На восьмий день після Свого Народження Господь наш Ісус Христос, за старозавітнім законом, прийняв обрізання, встановлене для всіх младенців чоловічої статі на знак Завіту Бога з праотцем Авраамом і його потомками ( Бут. 17, 10-14; Лев. 12,3). При звершенні цього обряду Божественному Младенцю було дане Ім’я Ісус, звіщене Архангелом Гавриїлом ще в день Благовіщення Пресвятій Діві Марії ( Лк. 1, 31-33; 2,21).

За тлумаченням отців Церкви, Господь, Творець закону, прийняв обрізання, являючи приклад, як людям належить неухильно виконувати Божественні постанови. Господь прийняв обрізання для того, щоб ніхто потім не міг засумніватися у тому, що Він був істинний Чоловік, а не носій прозорої плоті, як навчали деякі єретики ( докети). У Новому Завіті обряд обрізання уступив місце таїнству Хрещення, прообразом котрого він був ( Кол. 2, 11-12). Свідчення про святкування Обрізання Господнього у Східній Церкві відносяться до IV століття. Канон святу написаний преподобним Стефаном Саваїтом .Разом з обрізанням, прийнятим Господом як знамення Завіту Бога з людьми, Він отримав також Ім’я Ісус ( Спаситель) як печать Свого служіння справі спасіння світу ( Мф. 1,21; Діянь. 3,6, 16; Фил. 2, 9, 10). Ці дві події, що відбулися на самому початку земного життя Спасителя, нагадують християнам, що вони вступили у Новий Завіт з Богом і « обрізані нерукотворним обрізанням, стягненням гріховної плоті, обрізанням Христовим» ( Кол.2, 11). Саме ім’я християнина засвідчує про вступ людини у Новий Завіт з Богом.

Святитель Василій Великий, архієпископ Кесарії Кападокійської

Святитель Василій Великий, архієпископ Кесарії Каппадокійської, « належить не тільки одній Кесарійській Церкві, і не в свій тільки час, не одним співвітчизникам своїм був корисний, але по всім країнам і містам вселенної, і всім людям приносив і приносить користь, і для християн завжди був і буде вчителем найспасительнішим», – так говорив сучасник святителя Василія, святий Амфілохій, єпископ Іконійський.

Святитель Василій Великий народився близько 330 року в Кесарії. У сім’ї свт. Василія до лику святих зараховані мати Емілія (пам’ять 1 січня), сестра Макрина (пам’ять 19 липня), брат Григорій (пам’ять 10 січня). Батько був адвокат, під його керівництвом Василій здобув первинну освіту, потім він навчався у кращих вчителів Кесарії Каппадокийської, де познайомився зі святим Григорієм Богословом (пам’ять 25 січня), а пізніше перейшов до шкіл Константинополя. Для завершення навчання святитель Василій відправився до Афін – центру класичної освіти.

У Афінах Василій Великий здобув усі доступні знання. Про нього говорили, що «він так вивчив все, як інший не вивчає єдиного предмету, кожну науку він вивчив до такої досконалості, неначе не вчився нічому іншому. Філософ, філолог, оратор, юрист, природознавець, що мав глибокі пізнання в медицині, – це був як корабель, такий навантажений ученістю, наскільки це містке для людської природи».

У Афінах між Василієм Великим і Григорієм Богословом встановилася щонайтісніша дружба, що продовжувалася все життя. Близько 357 р. святий Василій повернувся в Кесарію, де незабаром вступив на шлях аскетичного життя. Василій, прийнявши Хрещення від єпископа Кесарійського Діанія, був поставлений читцем. Бажаючи знайти духовного керівника, він відвідав Єгипет, Сірію, Палестину. Наслідуючи наставникам, повернувся в Кесарію і поселився на березі ріки Ірис. Навколо нього зібралися ченці. Сюди ж Василь привернув свого друга Григорія Богослова. Вони трудилися в строгій стриманості; при важких фізичних навантаженнях вивчали творіння як найдавніших тлумачів Священного Писання. Ними була складена збірка Добротолюбіє. У царювання Констанція (337-362) розповсюдилося псевдовчення Арія. Церква призвала до служіння Василя і Григорія.

