Слава Ісусу Христу!

         Дорогі брати і сестри! Сьогодні 7-ма неділя після святої Пасхи, яка присвячена пам’яті отців Першого Вселенського Собору, що відбувся в Нікеї у 325 році. Церква по-особливому виокремлює цей собор з-поміж інших і пропонує відразу після Вознесіння прославити тих отців древньої Церкви, які відкинули та засудили єресь Арія, котрий заперечував рівність Ісуса Христа з Богом Отцем, і дали чітке визначення догмату «сповідання Ісуса Христа Сином Божим, співпрестольним з Отцем і Духом».

Сповідування віри, утверджене на цьому соборі, є особливо близьким для кожного з нас, бо всі ми, перебуваючи на Літургії, постійно промовляємо Символ Віри (Вірую), першу частину якого уклали святі отці Першого Вселенського Собору. І молячись цими словами, ми мимоволі єднаємось з визначенням 318 благочестивих мужів, серед яких були: свт. Миколай Мірлікійський, свт. Спиридон Тримифунтський, свт. Афанасій Олександрійський та ін.

Слова цього тексту визнано усіма християнськими церквами світу за основу християнської віри і як дороговказ для віри кожного християнина. Вони допомагають нам звершувати правильне молитовне звернення до Господа, Який не полишив нас після Свого Вознесіння, а заповів, промовивши: «Нехай не тривожиться серце ваше; віруйте в Бога і в Мене віруйте» (Ін. 14. 1). Бо віра кожного з нас у Спасителя повинна надихати нас на життя, достойне християнина, сповнене добрих діл, бо «віра без діл мертва» (Як. 2. 14).

Проте сьогоднішнє недільне Євангельське читання говорить не про цей Собор, а про останню  молитву Господа нашого Ісуса Христа до Отця Небесного, промовлену на Тайній Вечері незадовго до хресних страждань Спасителя, яка увійшла у богослов’я під назвою Першосвященича і міститься у 17-й главі Євангелія від Іоанна.

Святитель Миколай Сербський зауважуючи чому саме ця молитва читається в Євангелії нинішнього дня? Говорить: «Бо ця молитва явила свою дію і на Першому Вселенському Соборі і на інших зібраннях святих отців. Силою цієї молитви Бог учинив святих отців цього Собору освіченими і безстрашними поборниками істини і переможцями помилок і людської та бісівської злоби». Дана молитва нагадує нам про особливе Боже укріплення тих, які увірували в Нього: «вони були Твої, і Ти дав їх Мені, і вони зберегли слово Твоє. Нині зрозуміли, що все, що Ти дав Мені, є від Тебе.  Бо слова, які Ти дав Мені, Я передав їм, і вони прийняли і зрозуміли воістину, що Я зійшов від Тебе, і увірували, що Ти послав Мене» (Ін. 17. 6-8).

Крім того, сьогоднішній уривок розповідає нам про відносини між Отцем Сином і Святим Духом. Навіть уважно слухаючи його, ми не можемо відразу зрозуміти і вникнути у всю суть прочитаного. І це не дивно, адже навіть самі апостоли на Тайній Вечері просили Христа роз’яснити їм сказане (Ін. 16. 17), а на прикладі прочитаного ми бачимо, наскільки наш людський розум нездатний вмістити Божественних Одкровень.

З Першосвяченичої молитви Ісуса Христа ми дізнаємось запоруку благочестивого життя і перебування у Бозі – це єдність, і про неї молиться Божественний Спаситель: «Збережи їх в ім’я Твоє, тих, кого Ти дав Мені, щоб вони були єдине, як і Ми» (Ін. 17. 11). В останній частині молитви Ісус молиться за всіх майбутніх християн, зокрема, за нас із вами та нашу єдність.

Отже, бачимо, що єдина можливість для нас, християн, бути стійкими проти спокус цього світу – це бути разом. І навпаки, розділення є найбільшою небезпекою. Чого хоче ворог нашого спасіння? Розділити нас одне від одного, а саме більше відділити нас від Бога – Джерела Любові, віруючи в Якого, зможемо вистояти і перемогти все, що нас спіткало.

І у цьому нам допомагають отці й учителі Церкви, які передали нам безцінний досвід умоспоглядання Бога. Досвід, який відкинули багато сектантських спільнот, відірвавши себе від істинного Богошанування. Ми ж, перебуваючи у молитовному єднанні з Нашим Творцем, «маючи довкола себе таку хмару свiдкiв, скиньмо з себе всякий тягар i грiх, який нас обплутує» (Євр. 12.1).

Отож сьогодні разом із Святими Отцями радісно сповідуймо нашу віру, згадаймо, промовляючи чи співаючи Символ Віри на Літургії, що ми молимось разом з ними, прославляючи «Отця, і Сина, і Святого Духа – Тройцю єдиносущну і нероздільну». Амінь.

ІЛАРІОН                   

митрополит Рівненський і Острозький

В ім’я Отця, і Сина, і   Святого Духа!

Проминуло сорок днів від Воскресіння Христового, протягом яких апостоли відчували радість зустрічей і розмов зі своїм улюбленим Учителем. Яка з-поміж земних радостей може зрівнятись із тією радістю, коли апостоли побачили живим свого Божественного Учителя, Якого думали, що втратили назавжди! І ось вони бачать, як посеред розмови Господь починає підніматись із землі на Небо. Вони довго дивились на Небо, де зник Христос, і їхні серця сповнилися скорботи, адже вони знову розлучились із Господом. Здавалося, що ніщо не заспокоїть і не заповнить їхню втрату. Але, як бачимо, ще на Елеонській горі скорбота учнів Христових перемінилась на велику радість: «І коли Він благословляв їх, почав віддалятися від них і вознісся на небо. Вони, поклонившись Йому, повернулися до Єрусалима з великою радістю і перебували завжди в храмі, прославляючи і благословляючи Бога» (Лк. 24,51–53).

