В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Сьогодні Свята Церква справляє празник Преображення Господнього, згадуючи ту велику подію, коли Господь наш, Ісус Христос, перед трьома Своїми апостолами преобразився, тобто перемінився: «Одяг Його став блискучим, дуже білим, мов сніг» (Мр. 9,3). Господь перед тим говорив учням про Свої майбутні страждання, смерть і воскресіння. Він навчав апостолів: «Тоді Ісус сказав ученикам Своїм: якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, та йде за Мною» (Мф. 16,24). Своє звернення до апостолів Господь закінчив обіцянкою: «Деякі з тих, що стоять тут, які не зазнають смерти, доки не побачать Сина Людського, що гряде в Царстві Своїм» (Мф. 16,28).
Минуло шість днів, і Спаситель справдив своє слово, показавши на Фаворі трьом учням – Петру, Іоану та Якову – один промінь, одну іскру тієї слави, в якій Він прийде наприкінці світу. Ісус Христос, починаючи від Свого зачаття в лоні Пречистої Діви Марії, не дозволяв, щоби слава Божества видимо для людей переходила на Його тіло, якому властиві були і спрага, і голод, й інші людські терпіння. Тільки при Своєму преображенні Він благоволив, щоб слава Його духу перейшла і на тіло, але тільки на короткий час.
До чуда преображення пречистої плоті Христової долучилися ще чотири інші: явлення Мойсея та Іллі, ясна хмара, що заслонила апостолів, голос Небесного Отця з неї та дивне зникнення всього цього надприродного явища.
Преображення Господнє настільки вразило апостолів, що апостол Петро, переповнений враженнями, натхненно вигукнув: «Господи! Добре нам тут бути» (Мф. 17,4). Цими словами Петро засвідчив, яке блаженство відчули апостоли під час Преображення.
У чому була мета преображення Спасителя? Ісус Христос преобразився, щоб показати учням Свою славу і щоб їхня віра не похитнулася під час Його страждань. До цієї слави Ісус Христос бажав долучити всіх: не тільки тих, що прийдуть після Його вознесіння, але й тих, що були перед Ним! Тому зволив Син Божий, щоб серед свідків цього чуда були Мойсей та Ілля, які були перед Ним, і Петро, Іоан та Яків – з тих, що прийшли за Ним. Доречно також пригадати, що на вимоги книжників і фарисеїв – «хочемо від Тебе знамення бачити» (Мф. 12,38) – Господь не відреагував, задовольнивши їх, а на ствердження віри Своїх апостолів дозволив їм бути свідками того небесного чуда, коли покликав з неба Іллю і з мертвих Мойсея. Чому саме Ілля і Мойсей стали свідками Господнього преображення? З`ясовуючи це, святий Іоан Златоуст каже: «Багато хто в народі говорив, що Ісус – Ілля, або Єремія, або один із пророків, тож Він узяв тепер до себе найбільшого з пророків, щоб виявилася різниця між слугою і Господом».
Мойсей дав закон, Ілля дбав про виконання закону на славу Божу, отже, тепер, коли їх обох бачимо обабіч Ісуса, то цим розвіявся поговір юдеїв, які робили Його порушником закону, богохульником і твердили, що Він безпідставно присвоює Собі славу Божу. Ісус узяв з Собою Мойсея з мертвих, Іллю, який ще живе, показуючи тим, що Він є суддя живих і мертвих (Бесіда 57 на Євангеліє від Матфея).
Була й особлива причина для того, чому Спаситель обрав Петра, Якова та Іоана свідками Свого преображення. Зі Святого Письма знаємо, що Петро відзначився палкою щирістю до Христа, Іоан любив Господа більше від інших апостолів і сам був улюбленим учеником Спасителя, а Яків згодом першим з-поміж апостолів віддав своє життя за Ісуса Христа.
Спаситель тільки до Свого воскресіння казав не говорити про Його преображення. Цю заборону святі отці пояснюють тим, що величність події багатьом здавалася б неймовірною, а хрест потім міг би спричинити жаль в багатьох слабких душах. Інші говорять, що якби звістка про Славу Христа була поширена, то народ не допустив би розп`яття, а це стало би перешкодою для справи спасіння роду людського. У всіх подіях, чудесах і словах Спасителя, які Він говорив під час земного життя, ми знаходимо для себе глибоке і спасенне навчання.
Навіщо Господь благоволив показати Свою славу перед вибраними учениками, якщо вони і так вірували і сповідували, що Він є Христос, Син Бога живого? Для того, щоб коли Христа розпинатимуть, вони, згадавши подію преображення і зрозумівши добровільні страждання Ісуса, пішли проповідувати, що Він є Отче сіяння. Тобто, Господу належало укріпити учнів у вірі.
Він Сам молився, щоб їхня віра не зменшилася. Преображенням Господь хотів показати Свою Божественну славу засвідченням Самого Бога Отця, що ця Божественна Слава не тільки не зменшиться, а, навпаки, піднесеться хрестом Його. Господь захотів відкрити їм хоча б край завіси, за якою ховається від нас майбутнє вічне життя, щоби всі їхні земні мрії розвіялися, а земні страхи щезли.
Але те, що потрібне було для перших учнів Христових в тодішній час, так само потрібне для Його послідовників на всі віки. Вірі учнів Христових завжди випадали великі випробування, вони повсякчас мали потребу в благодатному утвердженні й укріпленні своєї віри.
Диявол нині, як і завжди, намагається сіяти їх, як пшеницю. Сьогодні, як і колись, є засліплені невірством книжники, які, спокусившись станом приниження Ісуса Христа, роздумували: чи не Цей є син Йосипів і мати його Марія? Вони не хочуть бачити в Ісусі правдивого Сина Божого, єдинородного від Отця. Є і теперішні садукеї, котрі кажуть: не бути ні воскресінню, ні ангелу, ні духу. Тому апостоли й описали преображення, а Церква святкує цю велику подію, щоби світло Христової Слави просвічувало і нас, і наше майбутнє прославлення в Ньому.
З сьогоднішнього Євангелія ми пізнаємо силу молитви. Під час молитви Ісус Христос преобразився. Молитва робить дивні преображення в людях. Згадаймо про стародавніх молитвеників.
Праведний Єнох за молитви взятий живим на небо. Мойсей, пророк, вірний Божий раб, за молитви удостоївся дару звершувати чудеса і сподобився від розмови з Богом отримати чудодійний відблиск Божественної Слави на своєму обличчі. Пророк Ілля силою молитви закривав і відкривав небо і живим був узятий на небо.
Таких прикладів сили молитви можна наводити багато. У наш час, як і колись, сила молитви преображає на краще тих, які щиро розмовляють з Богом. Тяжко на душі – стань на молитву. Неземна радість осінить тебе, благодатна іскра зігріє серце – і ти побачиш преображення в серці на краще. Молімось усердно, молімось постійно – і зміни на краще будуть для нас очевидними.