Василій повернувся в Кесарію, де в 362 р. був рукопокладений в сан диякона, в 364 р. – в сан пресвітера. При імператорові Валенті (334-378), прихильнику аріан, у важкі часи для Православ’я до Василія перейшло управління Церковними справами. В цей час він склав чин Літургії, «Бесіди на Шестиднев», а також книги проти аріан. У 370 р. Василій був возведений на єпископа на Кесарійськую кафедру. Він прославився своєю святістю, глибоким знанням Священного Писання, великою ученістю, працями на благо Церковного світу і єдності. Серед постійних небезпек святитель Василій підтримував православних, утверджуючи їх віру, закликаючи до мужності і терпіння. Все це викликало ненависть до нього аріан. Всі свої особисті засоби він використовував на користь бідних: створював притулки, благодійній готелі, лікарні, влаштував два монастирі – чоловічий і жіночий.

Аріани усюди переслідували його. Святителю Василію погрожували розоренням, вигнанням, тортурами і смертю. Він же сказав: «Смерть для мене благодіяння. Вона скоріше приведе мене до Бога, для Якого живу і труджуся».

Святитель Василій майже щоденно звершував Богослужіння. Він особливо піклувався про суворе виконання канонів Церкви, уважно слідкуючи, щоб до числа кліру вступали лише достойні. Невтомно обходив він свої церкви, слідкуючи щоб ніде не була порушена церковна дисципліна. За прикладом ченців, клірики митрополії святителя, навіть диякони і пресвітери, жили у надзвичайній бідності, трудились і провадили життя чисте і чеснотне. Для кліру святий Василій добивався звільнення від податків. Святитель Василій Великий відомий також як один із творців чернечого уставу, та організаторів східного чернецтва зокрема відомі його « Великі і малі чернечі правила»

Хвороби з юнацтва, невтомні наукові праці, подвиги стриманості, турботи і скорботи пастирського служіння виснажили сили святителя, і 1 (14) січня 379 р. він помер перед Господом, маючи 49 років. Церква відразу стала святкувати його пам’ять.

rivne-cerkva

У зрілому віці, усвідомивши сенс людського буття, пізнавши Бога та полюбивши красу Церкви, преподобний направився до Києво-Печерської Лаври, де молився та виконував покладені на нього послухи. Серце святого було переповнене любов’ю до обителі — Святої Лаври. Як говорить псалмоспівець Давид: Припала душа моя до Тебе, і правиця Твоя підтримує мене (Пс. 62, 9). Так і душа преподобного припала до Господа. За велику ревність до молитви, доброту, любов, працелюбство Максима зарахували до братії Києво-Печерської Лаври та постригли в ченці з іменем Меркурій, на честь преподобного Меркурія, посника Печерського, в Дальніх печерах, пам’ять 24 листопада (7 грудня за новим стилем). Незабаром монаха Меркурія було рукоположено в сан ієродиякона, а пізніше він прийняв сан ієромонаха.

Життєвий шлях святого у монастирі був шляхом бездоганного послуху, повного відречення своєї волі, мужньої перемоги спокус і скорбот. Такий великий досвід і праця над собою не дали майбутньому ігумену зламатися у страшні часи гоніння на Церкву Христову в ХХ столітті, не дали зректися того, до чого покликав його Пастиреначальник Христос, не дали загинути душі преподобного та тим душам, яких духовно окормляв отець Меркурій в Лаврі, а пізніше і на приході у с. Бригинцях.