Що ж стало причиною такої переміни? Найперше, поява ангелів, які промовили до апостолів: «Мужі галилейськi, чого ви стоїте i дивитеся на небо? Цей Ісус, Який вознісся від вас на небо, прийде так само, як ви бачили Його, коли Він сходив на небо» (Діян. 1,11). Сам Спаситель потішив їх словами: «Прийду знову і візьму вас до Себе, щоб і ви були там, де Я» (Ін. 14,3). Нехай це буде ще не скоро, але апостоли готові були терпіти багато років, бо мали тверду і непохитну віру, що знову перебуватимуть з улюбленим Господом.

Ще не так давно вони не могли повірити, що можна побачити живим Того, тіло Якого сховала могила. Тепер вони розлучаються вже не з померлим, а живим, Який обіцяє знову прийти. Ці радісні думки одна за одною витісняли скорботу з сердець учнів Ісуса Христа, який перед Своєю смертю в прощальній розмові з ними сказав: «Я ублагаю Отця, й іншого Утішителя дасть вам, щоб був з вами повік» (Ін. 14,16). Багато втішного говорив Христос про Утішителя: Він нагадає апостолам про все, що говорив Христос, допоможе зрозуміти те, що вони не зрозуміли, коли Христос був поруч, навіть відкриє їм майбутнє.

Через прихід Утішителя учні зодягнуться в силу, щоби безстрашно свідчити про Христа у світі, який Його так ненавидить. Сам Утішитель свідчитиме про Христа разом із ними і через них: «Коли ж прийде Утішитель, Якого Я пошлю вам від Отця, Дух істини, Який від Отця виходить, Він буде свідчити про Мене» (Ін. 15,26) і не покине їх: «Не залишу вас сиротами; прийду до вас» (Ін. 14,18).

Учні розлучаються з Господом, переживають скорботу, але скорбота їхня перемінюється на радість: «Істинно, істинно кажу вам: ви будете плакати і ридати, а світ зрадіє; ви печальні будете, та печаль ваша за радість буде. Жінка, коли народжує, терпить скорботу, бо прийшла година її; коли ж породила дитя, вже не пам’ятає скорботи від радости, тому що народилася людина на світ. Так і ви маєте печаль нині; але Я знову побачу вас, і зрадіє серце ваше, і радости вашої ніхто не відбере від вас» (Ін. 16,20–22). Така радість повернулась до учнів, радість живого, духовного єднання з Христом, і цієї радості не віднімуть від них жодні скорботи світу.

Їхня радість зросте, коли побачать, що все, що вони проситимуть в ім’я Христове, збуватиметься для них: «Чого б ви не попросили в Отця в ім’я Моє, дасть вам» (Ін. 16.23). Це радісне свідчення того, що Христос живе, бачить і чує Своїх учнів, перебуває з ними «невідступно», і хоча вони не будуть більше бачити Його своїми тілесними очима, та очима віри бачитимуть завжди. Якщо глибше проникнути у Тайну Вознесіння Христового на Небо, то прийдемо до висновку, що не Христос не хотів перебувати з апостолами видимо повсякчас, а світ, що ненавидів Христа, не міг умістити перебування у собі Спасителя. Світ, ненавидячи Христа, міг знову і знову засуджувати Його на смерть. Світ не міг далі бачити Христа – через свою неправду, яку і повинен був розкрити грядущий Святий Дух: «І коли Він прийде, викриє світ за гріх, і за правду, і за суд» (Ін. 16,8).

Колись рай був заснований Богом на землі, де Сам Бог з’являвся людині, розмовляючи із нею. Гріх, скоєний людиною, вніс тління смерті, зробив неможливим вічне блаженство людини на землі у цьому тілі. І земля через гріх притягнула людське серце до себе, а тому «земля і всі діла на ній» повинні колись згоріти, щоб з’явилось нове Небо і нова земля: «Прийде ж день Господнiй, як тать уночi, i тодi небеса з шумом перейдуть, а стихiї, розпалившись, зруйнуються, земля i всi дiла на нiй згорять» (2Пет. 3,10). Щоби знищити гріх, потрібно було розлучити людину з тілом. Ось чому Христос — це новий Адам: «Так i написано: перший чоловiк Адам став душею живою, а останнiй Адам є дух животворчий» (1Кор. 15,45). Він, ставши подібним до нас, повинен був перетерпіти смерть і з нетлінним тілом вознестися з землі на Небо.

Щоб визволити людину і дати можливість жити вічним життям, Христос перетерпів смерть, Воскрес і Вознісся на Небо. Після Його Вознесіння діло спасіння людини продовжує звершувати Святий Дух, посланий Богом Отцем у світ, який очищає від гріха, даруючи кожному духовне життя.

Перебуваючи спочатку з людьми у тілі, щоби впровадити їх у єднання з Богом, Христос після Свого Воскресіння являється учням лише час від часу і в тілі вже обновленому, немовби влаштовуючи перехід від видимого єднання до духовного. Після Вознесіння Він упроваджує людей у духовне єднання з Собою і Святим Духом. Ось тайна радості святих апостолів після Вознесіння Господнього, причина, за якою скорбота розлуки з Господом перемінилась на велику радість вічного духовного єднання з Ним у Святому Дусі. Через віру ця радість увіходить у серця всіх, хто любить Христа, як увійшла вона у серця святих апостолів.

Тож прославляймо Христа, Який обіцяв і після Вознесіння перебувати з нами до кінця віку, продовжуючи нас бачити, чути, являти Себе різним способом, залишаючи видимі знаки Свого перебування в нашому житті: «Ось, творю все нове» (Одкр. 21,5).

Прославляючи Христа, Який вознісся від нас на Небо, і самі частіше підносімо розум і серця угору, де тепер «Христос сидить праворуч Бога» (Кол. 3,1), де є рай і вічне життя. Амінь.

kolomija.com

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі у Христі брати і сестри, «Дух Святий є живою водою», – говорили святі отці. І ми знаємо, що без води все помирає, а коли з`являється чиста, все оживляюча вода, все зеленіє і набирає повноти життя. І ось Дух Святий, третя особа Пресвятої Трійці, знаходиться в Отці, як у джерелі, а в Ісусі Христі – як у криниці, і подається кожному з нас, як жива вода. Святий апостол Павло говорить: «Бо всi ми одним Духом хрестилися в одне тiло … i всi єдиним Духом напоєнi» (1Кор. 12,13).