Напередодні Свого преславного преображення Спаситель розмовляє з учнями про Хрест. На Фаворі Він молиться за Нього. Про хрест Він говорить небожителями. З цього стає зрозуміло, яким важливим є хрест. Немає, напевно, у цьому світі нічого важливішого і ціннішого за хрест Христовий. У ньому наше спасіння, на ньому розіп’яті всі наші гріхи, на ньому Свої пречисті руки простер Господь, аби всіх призвати до себе. Хрест відкриває нам царські двері раю. Ним переможена держава князя темряви. Через хрест ми отримали право називатися дітьми Божими. Озброєні хрестом, ми отримуємо силу в боротьбі проти ворогів нашого спасіння. Якщо Господь з хрестом Своїм з`єднав дорогу до слави, до спасіння, то і нам показав приклад того, що без хреста немає надії на спасіння, на досягнення вічної слави.
«Якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, та йде за Мною» (Мф. 16,24). На горі Фавор був голос Бога Отця: «Цей є Син Мій Улюблений, в Якому Моє благовоління; Його слухайте» (Мф. 17,5). Нам дана заповідь Богом Отцем слухати Господа Ісуса, слухати у всьому, що Він нам заповів і чому нас навчив.
Дорогі у Хресті, святкуючи велике свято Преображення, просімо Всемилостивого Бога, щоб навчив нас молитися і, прославляючи в молитві Пресвяту Трійцю, силою Чесного і Животворчого Хреста змінив і преобразив на краще наші душі й тіла. Господи! Нехай засяє і нам, грішним, світло Твоє вічне, за молитвами Богородиці, Світлодавче, слава Тобі. Амінь.
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!
Слава Ісусу Христу, дорогі браття і сестри!
Сьогодні, у 9-ту неділю після святої П’ятидесятниці, Євангеліє устами апостольськими сповіщає нам про чудо, яке звершив Христос і яке нерозривно пов’язане з минулим недільним євангельським читанням про насичення Христом п’ятьма хлібами і двома рибами 5000 людей.
Христос, для того щоб укріпити віру апостолів у Його Божественне походження, дуже часто показував свою Божественну силу і переступав закони природи. Бо метою Христа було не звершити ще одне чудо, а дати ще один «урок» для закріплення вчення, проповідуваного Ним.
Звелівши ученикам відпливти на інший бік Галилейського озера, Христос іде на гору і, як зауважує євангеліст Матфей, для того щоб «помолитися».
Усамітнення Христа відбувається дуже часто. Так Христос, після того як зцілив тещу апостола Петра, також іде на самоті помолитись (Мк. 1.35). Згадаймо і Гефсиманію: там Спаситель також усамітнюється, щоб помолитись (Лк. 22.41).
Христос цим навчає і нас про той час, який у нас має бути відведений для спілкування з Богом. «Ти ж, коли молишся, увійди до кімнати твоєї і, зачинивши двері твої, помолись Отцю твоєму, Який у таїні, і Отець твій, Який бачить таємне, воздасть тобі явно» (Мф. 6.6).
Чому Спаситель наголошує на важливості усамітнення? Бо тиша змушує нас думати. Думати над життям, думати над його сенсом, думати, зрештою, і про майбутнє, що чекає нас після смерті, – ось до чого приводить усамітнення і розмірковування над своїм життям.
Учні ж зараз перебувають на середині Галилейського моря. Досвідчені рибалки, які все своє свідоме життя займалися цим промислом, всі як один борються із стихією і не можуть її подолати, розуміючи, що їхні сили у цьому протистоянні є недостатніми. Господь допустив їм це випробування, бо їм належало після стількох чудес, які вони побачили, «приземлитися» і усвідомити, чого вони варті без Христа. І вже потім, під час своїх апостольських проповідей, промовляти: «не я, а благодать Божа, яка зi мною» (1 Кор. 15. 10).
Страх, що охопив учеників як через бурю, так і через Христа, Який ішов до них по воді, є відображенням наших життєвих станів. Ми часто «кидаємось в огонь і часто у воду» (Мф. 17.15), здіймаючи паніку і не володіючи собою. Слова Спасителя: «Заспокойтесь! Це Я, не бійтеся» (Мф. 14.27) є ось вже більш як 2000 років душевним заспокоєнням для кожного з нас.
На доказ того, що це Христос, апостол Петро забажав піти до нього. Він дуже часто проявляв властиву йому імпульсивну віру. Згадаймо хоча б його відважного з мечем проти воїнів, які прийшли схопити Ісуса, і боягузливого апостола Петра біля вогнища поряд із жінкою-служницею.
Для того, щоб зрозуміти теперішню заповзятість і піднесеність в апостола Петра, варто згадати про іншу подію, яка відбулася, коли Христос після Воскресіння з’явився на морі Галилейському (Ін. 21, 7). Апостол Петро вже не просився іти до Спасителя по воді. Він кинувся і поплив. Бо одна справа – бачити безліч чудес і вірити через них, а зовсім інша – віра в Христа, яка є зрілою і не потребує підтримки чудесами.
Цей момент нагадує нам, що для людини немає нічого неможливого в цьому світі, коли вона свято вірить у Бога. Однак будучи затьмареною «стихіями» світу цього, людина тоне. Чи можливо нам не сумніватись? Ні. Бо інколи через сумніви у нас з’являється ясність, та й, зрештою, нам належить через них і зміцнювати нашу віру, бо ми є люди, а людині властиво і боятися, і сумніватися.
Але з Богом наша віра утверджується, коли ми усвідомлюємо, що пливемо в одному човні з Христом, Який і втихомирить бурю на морі, і заспокоїть нас душевно. Цей човен є Церква, і ми всі в ній повинні допомагати одне одному у зміцненні нашої віри, веслувати разом і ніякі перешкоди світу цього нам не будуть страшними. Амінь.
ІЛАРІОН
митрополит Рівненський і Острозький
Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!
Вітаю всіх вас зі святом Винесення животворчих древ чесного Хреста Господнього. Сьогодні ми маємо одне з трьох особливих святкувань на честь Хреста, які звершуються протягом року. Загалом у церковній традиції кожна п’ятниця присвячена спогаду про хресну жертву Спасителя – так само, як і кожної неділі згадується Христове воскресіння. Але тричі на рік ми маємо урочистість особливого поклоніння животворчому древу: у свято Воздвиження, під час Великого посту на третій його седмиці та нині, у свято винесення Хреста.
