«Бо побачили очі мої Спасіння Твоє,
що Ти приготував перед лицем усіх людей»
(Лк. 2.30-31)
Свято Стрітення – це торжество всіх старозавітних праведників, які чекали на прихід Месії. Справжнім прикладом такого подвигу чекання стало життя праведного Симеона. Від Бога він отримав обітницю, що не помре поки не побачить Христа Спасителя. А було це згідно Святого Передання так:
Симеон був знатним перекладачем Святого Письма. Перекладаючи книгу пророка Ісаї з єврейської мови на грецьку, він завагався буквально перекласти те місце, де говориться, що “Діва в утробі прийме й народить Сина, і дадуть ім’я Йому Еммануїл” (Іс. 7.14). Тоді Бог Святим Своїм Духом настановив праведного Симеона і застеріг Святе Письмо від помилки, а йому самому було обіцяно, “що він не побачить смерті, доки не побачить Христа Господнього” (Лк. 2.26). І ось найбільшою і єдиною метою його життя залишилася ця надзвичайна зустріч, яка повинна була розвіяти сумніви праведного Симеона та пролити світло на нове життя цього старця.
Два з половиною століття довелося чекати цьому праведникові, щоб сподобитись цієї великої радості. Симеон був старець і тілесні очі його давно ослабли, але чистим і ясним залишався його духовний зір, тому що в чистоті та смиренні він провадив усі ті довгі роки. Ось чому він відразу впізнав у Богомладенці – Сина Божого.
Сьогодні Церква не просто згадує цю унікальну зустріч Симеона і Спасителя, сьогодні в лиці цього старозавітного праведника все людство зустрічається із Богом.
Дорогі браття та сестри, сьогодні нам із вами не має потреби, як Симеону, віками чекати на зустріч із Господом. Бо Спаситель вже прийшов і є серед нас. Та, на жаль, ми не помічаємо Його, тому що не володіємо тим духовним зором, яким володів праведний Симеон. На наших духовних очах – гріховне більмо.
Євангеліст Матвій розповідає нам про велике чудо, яке вчинив Спаситель на Гадаринській землі, коли зцілив двох біснуватих. А що зробили жителі цих країв? Всі жителі вийшли на зустріч із Христом, але побачивши Його, просили щоб Він залишив їх (Мт. 8.28-34). Такі люди достойні жалю. Адже, злякавшись за свій тимчасовий земний спокій, вони відкинули вічність. Ось так і ми, занурені у мирські клопоти і розваги, часом лякаємось при зустрічі із Господом і говоримо Йому: «Відійди від нас».
Можливо, хтось скаже, що я не боюсь, а, навпаки, чекаю на цю зустріч із Своїм Творцем, тільки де мені його зустріти? Відповідь на це запитання якраз і знаходиться у цьому Святі. Що ми читаємо у сьогоднішньому Євангелії: «і Дух у храм припровадив його…» (Лк. 2.26).
Де можна зустріти Бога, як не в Його домі, яким є храм. Тут з кожної ікони невидимо на нас споглядає Господь. В домі Божому звершується велике таїнство Євхаристії і ми, дорогі брати і сестри, можемо не тільки зустрітись із Спасителем, але і з’єднатись із Ним, причащаючись Тіла і Крові Христових, на зцілення душ і тіл наших.
Ми живемо у Викупленому світі, тому що Спаситель – Господь наш Ісус Христос – викупив нас від гріха дорогою ціною. За кожного із нас він страждав, пролив Свою кров і помер на Хресті. В час Стрітення Господнього праведний Симеон пророчив Діві Марії: «і меч душу прошиє самій же тобі…»(Лк. 2.35).
І вона пролила сльози, оплакуючи Свого і Божого Сина. І нині заступниця роду християнського молиться і оплакує кожну людину, що зблудила і потребує спасіння.
Врешті решт, хочемо цього чи ні, всі ми приречені на одну зустріч із Богом, і наступить вона в час нашої смерті. Горе тій людині, для якої ця зустріч буде першою, хто за своє земне життя не знайшов часу, щоб подумати про спасіння своєї душі.
Дав би Бог, щоб ми всі належали до тих, які не раз по життю зустрічались із Спасителем. Або, подібно до розумних дів, дочекалися свого жениха, на відміну від нерозумних. І, найголовніше, дорогі, щоб всі ми сповнились невимовної радості, якої сподобився праведний Симеон. Амінь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Слава Ісусу Христу!
Дорогі брати і сестри! Підготовчі неділі перед Великим постом у церковному житті мають імена євангельських недільних читань. Так, ми сьогодні в храмах чуємо притчу «Про митаря і фарисея», наступного тижня будемо слухати притчу «Про Блудного Сина», також Церква нагадає в одну з неділь про «Страшний суд». І кожне з цих євангельських читань буде спрямоване на те, щоб дати нам певну настанову і допомогу, щоб пройти прийдешній час посту з особливою користю для душі.
У минулу неділю ми чули в Євангелії приклад про митаря Закхея — відомого збирача податків, стремління якого побачити Ісуса було сильнішим за його проблему у низькому зрості й соціальне становище. Сьогодні ми у притчі знову зустрічаємо образ митаря, який разом з фарисеєм перебували у храмі, молячись Богові.
