В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!
Слава Ісусу Христу!
Сьогодні ми прийшли до храму для того, щоб прославити хрест Христів. У сьогоднішньому євангельському читанні від святого апостола і євангеліста Іоанна Богослова ми чули розповідь про події Великої П’ятниці напередодні Світлого Христового Воскресіння, а саме про розп’яття, смерть, зняття з хреста і покладання до гробу Господа нашого Ісуса Христа.
Не випадково саме сьогодні читається цей уривок з Євангелія, адже словами Священного Писання ми вкотре згадуємо про жертовну і спасительну смерть Господа. І водночас про хрест як знамено перемоги християнина над гріхом і смертю.
Історія кожного свята показує нам, наскільки Бог промислительно все влаштовує, щоб спрямувати нас до нашого спасіння. Підтвердженням цього є і історія свята Воздвиження, яка нерозривно пов’язана з містом Єрусалимом, а також і з особою святої рівноапостольної імператриці Єлени, котра доклала колосальних зусиль для того, щоб знайти святий хрест.
І коли святе древо було знайдено, тисячі християн з Єрусалиму прийшли, щоб вшанувати його, і патріарх Макарій воздвигнув (підняв) хрест Господній, а люди в цей момент однодушно промовляли «Господи помилуй!». Саме ця подія стала історичною основою свята.
Ми ж сьогодні, прийшовши до храму, щоб вшанувати живоносне древо, яке виноситься для вшанування вірними, уподібнюємось до тих християн, які, схиливши голови у IV ст., молилися, розуміючи, що для християн, які прагнуть до свого спасіння, хрест «є сила Божа».
Для тих, хто не шанує хрест Христів, він є знаряддям, знаряддям страти, але ми пам’ятаємо і шануємо хрест не як матеріал, не як знаряддя вбивства, а як символ любові Бога до людини. Бо дивлячись на хрест, ми відразу згадуємо, що Христос постраждав на хресті заради всього роду людського. І носячи його на собі, ми пам’ятаємо про той голгофський хрест, і хресну жертву Спасителя, і осіняючи себе хресним знаменням, ми відганяємо від себе всіляку силу ворожу, про що і говорить прп. Андрій Критський: «Хрест воздвигається, і гамірні клики демонів замовкають. Хрест воздвигається, і ворожа сила сатани, вражена, падає і розбивається. Хрест воздвигається, і всі віруючі сходяться».
І сьогодні, згадуючи хрест Христів, ми відразу згадуємо подію Воскресіння, бо без неї вчення Православної Церкви про хрест не мало б ніякої основи. Саме тому співаємо сьогодні: «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святеє Воскресіння Твоє славимо».
Тому сьогодні почуймо стихиру свята: «Прийдіть, вірні, вшануймо хрест Господній», який для нас є спасаючою силою Божою, відкидаймо всілякі непотрібні домисли, якими зваблюють нас і призводять до сумніву. А прикладів сумніватися у сучасному світі пре достатньо. Хіба червона нитка на руці, яка зараз настільки популярна, не свідчить про те, що ми шукаємо якийсь інший захист, окрім Хреста Господнього?
Сьогодні, разом із тисячами віруючих промовмо: «Величаємо Тебе, Життєдавче Христе, і шануємо хрест Твій Чесний, ним же нас спас від неволі ворожої».
ІЛАРІОН
митрополит Рівненський і Острозький
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!
Сьогодні православна Церква святкує Різдво Пресвятої Богородиці. В церковних піснеспівах, звертаючись до Божої Матері, свята Церква співає: “Різдво Твоє, Богородице Діво, радість звістило всій вселенній…”
Яку радість принесла Діва Марія, що народилася від маловідомих батьків з невелиa кого юдейського народу, підкореного римлянам, приниженого, знеславленого порівняно з усіма навколишніми країнами і народами? Вона принесла людям радість того, що прийшов довгоочікуваний людством час, коли Божественною силою, подвигом Господа нашого Ісуса Христа буде зруйноване царство диявола, царство гріха і смерті, коли відчиняться для людей двері безсмертного блаженного вічного життя.
Цю радість Своїм народженням сповістила землі Преблагословенна Діва Марія, Яка нарешті з’явилася в роді людському. Прийде час, і Вона вмістить у Собі Невмістимого Бога. Вона стане Матір’ю Сина Божого, Який воплотиться на землі, прийме людське тіло і душу з метою спасти від гріхів і вічної загибелі рід людський.
Народилася на землі Та, Яка стала чеснішою від херувимів і незрівнянно славнішою від серафимів. Народилася Та, Яка буде одночасно і Дівою, і Богородицею, Яку будуть у віках прославляти християни.
І ми радіємо кожного разу, прославляючи Пресвяту Діву Марію у дні пам’яті священних духовних подій з Її земного життя і в свята Її чудотворних ікон.
Ми торжествуємо в ці дні ще й тому, що в Її особі маємо свою Небесну Матір, заступницю роду християнського. Якщо Син Її, Господь наш Ісус Христос не соромиться називати нас Своїми братами, то хіба Вона не назве нас Своїми дітьми? Якщо ми причащаємося Божественних Таїн Тіла і Крові Її Божественного Сина, то хіба Вона нам не Мати?
Ми радіємо в Її свята, бо в Її особі ми маємо Небесну Покровительку, Молитвеницю і Заступницю у всіх наших бідах і скорботних обставинах. Ми знаємо, що жодна Її молитва за нас не залишиться не почутою Її Божественним Сином. “Много бо може моління Материнське до благосердя Владики”, – сповідуємо ми цю віру в нашій церковній молитві. З надією і любов’ю ми благаємо Її і просимо заступництва перед нашим Спасителем Господом Ісусом Христом.