Історично сьогоднішнє свято пов’язане з традицією Константинопольської Церкви саме цього дня розпочинати звершувати урочисті процесії зі святинею, яку переносили вулицями міста з молитвами і перед якою народ звершував поклоніння. Велика частина животворчого Хреста Господнього протягом року зберігалася у царському палаці, напередодні свята її урочисто несли до великої соборної церкви Святої Софії, а потім протягом часу аж до Успіння Пресвятої Богородиці народ поклонявся Хресту. В пам’ять про цю традицію і ми сьогодні розпочинаємо з пошанування Хреста наш двотижневий Успенський піст.
Через це ми не лише згадуємо дані церковні традиції, але в першу чергу нагадуємо собі значення хресної жертви Спасителя, яка була принесена заради кожного з нас. Безгрішний Син Божий за нас приймає розп’яття, приймає за нас на хресті покарання, проливає кров, терпить тілом Своїм муки і помирає. Він ніякого зла не вчинив, але як жертовний Агнець, Христос бере на Себе гріхи світу, щоби пречистою Своєю кров’ю омити їх і дати людству нове начало у Своєму воскресінні.
Окрім спогаду про спасительну жертву, Хрест нагадує нам також про глибину і велич смирення Сина Божого. Ми знаємо, що перший гріх у світі явився через гордість, через пихату непокору найвищого з ангелів, який сам себе спокусив власною могутністю і відпав від Бога, ставши сатаною, тобто противником Господнім. Цією гордістю сатана спокусив також частину ангелів, які відпали разом із ним, ставши бісами. А потім він спокусив і перших людей, пообіцявши їм, якщо не послухають волі Божої, що вони самі стануть як боги.
Отже, саме через гордість, через противлення волі Божій, яке сталося серед ангелів та у перших людей, зло, гріх та смерть увійшли в світ. Тому, щоби перемогти їх та звільнити людство від рабства дияволу, Син Божий виявляє найглибше смирення. Він, Творець неба і землі, принижує Себе, приймаючи образ раба, як каже Писання. І Він, на противагу гордості диявола та людей, виявляє беззаперечне і жертовне смирення. Не маючи ніякої провини – Він приймає покарання. Не вчинивши ніякого зла – Він приймає осудження і ганьбу. Бувши Сам джерелом життя – Він проливає кров Свою і віддає плоть на муки і на хресну смерть. Він є началом і джерелом благословення, але добровільно приймає на Себе прокляття закону, на яке засуджений всякий, повішений на древі.
Саме тому Хрест Христовий – це і нагадування про жертовну смерть Спасителя заради нас, але це також і видимий знак та образ тієї глибини смирення перед волею Отця Небесного, завдяки якій влада зла, заснована на гордині – руйнується і перемагається. Тому, подаючи нам для поклоніння Хрест, Церква нагадує, якою дорогою ціною ми викуплені від рабства, а також показує шлях, яким і кожен з нас має йти, щоби осягнути спасіння. Показує нам через хрест шлях смирення.
Хрест є свідченням, що Син Божий не лише закликає людей до любові – Він Сам виявляє цю любов у найбільшому її прояві, віддаючи за нас Своє життя. Хрест нагадує, що Спаситель не лише закликає нас бути смиренними і виконувати волю Божу – Він Сам залишається слухняним волі Отця аж до пролиття крові та прийняття ганебної смерті. І цей самий Хрест нагадує нам, що завдяки жертовності та смиренню досягається перемога. За смертю настає воскресіння. Знаряддя страти та ганьби, знаряддя тортур та прокляття стає життєдайним знаменом перемоги над дияволом, джерелом оновлення для вічності, зброєю проти влади зла.
Щоби ми нагадували собі про ці істини та втілювали їх у своєму власному житті Церква і подає древо Хреста нам сьогодні для особливого поклоніння. Бачачи його перед очима своїми, чуючи піснеспіви й молитви, які прославляють хресну жертву Сина Божого, ми оновлюємо в собі відчуття причетності до них.
Бо Хрест Господній також нагадує нам про наш власний духовний обов’язок нести особистий хрест. Якщо хочемо бути там, де Син Божий, то маємо йти шляхом, який Він нам відкрив. Маємо взяти хрест свій та йти за Ним. Маємо виявляти жертовну любов, маємо виявляти смирення перед волею Божою. І хоча шлях цей складний та тернистий, але хто проходить ним – той стає переможцем і досягає спасіння.
Тож, дорогі брати і сестри, сьогодні урочисто вшановуючи Хрест Господній, ми молитовно просимо у Сина Божого дати і кожному з нас сили нести наш власний хрест. Просимо допомоги у боротьбі з гордовитістю та спокусами. Просимо, щоби знамення Хреста було завжди для нас щитом незламним проти нападів лукавого та зброєю непоборимою проти всіх задумів його. Просимо, щоби ми, через хрест ставши причасниками смерті Спасителя, були причасниками і Його перемоги та воскресіння. Амінь.
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!
Слава Ісусу Христи дорогі браття та сестри!
У восьму неділю після святої П’ятидесятниці, Свята Церква як «улюблена мати» кличе кожного з нас прийти до неї у господу, тобто до храму помолитися і послухати євангельську розповідь про те, як Христос наситив 5000 людей.
Проповідь Спасителя, яку Він звершував під час свого земного служіння, завжди «вела» за собою тисячі людей, які йшли за ним, незважаючи на різні перешкоди: ні на нестерпну спеку, ні на голод, ні на спрагу. Адже люди живилися чимось іншим. І ця невидима духовна пожива, яку вони приймали, підкріплювала і давала їм сили.
Сьогоднішній уривок Священного Писання говорить нам про Божу любов та милосердя до роду людського, які проявилися зціленням хворих та у примноженні хлібів. Крім того, Христос хоче показати подвійну мету свого вчення: по-перше, показати людям і апостолам Божественну силу, яка є в ньому, адже він творить чудеса не тільки для людей, але як і Вседержитель всього і Творець землі творить чудеса і в природі; по-друге, показати прообраз духовної поживи, яку Христос дарує кожному, хто приходить до храму і в Святому Причасті приймає її.
Ця подія настільки пройняла душу навіть і самих апостолів, що відразу всі чотири євангелісти оповідають про неї. І це не випадково, адже читаючи сьогоднішнє Євангеліє, зауважмо, що до Христа підійшли не люди просити хліба, а апостоли, які, бачачи багато народу, потурбувалися про них.
Водночас для людей помноження хлібів було нагадуванням старозавітних подій, про те, як Бог насичував їх манною з неба. Так ось зараз з ними також їхній Господь і Бог, який їх насичує хлібом небесним.
Святі отці, говорячи про сьогоднішнє чудо, яке звершив Спаситель, зауважують, що п’ять хлібів, які символічно зображають П’ятикнижжя Мойсеєве, що було духовною поживою у Старому Завіті. Нагадують і про те, що 12 переповнених кошиків, які залишилися, є прообразом духовної поживи вже Нового Завіту, яку понесли для людей 12 апостолів.
