В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!
Слава Ісусу Христу!
В Євангельському читанні 21-ї неділі після П’ятидесятниці ми чуємо уривок з Євангелія від святого апостола і євангеліста Луки «Про сіяча». Я переконаний, що ми вже неодноразово чули цей уривок, ми також знаємо тлумачення цієї притчі, але незважаючи на це, в ній присутня істина, яка щоразу нагадує про підготовлення «ґрунту» нашого серця для сприйняття Слова Божого.
Небагато є притч, які б розтлумачив сам Спаситель. У даній притчі Господь дає роз’яснення для того, щоб навчити нас не лише буквального сприйняття всіх євангельських істин, а й нагадати про символічність багатьох місць у Його проповіді, про що Він, власне, і сказав ученикам: «вам дано розуміти таємниці Царства Божого, а іншим — у притчах, щоб вони, дивлячись, не бачили і, слухаючи, не розуміли» (Лк. 8. 10). Це не означає, що Спаситель хоче, щоб ми були у невіданні, навпаки, Христос дає нам можливість на прикладі простих речей кожному докласти зусилля для розуміння і сприйняття Його проповіді.
Пізніше, коли учні запитали Його, що ця притча могла означати, Він роз’яснив їм про сприйняття слова Божого, яке приходить до людини і має безліч перешкод, поки вона (людина) відважиться жити правдиво по-християнськи або, іншими словами, так, щоб це зерно приносило добрий плід життя.
Це правда, що наші серця є різними – подібно до різних видів ґрунтів у притчі про сіяча. Бог сіє постійно, багато й щедро кидає духовні зерна, нікого не обминаючи. І коли ми говоримо про ґрунти, які відображають сприйняття людей, то лише один “добрий ґрунт”, приносячи великі плоди, ніколи не хизується цими плодами, бо вони належать Богові.
Слово Боже приходить до людини в різний спосіб: через слухання, читання, внутрішнє натхнення, бачення, висновки з різних обставин життя… Воно приходить не тільки в церкві чи на молитві, а всюди, де перебуває людина. Дуже цікаво й важливо те, що людина усвідомлює потребу жити добрим християнським життям, усвідомлює також, що за байдуже та грішне життя доведеться відповідати перед Богом.
Щоденне читання притч та розмірковування над ними дає кожній людині не тільки мудрість зрозуміти, про кого та що йдеться, але й розуміння, що потрібно наслідувати, а чого уникати. І це є найкращим і найбільш промовистим водночас і викликом, і поясненням для духовного життя кожного члена Церкви Христової.
Сьогоднішня притча з Євангелія від Луки завершується таким висловом: «Хто має вуха слухати, нехай слухає!». В нашому житті слухання має дуже важливе значення. Бо і віра, як говорив апостол Павло: «вiд слухання, а слухання вiд слова Божого» (Рим. 10. 17).
Недаремно під час кожної Божественної Літургії, перед читанням Слова Божого, ми чуємо заклик священника до вірних: «Будьмо уважні». Вміння слухати і бути уважними – це дар. І нам належить пам’ятати про нього, щоб наше багатослівне пустомовство не заважало зосередитись на слуханні й роздумуванні.
Отож пам’ятаймо про це, і коли до нас говорить людина і ми її слухаємо, то слухаймо не лише вухами, але і проймаймось роздумуванням над цим, чи це корисно для нас, і тоді будемо «слухати» серцем, підготовляючи грунт нашої душі.
ІЛАРІОН
митрополит Рівненський і Острозький
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!
Слава Ісусу Христу!
Сьогодні у всіх храмах читається Євангельське читання про воскресіння Христом сина наїнської вдови. Про дану подію згадує лише апостол і євангеліст Лука, даючи опис особливого значення чуда для присутніх і відображення його власних особистих переживань.
Власне, кожен з євангелістів, пишучи Євангеліє, з натхнення Святого Духа, залишили свої особисті переживання тих чи інших подій. Святий Лука, будучи людиною мистецькою, завжди дуже чітко зображав переживання тих людей, які приходили до Спасителя з проханням змилосердитися. Зокрема: воскресіння єдиної дочки Яіра (Лк 8. 42), зцілення епілептика, який також був єдиним сином (Лк 9. 38). І сьогоднішня розповідь зображає особливий біль матері, яка втратила дитину, словами: «єдиного сина у матері, а вона була вдова». Так коротко описує євангеліст всю трагічність переживань цієї жінки.