Вони прийшли на молитву і творили її, звертаючись до того ж самого Бога і у тому ж самому святому місці. Крім того, з євангельського опису можемо побачити щирість їхньої молитви, яка не звучала з їхніх вуст завченими фразами, а радше, навпаки, «від повноти серця промовляли вуста». Це зумовило те, що для кожного з них кінцевий результат був зовсім різним.
В образі фарисея показано типовий, формальний підхід до молитви, який був властивий не тільки старозавітним людям і юдейським старійшинам. Цей приклад властивий тим людям, які у своєму спілкуванні з Богом більше надіються на себе, ніж на Бога. Фарисей був самодостатнім і вважав, що його жертовність, яка проявлялася у дотриманні старозавітних приписів – десятина, піст, – є достатньою для його богоугодного життя і закономірною для дарування Богом для нього в майбутньому ще більше матеріальних благ. З фарисеєвої молитви вийшло так, що він славив себе більше, ніж Бога. У нього немає ні усвідомлення гріховності, ні тим більше покаяння, він дякує за те, що він не грішник.
А що ж митар? А митар у своєму відчутті гріховності не смів навіть підняти очей до неба, тільки покірно молився і, б’ючи себе в груди, промовляв: «Боже, будь милостивий до мене, грішного» (Лк 18, 13). Його невелика за змістом, але повна за духом молитва була сповнена безліччю чеснот: смирення, любов, жаль, покаяння та ін. Він розуміє, що нічим похвалитися перед Богом, і просить Його проявити милість щодо себе. Це нагадує наші слова з ранішніх молитов, коли ми, звертаючись до Бога, засвідчуємо: «бо якщо за діла мої спасеш, то це не буде благодать і дар, більше як обов’язок».
Дорогі брати і сестри! Ми часто приходимо до храму на молитву. І сьогоднішня притча навчає, що наше перебування на молитві у храмі й наше спілкування з Богом є особистісним і сокровенним, хоча на нього впливає ставлення кожного з нас до власного життя і «пізнання самого себе». Тому перебуваючи в храмі, не порівнюймо себе з іншими, не шукаймо поглядом тих, хто особливий чи не такий, як усі. Чи це священик, чи хорист, чи парафіянин, в кого сильніша молитва у кого слабша. Кожен з нас є особливим перед Богом, і Бог слухає саме тебе. Святитель Іоанн Золотоустий зауважив: якщо ти прийшов до храму знайти святих, ти помилився, якщо знайти Бога – твій прихід є правильним. І тоді християнське привітання «Христос посеред нас» і відповідь «Є, і буде» не буде пустим, а буде щирим доказом нашої віри. Бо дуже часто устами ми промовляємо молитву митаря, а віру показуємо фарисея.
Нехай притча про митаря і фарисея навчає нас не боятися бути щирими та справжніми розкаяними митарями, і цураймось сповненого гордістю і самолюбством фарисея. Уникаймо гордині у ставленні одне до одного, «бо Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (1 Пет. 5. 5). І наше приниження не є чимось ганебним, навпаки, Христос сьогодні засвідчив: «всякий, хто підноситься, принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться» (Лк. 18. 14).
ІЛАРІОН
митрополит Рівненський і Острозький
Євангельське читання про Закхея читається перед підготовчими неділями до Великого Посту. Підбадьорюючи нас, грішників, Господь говорить: “Син Людський прийшов покликати і спасти загиблих”.
Прямуючи в м. Єрусалим, Ісус Христос затримався на відпочинок в місті Єрихоні. Двома найбільш значними класами серед населення Єрихону були священики і митарі. Це було більшою мірою священицьке місто, в якому одним із начальників митарів був Закхей. Як начальника збирачів податків на користь римлян, Закхея ненавидів народ. І природно було очікувати, що Месія – Син Давидів – буде прийнятий в будинку одного зі священиків, нащадків Аарона, але сталося не так: місце відпочинку Ісуса Христа визначила неждана жителями міста подія.
Грішник Закхей мав глибоке бажання побачити своїми очима, що за особистість був Ісус Христос, слава про якого гриміла серед народу. Будучи малий зростом, він не міг, через тісний натовп, навіть поглянути на Христа. Тому, коли Ісус проходив через місто, Закхей забіг наперед і підійнявся на розлогі гілки смоковниці, що стояла біля дороги. Під цим деревом повинен був пройти Ісус Христос, і Закхею надавалася повна можливість бачити Його, бачити Того, Який не тільки не відчував звичайної для всіх ненависті до митарів, але й одного з них підніс до звання апостола.
Коли Ісус Христос наблизився, Закхей дійсно побачив Його і радів цьому. Але, уявіть собі, якою радістю забилось його серце, коли визнаний Месія Свого народу зупинився під деревом, глянув угору і, називаючи його на ймення, велів йому швидше злізти вниз, тому що мав намір бути у нього в домі. Йому, грішнику, презренному збирачеві податків, дається можливість не тільки бачити Ісуса Христа – Світло світу, Месію, але і прийняти Його у своєму домі, вечеряти з Ним і запропонувати Йому нічліг у себе! З радістю поспішив Закхей злізти з дерева і повів Великого Гостя до себе до дому.