Сам опис цієї чудесної події спонукає нас провести певні паралелі з сьогоденням. Христос, як ви чули сьогодні, «звів очі на небо, поблагословив, переломив і подав». І цей опис прямо простежується з іншими подіями Євангелія. Ми можемо його побачити під час Тайної Вечері, яку звершить Христос вже незадовго після цього, віддаючи себе в жертву заради нашого спасіння. Цей же опис можемо бачити кожного разу і на Божественній Літургії, через яку Господь нам також подає своє Божественні Тіло і Кров. І щоразу, коли священнослужитель у храмі промовляє: «Твоє від твоїх Тобі приносимо за всіх і за все», це є нагадуванням: від кого в нас у житті все і кому за це потрібно дякувати.
Тому кожного разу, коли чуємо про будь-яке чудо, що описується у Святому Євангелії, ми повинні його прийняли серцем і зауважити чесноти, які допомогли йому звершитись, і зробити все можливе, щоб вони залишилися і в нашому серці. Бо кожен з нас повинен примножувати хліб у нашому житті так, як може і вміє.
І слова Спасителя, промовлені до апостолів – «дайте їм їсти», стосуються кожного з нас, щоб ми не відпускали людей від себе голодними і розчарованими, адже поруч із нами також спраглі й голодні, й не обов’язково на їжу. Спраглі на співчуття, спраглі на підтримку, спраглі на увагу, спраглі на добре слово, а інколи і на усмішку. Даруймо це людям. Амінь!
Іларіон,
митрополит Рівненський і Острозький
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!
Слава Ісусу Христу, дорогі браття і сестри!
Сьогодні в нас сьома неділя після святої П’ятидесятниці, і ми чули євангельське читання, в якому розповідається відразу про два чуда, які звершив Христос, – зцілення двох сліпих і біснуватого німого.
Кожна євангельська подія, що читається за богослужінням, відбулася майже дві тисячі років тому, однак актуальність євангельських істин, євангельських подій і чудес, які звершував Спаситель, цілковито відображаються у теперішньому житті. Тому і священнослужитель, який проповідує у храмі, говорить про Христа завжди в теперішньому часі. Бо Христос не був, а Христос є. Він «учора й сьогоднi i навiки Той же» (Євр. 13.8).
Євангельські події попередніх неділь – четвертої, п’ятої, шостої – мають беззаперечний зв’язок. Кожна з них закликає, щоб ми бачили і відчували, наскільки важливою у житті людини є віра. Так було, коли ми згадували про зцілення Христом слуги сотника, і зцілення біснуватих у Гадаринській країні, і зцілення розслабленого через віру тих, які його принесли.
Сьогоднішня євангельська подія не є винятком і звертає нашу увагу на те, щоб ми побачили боротьбу віри і невір’я, світла і темряви, німоти і слова.
Перше чудо, яке сьогодні описує святий апостол і євангеліст Матфей, про зцілення Христом двох сліпих, котрі йшли за ним і, в буквальному розумінні, кричали, щоб він зглянувся і змилосердився над ними та зцілив їх. Невідступно просячи вони дійшли аж до оселі, в яку прийшов Христос, і отримали те, що просили.
Дивно, а водночас і лячно, для нас зрячих розуміти те, яким чином вони, будучи у цілковитій темряві, у звичайному проповідникові побачили «Сина Давидового» і «Господа», до якого вони і звертаються. Будучи сліпими тілесно, не бачачи безлічі чудес та зцілень, які звершував Христос, бо вони вірили більше, аніж ті люди, які бачили ці чудеса.
Бо і ми зазвичай хочемо перш за все побачити і тоді вже віруємо. У сліпців же відбулося все навпаки: вони спочатку повірили, а тоді побачили. І як для кожного з нас зокрема, так і загалом щодо цієї євангельської події стають актуальними слова Спасителя, промовлені до апостола Фоми: «Блаженні ті, що не бачили й увірували» (Ін. 20.29).
На прохання Спасителя не розголошувати про це чудо сліпі йдуть і говорять про нього скрізь, бо «Не може сховатися місто, яке стоїть на верху гори. І не запалюють світильник, щоб поставити його під посудину, але на свічник, — і світить всім у домі. Так нехай сяє світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного»(Мф. 5. 14-15), вони просто стали «світлом – світу» (Мф. 5.14).
Після цього Христос виганяє з біснуватого духа німоти, який зв’язав його мову, і німий після зцілення починає розмовляти.
Чудеса, які звершив сьогодні Христос, в одних викликали захоплення і ще більше ствердження їхньої віри, а в інших, навпаки, – злобу. Чому? Бо вони, не маючи сорому і жодного морального права, звинувачували Христа, що Він виганяє бісів силою князя бісівського. У даному випадку фарисеї “дихали” злобою, яка живилася їхньою заздрістю.
У сьогоднішньому євангельському читанні ми бачимо наш теперішній світ – світ, що потребує допомоги Господа, який творив чудеса не тільки в час Свого проповідницького служіння, а творить чудеса і сьогодні.
У цій євангельській події ми бачимо нас – кожен сам себе: чи то у сліпці, чи у німому, які повсякчас потребують допомоги від Бога. Зрештою, ми бачимо і тих, які відкидають Його і не хочуть мати нічого спільного з Ним і Церквою, забувають слова священномученика Кіпріана Карфагенського: «Кому Церква не мати, тому Бог не Отець». Хто це? Це ті, хто зневажає, а інколи і насміхається з віруючих людей.
Ми ж будьмо зрячими, як душевними, так і тілесними очима. Звільнімось від німоти, щоб наші вуста стали «джерелом води, що тече в життя вічне» (Ін. 4.14). Амінь.
митрополит Рівненський і Острозький Іларіон
Сьогодні Свята Церква звертає нашу увагу на євангельську історію про зцілення розслабленого в Капернаумі. Зі Святого Письма ми дізнаємося про те, як Господь зцілює хворого чоловіка, якого приносять друзі в дім, де проповідує Спаситель. І Господь, бачачи їхню віру, говорить хворому: «Та щоб знали ви, що Син Людський має владу на землі прощати гріхи. Тоді говорить розслабленому: встань, візьми постіль твою та йди у дім твій» (Мф. 9,6).