Святі отці, зокрема свт. Кирил Олександрійський, зауважує, що звершуючи дане чудо, Христос першим підійшов до похоронної процесії й зупинив її: «Ніхто Його не просив, щоб повернути до життя мертвого, але Він робить це з власної ініціативи». Чому? Бо чудеса, які звершував Спаситель, показують його Всемогутність, а також утверджують людей у вірі як особистого Воскресіння Ісуса Христа, так і щодо майбутнього всезагального воскресіння померлих: «Бо якщо ми з’єднанi з Hим подобою смерти Його, то повиннi бути з’єднанi i подобою воскресіння» (Рим. 6.5). Існує думка, що Христос змилосердився над вдовою, бо у ній побачив і свою Матір – Пресвяту Богородицю, яка вже дуже скоро, будучи вдовою, також втратить свого Сина і нашого Спасителя.
Преподобний Єфрем Сирін, описуючи зустріч Христа і померлого, говорить: «Син Діви вийшов назустріч синові вдови і для сліз вдови був ніби хустинкою, а для померлого сина – життям його. Смерть віддалилася у своє місце, повернувшись назад перед Переможцем».
«Не плач» – слова, промовлені Господом до вдови, є найбільшим утішанням як для неї, так і для всього роду людського. Бо страх і безнадія, які зв’язали наїнську вдову, зв’язують і нас у час смерті близьких людей, але ми повинні завжди утішатися Воскресінням Спасителя. Бо цим і переможемо смерть.
«Юначе, тобі кажу, встань», – ось момент воскресіння, ось момент здійснення надії. Христос, воскрешаючи померлого юнака, разом з тим воскрешає його згорьовану матір, даючи їй можливість насолодитися спогляданням своєї дитини. Юнак воскресає, знову буде жити для того, щоб потім померти, лише Ісус Христос незадовго помре, але воскресне, щоб ми вже не помирали без надії.
Слухаючи сьогоднішнє Євангельське читання і роздумуючи над ним, пам’ятаймо як про наш відхід з цього тимчасового життя, так і про слова утішання «не плач». Пам’ятаймо про співчуття, яке повинно жити в нашому серці. Чи є воно у нашому житті? Бо доброта та співчуття – це ліки від байдужості, і щоб її проявити, потрібно перш за все мати дієву віру в Бога і любов до ближнього.
Говорімо слова співчуття частіше – зараз дуже багато потребуючих людей на це слово утішання і озвучуймо їх як до людей, які втрачають близьких, так і до тих, що перебувають у життєвих труднощах. Наше слово не поверне людину, але дасть іншій людині надію і усвідомлення того, що вона не самотня, що хтось інший також співпереживає. І ці, здавалося б, прості слова дають надію, розраду і утішання. Амінь.
ІЛАРІОН
митрополит Рівненський і Острозький
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!
Слава Ісусу Христу!
Дорогі брати і сестри! Сьогодні у черговому євангельському читанні 19-ї неділі після Святої П’ятидесятниці ми чули фрагмент з Євангелія від святого апостола Луки, в якому Христос оповідає про стосунки, які повинні бути між людьми, а особливо між християнами. Власне, дана розповідь є частиною Нагірної Проповіді Ісуса Христа, у якій також містяться Заповіді Блаженства та інші настанови. Характерною рисою та серцевиною їх є любов, якою Бог любить людину і якою людина повинна полюбити Бога і ближніх. Потрібно пам’ятати, що блаженство залежить не від того, що ти маєш, а від того, що ти відчуваєш у своїй душі і до чого прагнеш, щоб перебувати у Господі.
«І як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм», – ці слова Спасителя є відправним пунктом відносин між християнами, бо кожен з нас живе у суспільстві, яке ми ж самі і творимо. Одні з нас є більш активними, а інші менш, але так чи інакше ми самі творимо те середовище, яке впливає на нас, і ми ж своїми діями і вчинками впливаємо на нього. І тому сьогоднішній заклик Спасителя є свідченням того, яким суспільство хоче бачити Бог, бо якщо ми будемо поступати так, як сьогодні говорив до нас Христос, ми самі і все навколо нас буде змінюватися.