Ісус, стомлений, сів біля криниці. Сонце стоїть в зеніті. Він чекає на спраглу людину, щоб зробити крок їй назустріч. Ісус Христос і криниця Якова – два джерела для людини. Криниця – це джерело води, без якої неможливо уявити людського життя. Христос – це джерело води живої, джерело правдивого життя.

Ця розповідь про зустріч Спасителя із жінкою-самарянкою біля криниці Якова цікава своїм змістом. Розмовляють представники двох народів, між якими були споконвічні непорозуміння. Ізраїльтяни вважають самарян народністю, нижчою за гідністю, зрадниками їхньої релігійної і національної ідеї. Але між Ісусом та самарянкою приведений чи не найдовший євангельський діалог, завершенням якого стала внутрішня переміна співрозмовниці Ісуса, а разом із нею – жителів містечка, які висловили свою віру в Ісуса: «Вже не через твої слова віруємо, бо самі чули і знаємо, що Він істинно Спаситель світу, Христос» (Ів. 4,42).

Особливістю розмови Христа із самарянкою є його спокійний тон, лагідний і милосердний, сповнений любові, яка шанує вільну волю, не погрожує та не залякує людину. Христос любов’ю своєї душі торкнувся душі грішної жінки-самарянки, допоміг їй пізнати правдивого Бога, визволитися з неволі гріха, відчути себе вільною і щасливою. Господь розмовляє з тією, яка мала аж п’ять чоловіків, яку всі сприймали як грішницю, проте Він її не відкинув.

Спаситель називає Живою Водою своє Божественне вчення. Бо як вода рятує спраглу людину від фізичної смерті, так і Його Божественне вчення про Божу любов спасає від вічної смерті і веде до вічного блаженного життя.

У розмові з самарянкою Господь сказав їй: «Якби ти знала дар Божий і Хто говорить тобі: дай Мені напитися, то ти попросила б у Нього, і Він дав би тобі води живої» (Ів. 4, 10).

Разом їсти і пити в Святому Письмі означає не лише втамовувати тілесні потреби, а й уходити у внутрішній світ того, з ким споживаєш і п’єш. Здивована проханням Христа, самарянка не до кінця розуміла, що має на увазі під «Живою водою» Христос, коли наголошує, що саме Він може дати їй цю воду. Вона по-людськи думала і говорила з Ним про воду з криниці. Щирий діалог Христа з самарянкою наповнив її спраглу душу водою віри і Божої любові, допоміг пізнати правдивого Бога, привів до глибокого покаяння і навернення – так, що вона сама стала проповідницею Христової віри, незбагненної Божої любові і милосердя, якої щедро зазнала її спрагла душа.

У спекотних пісках пустелі існує особливий різновид пальми. Вона вбирає вологу з повітря, затримує її в собі, а згодом зрошує землю навколо себе. Тому біля такої пальми завжди можна знайти іншу рослинність. Десяток таких пальм утворює цілу оазу. Незважаючи на те, що небо не дає дощу і річки висихають, ця життєдайна рослина не тільки сама живе, але творить біля себе життя.

Чимось подібним є правдива християнська душа. Вона з Неба отримує Благодать Божу, нею живиться і від неї черпає сили. Сама живе щасливо і навчає інших людей бути щасливими. Навіть коли така людина живе серед поган і безбожників (у духовній пустелі), то відрізняється від інших. В її душі, в стосунках із людьми завжди панують мир, злагода і любов.

У житті нам доводиться спілкуватись із людьми, які не завжди поділяють наші думки та погляди. Часто і ми буваємо нестриманими. І зовні виглядає так, що ми не керуємо собою, своїми емоціями, словами та поведінкою. Погляньмо, як цього вчить нас сам Спаситель у розмові з жінкою самарянкою. В якій простоті ми бачимо Богочоловіка, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого, ангелів і людей!

З жителями Самарії Ісус пробув два дні. Це спричинило їхню переміну і зробило їх Його учнями. Сьогодні навряд чи знайдеться місто, готове запросити Його до себе як Сина Божого. Міста з готовністю приймають концерти світових ідолів, фестивалі, змагання, але проповідника, що кличе до покаяння … сумнівно. Змінюватися сьогодні не модно. Модно бути собою. Сучасним трендом є „іти за світом!” Тому мова Євангелія незрозуміла більшості адептів суспільства, які звикли брати від життя все задля свого задоволення.

Хай криниці наших сердець завжди будуть повними живої води Христової правди і любові, а Господь допомагає щедро ділитися цією правдою і любов’ю з іншими людьми. Амінь.

kolomija.com

Христос Воскрес!

Дорогі брати і сестри! Продовжуючи перебувати в радості Світлого Христового Воскресіння, Церква сьогодні, у четверту неділю після Пасхи, пропонує нам уривок з Євангелія від святого апостола і євангеліста Іоанна про зцілення Христом розслабленого біля купальні (Ін. 5,1-15.).

У другу неділю після величного Воскресіння Христового в євангельському читанні ми чули про мир, який Христос приніс своїм учням, минулої неділі згадували про жінок-мироносиць, які, навіть перебуваючи у мороці невідання, прямували до гроба і отримали благу звістку. Сьогодні ж ми чуємо про розслабленого.

Зовсім недавно, у період Великого посту, ми також чули євангельський уривок про розслабленого, зцілитися якому допомогли його друзі. Сьогоднішній розслаблений є самотнім і покинутим усіма.