Після сотвореного Господом чуда бачимо реакцію книжників. Вони не радіють зціленню, а навпаки, вважаючи себе наймудрішими знавцями Закону Божого, осуджують Христа: «Він богохульствує» (Мф, 9,3). Ісус же, знаючи помисли їхні, промовив: «Навіщо ви думаєте лукаве в серцях своїх?» (Мф, 9,4). І тут нам головне зрозуміти важливу річ: Христос не заперечує наші сумніви чи критичне сприйняття того, що людина бачить в світі, в тому числі і чудо. Згадаємо хоча б розповідь про невіруючого Фому, який саме через свій сумнів прийшов до великої віри. Тут мова йде про інше: про внутрішні протиріччя наших сердець, про те, як не просто сумнів, а несприйняття звершеного поєднується з заздрістю та ненавистю. Таке ставлення людини до святого робить її послідовником зла, воно ніби закриває її очі на істинну правду і вона вже не здатна бачити велике, чудесне, Божественне. Тому ми повинні уважніше прислухатись до власного серця. Адже ми знаємо, що гріху і злобі дуже легко прокрастися в нього. Наше завдання – заповнити його любов’ю та вірою, тоді там не буде місця для сумнівів і лукавства.
Досліджуючи Святе Євангеліє, ми дізнаємося про чудесні діла Господнього милосердя, про те, як Він допомагає хворим, немічним людям, причиною бід яких переважно є гріх. Гріх – це неначе інфекція, це – корінь всіх бід, який паралізує наше тіло і душу. Тому Спаситель, зцілюючи розслабленого, виліковує спочатку хвору гріхами душу, а вже потім тіло. Христос каже: «Дерзай, чадо! Прощаються тобі гріхи твої!» (Мф. 9,2). Це означає, що ми повинні смиренно і глибоко усвідомлювати свої гріхи та щиро каятися в них перед Богом.
Ліки можуть принести нам тільки тимчасове полегшення страждань, але поки душі осквернені гріхом, наші тіла не оздоровляться по-справжньому. Численні хвороби, які виникають у нас та наших ближніх, свідчать про душевні пороки, про наше маловір’я та нещирість молитов. У Святому Письмі сказано: «I молитва вiри зцiлить недужого i пiдведе його Господь; i, якщо вiн грiхи вчинив, простяться йому» (Як. 5,15).
Чому ж Господь зцілює розслабленого? Тому, що Він бачить щиру віру хворого та віру його друзів. Ось що означає віра! По вірі одних людей зцілюються інші люди. «Бо благодаттю ви спасеннi через вiру, i це не вiд вас, це – Божий дар» (Еф. 2,8). Маючи віру, людина позбавляється лукавих помислів і стає гідною блаженного життя. За покаяння і віру Господь дарує нам прощення гріхів та можливість осягнути Царство Небесне.
Отож, дорогі брати і сестри, просімо у Всемилостивого Господа непохитності у вірі, жертовної любові, життєвої мудрості. Нехай вірою в Бога і щирістю молитов ми вилікуємо наші розслаблені гріхами душі та тіла. Тому що, тільки бачачи наше прагнення духовного вдосконалення на шляху до спасіння, Господь скаже нам: “Дерзай, чадо! Прощаються тобі гріхи твої ” (Мф. 9,2).
Слава Ісусу Христу, дорогі браття і сестри!
Євангельське читання, яке ми цього дня чуємо у храмах, розповідає про зцілення двох біснуватих у Гадаринському краї.
Проповідь Спасителя серед ізраїльського народу була усюди. Христос ішов туди, де не чули Бога, Христос ішов туди, де була темрява. І подібно до того, як кожен з нас завжди буде йти до світла, так і Христос бажав просвітити тих, що перебували у темряві невідання. Саме до них ми можемо віднести жителів Десятиграддя – місцевості по той бік Галилейського моря. Зокрема, це жителі Гадарина, про що оповідає апостол Матфей, а також Гергеси, про яку оповідають Лука і Марк. Ця подія настільки закарбувалася в їхній пам’яті, що вони обоє розповідають про неї.
Зло завжди боїться добра і тим більше відступає та втрачає силу тоді, коли бачить джерело добра, коли бачить Сина Божого. Ось саме тому і закричали біснуваті, коли наблизилися до Спасителя: «що Тобі до нас, Ісусе, Сину Божий? Прийшов Ти сюди передчасно мучити нас» (Мф. 8.29).
Біснуваті, які наблизилися до Спасителя, були забуті людьми, але не були забуті Богом. Бо Господь завжди пам’ятає про кожного з нас і Своїм Промислом спрямовує кожного до благої мети. Подібно до того, як душа цих біснуватих хоч і була поневолена дияволом, однак була приведена до Христа незрозумілим внутрішнім стремлінням, яке інколи і нас веде до Бога.
Спаситель зцілює біснуватих, показуючи нам свою владу і над нечистими духами. Подібно до того, як Христос утихомирив бурю на морі (Мф. 8.23-27), показуючи, що є володарем природи, зцілюючи сліпого від народження (Ін. 9. 1-38), Він дає нам зрозуміти, що є Творцем людини. Так само і сьогодні Він показує, що є Всемогутнім і Всесильним Богом навіть і над тими, хто знущається і спокушає людину.
Зцілення могло би на цьому і завершитися. Бісів вигнано, біснуваті здорові. Однак далі відбуваються події, які для кожного з нас стають своєрідним тестом на людяність. Христос повеліває вигнаним бісам увійти в стадо свиней, і стадо кидається в море й тоне.
Святитель Іоан Золотоуст дає нам два розуміння цієї події. З одного боку, він говорить, що Спаситель хоче цим показати, якої шкоди зціленим могли заподіяти біси, а з іншого – застерігає і показує мету діянь бісів у цьому світі, що з нами нещасними сталося б, якби не Христос.
Зцілені перебувають поряд з Тим, Хто зцілив їх, а пастухи, до яких часто уподібнюємось і ми, біжать, віддаляючись від Бога.
Чудо яке звершилось стає для них другорядним і непримітним. Для них загибель тварин – це ще більше зло, ніж врятоване життя двох людей. Та й жителі Гадарина не виявили трепетного страху перед Спасителем, який свого часу проявив ще тоді простий рибалка апостол Петро, коли, побачивши великий улов риби, сказав: «Господи, відійди від мене, бо я чоловік грішний» (Лк. 5.8). Так, вони проявили страх, але страх перед втратою матеріального, показавши те, чим вони більше дорожили. А це також одержимість.
Дуже прикро, бо буває, що і в нас часто закінчується любов до ближніх тоді, коли ми щось своє, хоча б і матеріальне, але втрачаємо.
Христос сьогодні, вигнавши бісів, сам стає вигнаним. Невже це не змушує задуматися кожного про нашу вдячність Богові за все те, що він посилає для нас. Бо жителі Гадарина, хоча і боялися біснуватих і ізолювали їх, самі жили у тому стані, який був їм вигідний і комфортний, ізолювавшись від Бога.
Ми також маємо щодня безліч спокус від диявола. Зло, яке хоче в нас матеріалізуватись, сіє духовний «вірус», який пожирає нас. Бо якщо з вірусом фізичним, який нас може уразити тілесно, ми можемо боротися за допомогою віри, що дає нам силу подолати хворобу; за допомогою любові, яку показують лікарі і всі, хто піклується про хворих, то «вірус» духовний внутрішньо знищує нас, не даючи можливості бути християнами.