Євангеліє завжди проповідує любов. Воно пропонує любов замість порожнечі, доброту замість ненависті, допомогу замість черствості. І ми повинні розуміти та пам’ятати, якщо наше милосердя не перевершує нашої справедливості, то насправді милосердя тоді не є милосердям. Бо і євангельський заклик у сьогоднішньому Євангелії про це ж свідчить: «Отже, будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний».
Преподобний Єфрем Сирін, пояснюючи даний стих, зауважує, що старозавітнє «око за око» – це досконалість справедливості, а новозавітні «хто вдарить тебе по щоці, підстав і другу» – це повнота благодаті. І ми сьогодні, роздумуючи над його словами, повинні пам’ятати, наскільки важливим є відмежуватися від ворожнечі. Найгірше, що може зробити ворог, – змусити нас ненавидіти його. Бо коли поранити тіло, то ця рана швидко загоїться, коли ж ранити серце, цим змінюємо нашу свідомість і ставлення один до одного, створюємо умови, у яких проявляється наша емоційність та ненависть один до одного.
Проте людину неможливо змусити любити; і це правда, але Господь не закликає нас до любові, яку ми відчуваємо до батьків, дружини, дітей. Ні, Господь закликає нас до любові як способу життя. Коли ми не прагнемо до злопам’ятства та помсти.
Найперше, де ми повинні, таким чином проявляти свою любов і ставлення один до одного, є наша сім’я. Бо сім’я – це і мала церква, і наше суспільство. Якщо ми не будемо це проявляти до наших дітей, то вони не навчаться цього ніколи, бо ми, люблячи наших близьких, показуємо образ любові Бога до людини. Бо любов – це дія. Бо і сонце світить для того, щоб дарувати світло для нас, так само і любов є в нашому житті і серці кожної людини для того, щоб дарувати її для наших ближніх. І як квітка чекає сонця, щоб розцвісти, так і кожна людина чекає доброго ставлення до себе.
Як цього досягнути? Апостол Павло у сьогоднішньому апостольському читанні нагадує про те, щоб пам’ятати про нашу недосконалість, а іноді і неспроможність досягнути цього, і просити Бога, щоб укріпив нас у цьому. «Тому я значно охочiше буду хвалитися немочами своїми, щоб перебувала в менi сила Христова. Тому я себе почуваю добре в немочах, у кривдах, у нестатках, у гонiннях, в утисках за Христа, бо, коли я немiчний, тодi сильний» (2 Кор. 12. 9-10).
ІЛАРІОН
митрополит Рівненський і Острозький
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Євангельське читання цієї неділі розповідає нам про те, як Христос кличе собі учнів. Одного разу, проповідуючи на березі Генісаретського озера, Христос побачив, як рибалки полоскали та складали свої сіті і були засмучені, бо не наловили риби. Він увійшов до човна Симона і наказав відпливти на глибину та знову закинути невід для лову. На що Симон відповів: «Наставнику, ми трудилися всю ніч і нічого не впіймали, але за словом Твоїм закину сіть» (Лк. 5,5).
Яким же було здивування рибалок, що за велінням Учителя, котрий на березі навчав людей, відбулося чудо: сіті наповнились такою великою кількістю риби, що довелося кликати на допомогу інших рибалок. Їхні човни наповнилися такою кількістю риби, що почали тонути. І тоді один із рибалок на ім’я Симон-Петро, звертаючись до Ісуса Христа, сказав: «Господи, відійди від мене, бо я чоловік грішний! Бо жах охопив його і всіх, що були з ним, від того улову риби, яку зловили» (Лк. 5,8–9). І тоді Господь звертається до Симона, а інші рибалки, Яків і Іоан, сини Зеведеєві, чують звернення Христа, Який каже: «Не бійся, віднині будеш ловцем людей» (Лк. 5,10). Петро все покинув і разом зі своїми друзями пішов за Христом.
Сьогоднішня притча про покликання рибалок до апостольського служіння викликає в нас запитання: чому звичайні рибалки вирішили відгукнутися на заклик Христа і пішли за Ним, кардинально змінивши своє життя?
Однією з причин було те, що ці рибалки знали Христа, адже проповідування на березі Генісаретського озера збирало чимало людей. Також багато людей знали Ісуса з юних літ, адже Він змалку зростав поруч з ними. Слухаючи Його повчання, вони починали бачити в Ньому більшого, ніж просто юнака з Назарету. Поступово пізнавали в Ньому те, чого досі ніколи ні в кому не бачили.