Це євангельське читання поставлене у пасхальний період не випадково, адже воно по-особливому вказує на Божество нашого Спасителя. Воскреснувши силою свого Божества, Христос ще за земного життя свідчив про Своє  майбутнє Воскресіння великою кількістю чудес і зцілень. Сьогодні Спаситель приходить до купелі, щоб знайти розслаблену та покинуту біля Овечих воріт людину, і знайшовши, піднімає її, воскрешаючи до життя.

Спаситель, промовляючи до розслабленого: «Встань!», вживає таке ж слово, що вживав, коли воскрешав померлу дочку Іаіра (Мф. 9. 18-26) та померлого сина Наїнської вдови (Лк. 7. 11-17). І це не випадково. Бо для живих людей розслаблений, який 38 років був прикутий до своєї постелі, був як мертвий. І Церква у своїх стихирах вечірнього богослужіння, описуючи сьогоднішнього паралізованого, називає його «непохованим померлим» і, продовжуючи про його життя, зауважує: «постіль моя гробом моїм стала».

Тривале перебування розслабленого в Овечій купальні похитнуло його віру і надію. Проте не у Бога, а в людей! Бо він бачив і збурення води від сходження ангела Господнього у купальню, і людей, які отримували зцілення, проте: «Людини не маю, щоб, коли збуриться вода, опустила мене в купальню; коли ж я приходжу, інший вже поперед мене входить» (Ін. 5. 7) – ось що він промовив до Господа. Христос же своїм приходом до немічного вже його зцілює, і про це промовисто нам сьогодні промовляє ця ж стихира: «Я став людиною, заради тебе Я зодягнувся у плоть, а ти говориш: людини не маю; візьми постіль твою і ходи». 

Дорогі брати і сестри! Чи не нагадує нам цей розслаблений і нас самих?

Уважно придивившись, ми побачимо, що в певній мірі кожний з нас впізнає самого себе, – розслабленого перш за все душею. Так, у нас є фізична сила, яка кріпить наші ноги, даючи можливість ходити по білому світу. Але куди вони нас ведуть?       Чи до місць, де ми можемо зустріти Спасителя, чи, навпаки, розслабитись душею? Ніхто не забороняє відпочинок і дозвілля, але нам належить пам’ятати, що воно не повинно бути основою нашого життя, а тим більше шкодити нашій душі. Духовні цінності – ось на що ми повинні звертати увагу насамперед.

Бо як сьогодні в євангельському читанні Христос прийшов до чоловіка,  який був приречений на загибель як фізичну і духовну, так сьогодні Він іде назустріч кожному з нас у різні хвилини нашого життя – чи це хвороба, чи смуток, чи страх. Якщо ми будемо з Ним, все інше відійде. І наше перебування з Христом зробить нас діяльними по-справжньому, не лише у матеріальному житті для себе, а для наших ближніх. Амінь.

ІЛАРІОН,

митрополит Рівненський  і Острозький

rivne-cerkva

Ми святкуємо сьогодні день святих жінок-мироносиць, Йосифа Аримафейського і Никодима. Вони небагато згадуються в Євангелії до днів страждань, коли Христос був відданий, узятий, залишений, розп’ятий, убитий, і ось в цей час вони раптом з’являються. Біля хреста – апостолів не було; Іуда повісився, і тільки Іоанн стояв з Божою Матір’ю: тому що він був апостолом любові, як і Матір Божа була любов’ю втіленою, вираженням любові всієї землі до Бога і всієї любові Божественної до нас, людей. І коли була як здавалося здобута перемога зла над Христом, коли Він був відданий і розп’ятий, коли Він помер, ніби безповоротно вражений, тоді з’явилися Йосиф і Никодим, які виявилися вірними Йому не тільки в дні Його учительства, але за днів Його поразки: удаваного, але очевидного ураження, в якому ніхто не міг сумніватися і яке могли перемогти тільки любов і вірність до кінця.

І ось повстає питання перед кожним з нас: ми знаємо, що Христос переміг, і ми не можемо уподібнитися до ні жінок-мироносиць, ні Йосифа Аримафейського, ні Никодима в тому сенсі, що ми не можемо повернутися навіть уявою до страшних днів удаваної поразки Спасителя. Він сказав нам: те, що ви зробили для самої малої, самої нікчемної людини, ви зробили для Мене … І ми всі, всі без винятку буваємо постійно ураженими; ми спрямовані на добро – і відпадаємо від добра; ми віримо в добро – і зраджуємо добру; ми прагнемо з усіх сил до того, щоб бути гідними людського звання, – і це нам не вдається .

І ось в ці моменти – а вони трапляються постійно в нашому середовищі, в середовищі всього людства – ми повинні подумати про жінок-мироносиць, подумати про Йосифа Аримафейського, про Никодима, і як скеля тверда стояти, підтримуючи один одного. Носіть тягарі один одного, і так ви здійсните закон Христа, – говорить апостол Павло. Якщо ми не будемо нести тягарі один одного, якщо ми не будемо з усіх сил підтримувати один одного, якщо ми не будемо постійно, милосердно, вдумливо, щедро ставитися один до одного саме в моменти, коли нам здається, що наш ближній, наш друг не гідний ні себе, ні нашої дружби, ми не виконаємо закону Христового.

Подумаймо про себе, і про кожну людину, які навколо нас знаходиться, про найближчі – і про випадкові зустрічі; подумаймо про крихкість людську, про те, як легко послизнутися і впасти, і в момент ураження залишимося вірними до кінця, люблячим серцем не зрадимо, і зі страху – не відвернемося. І тоді дійсно, понісши один одного тяготи, ми виконаємо закон Христа, тоді ми увійдемо в сонм тих жінок-мироносиць, з’єднаємося з Йосифом і Никодимом, і залишимося з тими, хто протягом всієї історії життя людства не соромився уражених, не відвертався від занепалих , був Божою любов’ю і Божим промислом. Амінь.

rivne-cerkva

Великомученик Юрій був сином багатих і благочестивих батьків, які виховали його в християнській вірі. Народився він у місті Бейрут (в давнину – Беліт), біля підніжжя Ліванських гір.