Про що ми можемо благати Пресвяту Діву Марію? Про все, що достойно імені християнина. Ми можемо просити Її про задоволення всіх наших земних потреб: про дарування зцілення хворим, про прощення гріхів, про поміч в нашій земній праці, про охорону від усякого лиха і нещастя – про все, в чому має потребу наше серце.
Але, благаючи нашу Небесну Заступницю про зцілення від хвороб, про спасіння від усякого лиха і тяжких обставин життя, ми повинні завжди пам’ятати, що всі ці наші земні потреби є тимчасовими, вони потрібні нам лише до нашої смерті. А є інше благо – вічне блаженство. Вічне блаженство полягає в тому, щоб жити завжди в спілкуванні з нашим Спасителем Господом Ісусом Христом. Є духовна довершеність, досконалість, до якої ми повинні зростати. І треба завжди пам’ятати, що Преблагословенна Діва Марія більш за все бажає нам вічного блага.
І земні щастя і нещастя, здоров’я і хвороби, багатство і бідність, слава і безчестя – все це засоби, які використовує Отець наш Небесний, щоб спасти наші безсмертні душі для вічного життя. Ось чому Бог не завжди виконує наші благання. Не тому, що Він не чує наші молитви, а тому, що Він, як Бог всемогутній і всезнаючий, знає, що корисно, а що не корисно для спасіння наших грішних душ. Йому, нашому Господу, одному відомо, що нам потрібно і що шкідливо для нашого майбуття.
Через пророка Ісайю Господь говорить: “Мої думки – не ваші думки, ні ваші шляхи – шляхи Мої. Але як небо вище землі, так шляхи Мої вище шляхів ваших, і думки Мої вище думок ваших” (Іс. 55, 8-9).
Через духовну сліпоту ми часто не можемо зрозуміти, в чому полягає наше правдиве благо, в чому наше дійсне щастя. Тому хвороби і нещастя ми часто сприймаємо як біди і не вбачаємо за ними благодійну руку Бога, Який через ці нещастя веде нас Своїм Божественним шляхом до спасіння і вічного життя.
Якщо Господь попускає в нашому житті хвороби і скорботи, не зважаючи на наші прохання, чи не означає це, що Він хоче, щоб зцілилася наша грішна душа в цих випробуваннях? Грішна душа звертається в молитві до Бога і Божої Матері частіше через якусь біду. Треба, щоб кожний, хто жадає свого вічного спасіння, хто боїться померти нерозкаяним грішником, хто сльозами і благодаттю покаяння очищає свою душу від гріха, ішов з вірою і надією до Божої Матері і благав Її про все, в чому має потребу, просив про блага земні і про блага вічні, просив з вірою в те, що не залишиться не почутим Богородицею жодне зітхання нашої душі.
Радісні свята на честь Божої Матері оживляють в наших серцях віру в нашого Спасителя Господа Ісуса Христа і Його Пречисту Матір. Вони нагадують нам про велику, незбагненну любов Божу до нас грішних. І ця надія на милосердя Бога і Пресвятої Діви Марії нехай надає сили кожному із нас. Надія на Господа і Його Пречисту Божу Матір нікого і ніколи не посоромить.
Будемо ж завжди звертатися в молитвах до Божої Матері, щоб Вона захищала нас від усякого зла і Своїми молитвами перед Сином Своїм привела нас до життя вічного.
Амінь!
Притча про злих виноградарів зображує стан Старозавітньої Церкви від її початку до Господа нашого Ісуса Христа, про що ще більш ніж за сімсот років до Його пришестя пророк Ісая говорив натхненну промову:
«В Улюбленого мого був виноградник на вершині плодючої гори, і Він обніс його огорожею, й очистив його від каменів, і насадив у ньому добірні виноградні лози, і побудував вежу посередині його, і викопав у ньому точило, й очікував, що він принесе добрі грона, а він приніс дикі ягоди. І нині, жителі Єрусалима і мужі Іуди, розсудіть Мене з виноградником Моїм. Що ще належало б зробити для виноградника Мого, чого Я не зробив йому? Чому, коли Я очікував, що він принесе добрі грона, він приніс дикі ягоди? Отже, Я скажу вам, що зроблю з виноградником Моїм: відніму в нього огорожу, і буде він спустошеним; зруйную стіни його, і буде потоптаним, і залишу його у запустінні: не будуть ні обрізувати, ні обкопувати його, – і заросте він терням і бур’яном, і повелю хмарам не проливати на нього дощ. Виноградник Господа Саваофа є дім Ізраїлів, і мужі Іуди – улюблене насадження Його. І чекав Він правосуддя, але ось – кровопролиття; чекав правди, і ось – волання. Горе вам, хто приєднує дім до дому, хто приєднує поле до поля, так що іншим не залишається місця, начебто ви одні оселені на землі (Іс. 5: 1-8)
З давніх-давен посадив Господь лози добірні, і зростали в Його винограднику великі праведники Стародавнього світу: патріархи, пророки, великі святі Старого Завіту і ті, яких вивів з рабства єгипетського, чудово провів через Червоне море. Він все зробив для того, щоб ці лози принесли добрі плоди: зорав виноградник, видовбав у ньому чавило і віддав його виноградарям Своїм. А виросли дикі ягоди. Заріс весь виноградник – вся Церква Старозавітна – будяччям і тернами, народ уподібнився диким плодам.
Щоб напоумити цей народ, Господь став посилати рабів Своїх – святих пророків, – які нагадували людям про Бога. І що ж робили юдеї з пророками, яких світ не був достойний і які тинялися по пустелях та горах, і по печерах та проваллях земних (Євр. 11: 38)? Їх гнали, ображали, катували, каменували, пиляли дерев’яними пилами (див. Євр. 11: 36-37). А Бог все терпів, тисячі років терпів.