Але народ одностайно і голосно почав нарікати. Народу здавалося непристойним і принизливим, щоб Месія, в самому піднесеному середовищі Своїх послідовників, зупинився в домі презренного грішника-митаря, одне заняття якого було символом національного приниження народу. Але милостиве слово Ісуса для Закхея означало більше, ніж нарікання й образи натовпу. Слово Господнє, з яким Ісус Христос звернувся до митаря, переродило грішника і з силою життєдайною воскресило в Закхея ті добрі якості його душі, які були задавлені в ньому жагою наживи, корисливістю і навколишнім до нього презирством. У захваті від наданих йому уваги і честі, Закхей, вставши із-за столу, урочисто заявив: “Господи, половину майна мого я віддам убогим, а коли кого-чим скривдив, поверну вчетверо”.
Ця благородна самовідданість презренного митаря, який з таким прямодушністю скинув кумира свого життя, виправдала Христом надану йому честь і Спаситель милостиво вигукнув: “нині прийшло спасіння дому цьому, бо й він син Авраамів”, син батька віруючих. Цими словами викрив Господь тих, хто засуджував Його за те, що увійшов Він у дім грішника, викрив тих, хто і нині не духовно, а фізично сприймає “синівство Аврааму”.
І ми з вами “сини Авраама”, якщо зберігаємо віру в Бога Істинного, якщо зберігаємо вірність Тому, Хто для всього людства є Світлом Розуму і Сонцем Правди – вірність Господу Ісусу Христу. Слово Боже – слово вічне, Воно і нині відроджує душі грішників і всіх, хто приготував серце своє для зустрічі з Господом. Амінь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Слава Ісусу Христу!
Дорогі браття і сестри!
В сьогоднішню Неділю ми з вами вислухали євангельську розповідь про зцілення десяти прокажених.
Господь неодноразово під час Свого земного служіння допомагав людям зціляючи багатьох від різноманітних хвороб, виганяючи бісів і навіть воскрешаючи померлих. Про одне із таких чуд і розповідає нам сьогодні Святе Євангеліє. Христос, входячи у одне село зустрів десять прокажених, що зупинилися віддалік «І … гучним голосом говорили: Ісусе, Наставнику, помилуй нас» (Лк 17: 13). Зауважте, що ці нещасні зупинилися віддалік, не сміючи підходити до Спасителя, адже Закон Мойсеїв забороняв це робити, бо проказа є страшною хворобою, вражений нею починає заживо гнити, роками або десятиліттями перетворюючись в напіврозкладений труп, в якому згасає і свідомість.
Коли хворий помічав на собі рани проказ, то мав прийти показатися священику, який оглянувши його оголошував нечистим і відділяв прокаженого від суспільства. Про це нам ясно говорить Святе Писання: «У прокаженого, на якому ця виразка, повинна бути розідрана одежа, і голова його повинна бути не покрита, і до вуст він повинен бути закритим і кричати: нечистий! нечистий! В усі дні, поки на ньому виразка, він повинен бути нечистим, нечистий він; він повинен жити окремо, поза станом житло його» (Лев. 13: 45–46).
Господь змилосердився над прокаженими і зцілив їх велівши піти показатися священикам, як цього навчав закон. Коли зцілені йшли, то помітили, що виразки прокази зникли з їхнього тіла і недуга покинула їх. Вони зраділи великою радістю, але чи всі з цих, колишніх прокажених повернулися подякувати Ісусу Христу за зцілення, як бачимо ні. Святитель Феофан Затворник з приводу цього говорить: «Зцілено було десять прокажених, а дякувати Господу прийшов тільки один (Лк. 17, 12–19). Чи не така в цілому, пропорція людей, вдячних Господу за ті блага, які Він посилає нам?… чи всі вдячні Богу і чи за все дякують? Є навіть такі, які дозволяють собі питати: «Навіщо Бог дав життя?»».
Треба зазначити, що дев’ять з десяти прокажених були представниками Богомобраного єврейського народу, а лише один був самарянин. Саме ці «Сини завіту» мали б, повернутися і віддати хвалу Богові, адже це був їхній священний обов’язок. Проте подякував Господу лише один самарянин, напів язичник, який повернувся гучним голосом славлячи Бога, і припавши лицем до ніг Спасителя, дякував Йому (Лк. 17: 15–16). І Христос з подивом сказав: Чи не десять очистилось? Де ж дев’ять? (Лк. 17: 17). Чому ці представники ізраїльського правовірного народу не повернулися подякувати Богу, а тільки цей іноплемінник? З Священної Біблійної історії відомо якими невдячними були іудеї по відношенню до Господа Бога, Котрий неодноразово спасав їх від різних небезпек, визволяв з багатьох полонів і всіляко виявляв Свою милість. Чи не так само і ми дорогі браття і сестри часто є невдячними своєму Творцю. Не дякуємо Йому за великі благодіяння. Пам’ятаймо слова великого учителя Церкви святителя Іоана Золотоустого, котрий промовляє до нас: «ніщо так не приємне Богу, як душа щира і вдячна». Якщо ми будемо достойно трудитися на шляху благочестя, то будь-який момент земного життя стане для нас джерелом радості і вдячності Господу, бо Отець Небесний дарує нам ще час для вдосконалення і здобуття вічного спасіння. Великий Золотоустий навчає, що «подяка нічого не додає Богу, але наближає нас до Нього…Якщо ми будемо віддавати честь Богу, то цим додамо честі для себе».