Вступивши на військову службу, великомученик Георгій виділявся серед інших воїнів своїм розумом, хоробрістю, фізичною силою, військовою поставою та красою. Досягнувши незабаром звання тисяцького, св. Юрій став улюбленцем імператора Діоклетіана. Діоклетіан був талановитим правителем, але фанатичним прихильником римських богів. Поставивши собі за мету відродити в Римській імперії язичництво, що відмирало, він увійшов в історію, як один із найжорстокіших гонителів християн.

Почувши одного разу на суді нелюдський вирок про винищування християн, св. Георгій запалав співчуттям до них. Передбачаючи, що його теж очікують страждання, Юрій роздав своє майно бідним, відпустив на волю своїх рабів, прийшов до Діоклетіана і, оголосивши себе християнином, викрив його в жорстокості та несправедливості. Мова св. Юрія була сповнена сильних і переконливих заперечень проти імператорського наказу переслідувати християн.

Після безрезультатних умовлянь відректися від Христа імператор наказав піддати святого різним мукам. Св. Юрій був вкинений до в’язниці, де його поклали спиною на землю, ноги уклали в колодки, а на груди поклали важкий камінь. Але Св. Юрія мужньо переносив страждання і прославляв Господа. Тоді мучителі почали ухитрятися в жорстокості. Вони били святого воловими жилами, колесували, кидали в негашене вапно, примушували бігти в чоботях з гострими цвяхами всередині. Святий мученик все терпляче переносив. Зрештою імператор наказав відрубати мечем голову святому. Так святий мученик відійшов до Христа в Нікомидії в 303 році.

Великомученика Юрія за мужність і за духовну перемогу над мучителями, які не змогли змусити його відмовитися від християнства, а також за чудодійну допомогу людям у небезпеці – називають ще Побідоносцем. Мощі святого поклали в палестинському місті Ліда, у храмі, що носить його ім’я, голова ж його зберігалася в Римі в храмі, теж присвяченому йому.

На іконах св. Юрій зображується сидячим на білому коні і вражаючим списом змія. Це зображення грунтується на переданні й належить до посмертних чудес святого великомученика Юрія. Розповідають, що недалеко від місця, де народився св. Юрій в місті Бейруті, в озері жив змій, який часто пожирав людей тої місцевості. Що це був за звір – удав, крокодил чи велика ящірка – невідомо.

Забобонні люди тієї місцевості для вгамування люті змія почали регулярно за жеребом віддавати йому на поживу юнака або дівчину. Одного разу жереб випав на дочку правителя тієї місцевості. Її відвели до берега озера і прив’язали, де вона в жаху стала чекати появи змія.

Коли ж звір став наближатися до неї, раптом з’явився на білому коні світлий юнак, який списом вразив змія та врятував дівчину. Цей юнак був святий великомученик Юрій. Таким чудесним явищем він припинив знищення юнаків і дівчат в межах Бейрута і навернув до Христа мешканців тої країни, які до цього були язичниками.

Можна припустити, що явище святого Юрія на коні для захисту жителів від змія, а також описане в житії чудове пожвавлення єдиного вола у хлібороба, стали приводом до шанування святого Георгія покровителем скотарства і захисником від хижих звірів.

Святий Юрій – покровитель воїнства. Зображення Юрія Переможця на коні символізує перемогу над дияволом – «стародавнім змієм» (Об’явл 12, 3; 20, 2). Ще з даніх часів святий великомученик Юрій прославлявся як один з найбільш шанованих святих.

rivne-cerkva

Фоминою неділею називається цей день на згадку про чудо запевнення апостола Фоми.

У традиції Церкви існують різні розуміння поведінки апостола Фоми: у більшості тлумачень вказується на те, що Фома (Дідим, або Близнюк) відрізнявся закоснілістю, що переходила у впертість. Коли Христос ішов воскресити Лазаря, Фома висловив упевненість, що з цієї подорожі нічого не вийде доброго: «Підемо і ми помремо з Ним» (Ін. 11, 16). Разом з тим, деякі богослови навпаки бачать в цих словах відданість і бажання бути учеником Христа не тільки на словах, слідувати за Ним не тільки тоді, коли небезпека не загрожує, але саме тоді, коли мова йде про життя і про смерть.

Хресна смерть Христа справила на Фому особливо гнітюче враження: він немов утвердився в переконанні, що втрата Його безповоротна, – зазначає архієпископ Аверкій (Таушев). Занепад духу Фоми був настільки великим, що він навіть не був з іншими учениками в день воскресіння: він, мабуть, вирішив, що вже все скінчено, і тепер кожен повинен як і раніше вести свою окреме, самостійне життя. На запевнення учеників про воскресіння Христа він відповідає: «Якщо не побачу на руках Його ран від цвяхів і не вкладу руки моєї в ребра Його, не повірю» (Ін. 20, 25). «Вкладу руку мою в ребра Його» – з цих слів Фоми видно, що рана, нанесена Господу воїном, була дуже глибокою.

На восьмий день після Воскресіння Господь з’явився апостолові Фомі і, засвідчуючи про те, що був з учнями весь час після воскресіння, не став чекати питань Фоми, показавши йому Свої рани, відповівши на його невисловлене прохання. Вже одне це знання Господом його сумнівів мало вразити Фому. Христос до того ж додав: «І не будь невірний, але вірний», тобто: ти знаходишся в положенні рішучому: перед тобою зараз тільки дві дороги – повної віри і рішучого озлоблення духовного. У Євангелії не говориться, чи дійсно доторкався Фома до ран Господа, але віра так розпалилася в ньому яскравим полум’ям, і він вигукнув: «Господь мій і Бог мій!» Цими словами Фома сповідав не тільки віру у Воскресіння Христове, але й віру в Його Божество.