Тоді Господар винограднику, Господь наш, з милосердя Свого прийняв дивне рішення, що вражає нас, – Він послав у світ, до людей, що вбивали пророків, Сина Свого Єдинородного, сподіваючись, що ті посоромляться Його, коли побачать справи і чудеса, яких ніхто ніколи не бачив. І що ж? І Сина Божого не пожаліли – вивели за виноградник, убили поза огорожею. Що було робити зі злими виноградарями, з цим злим народом? Всіх духовних вождів народу Ізраїльського: первосвящеників, книжників і фарисеїв – тих, які вбивали пророків і прибили до хреста Самого Ісуса Христа, Господь віддав на найтяжче покарання, бо відомо нам, які страшні були руйнування Єрусалима в сімдесятому році після Різдва Христового. І віддав Бог Свій виноградник іншим робітникам – святим апостолам насадив тих, хто полюбив Його всіма помислами і всім серцем своїм, хто заповіді Його зобразив в найглибших схованках своєї душі.
Почалася абсолютно нова епоха в світі Божому. Почув світ з вуст апостольських проповідь про Господа нашого Ісуса Христа, почув Його Божественне вчення. Засяяли перед Богом своєю духовною красою мученики, великі святителі, преподобні, святі жони, які своїм життям і стражданнями звали всіх людей творити волю Божу, – приносити добрі плоди виноградні. Так було, так триває і досі. Але чи багато тих, кого можна нині назвати плодоносними гілками Лози – Христа? Мало їх, бо Господь Ісус Христос говорив про мале стадо Своє.
Як раніше апостолам, так і нині Він доручає Свій виноградник наступникам апостолів – нам, недостойним архієреям і священикам, і на нас покладе тяжку відповідальність, якщо виноградник не принесе плодів. Господь дав нам садовий ніж, яким має обрізати лози. Цей ніж – проповідь слова Божого, якою ми повинні очищати серця ваші. Горе нам, якщо будемо недбалі і залишимо цю роботу.
На жаль, не всі священики розуміють, що перший і найсвятіший обов’язок служителя Божого є проповідь слова Божого. Які причини такого плачевного явища? Проповідь – справа дуже важка і відповідальна. Щоб проповідувати, треба завжди ретельно читати Святе Писання, треба добре знати його і вміти в своїй проповіді користуватися текстами Святого Писання. Треба мати глибокий розум і дар слова.
Свою притчу Ісус Христос закінчив нагадуванням народу про те, що написано ще у пророка Ісаї і в одному з псалмів Давида: Невже ви ніколи не читали в Писанні: Камінь, що занедбали будівничі, став в основу вугла (Лк. 21:17; Іс . 28:16; Пс. 117: 22). Цей великий святий Камінь, що лежить в основі Церкви, – Сам Господь наш, Його відкинули ті, що будували Старозавітну Церкву. Вони не повірили в Ісуса Христа, і відсахнувся від них виноградник.
Пам’ятайте, що кожний, хто впаде на той камінь, розіб’ється; а на кого він упаде, того роздавить. (Лк. 20:18). Це Господь говорить про тих, хто Його відкинув, хто Його безчестить, хто творить справи беззаконня, вивергає хулу з уст своїх, хто малодушно відмовляється визнавати перед людьми Господа нашого Ісуса Христа. На кого ж падає Камінь, на кого обрушується все палаючий, нищівний гнів Божий? На тих, хто в справах диявольських дійшов до межі, на тих, кого можна назвати слугами антихриста.
А нам належить жити так, щоб не піддатися страшної долі, про яку грізно каже пророк Ісая, завершуючи притчу про виноградник. «Горе вам, хто приєднує дім до дому, хто приєднує поле до поля, так що іншим не залишається місця, начебто ви одні оселені на землі» (Іс. 5: 8). Покладіть Камінь, занедбаний будівничими, але обраний Богом, в основі фундаменту життя вашого.
Будьмо ж всі ми праведниками і проповідниками єдиного, істинного Світла, яке засвітило над світом, – Господа нашого Ісуса Христа. Амінь.
Улюблені у Христі брати і сестри!
Кожна неділя віддаляє нас від події святої П’ятидесятниці і наближає до іншої події – Світлого Христового Воскресіння. І кожна неділя – це наша «маленька» Пасха, спогад про Воскресіння Христове.
Сьогодні 12-та неділя після святої П’ятидесятниці, і ми, прийшовши до храму, чуємо розповідь святого апостола і євангеліста Матфея про «багатого юнака».
До Христа часто приходили люди з різними своїми проблемами і негараздами, інколи приходили, щоб його спокусити, а інколи просто з цікавості, послухати його.
І сьогоднішній, юнак який підійшов до Спасителя, прийшов із запитанням, яке турбує кожну людину, кожного християнина, який хоч раз у житті задумався над його сенсом і метою. «Що зробити мені доброго, щоб мати життя вічне?» (Мф. 19.16).
Христос дає відповідь багатому юнакові – таку, яку дав би кожний равин. Чому? Бо і прихід юнака до Ісуса Христа, який є Серцезнавцем, і його звертання до нього «Учителю Благий» дає зрозуміти, що Христос – учитель і Благий лише для тих, хто справді і щиро вважає його Сином Благого.
Виконання Заповідей Божих – перша умова, з допомогою якої людина може успадкувати життя вічне, це початок шляху, і їхнє виконання дає людині орієнтир у житті. Хоча юнак відповів ствердно щодо дотримання заповідей, однак, як ми далі бачимо, він лише був готовий до послуху, а не до справ і відповідальних кроків. Христос вказав на причину його неготовності увійти в Царство Небесне: «Піди продай добро твоє і роздай убогим; і матимеш скарб на небесах» (Мф.19.21).
Ми не знаємо, як своє багатство здобув цей юнак, але ми знаємо про інше, що він не володів ним, а воно (багатство) володіло юнаком. Бо він вже в юності своїй став невільним.