Після жовтневого перевороту для Церкви, монастирів та, зокрема, монахів почались важкі часи. У 1926 році Києво-Печерську Лавру нові власті “признали” історико-культурним державним заповідником і вирішили “колишню святиню” перетворити у “Всеукраїнське музейне містечко”. Було ізольовано монахів разом з церковною общиною, а пізніше і витіснено її новоствореним музеєм. До 1930 року монастир було повністю ліквідовано. Частина братії була вивезена за сотні кілометрів від Києва і розстріляна, інші були ув’язнені, або ж заслані, а сама Лавра була пограбованою, розореною та збезчещеною. Вигнанцем з улюбленої обителі став і ієромонах Меркурій, який багато перетерпів скорбот, бачив руйнування великої Православної святині, що століттями залишалася оплотом віри, кораблем спасіння, дороговказом до Небесного Царства. Але за час перебування в Лаврі преподобний Меркурій настільки духовно зріс, що його не лякали труднощі, які виникли на його шляху. У всьому він бачив провидіння Боже і завжди у всьому покладався на волю Божу.

Болісно було святому бачити руйнування рідного монастиря під час Другої Світової Війни. Ще важче сімдесятилітньому старцю було пережити руйнування 3 листопада 1941 року Свято-Успенського Лаврського собору. В ці страшні часи воєнного лихоліття, наприкінці 1942 року, преподобного отця Меркурія направили на парафію у Бригинці, сусіднє від рідної Щаснівки село.

І знову, як і у монастирі, та і по цілій Україні – розруха, знову пустота та спраглі душі віруючих людей, які чекали слова правди, істини і любові, люди, які не мислили свого земного життя без Церкви, люди, які терпіли багато випробувань, але залишались вірними Господу. Таку картину побачив святий старець Меркурій, коли прибув до Бригинців. Втішало одне: тут живуть люди, які горять любов’ю до Бога.

На Бригинецькому кладовищі раніше була гарна дерев’яна церква, але радянська влада її закрила. Згодом у церкві було відкрито швейну майстерню. Та “непокірні” люди не тільки не хотіли там працювати , але й не хотіли замовляти там одягу. Храм радянська влада наказала зруйнувати. Доля тисяч Українських храмів не оминула і Бригинецького. Преподобний застав вже тільки руїни колись прекрасного храму.

Після приходу на Бригинецьку парафію о. Меркурій деякий час проводив богослужіння в однієї парафіянки вдома, але завжди всім повторював, що так довго тривати не може. І так довго не тривало, бо всі свої старечі сили преподобний віддавав для того, щоб на місці колишнього храму стояв новий. Незважаючи на всі перешкоди, з Божою допомогою батюшка з прихожанами збудували невелику церковцю. Отець Меркурій дуже радів з того, що постав новий, хоч і не такий величний, але все ж таки прекрасний і затишний храм. В страшні воєнні та повоєнні роки, коли було зруйновано, спалено, знищено багато святинь, у Бригинцях молитвами та стараннями преподобного будувалася святиня. Святий престіл для храму отець Меркурій змайстрував своїми руками. У 1946 році церква на честь Пресвятої Тройці була освячена та відкрита для прихожан. Храм та престіл збереглися до сьогоднішнього дня.

Сільська влада не могла змиритись з тим, що у них діє релігійна громада, не могли змиритись, що відкрито храм і люди потоком ідуть до батюшки за порадами, молитвами та зціленнями від недуг, а старець приймав усіх, будучи для “всіх усім”. Всі хто хоч раз зустрічалися з о. Меркурієм довго його пам’ятали, його очі випромінювали благодать, сяючи радістю та любов’ю до ближніх.

Через своє ревне служіння Богу та молитовну допомогу людям батюшка не раз терпів багато скорбот. До сьогоднішнього дня люди передають із уст в уста чудесне порятування отця Меркурія від вірної смерті. Сільський голова з двома енкаведистами вивели батюшку до скирди в поле, щоби вчинити над ним розправу. Отець Меркурій молився і готувався до переходу у вічність, коли поступив наказ «вогонь!».. Але зброя дала відсіч, те ж саме трапилось і вдруге. Тоді кати вирішили відпустити святого, думаючи, що коли він йтиме вистрілять йому в спину. Але воля Божа була іншою, і втретє сталося так, як і два перших рази. Преподобний залишився неушкодженим, посоромивши диявола та безбожну владу, яка вважала, що де сила – там і правда. Старець знав, що правда тільки в Бозі, тому тільки сказав: «Цього разу не прийшлося вмерти».