Однак, ця віра все ж ґрунтувалася на чуттєвому засвідченні, а тому Господь, в напоумлення Фомі, й іншим апостолам і всім людям на всі майбутні часи відкриває вищий шлях до віри, ублажаючи тих, які досягають віри не таким чуттєвим шляхом, яким досяг її Фома: «Блаженні, що не бачили й повірили…» І раніше Господь неодноразово давав перевагу тій вірі, яка ґрунтується не на чуді, а на слові. Поширення віри Христової на землі було б неможливим, якби кожен вимагав такого ж засвідчення для своєї віри, як Фома, або взагалі постійних чудес. Тому Господь і ублажає тих, які досягають віри однією тільки довірою до свідчення словом, довірою до вчення Христового. Це – найкращий шлях віри. (Архієп. Аверкій (Таушев). Керівництво для вивчення Святого Писання).

Віра у велике чудо Воскресіння прийшла до учеників Христових не відразу. Першими свідками були жінки-мироносиці. Було ще темно, коли вони прийшли до печери в саду Йосифа Аримафейського. Камінь, яким був закритий вхід до гробу, виявився відваленим. Поки вони були в подиві, постав перед ними Ангел і сказав: «не бійтеся, бо знаю, що ви шукаєте Ісуса розіп’ятого. Його нема тут – Він воскрес, як сказав. Підійдіть, погляньте на місце, де лежав Господь» (Мф. 28, 5–6). Щоб повірити, їм було достатньо порожнього гробу і слів Ангела. Їх чуйних і люблячих сердець не торкнувся сумнів. Коли ж вони побігли сповістити апостолам, Сам Ісус зустрів їх і сказав: «радуйтеся! Вони ж, приступивши, припали до ніг Його і вклонилися Йому» (Мф. 28, 9). Апостоли не повірили їм (Мк. 16, 11).

У той же день, коли наближався вечір, Ісус відкрив велику таємницю Свого Воскресіння ще двом ученикам (апостолам з 70-ти – Луці та Клеопі), йшли в Еммаус, що знаходився на відстані 60 стадій (11,5 км) від Єрусалиму. Для їхньої віри у Воскресіння свого Вчителя Ісус привів з Писання всі месіанські пророцтва (Лк. 24, 27). Однак повністю вони повірили тільки після таїнства Євхаристії: «І коли Він возлежав з ними, то взяв хліб, благословив, переломив і подав їм. У них же відкрилися очі, і вони впізнали Його. Але Він став невидимим для них»(Лк. 24, 30–31). Лука і Клеопа в той же день повернулися в Єрусалим і розповіли апостолам, але ті не повірили, як і жінкам-мироносицям. Пізно ввечері Ісус явився апостолам, які зібралися при замкнених дверях, побоюючись іудеїв. Спаситель пройшов зачиненими дверима. У цьому виявилася особливість перетвореного по Воскресінні тіла Господа. Воно не підпорядковувалося законам фізичного світу. Ісус міг пройти крізь речові предмети. Учнів охопило збентеження, бо вони думали, що бачать дух. Він показав їм руки і ноги і ребра Свої (Ін. 20, 20). Це було важливо не тільки для того, щоб переконати їх, що Він з’явився до них тілесно, але для того, щоб перемогти їх невіру. Господь дає їм відчувати на дотик руки, ноги і ребра. Рани від цвяхів на них переконали їх, що це те ж саме тіло, яке було розіп’ято на Хресті.

Подія, якій присвячена Антипасха, була у восьмий день по Воскресінні. Апостол Фома був відсутній при першому явленні Спасителя ученикам. Мабуть, його не було в місті. Апостоли, яких зустрів Фома, з радістю сповістили про Воскресіння Учителя. Можна припустити, що вони розповіли і про те, що Ісус дав їм відчувати на дотик руки, ноги і ребра. Тому зрозуміло його бажання: якщо не побачу на руках Його ран від цвяхів, і не вкладу пальця мого в рани від цвяхів, і не вкладу руки моєї в ребра Його, не повірю (Ін. 20, 25). Переконання святого Фоми не має нічого спільного з тією затверділою несприйнятністю до чуда Воскресіння, яке ми бачимо в іудейських вождів. Це було цілком природне бажання утвердити віру на явних і очевидних свідченнях. Воскреслий Ісус у восьмий день оновив для апостолів Своє явлення, поставши перед ними у світлиці, двері якої були замкнені. На сумнів апостола Фоми Спаситель відповідає його ж словами, точно повторюючи вимогу, яку висловлював сам Фома. Це не могло не вразити ученика, який сумнівався: «дай палець твій сюди і подивись на руки Мої; подай руку твою і вклади в ребра Мої, і не будь невірним, але вірним»(Ін. 20, 27). Саме тому, напевно, Фома не скористався запрошенням Вчителя відчувати Його руки, ноги і ребра, а тут же повірив і сповідав Ісуса Христа як Бога: «Господь мій і Бог мій!» (Ін. 20, 28). Люди, які завзято заперечують Божество Спасителя світу, обходять це місце Євангелія.

Починаючи з Неділі про Фому в православній Церкві після тривалої великопосної перерви відновлюється звершення Таїнства Вінчання.

За Церковним Переданням, святий апостол Фома заснував християнські Церкви в Палестині, Месопотамії, Парфії, Ефіопії та Індії, утвердивши проповідь Євангелія мученицькою смертю. За навернення до Христа сина і дружини правителя індійського міста Меліапора (Меліпура) він був ув’язнений, зазнав катувань і, нарешті, пронизаний п’ятьма списами відійшов до Господа.

rivne-cerkva

Христос Воскрес!

Сьогодні в церковних піснеспівах ми знову чуємо радісний заклик: «Воскресіння день, і просвітімось торжеством, і один одного обіймімо» (стихира Пасхи). До чого нас саме тепер спонукають ці слова?

Святий апостол Іоан Богослов свідчить: «Бог є світло, i немає в Ньому ніякої темряви» (1 Ін. 1: 5). Це сяяння неприступного божественного світла (1 Тим. 6: 16) стає для людей явним через втілення Господа нашого Ісуса Христа. Про це також нагадують нам нині слова Євангелія, говорячи про Сина Божого: «У Ньому було життя, і життя було світлом людям. І світло в темряві світить, і темрява не огорнула його» (Ін. 1: 4–5).