Ми схильні забувати про благодіяння Господа. Але Він все одно являє нам всю любов, яку Він має до нас. Всемогутній Бог щодня зціляє нас від страшної прокази гріхів, які гублять нашу душу, якщо ми не забуваємо відкривати для нього двері своєї душі.
Тож будемо, за словами святителя Василія Великого, завжди дякувати Господу, щоб стати достойними Його вічних благ у Царстві Небесному. Амінь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Нещодавно повнота Церкви Христової і ми з вами, як вірні її діти, відзначали величне свято Богоявлення. Подія відбулася, коли Господь наш Ісус Христос охрестився від Іоана у водах Йордану. В цей момент відбулося велике диво: «Зараз же побачив Іоан небеса, що розкривалися, і Духа, Який, мов голуб, сходив на Нього. І голос був з небес: Ти Син Мій Улюблений, в Якому Моє благовоління» (Мк. 1,10–11). Явлення Триєдиного Бога: Бог Отець промовляє з неба, Бог Син охрещується у водах Йордану, а Бог Дух Святий сходить від Отця у вигляді голуба.
Упродовж сорока днів після хрещення Ісус Христос пробув у пустелі, в пості та молитві, звідки повернувся зміцнений духом до Галилеї, щоб розпочати справу спасіння грішного люду. І ось довгоочікуваний Месія прийшов до свого народу, в рідне місто Назарет, і почав проповідувати, але свої не прийняли Його. Юдеї очікували, що їхній Цар-визволитель, про якого говорили пророки, прийде у величі і силі. Натомість Христос з’являється як скромний і благочестивий Богочоловік, основною зброєю якого є не меч чи копіє, а Слово Боже і величні чудеса, які Він творить.
Євангельська розповідь, яку ми сподобились вислухати, говорить нам: «Коли ж почув Ісус, що Іоан відданий під варту, пішов до Галилеї. І, залишивши Назарет, прийшов і оселився в Капернаумі приморському, в краях Завулонових і Неффалимових, щоб збулося сказане пророком Ісаєю, який говорить: земле Завулонова і земле Неффалимова, за Йорданом на шляху приморському, Галилеє язичників. Народ, що сидів у темряві, побачив світло велике, і тим, що перебувають у країні й тіні смерти, світло засяяло їм» (Мф. 4,12–16).
З цих рядків Святого Письма ми розуміємо, що Христос прийшов у цей світ не тільки, щоб навернути упалий в гріхи ізраїльський народ, але й язичників, які за словами пророка побачили світло велике – істинного Бога. Багато чудес сотворив Господь саме у Капернаумі, але і тут не всі належно прийняли Його, бо дещо пізніше Христос про це місто сказав так: «І ти, Капернауме, що до небес піднісся, до пекла зійдеш, бо якби в Содомі сталися чудеса, що явлені були в тобі, то зостався б він до сьогоднішнього дня» (Мф. 11,23).
Наш український народ теж свого часу побачив велике світло віри Христової. Зокрема, це було проповідування святого апостола Андрія Первозваного на наших землях і його пророцтво про те, що на Київських горах постане багато храмів Божих. Що і відбулося після хрещення Київської Русі, за князювання святого рівноапостольного Володимира Великого. Православ’я поширилось та міцно утвердилося на наших землях. Слово Боже змінило серця русичів-язичників і привело до спасительної віри в істинного Бога. Від часу прийняття християнства наша земля є освяченою і благословенною великими чудесами, явленими Господом для нашого спасіння і зміцнення у вірі.
Багато випробувань випадало і на долю Церкви, в усі часи її існування. А це відбувається через намагання диявола довести людей до погибелі. Як свого часу сатана спокушав Спасителя у пустелі, так і впродовж усього існування Церкви він намагається різноманітними спокусами і витівками згубити стадо Христове.
Церква Христова є кораблем, який повсякчас веде людей до спасіння. Нашим обов’язком є плекати і берегти святу віру, щоб не відпасти від Господа, який є головою Церкви. Не можна допустити, щоби Спаситель і про нас сказав такі слова, як про Капернаум. Пам’ятаймо слова Святого Письма: «Багато покликаних, та мало обраних», щоб не позбавитися нам долі, приготовленої Господом для люблячих доньок і синів. Амінь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
У цю неділю, котра припала перед Богоявленням Господнім, слід звернути увагу на слова, котрі читаються за богослужінням у святковому Євангелії. З перших слів воно нам вказує на Божественне авторство святого Благовістя, яке послано нам згори, не від земної людини, а «Ісуса Христа, Сина Божого» (Мк. 1,1). Це вчить нас того, що Божественне дається нам Богом, щоб ми прилучилися до Нього. Як говорив св. Іреней Ліонський: «Бог став людиною, щоб людина стала Богом».
Далі святий апостол і євангелист Марк вказує нам на Того, хто готує прихід Христа Спасителя, називаючи його від імені Бога: «Ось Я посилаю ангела Мого перед лицем Твоїм» (Мк. 1,2); «Глас вопіющого в пустелі» (Мк. 1,3). Це вказує на Божественне покликання святого Івана Хрестителя та його Божественну піднесеність.