Іншою причиною було те, що чудеса, які творив Месія, не могли бути непомітними, тож можливо саме завдяки ним рибалки й інші люди, яких було покликано до апостольського служіння, залишили все і пішли за Христом.
Основна місія апостолів полягала в тому, щоб «ловити людей», тобто навертати їх до Христа Бога, до Царства Божого. Після Воскресіння Господь явився учням і сказав: «Ідіть по всьому світу і проповідуйте Євангеліє всьому творінню. Хто увірує і охреститься, буде спасенний, а хто не увірує, буде осуджений» (Мк. 16,15–16) І ті люди та народи, до яких прийшли апостоли, прийняли науку Христову, увірували й охрестилися, і є тими людьми, кого спіймали апостоли до життя вічного, хто є спасенний.
І ми, Український народ, є народом, покликаним Богом до життя вічного через апостола Андрія Первозванного. Іноді ми противимось волі Божій, немов тому неводу, який нас бере до Царства Божого та життя вічного.
Кожна людина отримала від Бога талант і має своє покликання. Лікар, учитель, священик і кожен, хто працює за покликанням земним, покликаний Богом для життя вічного. Як же провадити життя земне, щоб бути у житті вічному? На це Ісус дає таку відповідь: «Не перелюбствуй, не вбивай, не кради, не лжесвідчи, шануй батька твого і матір твою» (Лк. 18,20). Христос вказує на старозавітній закон, отриманий Мойсеєм на горі Синай, який є обов’язковим для виконання. В іншій розмові Господь дає новозавітні настанови: «Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю… люби ближнього твого, як самого себе» (Мф. 22,37,39).
Споглядаючи на покликання звичайних рибалок до апостольського служіння, звернімо погляд на самих себе. Якщо виконуватимемо волю Господню, заповіді Божі, настанови апостольські і будемо слідувати настановам святих отців, то і ми отримаємо надію успадкувати вічне життя. Амінь.
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа.
Слава Ісусу Христу. Дорогі брати і сестри.
Сьогодні, у 17-ту неділю після святої П’ятидесятниці, ми чули Святе Благовіствування від апостола і євангеліста Матфея про зцілення Христом дочки жінки-хананеянки.
Кожне чудо, яке звершував Спаситель, здіснене не заради самого чуда, а щоб принести людям, які це чудо бачать і розуміють, його надприродність, своє вчення, щоб і вони, змінюючи своє життя, проймаючись наукою Христовою, ставали людьми, у житті яких Господь також творив би чудеса через їхнє звертання і молитву.
І сьогодні Спаситель іде у межі міст Тиру і Сидону, для того щоб і язичникам проповідувати Слово Боже. Зустріч жінки і Христа – це зустріч двох світів; світу християнського, вчення якого ніс Спаситель, і світу язичницького, представником якого була ця жінка.
Приходом жінки до Ісуса Христа рухала любов, в даному випадку любов матері до дитини. Любов людини до своїх дітей є найменшим, примітивним віддзеркаленням любові Бога до людини. Для хананеянки любов зумовила руйнування всіх стереотипів, як зовнішніх, оскільки на сході як тоді, так і тепер, жінка перебуває під особливим покровительством чоловіка і без його згоди не може наближатися до інших чоловіків, так і внутрішні. Бо знаючи неприязне ставлення юдеїв до язичників, не зупинилася, їй було байдуже на всіх, що були довкола, у неї була мета, і вона хотіла її досягти, незважаючи ні на що.
На благання жінки Господь довго не відповідав, а йшов далі, і жінка, ідучи за Ісусом Христом, проходила свій шлях випробувань, шлях становлення у вірі, шлях, який зрештою привів її до винагороди – зцілення хворої дочки.
Натомість Христос, коли жінка приступила до нього і промовила слова прохання, відповів такими словами, які б змусили кожного з нас зупинитися і піти геть: «Недобре взяти хліб у дітей і кинути псам». Навіть зараз, якби хтось до нас промовив подібну фразу, нам було б образливо і неприємно.
Однак жінка проявляє смирення, якому могли б позаздрити як юдейські вчителі, так і ученики Христові. Погодившись з Ісусом, вона благає про крихти, які падають зі столу, образно кажучи, які Господь посилає у цьому світі для праведників і грішників.