У березні 1949 року отець Меркурій був нагороджений Патріаршою Грамотою в якій сказано: «Благословення за усердні труди на славу святої Церкви», підписаною Святійшим Патріархом Олексієм, а на початку п’ятдесятих років ієромонах Чернігівської єпархії Меркурій був возведений у сан ігумена.

Преподобний Меркурій подвизався на Бригинецькій парафії до 1956 року, будучи ревним служителем Церкви Христової. Проводячи дні свого життя в постійній боротьбі, подвигах, постах і молитвах, батюшка одержав від Бога дар зцілення, і багатьом людям допомагав чим тільки міг. Святий все робив зі смиренням і простотою, нічого не робив з користю для себе. Його серце було простим, а не двояким і нечесним; добрим, а не лукавим. Отець Меркурій жив, маючи в душі мир і добрі стосунки з всіма людьми, з усім творінням. Про це свідчать колишні парафіяни, які запам’ятали отця Меркурія, як доброго і милосердного пастиря, що готовий був душу свою положити за свою паству. До сьогоднішнього дня людей, які за життя мали можливість бачити та спілкуватися з преподобним залишилось не так вже й багато, але їхні діти, внуки і правнуки, зберігають передання своїх батьків та й самі мають змогу відчувати на собі благодатні молитви святого старця перед Престолом Божим.

Проживши Богоугодно 86 років від народження, 7 листопада 1956 року преподобний отець Меркурій відійшов з миром до Небесних Божих осель. Поховали батюшку біля вівтаря ним збудованого Свято-Троїцького храму, у якому він прослужив 10 років, на Бригинецькому кладовищі.

Рішенням Священного Синоду від 21 жовтня 2011 року преподобний ігумен Меркурій Бригинський був причислений до лику святих місцевого шанування.

У жовтні 2012 року преподобного Меркурія Бригинського визнали загальноцерковним святим.

rivne-cerkva

Почаївська ікона Божої Матері.

Почаївська ікона Божої Матері належить до числа найбільш шанованих святинь не тільки Української Православної Церкви. Вона відома всьому слов’янському світу: її шанують в Україні, Росії, Білорусі в Боснії, Сербії, Болгарії та інших місцях. Поряд з православними на поклоніння чудотворному образу Пресвятої Богородиці приходять і християни інших сповідань. У Почаївській Лаврі, древньому оплоті Православ’я, чудотворна ікона перебуває близько 400 років. Чудеса, що виникають від святої ікони, численні й засвідчені в монастирських книгах записами віруючих, з молитвою зверталися про позбавлення від невиліковних недуг, звільнення від полону і напоумлення грішників.

Святкування на честь Почаївської ікони Божої Матері 23 липня було встановлено в пам’ять позбавлення Успенської Почаївської Лаври від турецької облоги 20-23 липня 1675 року.

Влітку 1675 року під час Збаразької війни з турками, у царювання польського короля Яна Собеського (1674-1696), полки, що складалися з татар, під проводом хана Нурредина, через Вишнівець підступили до Почаївської обителі, обступивши її з трьох сторін. Слабка монастирська огорожа, як і кілька кам’яних будинків обителі, не представляла ніякого захисту для оточених. Ігумен Йосиф Добромірський переконав братію і мирян звернутися до небесних заступників: Пресвятої Богородиці і преподобного Іова Почаївського. Ченці і миряни старанно молилися, припадаючи до чудотворного образу Божої Матері та до раки з мощами преподобного Іова. Вранці 23 липня зі сходом сонця татари тримали останню раду про штурм обителі, ігумен же велів співати акафіст Божій Матері. З першими словами “Взбранній Воєводі” над храмом раптово з’явилася Сама Пречиста Богородиця, “омофор світлосяйний розпускаючи”, з небесними ангелами, що тримають оголені мечі. Преподобний Іов знаходився біля Божої Матері, кланяючись Їй і молячись за захист обителі. Татари прийнявши небесне воїнство за примару, у сум’ятті стали стріляти в Пресвяту Богородицю і преподобного Іова, але стріли поверталися назад і ранили тих, хто їх пускав. Жах охопив ворога. У панічній втечі, не розбираючи своїх, вони вбивали один одного. Захисники монастиря кинулися в погоню і захопили багатьох у полон. Деякі полонені згодом прийняли християнську віру і залишилися в обителі назавжди.