Сьогоднішня подія говорить нам про ще одну важливу особливість, якою наділена людина – свобідна воля, яку Господь дав кожному з нас. Бо гадаринці мали можливість обирати: чи покликати Спасителя до себе, чи відмовитися від Нього. Як бачимо, це не є доля – бути з Богом чи від нього відмежовуватись. Її, долі, – немає. Ми маємо свобідну волю і нею повинні керуватись. Тож нехай вона приведе нас до Бога, приведе нас до храму, приведе нас до любові один до одного і до наших ближніх. Амінь!
Слава Ісусу Христу!
митрополит Рівненський і Острозький Іларіон
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Цим святковим днем ми завдячуємо двом Верховним апостолам – Петру і Павлу, котрі передали нам Христову науку для встановлення Христової церкви.
Петро, єврей за національністю, походив із Вифсаїди, мав брата Андрія. Був одружений, заробляв на життя тим, що ловив рибу, був простим та бідним, але мав запальну вдачу, в гурті завжди говорив першим і першим брався до праці. Спочатку він називався Симон, що був сином Іони, та Господь дав йому нове ім’я «Петро» – за те, що він визнав Його Божество словами: «Ти є Христос, Син Бога Живого» (Мф. 16,1).
Святе Євангеліє розповідає, як Ісус покликав Петра. Як учень Христа, він був свідком місійних подорожей і головних євангельських подій. На Генісаретському озері Ісус сказав учням відплисти на середину озера, щоб наловити риби. Цим великим уловом він хотів привести учнів до покори і віри. Побачивши це, Симон-Петро припав до Ісусових колін і сказав: «Господи, відійди від мене, бо я чоловік грішний». «Не бійся, віднині будеш ловцем людей» (Лк. 5,10). Ще був інший випадок. Коли човен з апостолами був посередині моря, подув сильний вітер, через що на них напав страх. Щоб заспокоїти учнів, Ісус прийшов до них по воді. Тоді Петро сказав: «Господи, це Ти прикажи мені прийти до Тебе!» Ісус сказав йому вийти з човна і ступити на воду, проте він злякався, почав тонути і кричати: «Господи, спаси мене!» Ісус простяг руку, підтримав іпромовив до нього: «Маловіре! Чому ти засумнівався?» (Мт. 14,31). Він також бачив, як один із них видав Господа, і відразу став захищати свого Учителя. Однак Ісус сказав: «Як же тоді збудуться Писання, що так повинно бути?» (Мф. 26,54). Адже мусило збутися написане: «Ісус сказав йому: істинно кажу тобі, що в цю ніч, перше ніж проспіває півень, ти тричі зречешся Мене» (Мт. 26,34).
Після воскресіння Христос явився Симонові-Петру, коли за трапезою тричі спитав його: «Симоне Іонин! Чи любиш ти Мене більше, ніж вони? Петро каже Йому: так, Господи! Ти знаєш, що я люблю Тебе. Ісус говорить йому: паси ягнят Моїх» (Ів. 21,15). Цими словами Христос настановляє його на апостольське служіння. Господь картав Петра, проте молився, щоб не ослабла його віра. Простив йому, бо, як люблячий Бог, бачив, що він щирий і відвертий, ніколи не хитрує, говорить, що думає, і має покірне серце, яке щиро кається, аж до сліз.
У день П’ятидесятниці, коли Святий Дух зійшов на апостолів, Петро звернувся до народу, сказав усім покаятися і хреститися в ім’я Ісуса Христа, щоб отримати дар Святого Духа. Тоді охрестилося три тисячі людей. Святий апостол проповідував у Єрусалимі, Самарії, оздоровив паралітика на ім’я Єней. Коли він був у Яффі, померла жінка на ім’я Тавіфа. Він помолився і сказав «Тавіфо, встань!» – і вона піднялася й розплющила очі.
Петро проповідує в Єрусалимі, де багато людей повірило й охрестилося. Це не сподобалося царю Іродові Агрипі, який схопив його і вкинув до в’язниці, де прикував ланцюгами. «I ось постав ангел Господнiй, i свiтло осяяло в’язницю i, штовхнувши в бiк Петра, вiн розбудив його i сказав: «Устань швидше». I впали ланцюги з його рук» (Діян. 12,7) і привів Петра ангел в дім Марії.
Петро прийшов до Риму, започаткувавши там громаду з юдеїв, і розказав їм правду про Ісуса Христа. Проте між ними виникла незгода й суперечка. Імператору донесли про неспокій у місті, отож він звелів вигнати з міста усіх християн. Петро знову повернувся до Єрусалиму, щоб узяти участь у першому апостольському соборі (51р.). Він примирює греків із юдеями, вимагає не зберігати старозавітних прописів. Греки задовольнилися цим рішенням. Він знову повертається до Риму і зупиняється в одному домі, де сходилися християни. Тут він пише свої Послання, завдяки яким багато знатних людей та сенаторів навернулися до віри. Та поганський імператор Нерон, який не мав нічого людського в своєму серці, підступно спалює місто Рим і звинувачує в цьому християн. Під час переслідувань від влади і народу, який вимагав покарати християн, був схоплений і апостол Петро. Його вивели на пагорб і розіп`яли на хресті. Петро вважав себе недостойним бути розп`ятим, як Господь, тому просив, щоб його розп’яли вниз головою. Це сталося в 67 році.
Святий апостол Павло, родом із міста Тарса, до свого покликання називався ім’ям Савло. Він був євреєм, завзятим фарисеєм. У посланні називає себе римським громадянином, що дістав це право від народження. Рідні відправили його до Єрусалиму – на навчання до відомого вчителя Гамаліїла. Він не належав до дванадцяти апостолів, бо спочатку переслідував Христову віру і Його учнів. Дістав дозвіл від первосвящеників переслідувати християн у Дамаску, вирушив у дорогу, та світло з неба освітило його. «Я впав на землю i почув голос, що говорив менi: «Савле, Савле! Чому ти гониш Мене?» Я вiдповiв: «Хто Ти, Господи?» Вiн сказав менi: «Я Iсус Hазорей, Якого ти гониш» (Діян. 22, 7–8). Це світло осліпило його і він спитав: «Господи, що робити мені?» «Іди в Дамаск і там скажуть тобі». Господь же сказав йому: «Iди, бо вiн є Мiй обраний сосуд, щоб пронести iм’я Моє перед народами‚ i царями, i синами Ізраїлевими» (Діян. 9,15). Коли постала християнська громада Антіохії, апостол Варнава запросив Савла на поміч зміцнювати їх у вірі.