Подібна ситуація може трапитися із кожним з нас. Інколи, коли ми приходимо до храму, нам здається, що на нас всі звертають увагу, роблять зауваження, ображають. Це може викликати в нас зневагу, роздратування відразу, а інколи і зневіру. Тому коли ми приходимо до храму, пам’ятаймо про цю жінку, яка прийшла до Спасителя і не зважала ні на кого. Святитель Іоан Золотоуст говорив, якщо людина прийшла до храму знайти святих людей, вона помилилася, а якщо вона прийшла до храму знайти Бога – вона прийшла за «адресою».
Господь прославив віру цієї жінки, показавши нам приклад для наслідування. Бо вважати, що ми у цьому світі є «щось» – неправильно, бо тоді нам дуже важко стерпіти образи наших ворогів і навіть ближніх. Про це говорив і святий апостол Павло: «Бо хто вважає себе чимось, коли вiн є нiщо, той обманює себе. Кожний нехай випробовує своє дiло i тодi матиме похвалу тiльки в собi, а не в iншому, бо кожний свiй тягар понесе» (Гал. 6.3).
Це не означає, що ми маємо бути завжди з поникшою головою і без власної думки чи переконань. Ні. Ми просто повинні намагатися аналізувати себе і бачити у собі розуміння того, у чому нам належить зростати, а в чому умалятися. Бо коли у нас, через нашу необізнаність, з’явиться гордість і зарозумілість, вони породять у нас впертість, байдужість і будуватимуть у нас власну, хибну віру.
Бо хіба ми можемо бути смиренними, вірними, люблячими лише тільки тут, у храмі Божому, на молитві. Якщо ми можемо бути такими тут, з Богом, то будьмо такими з ближніми. Отож відкидаймо свою зарозумілість, яка говорить «я все знаю», а збираймо крихти Божої благодаті для того, щоб стати «дітьми Божими». Амінь.
ІЛАРІОН
митрополит Рівненський і Острозький.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
У притчі про таланти Господь підводить нас до розуміння тайни Пресвятої Євхаристії. Під час євхаристійного канону на Літургії священик, піднімаючи чашу і дискос, виголошує від імені всієї громади: “Твоє від Твоїх, Тобі приносимо за всіх і за все”.
Ми на землі не маємо нічого свого, окрім волевиявлення, користуючись яким, ми спрямовуємо себе на виконання волі Божої або на її невиконання. Наше життя, наш розум, наші почуття, всі наші тілесні дані, весь світ навколо нас, люди, тварини, рослини, вся природа є тими талантами, якими Господь обдарував кожного з нас. Створивши світ і оселивши людину в розкішнім раю, Господь доручив їй панувати над всім творінням. Він, ніби… покинув людину, подібно як про це сказано в притчі. Але покинув не напризволяще, а залишив людині голос своєї присутності – голос совісті, яка нагадує про наш обов’язок: добре користати з усіх Божих дарів, дякуючи за все Господареві, приносячи Йому жертву хвали – Благодаріння Євхаристії.
Кожна Літургія – це наша зустріч з Господарем, який повернувся, повернувся через Голгофу. Тому підготовкою до кожної Євхаристії, до кожного Святого Причастя є саме наше життя, несення нашого особистого життєвого Христа в наслідуванні Спасителя. Подяка – це найвищий дар, який може принести людина Богові, вона є виявом любові, тому, тільки наші відносини з ближніми, а, отже, з Ісусом Христом, “істинним Богом і істинною людиною”, є тим мірилом гідності нашого Причастя. Бо сказав Господь: “Зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили” (Мф. 25,40).
Дари, отримані від Господа, ми можемо повернути Йому тільки через наших ближніх. Олександр Мень говорив, що ми маємо тільки те, що віддали ближньому своєму. Таке мислення і дія уможливлюють правдиве наслідування Христа, бо Він усього себе віддав задля нашого спасіння.