Свята Церква іменує його Предтечею Господнім, відображаючи цим особливу життєву місію: бути перед Христом, ніби текти перед ним, наповнюючи нас потоками Христової науки. А вона зводиться до завіту любові, починаючи з покаяння. Покаяння в перекладі з грецького означає – переміна свідомості, переміна розуму, переміна мислення. Це те, до чого закликає апостол Павло: «Обновитися духом розуму вашого» (Еф. 4,23). А святий Паїсій Афонський, підносячи на висоту дію чистої людської думки, говорив: «Які наші думки, така і людина». Одним з духовних трудів у справі християнської аскетики є труд про чистоту людської думки, що приводить до чистоти людський розум, а він є, за словами Сергія Булгакова, «духовними очима людського серця». А за словами Христа, «якщо око твоє буде чистим, то і все тіло твоє буде світлим» (Мф. 6,22). Світло душі починається зі світла нашого розуму та думки. Світлий розум з чистотою думки, котрі йдуть поперед людського серця в духовному сходженні до Господа, і є тим символом «Предтечі Господнього».
Сьогоднішнє Євангеліє згадує також про явлення пророка Івана Хрестителя у пустелі: «Явився Іоан, який хрестив у пустелі і проповідував хрещення на покаяння для відпущення гріхів» (Мк. 1,4). Пустеля – це та «пуста душа», котру опустошили гріхи, беззаконня і пристрасті, а найбільше – та нерозкаяність, котра засушує ґрунт людської душі, на котру безплідно падають зерна слова Божого, яка не приносить спасительних плодів Святого Духа. Останнього і ми повинні просити, щоб Утішитель Благий сходив на нас та був у нас і зрошував наші серця своєю благодаттю, зігрівав душі своїм теплом, просвічував розум своїм Світлом та вів до спасіння в Христі Ісусі Господі Нашім. Ним ми спасаємося й приходимо до духовного вдосконалення – жертовною любов’ю, вірою в спасительну жертву Христову та чистотою серця і думки.
Наші добрі думки (чисті помисли), коли Христос входить в них, символізують Йорданські води, де хреститься Господь і посилає Святого Духа, котрий освячує «водну природу душі». Тому й згадується в словах Євангелія: «Я хрестив вас водою, а Він хреститиме вас Духом Святим» (Мк. 1,8). Це й відбулося з усіма апостолами та першими християнами в день П’ятидесятниці, і донині діється з усіма вірними Христової церкви, котрі приймають «сім’я Христового Благовістя» (Григорій Нисський) та живуть згідно з ним, освячуючись благодаттю Святого Духа. Амінь.
Обрізання Господнє
На восьмий день після Свого Народження Господь наш Ісус Христос, за старозавітнім законом, прийняв обрізання, встановлене для всіх младенців чоловічої статі на знак Завіту Бога з праотцем Авраамом і його потомками ( Бут. 17, 10-14; Лев. 12,3). При звершенні цього обряду Божественному Младенцю було дане Ім’я Ісус, звіщене Архангелом Гавриїлом ще в день Благовіщення Пресвятій Діві Марії ( Лк. 1, 31-33; 2,21).
За тлумаченням отців Церкви, Господь, Творець закону, прийняв обрізання, являючи приклад, як людям належить неухильно виконувати Божественні постанови. Господь прийняв обрізання для того, щоб ніхто потім не міг засумніватися у тому, що Він був істинний Чоловік, а не носій прозорої плоті, як навчали деякі єретики ( докети). У Новому Завіті обряд обрізання уступив місце таїнству Хрещення, прообразом котрого він був ( Кол. 2, 11-12). Свідчення про святкування Обрізання Господнього у Східній Церкві відносяться до IV століття. Канон святу написаний преподобним Стефаном Саваїтом .Разом з обрізанням, прийнятим Господом як знамення Завіту Бога з людьми, Він отримав також Ім’я Ісус ( Спаситель) як печать Свого служіння справі спасіння світу ( Мф. 1,21; Діянь. 3,6, 16; Фил. 2, 9, 10). Ці дві події, що відбулися на самому початку земного життя Спасителя, нагадують християнам, що вони вступили у Новий Завіт з Богом і « обрізані нерукотворним обрізанням, стягненням гріховної плоті, обрізанням Христовим» ( Кол.2, 11). Саме ім’я християнина засвідчує про вступ людини у Новий Завіт з Богом.
Святитель Василій Великий, архієпископ Кесарії Кападокійської
Святитель Василій Великий, архієпископ Кесарії Каппадокійської, « належить не тільки одній Кесарійській Церкві, і не в свій тільки час, не одним співвітчизникам своїм був корисний, але по всім країнам і містам вселенної, і всім людям приносив і приносить користь, і для християн завжди був і буде вчителем найспасительнішим», – так говорив сучасник святителя Василія, святий Амфілохій, єпископ Іконійський.
Святитель Василій Великий народився близько 330 року в Кесарії. У сім’ї свт. Василія до лику святих зараховані мати Емілія (пам’ять 1 січня), сестра Макрина (пам’ять 19 липня), брат Григорій (пам’ять 10 січня). Батько був адвокат, під його керівництвом Василій здобув первинну освіту, потім він навчався у кращих вчителів Кесарії Каппадокийської, де познайомився зі святим Григорієм Богословом (пам’ять 25 січня), а пізніше перейшов до шкіл Константинополя. Для завершення навчання святитель Василій відправився до Афін – центру класичної освіти.