Вони зібрали допомогу від християн і Святий Дух скерував трьох апостолів – Варнаву, Савла, Марка – іти на острів Кіпр, де вони мали успіх у поширенні віри. Проконсул Кіпру Сергій-Павло повірив в Ісуса Христа й охрестився. Від цієї події Савло узяв собі друге ім’я – Павло на честь правителя.
Павло повертається до Малої Азії, де проповідує Христову науку. Головне в його проповіді – що спасіння приходить через віру. В місті Аістр оздоровлює чоловіка, що від народження не міг ходити. Народ, який побачив це чудо, сказав про Павла та Варнаву, що «Боги в образi людському зiйшли до нас» (Діян. 14,11). Коли учні покинули його, він вибрав Силу і Тимофія, котрий добре знав Святе Письмо, і висвятив Тимофія на священика.
Павло нову місію розпочав у Македонії, в місті Філіпінах. Поселився в багатої Лідії, яка повірила в Господа й охрестилася. Оздоровив дівчину, що мала злого духа. Пізніше підбурений народ побив апостолів і кинув до в’язниці. Опісля, вийшовши із ув’язнення, апостоли покинули Македонію і пішли до грецьких Атен. Тут апостол Павло виступив з промовою перед афінськими політиками і філософами. Коли він заговорив про «воскресіння з мертвих», то вони не прийняли цієї науки і насміхалися з нього. Хоча тут навернувся до Господа святий Деонісій Ареопагіт.
Згодом апостол прибув до Єрусалиму, де на нього чекали завзяті юдеї, що за будь-яку ціну хотіли вбити Його. Після цього його відправили до Кесарії, де він пробув у в’язниці два роки. Коли призначили нового воєводу Феста, юдеї вимагали суду над Павлом у Єрусалимі. Та Павло, маючи римське громадянство, вимагав суду в Римі. Тоді Фест сказав: «Ти вимагав кесаревого суду, до кесаря i пiдеш» (Діян. 25,12). Корабель з багатьма в’язнями відплив до столиці Риму, однак поблизу Мальти потонув. Та Господь не дозволив Павлові потонути. Він, як і інші в’язні, багато місяців очікували іншого корабля. Коли Павло добирався до Риму, йому назустріч вийшло багато християн. Йому дозволили жити в місті під наглядом одного воїна. Він проповідував серед юдеїв, та успішною була його духовна праця й серед інших народів. З Риму він писав послання до народів та церков, був переконаний, що церква поширюється і треба призначати священика для християн о. Кріт. Призначає єпископом Єфесу Тимофія, пише правила, як поводитися в духовному служінню.
Павло зробив чотири подорожі, про що свідчить святий Діонісій. Удруге прибувши до Риму, він побачив великі зміни: імперією управляє кесар Нерон, люди живуть у страху, бо від тирана можна всього сподіватися. Павло був людиною, яка не мовчала і поширювала Христову віру, отож невдовзі був схоплений. У цей час багато учнів покинули Павла, тільки залишився апостол Лука, Онісіфор. Тому він пише листа Тимофію. Колись палкий у слові і поведінці, а тепер спокійний перед смертю, кажучи: «Подвигом добрим я змагався, свiй бiг закiнчив, вiру зберiг; а тепер готується менi вiнець правди, який дасть менi Господь, праведний Суддя, в той день; i не тiльки менi, але i всiм, що полюбили явлення Його» (2Тим. 4,7–8).
Стратили Павла за містом, відрубавши йому голову. Святий апостол був невтомним трудівником, найбільшим проповідником, що захоплював людські душі, був письменником, що написав чотирнадцять Послань.
Святі апостоли Петро і Павло за життя відрізнялися своїми характерами, та їх об’єднала віра в Бога. Вони покинули світське життя і пішли за Ісусом Христом, працюючи на розбудову та зміцнення Христової Церкви. Амінь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Кожна мисляча людина в якийсь момент свого існування повинна себе спитати: «Що для мене в житті найцінніше?». Один учений чоловік сказав: «Багатство і слава – це ніщо, коли немає здоров’я!»
Що таке хвора людина, навіть якщо вона знатна і багата? Адже навіть найбагатші не можуть купити собі щастя. А те, що людина досягла вершини слави, ще не означає, що вона стала щасливішою. Заберіть у людини все, що вона має, і дайте їй лише здоров’я, найпершим її бажанням буде повернути втрачені блага. Але коли одне і друге у нас уже є, залишиться слово, яке ми боїмося вимовити, думка, яку ми відганяємо від себе, та, що приносить горе, біль і жаль. Це слово, ця думка – смерть.
Навіть коли життя здається нестерпним, кожна людина міцно чіпляється за нього. Які душевні сили витрачаються на боротьбу зі смертю! З якою пристрастю людина тримається за життя! Найбільша мрія людства – це здоров’я і довголіття. Людина почувається в цьому світі, як удома, і хотіла б тут жити вічно, коли здорова і сповнена сил.
Одного разу, коли Ісус увійшов до Капернауму, до Нього підійшов сотник зі словами: «Господи, слуга мій вдома лежить розслаблений і тяжко страждає. І говорить йому Ісус: Я прийду і зцілю його. Сотник же у відповідь сказав: Господи! Я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою; але промов тільки слово, і видужає слуга мій. Бо і я людина підвладна, але, маючи під собою воїнів, кажу одному: іди, і йде; і другому: прийди, і приходить; і слузі моєму: зроби це, і зробить. Почувши це, Ісус здивувався і сказав тим, що йшли за Ним: істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри. Кажу ж вам, що багато прийдуть зі сходу й заходу і возляжуть з Авраамом, Ісааком і Яковом у Царстві Небесному; а сини Царства вигнані будуть у пітьму непроглядну: там буде плач і скрегіт зубів. І сказав Ісус сотникові: іди і, як вірував ти, нехай буде тобі. І одужав слуга його в ту ж мить» (Мф. 8:6–13).
Віра в Бога є основою нашого спасіння. Для справжньої поваги вона необхідна тому, що без віри ми не можемо вступити в будь-які відносини з Богом. Без віри ми не можемо любити Бога як Творця Всесвіту і прославляти Його милосердя, Його доброту. Апостол Павло говорить: «Без вiри догодити Боговi неможливо» (Євр. 11,6). Відповідно можна сказати, як говорить єпископ Феофан: «Віра є зерном всіх обов’язків всього релігійно-морального життя людини». Віра в Бога дає нам правдиве пізнання Його як всесильного Творця, промислителя й освятителя людини.
Віра в Бога має відгук у кожному серці, вона проникає в душу, пробуджує в серці любов до Бога і ближнього й укріплює волю в сумлінному виконанні християнських обов’язків.