Кожен з нас має такі дари і таку їх кількість, яка необхідна для звершення нашого спасіння, згідно з притчею, – “за нашою спроможністю”, бо ми маємо все віддати Богові. Коли людина не вдовольняється Божими дарами і має претензію до Бога на свою долю, спосіб життя, родину, оточення, красу, таланти тощо, вона не приймає з довірою те, що в силі повернути Богові через ближніх. Часто в житті така людина набирає зайвого і, будучи нездатною повернути дар Дародателю, стає боржником. Інший варіант, коли людина занедбує навіть той мінімальний дар, який отримала від Творця, “закопуючи його в землю”. “Землю” тут слід розуміти як задоволення тільки нижчих, тваринних потреб, життя за егоїстичним принципом “все собі”. Такі люди уподібнюються дияволу, який був незадоволений своїм станом в задумі Божому, і який став злодієм, привласнюючи собі те, що йому не належить. Ісус Христос відновив нам правдиве розуміння ієрархії цінностей у нашому співжитті з Богом і ближніми. Коли ми не живемо за наукою Христовою, то стаємо на шлях, яким пішов диявол. Цей шлях веде до зовнішньої темряви, туди, “де плач і скрегіт зубів”. Ті, хто наслідує Ісуса, будучи вірними в малому, отримують ще більший дар співпраці з Творцем у великому, в якій і знаходиться правдива радість у Господі. Радість Євхаристії, великої подяки Богові “за всіх і за все”, дарує нам повноту життя, уготовану від закладин світу. Блаженний, хто ввійшов у радість Пана свого. Амінь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Єврейський законовчитель запитав Ісуса, яка заповідь у законі найбільша? Христос сказав : «Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю» (Мф. 22,37). Це перша і найбільша заповідь, на цій заповіді базується закон і пророки. Любити Господа – це найбільша довершеність християнина. Любов вміщає в себе віру і надію, вона має бути не рабською, зі страху покарання, а щирою і відданою, яка є між сином і Батьком. Сам Господь навчив нас у молитві називати Його нашим Отцем: «Отче наш…». (Мф. 6,9). «Будемо любити не словом чи язиком, а дiлом i правдою»(1 Ів.3,18).
Апостол Павло, в посланні до коринфян, говорить: «Якщо маю дар пророцтва, i знаю всi таємницi, i маю всяке пiзнання i всю вiру, так що й гори можу переставляти, а любови не маю, – то я нiщо» (1Кор. 13,2).
Святий Іван Златоуст говорить, як між коштовним камінням – діамант, а між планетами – Сонце, так між усіма чеснотами найбільшою є любов до Бога. Без цієї любові неможливо бути спадкоємцями Царства Божого.
Друга заповідь, подібна до першої: «Люби ближнього твого, як самого себе». (Лк. 10,27). Той що каже: люблю Господа, а брата свого ненавидить, той обманщик. Хто любить ближнього, той не може зробити йому зла.
«Бога нiхто нiколи не бачив. Якщо ми любимо один одного, то Бог у нас перебуває, i довершена Його любов є в нас» (1Ів. 4, 12).
«Ісус говорить йому: не кажу тобі – до семи, але до сімдесяти разів по сім». (Мт. 18,22). Коли не будемо прощати нашим винуватцям, Господь не простить гріхів наших. Кожен з нас повинен задати собі запитання: а чи правдиво ми любимо Господа?
Іван Богослов навчає, що в серці всі запевняємо любов до Господа, а на ділі далеко не так. Правдиво любити Бога означає виконувати заповіді Божі, волю Божу. Як добра дитина боїться образити своїх родичів, так і християнин повинен боятися гріха, щоб не образити Бога.
Імператриця Євдокія погрожувала Іванові Златоустому засланням і смертю. Через посла він дав їй відповідь: «Скажи імператриці, що Іван нічого не боїться, крім гріха». Ця велика любов до Бога, присутня у всіх святих, і є прикладом для нас.
Тому пам’ятаймо, що щира любов до Господа, наша молитовна подяка – то є та найменша частина, яку ми можемо принести Господу в храмах Божих, за Благодійні Дари Духа Святого, які зсилає Господь на кожного з нас. Роблячи крок любові до Бога, знаймо, що Господь зробить безліч кроків до нас заради нашого спасіння. Просімо Бога, щоб сьогоднішнє євангельське Слово, як те духовне зерно, проросло в наших серцях, і дало плід щирої правдивої любові до Бога. Амінь.
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!
Слава Ісусу Христу!
Сьогодні ми прийшли до храму для того, щоб прославити хрест Христів. У сьогоднішньому євангельському читанні від святого апостола і євангеліста Іоанна Богослова ми чули розповідь про події Великої П’ятниці напередодні Світлого Христового Воскресіння, а саме про розп’яття, смерть, зняття з хреста і покладання до гробу Господа нашого Ісуса Христа.