Прикро, але ні зі Священного Писання, ні зі Священного Передання ми не знаємо його імені і більше з ним не зустрічаємось. Історія про нього на цьому завершується. Натомість згадаймо, що не закінчилася вона у самарянки, яку, після розмови зі Спасителем, ми знаємо як праведну Фотинію (Світлану) і багато інших прикладів.
Відхід багатого юнака змусив задуматися над цією розмовою і апостолів, які, підійшовши до Христа, почали запитувати, хто ж може тоді спастись? І Спаситель дає відповідь: «Людям це неможливо, Богові ж усе можливо» (Мф.19.26).
Багатство, яким ми володіємо, можна порівняти із знеболювальним, що втамовує біль, але не лікує хворобу. Так само і багатство допомагає лише на деякий час позбутися певних земних проблем, але не визначає сенсу життя людини та його мету.
Відповідь Христа вказує на нашу неспроможність, але водночас говорить про невимовне Боже милосердя, бо коли ми слабкі, тоді ми і сильні і, навпаки, коли ми сильні, тоді ми слабкі.
Пам’ятаймо слова з ранішніх молитов: «Бо якщо за діла мої спасеш, то це не буде благодать і дар, але більш як обов’язок». Тому просімо для нас від Бога милості.
То що обирати християнину – бідність чи багатство? Святі отці говорять, що для християнина є ще третій варіант – убогість. Навіть саме слово можна розтлумачити як «у Бога». Убогість духовна – це не бідність, це початок шляху до Бога. Згадаймо заповіді блаженства і заклик Христа: «Блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне» (Мф. 5.3).
Проймімося і ми сьогоднішньою розповіддю для того, щоб зрозуміти її основний зміст, і ставши на місце юнака, зрозуміти, що для нас Христос – «є путь, і істина, і життя» (Ін. 14.6).
Амінь.
ІЛАРІОН
митрополит Рівненський і Острозький
Святий Іоан Хреститель був посаджений у темницю царем Іродом Антипою, правителем Галілеї. Про його мученицьку кончину оповідають Євангелія від Матфея (Мф14., 1-12) і Марка ( Мк 6., 14-29).
У царя була законна дружина, дочка аравійського царя Арефи. Ірод залишив її і жив разом з Іродіадою, дружиною свого брата. Пророк Іоан неодноразово викривав його, але цар не посмів заподіяти йому зла, так як почитав Іоанна Хрестителя як пророка і боявся народного гніву.
В день свого народження Ірод влаштував багатий бенкет, на якому перед гостями танцювала Саломія, дочка Іродіади. Вона так догодила цим Іроду, що він поклявся перед гостями дати їй все, чого б вона не попросила. Саломія пішла до матері за порадою. Іродіада навчила доньку просити голову св. Іоанна Хрестителя на блюді. Ірод засмутився: він боявся гніву Божого за вбивство пророка, але не міг порушити необережну клятву.
Святому Іоанові Хрестителю відтяли голову і віддали Саломії. За переказами, голова продовжувала викривати Ірода і Іродіаду. Злісна Іродіада сколола язик пророка шпилькою і закопала голову в нечистому місці. Але Іоанна, дружина царського урядника Хузи, таємно взяла святу голову, поклала в посудину і поховала її на Єлеонській горі, в одному з маєтків Ірода. Тіло св. Іоанна Хрестителя взяли його учні і погребли його.
Божий гнів обрушився на тих, хто зважився погубити пророка. Саломія переходила взимку річку Сікоріс і провалилася під лід. Голову її, відрізану гострою крижиною, принесли Іродові та Іродіаді, як колись принесли їм голову св. Іоанна Предтечі, а тіло її так і не знайшли. Аравійський цар Арефа рушив свої війська проти Ірода і завдав йому поразки. Римський імператор в гніві заслав Ірода разом з Іродіадою в Іспанію, де вони загинули.
Через багато років після страти св. Іоанна Хрестителя, коли земля, в якій спочивав сосуд зі святою головою Предтечі, перейшла у власність благочестивому вельможі Інокентію, цей сосуд був знайдений при будівництві церкви, Інокентій дізнався про велич святині за чудесами і ознакам, що відбувалися при цьому. Але перед своєю кончиною, боячись щоб святиня не була зневажено іновірцями, він знову заховав її в тому ж місці.
Минуло багато років, церква, побудована Інокентієм, прийшла в запустіння. У дні імператора Костянтина двом ченцям, які прийшли на поклоніння в Єрусалим, двічі з’явився св. Іоанн Хреститель і вказав місце знаходження своєї чесної глави. Відкопавши святиню, іноки поклали її в мішок з верблюжої вовни й вирушили додому, але по дорозі зустріли незнайомого гончаря, якому довірили нести дорогоцінну ношу. Тоді ганчареві з’явився сам Предтеча і велів бігти від недбайливих ченців разом з ношею. У сім’ї гончара чесна глава зберігалася і передавалася з покоління в покоління в запечатаному сосуді, поки нею не заволодів священик Євстафій, заражений єрессю аріанства. Користуючись чудодійною силою, що виходила від глави, він спокусив безліч людей в єресь. Коли ж його блюзнірство відкрилося, він біг, закопавши святиню в печері поблизу Емесси, сподіваючись згодом знову забрати її. Але Бог цього не допустив. У печері оселилися благочестиві ченці, і виник монастир.
У 452 р. архімандриту монастиря Маркелові св. Іоанн вказав у видінні місце приховування своєї голови, і вона була знову знайдена. Святиню перенесли в Емессу, а потім до Константинополя.