Ось це світло божественної благодаті, це сяяння відвічної слави Божої, яке у Христі та через Христа явлене людям, – воно проганяє темряву зла й ніч гріховну. «Ніч минула, – свідчить апостол Павло у Посланні до Римлян, – а день наблизився: отже, відкиньмо діла темряви і зодягнімось у зброю світла» (Рим. 13: 12).

Ці апостольські слова і є поясненням для нас того, як нині, на Великдень, ми повинні «просвітитися торжеством». Адже світло Христове, світло життя не просто колись, у давній час, засяяло від життєдайного гробу через воскресіння Спасителя – воно через нашу віру у Христа воскреслого нині стає для нас зброєю в боротьбі з темрявою віку цього.

Темрява не має своєї сутності, свого власного буття: вона – лише відсутність світла. Так само гріх і зло не мають власної сутності – вони виникають як темрява, як порожнеча там, де немає добра, правди, любові.

Однак коли ми в темряві засвічуємо лампаду, ліхтарик чи свічку, то навіть найглибша темрява відступає. Минулої зими, коли російська імперія зла намагалася занурити нашу Україну в суцільну темряву та холод, ми особливо пережили цей досвід. Ми боролися з темрявою зла, підтримуючи одне одного. Ми зберігали світло, людяність, надію. І все це стало для нас щитом і мечем, стало тією «зброєю світла», в яку апостол Павло закликає нас зодягнутися.

Безперечно, темрява і зло ще мають у цьому світі велику силу. Диявол спонукає своїх прислужників примножувати беззаконня, проливати кров невинних, нести в мирні оселі руйнування та смерть. Бачачи все це, страждаючи від цих проявів зла, ми можемо духовно і морально знесилюватися, адже сили людини не можуть бути самі собою невичерпними.

Однак нинішнє свято нагадує нам, що ані темрява, ані гріх, ані зло, ані сам диявол не можуть перемогти. Якщо мале світло від ліхтаря чи свічки в наших руках здатне відігнати темряву, то наскільки більшу силу має світло Христове, світло від Того, Хто іменується правдивим і незаходимим Сонцем?

Тому попри всі руйнування, страждання, попри втому від боротьби ми маємо просвітитися торжеством! Навіть у ці важкі часи війни Воскресіння Христове нехай наповнює наші душі непереможним світлом благодаті, силою жертовної любові до Бога та до ближніх, до рідного народу й до нашої земної батьківщини – України. І нехай це світло буде нашою зброєю, щитом і мечем у праведній боротьбі з агресією російської імперії зла, у протидії всім ворожим підступам та спокусам лукавого.

«Нині все наповнилося світлом, небо і земля, і глибини підземні; нехай же святкує все творіння Христове Воскресіння» (третя пісня канону Пасхи), – знову і знову нагадує нам Церква. І ми з вами, дорогі владики, отці, брати і сестри, у цьому світлі торжества перемоги Божої оновімо нашу власну надію на перемогу правди й добра. Ми самі, просвітившись торжеством віри у воскреслого Сина Божого, будемо ділитися цією вірою та радісною надією на перемогу, вітаючи рідних і близьких та всіх зі світлим Христовим Воскресінням!

І серед цих вітань найперше ми звертаємося зі словами вдячності до наших захисників, до українських воїнів світла – наших новітніх героїв. Ми завжди підносимо за вас свої молитви, а особливо в цей Великдень просимо в Бога для вас захисту, допомоги в боротьбі та благословенної перемоги над агресором.

Ми ділимося великодньою радістю з тими, хто присвятив себе жертовному служінню любові, та сердечно вітаємо наших волонтерів, медиків, вітаємо рятівників та працівників комунальних служб – всіх, хто допомагає ближнім полегшити завдані війною страждання. Ми щиро дякуємо друзям та союзникам України у світі та всім людям доброї волі, адже лише об’єднаними зусиллями, примножуючи світло добрих діл, ми наблизимо час завершення війни та настання справжнього, Богом благословенного миру.

Як і завжди, у цей святковий час ми не маємо права забувати про тих, хто і в нинішній Великдень перебуває не в радості, а в стражданнях від накладеного на них ярма фальшивого «русского міра», в російській окупації, у ворожій неволі та в полоні. Ми молимося і просимо в Господа полегшити ваші труднощі та страждання, просимо захисту від людського озлоблення і зичимо скорого визволення.

Від тисячолітніх святинь золотоверхого Києва, від його духовного серця – нашого кафедрального Софійського собору, від благословенного саду Пресвятої Богородиці, як віддавна іменується наша українська Києво-Печерська Лавра, вітання з Великоднем і добрі побажання та слова надії на перемогу світла і правди нехай долинуть нині до всіх дітей України, де б ви зараз не жили, на батьківщині чи в розсіянні. Нехай великодня радість, любов до Бога і до Матері-України продовжують єднати нас попри всі перешкоди!

Вітаємо зі святом Воскресіння Христового Президента України, державну владу й місцеве самоврядування, всіх, хто був обраний та покликаний волею народу до служіння суспільству. Нехай Бог благословляє ваші добрі справи, у всьому сприяє задля наближення перемоги над російською імперією зла та утвердження тривалого, благословенного миру.

Світло в темряві світить, і темрява не огорнула його. Це світло – від життєдайного гробу воскреслого Сина Божого, від місця поховання, яке стало символом і знаком перемоги правди, любові та життя. Тож наповнімось цим світлом, нехай воно буде нам зброєю проти зла, яке неодмінно зазнає поразки та осудження, бо воістину ХРИСТОС ВОСКРЕС!

Епіфаній,
Митрополит Київський і всієї України

Пасха Христова, 2026 р.,
м. Київ

і всі, взявши Хрест Твій, промовляємо:

благословен Хто йде в Ім’я Господнє; осанна в вишніх!

(Стихира свята).