У Афінах Василій Великий здобув усі доступні знання. Про нього говорили, що «він так вивчив все, як інший не вивчає єдиного предмету, кожну науку він вивчив до такої досконалості, неначе не вчився нічому іншому. Філософ, філолог, оратор, юрист, природознавець, що мав глибокі пізнання в медицині, – це був як корабель, такий навантажений ученістю, наскільки це містке для людської природи».
У Афінах між Василієм Великим і Григорієм Богословом встановилася щонайтісніша дружба, що продовжувалася все життя. Близько 357 р. святий Василій повернувся в Кесарію, де незабаром вступив на шлях аскетичного життя. Василій, прийнявши Хрещення від єпископа Кесарійського Діанія, був поставлений читцем. Бажаючи знайти духовного керівника, він відвідав Єгипет, Сірію, Палестину. Наслідуючи наставникам, повернувся в Кесарію і поселився на березі ріки Ірис. Навколо нього зібралися ченці. Сюди ж Василь привернув свого друга Григорія Богослова. Вони трудилися в строгій стриманості; при важких фізичних навантаженнях вивчали творіння як найдавніших тлумачів Священного Писання. Ними була складена збірка Добротолюбіє. У царювання Констанція (337-362) розповсюдилося псевдовчення Арія. Церква призвала до служіння Василя і Григорія.
Василій повернувся в Кесарію, де в 362 р. був рукопокладений в сан диякона, в 364 р. – в сан пресвітера. При імператорові Валенті (334-378), прихильнику аріан, у важкі часи для Православ’я до Василія перейшло управління Церковними справами. В цей час він склав чин Літургії, «Бесіди на Шестиднев», а також книги проти аріан. У 370 р. Василій був возведений на єпископа на Кесарійськую кафедру. Він прославився своєю святістю, глибоким знанням Священного Писання, великою ученістю, працями на благо Церковного світу і єдності. Серед постійних небезпек святитель Василій підтримував православних, утверджуючи їх віру, закликаючи до мужності і терпіння. Все це викликало ненависть до нього аріан. Всі свої особисті засоби він використовував на користь бідних: створював притулки, благодійній готелі, лікарні, влаштував два монастирі – чоловічий і жіночий.
Аріани усюди переслідували його. Святителю Василію погрожували розоренням, вигнанням, тортурами і смертю. Він же сказав: «Смерть для мене благодіяння. Вона скоріше приведе мене до Бога, для Якого живу і труджуся».
Святитель Василій майже щоденно звершував Богослужіння. Він особливо піклувався про суворе виконання канонів Церкви, уважно слідкуючи, щоб до числа кліру вступали лише достойні. Невтомно обходив він свої церкви, слідкуючи щоб ніде не була порушена церковна дисципліна. За прикладом ченців, клірики митрополії святителя, навіть диякони і пресвітери, жили у надзвичайній бідності, трудились і провадили життя чисте і чеснотне. Для кліру святий Василій добивався звільнення від податків. Святитель Василій Великий відомий також як один із творців чернечого уставу, та організаторів східного чернецтва зокрема відомі його « Великі і малі чернечі правила»
Хвороби з юнацтва, невтомні наукові праці, подвиги стриманості, турботи і скорботи пастирського служіння виснажили сили святителя, і 1 (14) січня 379 р. він помер перед Господом, маючи 49 років. Церква відразу стала святкувати його пам’ять.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
У неділю після Різдва Христового свята Церква згадує події, які відбувались після Христового народження. Мудреці, які привітали маленького Ісуса з Його народженням, були вкрай щасливі. Після того, як мета їхньої подорожі була досягнута, три мудреці готувались вирушити до Єрусалиму, щоби розповісти Іроду про свій успіх. Але вві сні отримали Божественну вказівку не повідомляти про це Ірода. Таким чином мудреці повернулися на батьківщину іншою дорогою, оминаючи Єрусалим.
Йосиф теж отримав попередження – втекти до Єгипту разом із Марією і Дитятком. Не нарікаючи на Господа, а підкорюючись Його волі, Йосиф негайно підкорився і для більшої безпеки вирушив у дорогу вночі; так вони знайшли притулок у язичницькій країні.
Закон Божий говорить про те, що ми повинні дбати про збереження власного життя як дару Божого, і зобов’язує уникати передбачуваних небезпек. Звичайно, наші моральні обов’язки можуть вимагати іншого, заради них людина іноді добровільно жертвує всім, навіть власним життям. Але коли такої потреби немає, тоді треба чинити так, як це робив Спаситель, – уникати небезпеки, ухилятися від неї, наскільки можливо, не чекаючи лише на якісь надзвичайні промислительні Господні дії, а користуючись тими, які знаходяться в наших руках.
Тим часом Ірод із нетерпінням очікував повернення мудреців, та час минав, а вони не приходили. Охоплений люттю, він вирішив жорстоко розправитися з маленьким Ісусом. До Віфлеєму негайно були відіслані воїни з наказом убивати всіх дітей віком до двох років. Мирні оселі Давидового міста стали свідками жахливих подій, які за шість століть наперед були відкриті пророкові: «Голос в Рамі чути, плач і ридання та голосіння велике; Рахиль плаче за дітьми своїми і не хоче втішитися, бо нема їх» (Мф. 2,18).