Близько 850 р., Коли в Константинополі виникли заворушення, пов’язані з засланням святителя Іоанна Золотоустого, глава св. Іоанна Хрестителя була віднесена в Емессу, а звідти, під час набігу сарацинів, – до Коман, де була захована пізніше, в часи іконоборчих гонінь. Після відновлення іконошанування Патріарху Ігнатію вночі на молитві було вказано місце, де зберігалася чесна глава. Святиня знову була знайдена і перенесена в придворну церкву; частина її зберігається на Афоні.
Цей день в Православній Церкві пісний.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Всещедрий Творець дав кожному з нас незліченні милості. Господь Своїм диханням вдихнув у нас життя, дарував цей світ з його чудесами і красотами, наділив світлим розумом, вільною волею та найголовнішим – здатністю любити. Всі євангельські тексти свідчать: найбільше Господь навчає людей любові та братського ставлення один до одного. Небесний Отець вказав шлях до вічного життя, відкрив для нас браму Царства Небесного. Тому щомиті нашого існування ми повинні співати пісню подяки, аби хоч трохи віддати борг вдячності Всемилостивому Творцю.
І ось сьогодні ми чули євангельську притчу про велике Боже милосердя. В ній розповідається про пана і раба, котрий заборгував йому велику суму грошей – десять тисяч талантів. Такої суми в ті часи не було навіть у князів і царів. Раб не мав чим віддати борг, проте пан простив це йому.
Євангелія нагадує нам, щоб ми, будучи грішними, не забували про те, що наші борги перед Богом – це величезна, нічим не викупна сума гріхів, нашого непослуху, нашої ліні. Ми ображаємо Бога, тому цей борг є просто неймовірним. Його людина ніяк не може сама сплатити, тому залишається лише благати: «Прости нам провини наші» (Мф. 6,12) і покладати надію на Боже милосердя. Бо тільки Бог може бути настільки милосердним, що на саме прохання дарує той безмежний борг. За це людина стає перед Господом Богом боржником вдячності.
Далі в притчі йдеться про людську невдячність. Коли той раб вийшов від пана, то зустрів свого товариша, який також винен був йому гроші, але зовсім небагато: сто динарів. Раб схопив його і почав душити, вимагаючи: «Віддай мені, що винен!» (Мф. 18,29). Товариш упав йому в ноги і почав просити: «Потерпи мені, і все віддам тобі» (Мф. 18,30). Але холодне серце раба не зворушилося просьбою бідного боржника. За несплату він посадив товариша до темниці, аж поки той не віддасть увесь борг.
За це раб був жорстоко покараний паном. З огидою всі відвернулися від слуги, який, зазнавши від пана такої великої ласки, не захотів змилосердитись над своїм товаришем.
З цього бачимо, що кожен із нас не тільки має просити прощення для себе, але мусить мати ще й щире бажання простити інших. Маємо ставитися до ближніх так, як Бог ставиться до нас. Ми повинні прощати один одному, чинити з боржниками по-людськи. «Так і Отець Мій Небесний чинитиме з вами, якщо кожен з вас не простить від серця свого братові своєму провини його» (Мф. 18,35), – так закінчує притчу Спаситель. Отже, Господь немилостивий до нас, коли ми самі немилостиві. Він не прощає прогрішень, якщо ми самі не прощаємо ближнім їхніх провин проти нас.
У цій притчі, як бачимо, окреслені наші відносини з Богом і з ближніми. В якому б ми стані не перебували, завжди пам’ятаймо, ким ми були, ким ми є тепер, ким будемо невдовзі. Така думка допоможе нам бути милосердними до ближніх і подаватиме надію на те, що Господь колись виявить Своє милосердя і до нас.
Відомий письменник Гейдж Ренді сказав: «Якщо ви не можете прощати людей, ви не можете приймати своє багатство. Якщо ваша душа заповнена ненавистю, любов не може знайти в ній собі місця. Ви повинні позбутися негативних почуттів, які пожирають вас і не дають вам спокою».
Отже, якщо ми бажаємо бути дітьми Божими і гідними Божого благословення за життя і мати вічне спасіння після смерті, то повинні прощати провини, забувати кривди, віддавати добром за зло, хоч не завжди це легко зробити. Вчімося прощати ближньому сто монет, коли нам Бог прощає десять тисяч монет. Пам`ятаймо, що спасіння – в наших руках. Амінь.
Дорогі у Христі брати і сестри, кожна людина мріє про щастя своїх дітей, родини, про власне щастя. Ми хочемо щастя, але ми не розуміємо, що це таке, звідки воно береться і де його можна знайти? Ми віримо в те, що коли сім’я здорова, живе у мирі та злагоді, то більше нічого не потрібно – я щасливий. Насправді це не так; мир, злагода і здорова атмосфера в сім’ї – це багато, але щастя не тільки в цьому. Щастя – бути з Богом, шукати Його, слідувати за Ним. Щастя ми бачимо сьогодні у двох подіях, які відбулися на горі Фавор і під горою, щастя, яке по-справжньому відчули апостоли під час Преображення Господнього, а також батько біснуватого отрока. Євангеліє, яке ми сьогодні читали і слухали, слідує одразу за оповіддю про Преображення Господнє, і не може нас не вразити контраст між цими двома світами.
На горі Фавор Христос преобразився і явився у всій славі Своїй, не тільки сіяючою старозаповітною благодаттю творіння, але сіяючою тією славою, яку ми всі повинні розділити, коли благодать Божа вселиться в нас і ми будемо, як неопалима купина, горіти і не згорати, світити і сяяти Божественним світлом. Вони побачили те, що є тайною майбутнього віку, – преображений світ, який сяє славою Божою. Їм було настільки прекрасно, що не хотілось відриватися від цього чуда, вони хотіли перебувати в такому стані вічно, але Христос сказав покинути гору Преображення, залишити це видіння, це блаженство і зійти донизу.