«Яка користь, браття мої, коли хто говорить, що вiн має вiру, а дiл не має? Чи може ця вiра спасти його?» (Як. 2,14). Ми віруємо, що Бог один – добре робимо! Демони також вірують і тремтять. «Але чи хочеш ти знати, легковажна людино, що вiра без дiл мертва? Хiба не дiлами виправдався Авраам, отець наш, поклавши на жертовник сина свого Iсаака? Чи бачиш, що вiра сприяла дiлам його, i дiлами вiра досягла довершености? I справдилося слово Писання: «Вiрував Авраам Боговi, i це було поставлено йому в праведнiсть, i його назвали другом Божим». Чи бачите, що людина виправдовується дiлами, а не тiльки вiрою? Так само i блудниця Раава хiба не дiлами виправдалася, прийнявши пiдглядачiв i вивiвши їх iншою дорогою? Бо як тiло без духу мертве, так i вiра без дiл мертва» (Як. 2,20–26).
Віра ж є здійснення очікуваного і впевненість у невидимому. Вірою ми розуміємо, що віки створені Словом Божим, так що з невидимого сталось видиме. Вірою Авель приніс кращу жертву Богові, ніж Каїн, нею дістав свідчення, що він праведний, як засвідчив Бог про його дари. Вірою Енох перенесений був так, що не бачив смерті, і не стало його, тому, що Бог переселив його. Бо ще до переселення він отримав свідчення що догодив Богові. Без віри догодити Богові неможливо, бо треба, щоб той, хто приходить до Бога, вірував, що Він є і тим, хто шукає Його, дає нагороду. Вірою Ной, будучи попереджений про те, чого ще не було видно, зі страхом збудував ковчег для спасіння дому свого, нею він осудив весь світ і став спадкоємцем праведності по вірі. Вірою Аврам перебував в обітованній землі як на чужій, мешкаючи в наметах з Ісааком і Яковом, які були співспадкоємцями тієї ж обітниці. Вірою Авраам, бувши випробовуваний, приніс Ісаака в жертву і, маючи обітницю, приніс свого єдинородного сина, про якого було сказано: «Від Ісаака народиться тобі потомство».
Вірою Ісак благословив Якова і Ісава на майбутнє. Вірою Яків, умираючи, благословив обох синів Йосифа, і поклонився Богу, спираючись на кінець палиці своєї. Вірою Йосиф при кончині згадав про вихід синів Ізраїля і заповів про кістки свої. Вірою Мойсей залишив Єгипет, не побоявшись гніву царського, бо він був непохитним, як той, хто бачить Невидимого. Вірою він справив Пасху і кроплення крові, щоб губитель не торкнувся їхніх первістків, вірою ізраїльтяни перейшли через Червоне море, як по суходолу, на що спокусившись, єгиптяни потонули. Вірою стіни Єрихону впали після семиденного обходу їх. І що ще скажу? Не вистачить мені часу оповідати про Гедеона, Варана, Самсона, Давида і Самуїла та пророків, які вірою перемагали царства, чинили праведність, одержували обітниці, закривали пащі левам, гасили силу вогню, зцілювалися від немочі, були сильними на війні, змушували до втечі війська чужинців.
Отож, виправдавшись вірою, маємо мир з Богом через Господа нашого Ісуса Христа. Адже серцем віруємо для праведності, а устами визначаємо спасіння. Писання говорить: «Нехай не осоромляться всі, що надіються на Тебе, а осоромляться ті, що безчинствують даремно. Господи, вкажи мені путі Твої і навчи мене стежок Твоїх». (Псл. 24,3–4).
«Всякий, хто покличе iм’я Господнє, спасеться» (Рим. 10:13). Мир і любов з вірою від Бога-Отця і Господа Ісуса Христа, нехай буде благодать Божа зі всіма вами. Амінь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
«Шукайте ж найперше Царства Божого
й правди Його, а все це вам додасться.» (Мф 6.33)
Дорогі у Христі брати і сестри скільки премудрості ми можемо почерпнути із слухання сьогоднішнього Євангелія. От для прикладу візьмемо стих: «Ніхто не може двом господарям служити – бо одного зненавидить, а іншого буде любити.». Наскільки ці слова актуальні в наш не простий час. Більшість маючи достаток, не задовольняється тим, що Господь дає, не дякуючи за повсякденну турботу про милість до нас грішних. Не маючи часу на молитву та забувають про піст, забувають про Святу Літургію про наслідування святих, як приклад досконалості.
Можна б було жити просто, без турбот, якби людина прагнула не більше, як потрібно. Христос запитує: що важливіше тіло чи душа? Тимчасове чи вічне? Напривеликий жаль людина хоче і з тілом дружити і Богу служити, але так не буває.
Правда Царства Божого вимірюється людською любов’ю до Бога та ближнього. «Полюби Бога всім серцем» і ближнього, як самого себе.
Кожного з нас веде Господь, він один має над нами велику силу, усе є в Його владі і силі, але і немало залежить від самої людини. Людина народилась вільною і нічим необмежена в своїх вчинках. Вона може вибирати між добром і злом, правдою і кривдою – і це її вибір. Потреба робити добро – іде від серця, від внутрішньої спонуки, якою керує Господь.
Тяжко, каже Господь, багатій людині осягнути вічне життя і Царство Боже. Господь хоче, щоб ми не турбувались надмірно, що нам їсти чи пити, але запевняє нас, що Сам про все потурбується. (Мф 6. 26-30)
Хіба ж ми є всесильними у цьому світі? Хіба ми можемо керувати законами природи, зупиняючи, наприклад, старіння? Ні! Цього ми не робимо і не можемо зробити. Тому Господь заповідає нам дивитись на природу і самим вести так би мовити, природній спосіб життя. Христос наводить приклад польових лілей, пташок – всі вони не сіють, не жнуть, не прядуть, але всі блага приймають з милостивої правиці Всевишнього. Якщо ж Творець так піклується про своє більш примітивне творіння, то тим паче і про нас з вами, брати і сестри попіклується.
Бог нікого ніколи не вкине в горе чи біду, а якщо таке на нашому життєвому шляху і зустрінеться, то знайте, що це ознака того, що Господь не покинув нас. Кого любить Бог, того і карає, посилає випробування, щоб ми виправили те, в чому хибимо.
Дорога наша життєва є складною, бо треба докладати чимало зусиль, щоб вистояти перед пристрастями цього світу. Деколи нам не все зрозуміло, не все може осягнути наш розум. Деякі події і обставини можуть нам видаватись не логічними, несправедливими. Але наш розум, це не Божий розум. Тому не слід нам вдаватись до таких роздумів. А, що слід нам робити, про те чули ви у Євангелії: «Шукайте ж спершу Царства Божого і правди його». (Мф 6. 33) Ще тут на землі належить нам шукати його, своїми думками, своїми словами та вчинками і тоді як нагороду, осягнемо вічне і безкінечне блаженне життя з Богом.