«Радій від радості дочко Сиону, торжествуй, дочко Єрусалима: ось Цар твій гряде до тебе, праведний, Який спасає, лагідний, Який сидить на ослиці і намолодому ослі сині підяремної»(Зах. 9. 9). Цими словами пророк Захарія за 500 років до Різдва Христового передрік торжественний вхід в Єрусалим Господа Ісуса Христа – подію, яка сьогодні вшановується нами.

Після воскрешення Лазаря Господь Ісус Христос, сівши на молоде ослятко, вирушив до Єрусалиму. Звістка про те, що Спаситель гряде в Єрусалим, пронеслась по місту, і множество людей вийшло на зустріч Того, Хто воскресив Лазаря. Охоплені радістю люди зривали гілки з дерев, застеляли своїм одягом шлях Спасителю. Осанна в вишніх, благословен Хто йде в Ім’я Господнє! – було чути звідусіль.

Пророк Захарія в урочистому вході Спасителя в Єрусалим, передбачаючи наближення часу викуплення роду людського від гріха і смерті, викликував: «Радій …дочко Сиону, торжествуй, дочко Єрусалиму». Це означало, що довгоочікуваний Месія – Спаситель Христос – відбудує духовне царство, втрачене прародителями через гріхопадіння.

Серед жителів Єрусалиму, які вітали Господа, знаходились люди, що вивчали Закон І пророків. Вони знали всі ті передбачення про Месію, котрі сповнювались на їхніх очах, і тому повинні були стати на чолі зустрічавших, але торжественний вхід Господа в Єрусалим викликав їхнє незадоволення.

Чому ж вони відвернулись від Господа?

Було б не зовсім правильно пояснити це противлення Промислу Божому тільки тим, що серця їхні були переповнені заздрощів і злоби; причина не прийняття ними волі Господньої набагато глибша. Книжники і фарисеї, як і багато інших жителів Єрусалиму, хотіли бачити в Ісусі Христі земного царя, маючого владу звільнити народ від римського панування. Але в Своїй проповіді Господь говорив про Царство, котре не від світу цього (Ін. 18. 36). Про Царство Боже.

Господь не бажав земної влади, і це було незрозумілим для оточуючих Його людей. Господь передбачив, що ті ж, які кричали Йому «Осанна!» через декілька днів будуть кричати «Розіпни, розіпни Його!».

…Дорога, якою слідував Господь, поступово піднімалась на Елеонську гору. На повороті відкривався вигляд на Єрусалим. Та Господь бачив не зовнішню велич міста – перед Його поглядом відкривалась страшна безодня невір’я і порока, які вразили його жителів. І ось ми бачимо торжество та радість натовпу і скорботного, сумного Господа.

Вхід в Єрусалим Господа нашого Ісуса Христа ознаменуав собою початок здійснення тайни Викуплення роду людського, тому заклик до радості старозавітнього пророка Захарії: «Радій від радості, дочко Сионну, торжествуй, дочко Єрусалима» звернений не стільки до народу древнього Єрусалиму, скільки до чад Нового Єрусалиму – до Церкви Христової, тобто до всіх нас, що зібралися в цьому святому храмі.

Дорогі браття і сестри! Слухаючи євангельську розповідь про те, як жителі Єрусалиму з захопленням вітали Спасителя, а потім, через декілька днів, злословили і хулили Його, ми задаємо собі питання: як могла відбутись така переміна в їхніх серцях? Але замість осудження їх корисним є звернутися до самих себе и подивитися, чи не відбувається подібне з нами. Бо ж наше щорічне великопісне покаяння, говіння та сповідь, наше причастя Святих Таїн чи не являються торжественною зустріччю Господа і Спасителя, подібнодо тієї, яку приготував Йому Єрусалим? Жителі Єрусалиму виголошували: Благословен Хто йде в Ім’я Господнє, і ми, приступаючи до Святої Чаші, чуємо ці ж слова і відповідаємо на них молитвою: «Вірую, Господи, і визнаю!» І Господь кожного разу, зі Свого невимовного довготерпіння і милосердя, подає нам Свої Святі Тіло і Кров. Та чи довго ми зберігаємо вірність нашим обітницям? Проходить час – і ми стаємо такими, якими були: колишні гріхи, те ж недбальство за душу свою, і цим ми, ніби з древніми жителями Єрусалиму, знову розпинаємо Спасителя. І скільки раз в житті відбувається з нами таке падіння!

Вербну Неділю ми зустрічаємо в храмі з гілками в руках. Ці гілки – верби – нагадують нам не тільки про радісну зустріч Господа жителями Єрусалиму, але і про те, що зима не вічна, що прийшла весна, знову все зазеленіло, цвіте і буде приносити плоди. Як часто у багатьох із нас в душі царює зима! Холодно, мертво: не має ні духовних квітів, ні плодів. Але зима замінюється весною: ми знаємо, що немає душі людської, яка не могла б відігрітися, ожити і принести плоди. І ми з нетерпінням чекаємо весняного сонця для нашої душі, коли назустріч Господу ми зможемо принести не тільки зелену гілочку, але й відігріту, ожившу нашу душу. Наше сонце – Господь, квіти нашої оживаючої душі – любов до Господа, до людей, до світу Божого.

Ми чули в євангельській розповіді, що, зустрічаючі Господа при вході в Єрусалим, всі  вийшли до Нього з пальмовим віттям. Ми замінюємо їх вербами. Але є у нас таке древо, котре було насаджене ще в раю (Бут. 2. 8-9), потім перенесене на Голгофу, а нині перебуває в усьому християнському світі: це Животворчий Хрест Христів! Він отримав від Христа Спасителя чудодійну силу воскрешати мертвих за злочин (Еф. 2. 5), тобто воскрешати благодаттю наші омертвівші від гріха душі. Ось з цього древа ми повинні брати собі гілки, тобто менші хрести. Спаситель ясно заповів нам це, промовляючи: «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, та за Мною нехай йде (Мф. 16. 24). Амінь.

rivne-cerkva