Господь послав не самих учнів, а Сам з ними зійшов, щоб увійти в цю темряву земного гріховного життя і зустрітися з усім жахом пекла. Коли вони зійшли у долину, їх зустрів батько, син якого був у владі злих, темних сил, сил смерті. Туди покликав Христос і своїх учнів.
Ще недавно, коли Христос знаходився з учнями на горі Фавор, батько нещасного хлопця звертався з проханням до інших апостолів, які залишилися під горою, щоб вони оздоровили отрока, але учні не змогли цього зробити. Як тільки Христос зійшов з гори, батько з радістю, що бачить Спасителя, просить Його про зцілення сина.
Ісус Христос оздоровлює його та картає учнів, що вони не змогли оздоровити хворого, бо не мали сильної віри. Коли ж апостоли залишились зі Спасителем на самоті, то спитали Його: «Чому ми не змогли вигнати його?» (Мф. 17,19), на що отримали відповідь: «Через невір’я ваше. Бо істинно кажу вам: якщо ви матимете віру, як зерно гірчичне, і скажете горі цій: перейди звідси туди, і вона перейде; і не буде нічого неможливого для вас» (Мф. 17, 20).
За яке невірство докоряє Христос апостолам? Невже ж вони не мали віри у Христа навіть як зернятко гірчиці? Адже вони вже не один рік ходили з Господом і відкрито виявляли віру в Нього – як Бога, як Месію, як Спасителя. Очевидно, що апостоли мали віру, про яке ж невірство говорить Христос? Про невірство у самих себе, у власні сили, які повинні долучитися до перемоги над злом цього світу у єдності з силою Христовою.
А що сказав би Спаситель про нашу віру, з чим би Він порівняв її? Ми не те що не можемо вірою творити таких чудес, ми звичайних речей, які є для нас потрібними, не можемо, а скоріше не хочемо творити. Не для цього нам потрібна віра, щоб ми оздоровляли хворих чи воскрешали померлих, бо як християни знаємо, що все діється з волі Всемогутнього Бога, коли Бог дозволяє це. Знаємо, що всі нещастя і клопоти, до яких кожен із нас у житті мусить бути готовий, потрібні для нашого спасіння. Тож не для цього потрібна нам віра, щоб ми творили чудеса, а для того, щоб ми могли спастися. Тому навіть у тяжкі хвилини не падаймо у зневіру, а звертаймось у молитвах до Спасителя, пам’ятаючи, що в Ньому маємо захисника, завжди готового допомогти у наших прикростях. Тому просімо Його завжди, щоб допомагав у наших нещастях, бідах і потребах. А Він напевно допоможе, бо ж обіцяв Свою поміч, говорячи: «Чого б ви не попросили в Отця в ім’я Моє, дасть вам» (Ін. 16,23).
Звертаючись за такою допомогою, мусимо мати сильну віру, що Він бажає і може це зробити для нас. Таке прохання завжди має успіх, як запевняє Ісус Христос батька хворого хлопчини: «Якщо хоч трохи можеш вірувати, все можливе віруючому» (Мк. 9, 23).
Тож приступаймо до ласкавого Ісуса з повною довірою і в Нього шукаймо порятунку, бо Він найкраще знає всі наші потреби. У Ньому знайдемо все необхідне, як для дочасного, так і для вільного життя. Амінь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!
Сьогодні ми святкуємо Успіння Пресвятої Богородиці. Чому ми не говоримо, що відзначаємо день смерті Богородиці? Коли людина помирала, наші предки не говорили, що помер той-то і той-то, а казали “успє”, тобто заснув. Смерть християнина вони називали ще “преставленням”, тобто переходом із земного, тимчасового, життя у вічне.
Таке розуміння більше відповідає нашому християнському віровченню. Господь наш Ісус Христос Своєю хресною смертю переміг смерть, і тому для нас уже не існує смерті. Спасова смерть подолала і нашу смерть. Тому свята Церква називає преставлення, або перехід Пресвятої Богородиці із земного у вічне життя – успінням.
Між Успінням Пресвятої Богородиці і нашим переходом із тимчасового земного життя у вічне є різниця. Ця різниця полягає в тім, що Божа Матір перейшла у вічне життя, в Царство Сина Свого з душею і тілом, а ми, християни, переходимо тільки душею, а возз’єднання душі з тілом буде під час загального воскресіння мертвих, тобто в друге пришестя Христове. Це буде так обов’язково! Бо для того і прийшов на землю Син Божий і став людиною, подібною до нас в усьому, крім гріха, щоб подолати нашу смерть і визволити нас від рабства гріха.
Успіння Пресвятої Богородиці відбулося так. Після смерті і воскресіння Господа нашого Ісуса Христа Божа Матір перейшла жити до улюбленого Його ученика св. Іоана Богослова. Як пам’ятаєте з Євангелія, вмираючи на хресті, Ісус Христос сказав Своїй Матері: “Жоно, це – син Твій”, а ученику (Іоану Богослову): “Це – Мати твоя. І з цього часу прийняв Її ученик до себе” (Ін. 19, 26-27). Померла Божа Матір в Єрусалимі до його зруйнування римлянами і була похована в Гефсиманському саду в усипальниці поруч з її батьками, святими і праведними богоотцями Іоакимом і Анною.
На поховання Своєї Матері Господь дивним чином зібрав усіх Своїх учеників, які в той час уже розійшлися по всьому світу для проповіді Євангелія Христового. Як свідчать Церковні Передання, апостоли прибули в Єрусалим на хмарах. Поховання Божої Матері було урочистим. Коли похоронна процесія наближалася до Гефсиманського саду, один єврей на ім’я Афоній, який ненавидів Ісуса Христа, Його Матір і християн, вирішив вчинити злочин – перекинути гріб з тілом Божої Матері. Та коли він тільки доторкнувся до гробу, невидимий ангел відсік йому руки. Господь не допустив наруги над тілом Своєї Матері. Спроба злочину була покарана Богом миттєво. Афоній тут же покаявся у своєму тяжкому гріху, увірував і був зцілений апостолами.