У 1721 році Почаїв був зайнятий уніатами. Однак і в цей важкий для Лаври час монастирський літопис зафіксував 539 чудотворень від прославленої православної святині. Під час панування уніатів, в другій половині ХVIII століття, наприклад, граф-уніат Микола Потоцький став благодійником Почаївської Лаври за наступної чудесної обставини. Звинувативши свого кучера в тому, що оскаженілі коні перевернули коляску, граф дістав пістолет, щоб убити його. Кучер, звернувшись до Почаївської гори, підняв руки вгору і вигукнув: “Матір Божа, явлена в іконі Почаївській, врятуй мене!” Потоцький кілька разів намагався вистрілити з пістолета, що ніколи йому не зраджував, але зброя робила осічку. Кучер залишився живий. Потоцький негайно відправився до чудотворної ікони і вирішив себе і все своє майно присвятити на улаштування обителі. На його кошти збудовані Успенський собор і братський корпус.

Повернення Почаєва в лоно Православ’я в 1832 році було ознаменоване чудесним зціленням сліпої дівчинки Анни Акімчукової, що прийшла на поклоніння святиням з сімдесятирічною бабусею за 200 верст з Кам’янець-Подільського. В пам’ять цих подій архієпископ Волинський священноархімандрит Лаври Інокентій (1832-1840) встановив щотижневе, по суботах, читання соборного акафісту перед чудотворною іконою. Під час керування Лаврою священноархімандритом Агафангелом, архієпископом Волинським (1866-1876) був влаштований особливий боковий вівтар на хорах Свято-Троїцької церкви в пам’ять перемоги над татарами, освячений 23 липня 1875.

Святі мученики Трофим, Феофіл і з ними тринадцять святих мучеників.

Святі мученики Трофим, Феофіл і з ними тринадцять святих мучеників постраждали під час гоніння на християн при імператорі Діоклетіані (284-305). Приведені на суд, вони мужньо сповідали себе християнами і відмовилися принести жертву ідолам. Після жорстоких катувань святих мучеників з перебитими гомілками кинули у вогонь. Підкріплені Господом, вони вийшли з вогню абсолютно неушкодженими, і ще більш прославляли Христа. Тоді, втративши надію зломити волю святих сповідників, мучителі обезголовили їх.

Священномученик Аполлінарій, єпископ Равеннійскій.