Не випадково саме сьогодні читається цей уривок з Євангелія, адже словами Священного Писання ми вкотре згадуємо про жертовну і спасительну смерть Господа. І водночас про хрест як знамено перемоги християнина над гріхом і смертю.
Історія кожного свята показує нам, наскільки Бог промислительно все влаштовує, щоб спрямувати нас до нашого спасіння. Підтвердженням цього є і історія свята Воздвиження, яка нерозривно пов’язана з містом Єрусалимом, а також і з особою святої рівноапостольної імператриці Єлени, котра доклала колосальних зусиль для того, щоб знайти святий хрест.
І коли святе древо було знайдено, тисячі християн з Єрусалиму прийшли, щоб вшанувати його, і патріарх Макарій воздвигнув (підняв) хрест Господній, а люди в цей момент однодушно промовляли «Господи помилуй!». Саме ця подія стала історичною основою свята.
Ми ж сьогодні, прийшовши до храму, щоб вшанувати живоносне древо, яке виноситься для вшанування вірними, уподібнюємось до тих християн, які, схиливши голови у IV ст., молилися, розуміючи, що для християн, які прагнуть до свого спасіння, хрест «є сила Божа».
Для тих, хто не шанує хрест Христів, він є знаряддям, знаряддям страти, але ми пам’ятаємо і шануємо хрест не як матеріал, не як знаряддя вбивства, а як символ любові Бога до людини. Бо дивлячись на хрест, ми відразу згадуємо, що Христос постраждав на хресті заради всього роду людського. І носячи його на собі, ми пам’ятаємо про той голгофський хрест, і хресну жертву Спасителя, і осіняючи себе хресним знаменням, ми відганяємо від себе всіляку силу ворожу, про що і говорить прп. Андрій Критський: «Хрест воздвигається, і гамірні клики демонів замовкають. Хрест воздвигається, і ворожа сила сатани, вражена, падає і розбивається. Хрест воздвигається, і всі віруючі сходяться».
І сьогодні, згадуючи хрест Христів, ми відразу згадуємо подію Воскресіння, бо без неї вчення Православної Церкви про хрест не мало б ніякої основи. Саме тому співаємо сьогодні: «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святеє Воскресіння Твоє славимо».
Тому сьогодні почуймо стихиру свята: «Прийдіть, вірні, вшануймо хрест Господній», який для нас є спасаючою силою Божою, відкидаймо всілякі непотрібні домисли, якими зваблюють нас і призводять до сумніву. А прикладів сумніватися у сучасному світі пре достатньо. Хіба червона нитка на руці, яка зараз настільки популярна, не свідчить про те, що ми шукаємо якийсь інший захист, окрім Хреста Господнього?
Сьогодні, разом із тисячами віруючих промовмо: «Величаємо Тебе, Життєдавче Христе, і шануємо хрест Твій Чесний, ним же нас спас від неволі ворожої».
ІЛАРІОН
митрополит Рівненський і Острозький
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!
Сьогодні православна Церква святкує Різдво Пресвятої Богородиці. В церковних піснеспівах, звертаючись до Божої Матері, свята Церква співає: “Різдво Твоє, Богородице Діво, радість звістило всій вселенній…”
Яку радість принесла Діва Марія, що народилася від маловідомих батьків з невелиa кого юдейського народу, підкореного римлянам, приниженого, знеславленого порівняно з усіма навколишніми країнами і народами? Вона принесла людям радість того, що прийшов довгоочікуваний людством час, коли Божественною силою, подвигом Господа нашого Ісуса Христа буде зруйноване царство диявола, царство гріха і смерті, коли відчиняться для людей двері безсмертного блаженного вічного життя.
Цю радість Своїм народженням сповістила землі Преблагословенна Діва Марія, Яка нарешті з’явилася в роді людському. Прийде час, і Вона вмістить у Собі Невмістимого Бога. Вона стане Матір’ю Сина Божого, Який воплотиться на землі, прийме людське тіло і душу з метою спасти від гріхів і вічної загибелі рід людський.
Народилася на землі Та, Яка стала чеснішою від херувимів і незрівнянно славнішою від серафимів. Народилася Та, Яка буде одночасно і Дівою, і Богородицею, Яку будуть у віках прославляти християни.
І ми радіємо кожного разу, прославляючи Пресвяту Діву Марію у дні пам’яті священних духовних подій з Її земного життя і в свята Її чудотворних ікон.