Як бачите, Господь може карати людей за злочини миттєво, а може терпіти наші гріхи довго. Гріх, який вчинив Афоній, називається святотатством, тому що він посягнув на найсвятіше – одушевлений кивот, – кивот, який вмістив у собі Сина Божого. Всяка людина, що посягає на храм Божий і на все святе, що є в ньому, є святотатець. Господь покарав і карає всіх святотатців. Ми є свідками того, як Бог покарав руйнівників церков і тих, хто глумився над святинями: іконами, Святим Письмом, ризами, богослужбовими книгами… Всім нам треба розуміти, що гріх і всяке зло не може бути не покараним, якщо людина не покається, бо зло несе кару само в собі.
На похованні Божої Матері були всі апостоли, крім ап. Фоми. І не був він у Гефсиманському саду не випадково, а за Провидінням Божим. В той час ап. Фома проповідував Євангеліє Христове в Індії. Коли ж він прибув до Єрусалима, теж на хмарі, – для Бога і неможливе з людської точки зору – можливе, і побажав поклонитися тілу Божої Матері, відкрили гроб, а тіла там не було. Син Божий взяв тіло Своєї Матері на небо у Своє вічне Царство. Ап. Фома засвідчив Воскресіння Христове. Його невір’я Церква називає блаженним, тому що воно стверджує віру церковну у Воскресіння Христове. Відсутній під час поховання Божої Матері, ап. Фома засвідчив, що Господь воскресив тіло Пресвятої Богородиці, зробив його нетлінним і взяв душу і тіло Своєї Матері у Своє Царство Слави.
Свята Церква шанує Пресвяту Богородицю і сповідує Її вищою за всіх святих і навіть вищою за всіх ангелів і архангелів. Вона називає Божу Матір чеснішою від херувимів і славнішою від серафимів.
Чому так величає Церква Пресвяту Діву Марію? Пресвята Діва Марія є Богородиця. Вона породила Того, Хто, будучи істинним Богом, у саму мить зачаття від Святого Духа в Її утробі сприйняв у єдність Своєї Іпостасі, тобто Своєї Особи, людську природу. Діва Марія народила Господа нашого Ісуса Христа не за Божеством Його, а за Його людською природою, яка з самої першої хвилини Боговтілення стала нероздільно й іпостасно з’єднана в Ньому з Його Божеством. Діва Марія народила не просту людину, а істинного Бога, і не просто Бога, а Бога у плоті. Він прийняв тіло не з неба, а від Діви, і це тіло єдиносущне з нашими тілами, окрім гріха. Ось чому ми називаємо Марію Приснодівою і Богородицею. І з цієї причини Син Божий не залишив Свою Матір у гробі, а взяв Її на небо з душею і тілом.
Божу Матір шанують православна і католицька Церкви, а протестантські конфесії вважають Її звичайною людиною, хоч і святою. Чому ці християни не шанують Богоматір? Тому що протестантські конфесії беруть свій початок і починають свою історію з ХVІ ст. Вони відкинули всю попередню півторатисячолітню історію християнства, перекреслили все церковне життя і взяли з нього лише Біблію зі своїм власним тлумаченням, а всього іншого святого цураються. Вони, як говорить народна мудрість, вихлюпнули разом з водою і дитину.
Дорогі браття і сестри! Будемо ж не тільки шанувати Пресвяту Богородицю, а й звертатися до Неї в молитвах, бо Вона є всесильна Заступниця роду християнського. Силу Своїх молитов перед улюбленим Сином Своїм Вона показала через безліч чудотворних ікон, які є матеріальними свідками Її небесної допомоги християнам, що звертаються до Неї з молитвами. Будемо ж благати Божу Матір і ми, щоб Вона Своїми всесильними молитвами перед Сином Своїм Господом нашим Ісусом Христом допомогла і нам, і всьому нашому народові, який переживає важкі часи.
Амінь!
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!
Слава Ісусу Христу, дорогі браття і сестри!
Сьогодні, у 9-ту неділю після святої П’ятидесятниці, Євангеліє устами апостольськими сповіщає нам про чудо, яке звершив Христос і яке нерозривно пов’язане з минулим недільним євангельським читанням про насичення Христом п’ятьма хлібами і двома рибами 5000 людей.
Христос, для того щоб укріпити віру апостолів у Його Божественне походження, дуже часто показував свою Божественну силу і переступав закони природи. Бо метою Христа було не звершити ще одне чудо, а дати ще один «урок» для закріплення вчення, проповідуваного Ним.
Звелівши ученикам відпливти на інший бік Галилейського озера, Христос іде на гору і, як зауважує євангеліст Матфей, для того щоб «помолитися».
Усамітнення Христа відбувається дуже часто. Так Христос, після того як зцілив тещу апостола Петра, також іде на самоті помолитись (Мк. 1.35). Згадаймо і Гефсиманію: там Спаситель також усамітнюється, щоб помолитись (Лк. 22.41).
Христос цим навчає і нас про той час, який у нас має бути відведений для спілкування з Богом. «Ти ж, коли молишся, увійди до кімнати твоєї і, зачинивши двері твої, помолись Отцю твоєму, Який у таїні, і Отець твій, Який бачить таємне, воздасть тобі явно» (Мф. 6.6).
Чому Спаситель наголошує на важливості усамітнення? Бо тиша змушує нас думати. Думати над життям, думати над його сенсом, думати, зрештою, і про майбутнє, що чекає нас після смерті, – ось до чого приводить усамітнення і розмірковування над своїм життям.