По смерті Ірода Йосип отримує нову звістку від ангела: «Устань, візьми Немовля і Матір Його та йди в землю Ізраїлеву, бо вже померли ті, що шукали душу Немовляти» (Мт. 2,20). Слухняний Йосип повертається в Ізраїльську землю. Він цілковито довіряє Богові. Господь також не покидає його в ці важкі дні. Попереджений же вві сні, «пішов у землю Галилейську. І, прийшовши, оселився в місті, яке зветься Назарет, щоб збулося сказане через пророків, що Він Назореєм наречеться» (Мт. 2,22–23).
Юдеї самі стягнули на себе це лихо, їхні гріхи розлучили їх з Богом. Представники вибраного народу гордо вихвалялись, що Месія прийде як Цар, Який підкорить ворогів і у гніві винищить язичників. На час народження Христа ізраїльський народ перебував під владою іноземних правителів, його також роздирали внутрішні конфлікти, а все це роз’їдало серце нації. І народ, який перебував у темряві, бажав приходу того, хто б переміг їхніх ворогів і відновив Ізраїльське царство. Вони досліджували пророцтва, але невірно тлумачили висловлювання пророків, у яких говорилося про прихід Месії. Коли настала повнота часу, Спаситель прийшов на землю, щоб відкупити людський рід. Як добрий пастир, що “покидає дев’яносто дев’ять, а йде шукати заблукану вівцю, поки її не знайде”. В той час, справді, весь людський рід можна було вважати заблуканою овечкою, яка відпала від Божого Царства. Людина впала в страшну прірву гріха і у своєму засліпленні не думала повертатись до Бога. Вибраний народ, яким Бог так опікувався, відвернувся від Христа. Але добрий Бог, замість знищити всіх людей потопом чи спалити вогнем, як Содом і Гоморру, хоче їм подати Свою ласку. Ось так, силою обставин, Ісус стає гнаним, переслідуваним від початку свого життя, а також живе долею людини, котра в пошуках кращого покидає свою землю і обирає життя на чужині.
Ця історія є дуже близькою для емігрантів. Бо хто, як не вони, добре розуміють, що від доброго життя не залишиш свій дім, своїх рідних. Різні обставини призводять до такого кроку. Звичайно, що вимушена еміграція – це болюча подія у житті кожного, і може залишити велику душевну рану. Це станеться тоді, коли серце людини наповниться злобою і наріканням, коли страх і почуття меншовартості закриють людину в її переживаннях.
Те, що зробив Бог для людства, робить для кожної людини. Хоч людина не раз відвертається від Бога, Він, однак, завжди є милосердним. Тут виникає запитання: якщо Бог не хоче смерті грішника, а лише його навернення, то чому Він не послав Спасителя відразу після падіння прародичів, а чекав так довго? Найперше для того, щоб людина сама переконалась, яке велике нещастя для неї спричинило відвернення від Бога. Які дивні Божі дороги! Бог готовий навіть на найбільшу жертву, щоб спасти людей.
Тож будьмо повсякчасно вдячні Богові за Його велику жертву і любов до нас, що Він знайшов спосіб примирити Небо із землею, відкрити для людини двері у Царство Небесне. Тому, незважаючи на всі заходи Ірода, Ісус врятувався втечею до Єгипту, звідки повернувся у Свою країну, щоби спасти всіх людей від гріха і диявола та провадити до вічного життя. Амінь.
Різдвяне послання Предстоятеля Православної Церкви України
Різдвяне послання преосвященним архіпастирям, боголюбивим пастирям, чесному чернецтву та всім православним вірним України
Дорогі брати і сестри!
Христос народився! Славімо Його!
Промовлені тепер слова різдвяного вітання, які для нас є традиційними та звичними, насправді мають дуже глибокий та зворушливий зміст. І щоб краще відчути його, уявімо себе людьми, які живуть не тепер, але в час того найпершого сповіщення, що його отримали від ангела пастухи на полі біля Вифлеєму. Уявімо, що саме до нас промовляє зараз світлосяйний ангел: «Я благовіщу вам радість велику, яка буде всьому народу. Бо нині у місті Давидовому народився для вас Спаситель, Який є Христос Господь» (Лк. 2: 10–11).
Тисячі років минули для людства від того часу, коли внаслідок гріхопадіння першостворені Адам і Єва та всі їхні нащадки потрапили в рабство гріху і стали в’язнями смерті. Бог дав вигнаним із раю людям обітницю, що у майбутньому прийде Спаситель, Який зітре голову змія. Однак минали століття, а обіцяний Месія не приходив, бо людство ще не було готове Його прийняти.
Темрява зла і морок ідолопоклонства охопили народи. Навіть серед тих, кому Бог через пророка Мойсея дав закон і одкровення, багато хто спокушався і відступав від правди. З роду в рід Господь посилав до людей Своїх пророків, які оновлювали обітницю про прихід Месії-Христа та давали ознаки Його явлення і служіння, але цей час все не наставав. Вже і пророчі голоси змовкли, і земля обіцяна опинилася під владою римлян-язичників. Де ж обіцяний Месія? Де визволитель світу?
Тепер, уявивши довгі століття й тисячоліття надії та очікування серед моря зла і неправди, в яких потонув світ, ми, мабуть, зовсім інакше, ніж як звичайне традиційне вітання, почуємо і відчуємо значення цих двох простих, але дуже глибоких слів: «Христос народився».
