повинна бути розідрана одежа, і голова його повинна бути не покрита, і до вуст він повинен бути закритим і кричати: нечистий! нечистий! В усі дні, поки на ньому виразка, він повинен бути нечистим, нечистий він; він повинен жити окремо, поза станом житло його» (Лев. 13: 45–46).
Господь змилосердився над прокаженими і зцілив їх велівши піти показатися священикам, як цього навчав закон. Коли зцілені йшли, то помітили, що виразки прокази зникли з їхнього тіла і недуга покинула їх. Вони зраділи великою радістю, але чи всі з цих, колишніх прокажених повернулися подякувати Ісусу Христу за зцілення, як бачимо ні. Святитель Феофан Затворник з приводу цього говорить: «Зцілено було десять прокажених, а дякувати Господу прийшов тільки один (Лк. 17, 12–19). Чи не така в цілому, пропорція людей, вдячних Господу за ті блага, які Він посилає нам?… чи всі вдячні Богу і чи за все дякують? Є навіть такі, які дозволяють собі питати: «Навіщо Бог дав життя?»».
Треба зазначити, що дев’ять з десяти прокажених були представниками Богомобраного єврейського народу, а лише один був самарянин. Саме ці «Сини завіту» мали б, повернутися і віддати хвалу Богові, адже це був їхній священний обов’язок. Проте подякував Господу лише один самарянин, напів язичник, який повернувся гучним голосом славлячи Бога, і припавши лицем до ніг Спасителя, дякував Йому (Лк. 17: 15–16). І Христос з подивом сказав: Чи не десять очистилось? Де ж дев’ять? (Лк. 17: 17). Чому ці представники ізраїльського правовірного народу не повернулися подякувати Богу, а тільки цей іноплемінник? З Священної Біблійної історії відомо якими невдячними були іудеї по відношенню до Господа Бога, Котрий неодноразово спасав їх від різних небезпек, визволяв з багатьох полонів і всіляко виявляв Свою милість. Чи не так само і ми дорогі браття і сестри часто є невдячними своєму Творцю. Не дякуємо Йому за великі благодіяння. Пам’ятаймо слова великого учителя Церкви святителя Іоана Золотоустого, котрий промовляє до нас: «ніщо так не приємне Богу, як душа щира і вдячна». Якщо ми будемо достойно трудитися на шляху благочестя, то будь-який момент земного життя стане для нас джерелом радості і вдячності Господу, бо Отець Небесний дарує нам ще час для вдосконалення і здобуття вічного спасіння. Великий Золотоустий навчає, що «подяка нічого не додає Богу, але наближає нас до Нього…Якщо ми будемо віддавати честь Богу, то цим додамо честі для себе».
Ми схильні забувати про благодіяння Господа. Але Він все одно являє нам всю любов, яку Він має до нас. Всемогутній Бог щодня зціляє нас від страшної прокази гріхів, які гублять нашу душу, якщо ми не забуваємо відкривати для нього двері своєї душі.
Тож будемо, за словами святителя Василія Великого, завжди дякувати Господу, щоб стати достойними Його вічних благ у Царстві Небесному. Амінь.