Учні ж зараз перебувають на середині Галилейського моря. Досвідчені рибалки, які все своє свідоме життя займалися цим промислом, всі як один борються із стихією і не можуть її подолати, розуміючи, що їхні сили у цьому протистоянні є недостатніми. Господь допустив їм це випробування, бо їм належало після стількох чудес, які вони побачили, «приземлитися» і усвідомити, чого вони варті без Христа. І вже потім, під час своїх апостольських проповідей, промовляти: «не я, а благодать Божа, яка зi мною» (1 Кор. 15. 10).
Страх, що охопив учеників як через бурю, так і через Христа, Який ішов до них по воді, є відображенням наших життєвих станів. Ми часто «кидаємось в огонь і часто у воду» (Мф. 17.15), здіймаючи паніку і не володіючи собою. Слова Спасителя: «Заспокойтесь! Це Я, не бійтеся» (Мф. 14.27) є ось вже більш як 2000 років душевним заспокоєнням для кожного з нас.
На доказ того, що це Христос, апостол Петро забажав піти до нього. Він дуже часто проявляв властиву йому імпульсивну віру. Згадаймо хоча б його відважного з мечем проти воїнів, які прийшли схопити Ісуса, і боягузливого апостола Петра біля вогнища поряд із жінкою-служницею.
Для того, щоб зрозуміти теперішню заповзятість і піднесеність в апостола Петра, варто згадати про іншу подію, яка відбулася, коли Христос після Воскресіння з’явився на морі Галилейському (Ін. 21, 7). Апостол Петро вже не просився іти до Спасителя по воді. Він кинувся і поплив. Бо одна справа – бачити безліч чудес і вірити через них, а зовсім інша – віра в Христа, яка є зрілою і не потребує підтримки чудесами.
Цей момент нагадує нам, що для людини немає нічого неможливого в цьому світі, коли вона свято вірить у Бога. Однак будучи затьмареною «стихіями» світу цього, людина тоне. Чи можливо нам не сумніватись? Ні. Бо інколи через сумніви у нас з’являється ясність, та й, зрештою, нам належить через них і зміцнювати нашу віру, бо ми є люди, а людині властиво і боятися, і сумніватися.
Але з Богом наша віра утверджується, коли ми усвідомлюємо, що пливемо в одному човні з Христом, Який і втихомирить бурю на морі, і заспокоїть нас душевно. Цей човен є Церква, і ми всі в ній повинні допомагати одне одному у зміцненні нашої віри, веслувати разом і ніякі перешкоди світу цього нам не будуть страшними. Амінь.
ІЛАРІОН
митрополит Рівненський і Острозький
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!
Два рази довелося людині вступити в славу Божу і зсередини цієї слави почерпнути нове знання про Живого Бога. Перший раз розповідає нам Біблія про те, як Мойсей піднімався на гору Синайську для того, щоб отримати від Бога заповіді вічного життя (Вих 24: 16-18), які повинні були приготувати людство до зустрічі і прийняття Христа. Люди, що залишилися біля підніжжя гори, далекі через свою гріховність і не відкритість своїх сердець до таємниці зустрічі з Богом, споглядаючи на гору, бачили її оточену темною хмарою, бурею, громами і блискавками, і Мойсей зі страхом і трепетом, але з непохитною вірою піднімався на цю гору для того, щоб там зустріти Живого Бога і від Живого Бога отримати життєдайні слова. І піднявшись на вершину гори, Мойсей вступив в цю темну, непроникну хмару, і немовби зсередини, увійшовши в неї, був осяяний світлом, бо ця хмара, темна і непроглядна для зовнішнього погляду, – це світло невечірнє, нетварне світло Божественного життя. І тільки здатні вступити в нього вірою, поклонінням, відкритістю душі можуть з темряви перейти до світла.
Те ж трапилося і з апостолами в таємничий день Преображення. Христос обрав трьох, які є в Євангелії ніби взірцями досконалої, твердої віри, чуйної любові й праведності – Петра, Іоана та Якова. І Христос, взявши їх з Собою, став молитися.
Отці Церкви нам кажуть, що Божественна благодать, яка пожежею охоплює дух людський в молитві і в чистоті життя, поступово, коли це життя росте і розквітає під її дією, пронизує все людське єство, наповнює собою людську душу і, переливаючись через край, сповнює, переповнює собою і тіло. І ось Христос в молитві засяяв тим же божественним нетварним світлом, яким був колись огорнутий Мойсей. Це світло належить Йому завжди. Христос преобразився не в тому сенсі, що Сам став іншим, але ученики Його, які вірою, і любов’ю, і чистотою життя, і відкритістю душ своїх пішли за Ним, виявилися здатні в якійсь мірі, як і Мойсей, побачити нетварне Божественне світло. І це світло, яке запалюється Божественною благодаттю не лише у Христі Ісусі, Живому, істинному Бозі, але й у всякій людині, яка єднається з благодатним життям, не залишається тільки в людині, воно розквітає і сяє навколо.
Є давньоруська ікона роботи Феофана Грека. Там ми бачимо, як це світло, немовби виливаючись з Христа, доторкається всього навколо, не тільки апостолів, яких воно опромінює, але всього, всього, що навколо є, – і все, до чого торкається це світло, починає сяяти відповідним світлом, тому що все, що Богом створене, здатне жити, і тремтіти, і сяяти Божеством. Бог не створив нас – людей і все інше творіння – для того, щоб ми були предметами в Його Царстві, Він створив нас для того, щоб і ми сяяли від дотику вічного Божественного життя. Але для того щоб це сталося з нами, ми, як апостоли, як Мойсей і як все створіння, непричетне до гріха, повинні відкритися Богу, і тоді в нас теж в славі відкриється Бог, засяє і нас прославить і спасе. Амінь.
Антоній, митрополит Сурожський