Ми торжествуємо в ці дні ще й тому, що в Її особі маємо свою Небесну Матір, заступницю роду християнського. Якщо Син Її, Господь наш Ісус Христос не соромиться називати нас Своїми братами, то хіба Вона не назве нас Своїми дітьми? Якщо ми причащаємося Божественних Таїн Тіла і Крові Її Божественного Сина, то хіба Вона нам не Мати?
Ми радіємо в Її свята, бо в Її особі ми маємо Небесну Покровительку, Молитвеницю і Заступницю у всіх наших бідах і скорботних обставинах. Ми знаємо, що жодна Її молитва за нас не залишиться не почутою Її Божественним Сином. “Много бо може моління Материнське до благосердя Владики”, – сповідуємо ми цю віру в нашій церковній молитві. З надією і любов’ю ми благаємо Її і просимо заступництва перед нашим Спасителем Господом Ісусом Христом.
Про що ми можемо благати Пресвяту Діву Марію? Про все, що достойно імені християнина. Ми можемо просити Її про задоволення всіх наших земних потреб: про дарування зцілення хворим, про прощення гріхів, про поміч в нашій земній праці, про охорону від усякого лиха і нещастя – про все, в чому має потребу наше серце.
Але, благаючи нашу Небесну Заступницю про зцілення від хвороб, про спасіння від усякого лиха і тяжких обставин життя, ми повинні завжди пам’ятати, що всі ці наші земні потреби є тимчасовими, вони потрібні нам лише до нашої смерті. А є інше благо – вічне блаженство. Вічне блаженство полягає в тому, щоб жити завжди в спілкуванні з нашим Спасителем Господом Ісусом Христом. Є духовна довершеність, досконалість, до якої ми повинні зростати. І треба завжди пам’ятати, що Преблагословенна Діва Марія більш за все бажає нам вічного блага.
І земні щастя і нещастя, здоров’я і хвороби, багатство і бідність, слава і безчестя – все це засоби, які використовує Отець наш Небесний, щоб спасти наші безсмертні душі для вічного життя. Ось чому Бог не завжди виконує наші благання. Не тому, що Він не чує наші молитви, а тому, що Він, як Бог всемогутній і всезнаючий, знає, що корисно, а що не корисно для спасіння наших грішних душ. Йому, нашому Господу, одному відомо, що нам потрібно і що шкідливо для нашого майбуття.
Через пророка Ісайю Господь говорить: “Мої думки – не ваші думки, ні ваші шляхи – шляхи Мої. Але як небо вище землі, так шляхи Мої вище шляхів ваших, і думки Мої вище думок ваших” (Іс. 55, 8-9).
Через духовну сліпоту ми часто не можемо зрозуміти, в чому полягає наше правдиве благо, в чому наше дійсне щастя. Тому хвороби і нещастя ми часто сприймаємо як біди і не вбачаємо за ними благодійну руку Бога, Який через ці нещастя веде нас Своїм Божественним шляхом до спасіння і вічного життя.
Якщо Господь попускає в нашому житті хвороби і скорботи, не зважаючи на наші прохання, чи не означає це, що Він хоче, щоб зцілилася наша грішна душа в цих випробуваннях? Грішна душа звертається в молитві до Бога і Божої Матері частіше через якусь біду. Треба, щоб кожний, хто жадає свого вічного спасіння, хто боїться померти нерозкаяним грішником, хто сльозами і благодаттю покаяння очищає свою душу від гріха, ішов з вірою і надією до Божої Матері і благав Її про все, в чому має потребу, просив про блага земні і про блага вічні, просив з вірою в те, що не залишиться не почутим Богородицею жодне зітхання нашої душі.
Радісні свята на честь Божої Матері оживляють в наших серцях віру в нашого Спасителя Господа Ісуса Христа і Його Пречисту Матір. Вони нагадують нам про велику, незбагненну любов Божу до нас грішних. І ця надія на милосердя Бога і Пресвятої Діви Марії нехай надає сили кожному із нас. Надія на Господа і Його Пречисту Божу Матір нікого і ніколи не посоромить.
Будемо ж завжди звертатися в молитвах до Божої Матері, щоб Вона захищала нас від усякого зла і Своїми молитвами перед Сином Своїм привела нас до життя вічного.
Амінь!