Що Бог обіцяв – те сталося. Хто мав прийти – Той з’явився. Хоча людство поринуло в гріховну безодню, але Сам Господь із небес зійшов у ці глибини і простягнув Свою руку, щоб вивести вірних до світла й життя. Диявол думав, що вже всі царства світу остаточно потрапили під його темне панування, але він не знав, що на землю приходить істинний Володар того Царства, яке здолає і знищить сатанинську тиранію, – Царства Небесного.
Темрява зла ще триває у світі, але в ньому вже засяяло Сонце правдиве – Христос, світло Якого – нездоланне. Невидима, але реальна боротьба точиться в наших душах – боротьба проти зла і гріха, які хочуть тримати нас у вічному рабстві, але завдяки народженню у Вифлеємі від Діви з’явився світові Христос-переможець. І Він – Син Божий і Син Людський – дає нам меч духовний і щит віри, дає нам шолом спасіння, щоб у нашій боротьбі ми з Його допомогою вийшли переможцями.
Коли ми нині знову з вірою проголошуємо істину народження Христа Спасителя і з особливою урочистістю словами та добрими справами прославляємо Месію, то цим ми долучаємося до події надзвичайного історичного значення. Ми проголошуємо нашу віру в перемогу світла і добра, в перемогу життя, в перемогу Царства Небесного над тиранією диявола.
Шлях до цієї перемоги – важкий і тернистий, але вона обов’язково настане. Як довгим був шлях людства до зустрічі з Месією, але вона настала після здійснення всіх обітниць та пророцтв, так буде і з перемогою над злом, бо ми у боротьбі проти зла не самі, ми не покинуті і не беззбройні: з нами Бог, з нами Його любов і милосердя, з нами Його благодатна допомога. «Бо Немовля народилося нам, – промовляємо ми разом із пророком Ісаєю, – Син даний нам; влада на раменах Його, і наречуть ім’я Йому: Дивний, Радник, Бог сильний, Отець вічності, Владика миру» (Іс. 9: 6).
Знання цих істин нехай допомагає нам не лише в духовній боротьбі з гріхами, але і в боротьбі з російським агресором, з ворогом, який майже дванадцять років воює, аби знову на український народ накласти ярмо кремлівського рабства. Ми боремося за правду і свободу, ми маємо у цій боротьбі співчуття і підтримку людей доброї волі та демократичних країн світу. Тому ми віримо, що з Божою допомогою та спільними зусиллями наш народ здатний захистити себе і своє вільне майбутнє, досягнути справедливого і тривалого миру. А влада кремлівської тиранії, хоча поки що залишається значною, все одно впаде, як впала влада тирана Ірода і як сам він загинув у муках, отримавши з роду в рід прокляття пам’яті про себе.
Дорогі брати і сестри! Від нескореного Золотоверхого Києва, від наших великих святинь – першопрестольної Софії Київської та Лаври Печерської, від Михайлівського монастиря, знищеного безбожниками, але воскреслого – сердечно вітаю всіх вас із великим святом. Нехай різдвяна радість і надія торкнуться кожного серця незалежно від того, де б не довелося вам нині відзначати ці святі дні.
Від повноти церковної наші спільні найтепліші вітання, наша вдячність та молитви линуть нині до новітніх героїв, до наших мужніх захисників. Нехай Господь допомагає вам долати ворога, захищати правду, свободу і мир для України.
Немовля-Христос, Його Пречиста Мати та Її обручник Йосиф через злобу Ірода стали вигнанцями. Нехай нині блага звістка про Різдво Христове стане втіхою і зміцнить у надії на перемогу добра всіх тих, хто через злобу новітнього кремлівського ірода змушений був полишити рідні оселі.
Згадаймо у наших молитвах сьогодні також усіх наших братів і сестер, хто ці святі дні відзначає у ворожому полоні та під ярмом окупації. Нехай Христос, Який прийшов звільнити людство від рабства дияволу, допомагає вам і поверне свободу.
Сердечно вітаю всіх вас, дорогі брати і сестри, і весь наш народ з Різдвом Христовим та із початком нового громадянського року. Дякуймо Богові за всі милості, які Він дотепер явив нам, і просімо в прийдешньому році теж не залишати нас без захисту, допомоги та опіки, але вести до перемоги над злом.
Нехай Господь щедро благословить всіх волонтерів та благодійників, всі народи та держави, які допомагають у боротьбі з агресором, піклуються про потреби наших захисників та про всіх, хто зазнав на собі наслідки війни.
Молімося, щоб Бог надихнув тих, хто тримає в руках владу, зробити все потрібне, аби наблизити мир і покарати винних у розпалюванні війни. Нехай мудрість від Бога і відповідальність перед нашим народом та його майбутнім спрямовують до успішних рішень і дій всіх, хто був обраний у цей складний час очолювати нашу країну, – Президента, парламент, уряд та місцеву владу.
«Ніч минула, а день наблизився: отже, відкиньмо діла темряви і зодягнімось у зброю світла» (Рим. 13: 12), – закликає нас апостол Павло. Боротьба ще триває, але ми знаємо, що перемога буде на боці правди і добра, бо:
ХРИСТОС НАРОДИВСЯ! СЛАВІМО ЙОГО!
Епіфаній
Митрополит Київський і всієї України,
Предстоятель Православної Церкви України
Різдво Христове,
25 грудня 2025 року Божого,
м. Київ