У царювання римського імператора Клавдія (41-54) в Рим з Антіохії прийшов святий апостол Петро і висвятив прибулого з ним Антиохійця Аполлінарія на єпископа Равеннійского. Прийшовши в Равенну як мандрівник, святий Аполлінарій попросив притулку у місцевого жителя, воїна Іринея, і в бесіді з ним відкрив, хто він і з якою метою прийшов. У Іринея був сліпий син, якого святий Аполлінарій, звернувшись з молитвою до Господа, зцілив. Воїн Іриней і його сімейство першими в Равенні увірували в Христа. Святитель залишився жити в будинку Іринея і проповідував про Христа всім, що бажали слухати його слово. Одним з чудесних зцілень, здійснених святим Аполлінарієм, було зцілення невиліковно хворої жінки равеннского трибуна – Фекли. Після того, як за молитвою святого вона встала з ліжка абсолютно здоровою, увірувала у Христа не тільки вона, але й сам трибун. У будинку трибуна святий Аполлінарій влаштував невелику церкву, де здійснював Божественну літургію. Для новохрещених равеннійців Аполлінарій висвятив двох пресвітерів – Адерета і Калокіра, а також двох дияконів. Дванадцять років святий Аполлінарій благовістив в Равенні, і число християн невпинно збільшувалось. Язичницькі жерці поскаржилися на єпископа правителю Сатурнію. Святий Аполлінарій постав перед судом і був підданий жорстокому катуванню. Думаючи, що він помер, мучителі винесли його за місто, на берег моря і там кинули. Але святий був живий. Йому надала допомогу і дала притулок у своєму будинку одна благочестива вдова-християнка. У її будинку святий Аполлінарій перебував шість місяців і продовжував таємно проповідувати про Христа. Місцеперебування святого стало відомо, коли він зцілив від німоти знатного жителя міста – Воніфатія, на прохання дружини останнього, яка благала святого допомогти її чоловікові. Після цього чуда багато язичників звернулися до Христа, а святого Аполлінарія знову привели на суд і мучили, ставлячи босими ногами на жар. Другий раз його витягли за місто, але Господь знову зберіг йому життя. Святий не припиняв проповіді до тих пір, поки його не вигнали з міста. Деякий час святий Аполлінарій знаходився в Італії, де як і раніше продовжував проповідувати Євангеліє. Равеннською Церквою керував в цей час пресвітер Калокір. Повернувшись в Равенну до своєї пастви, святий Аполлінарій знову був судимий і засуджений до вигнання. В тяжких оковах він був посаджений на корабель, що плив в Іллірик, по річці Дунай. Два воїна зобов’язані були доставити його на місце заслання. За своїм єпископом добровільно пішли у вигнання три клірика. По дорозі судно зазнало аварії корабля, все потонуло, врятувалися тільки святий Аполлінарій, клірики і два воїни. Воїни, слухаючи святого Аполлінарія, увірували в Господа і прийняли Хрещення. Не знаходячи ніде притулку, подорожні прийшли в Місію, де святий Аполлінарій зцілив від прокази одного знатного жителя, за що отримав зі своїми супутниками притулок у його домі. У цій країні святий Аполлінарій також невтомно проповідував про Христа і багатьох язичників навернув до християнства, за що зазнав переслідувань з боку невірних. Вони без пощади били святого і, посадивши його на корабель, що плив в Італію, відправили назад. Після трирічної відсутності, святий Аполлінарій повернувся в Равенну і був з радістю прийнятий своєю паствою. Язичники ж, напавши на церкву, де святий здійснював Божественну літургію, розігнали молільників, а святого привели до ідольських жерців у капище Аполлона, де ідол впав, як тільки ввели святого, і розбився. Жерці привели святого Аполлінарія на суд до нового правителя області – Тавруса. Аполлінарій створив тут нове чудо – зцілив сліпонародженого сина правителя. В подяку за зцілення сина Таврус постарався укрити святого Аполлінарія від розлюченого натовпу. Він відправив його в свій заміський маєток, де хрестилися син і дружина Тавруса, а сам він, боячись гніву імператора, не прийняв Хрещення, але ставився з вдячністю і любов’ю до свого благодійника. Чотири роки жив святий Аполлінарій в маєтку Тавруса і безперешкодно благовістив про Спасіння. Тим часом язичницькі жерці відправили донесення імператору Веспасіану з проханням засудити на смерть або вигнання християнського “волхва” Аполлінарія. Однак імператор відповів жерцям, що боги досить сильні, щоб помститися за себе, якщо вважають себе ображеними. Все ж лють язичників настигла святого Аполлінарія: вони наздогнали його, коли святий вийшов з міста, прямуючи до найближчого селища, і жорстоко побили його. Християни знайшли його, ледве живого, і принесли в селище, де він пролежав сім днів. Під час передсмертної своєї хвороби святитель не переставав повчати свою паству і передбачив, що після гонінь для християн настануть кращі часи, коли вони відкрито і вільно будуть сповідувати свою віру. Давши присутнім своє святительське благословення, священномученик Аполлінарій відійшов до Господа. Святий Аполлінарій святительствував в Равенні 28 років і помер у 75 році.

rivne-cerkva

На березі Генісаретського озера, між містами Капернаумом і Тіверіадою, розташовувлося невелике місто Магдала, залишки якого збереглися до наших днів. Тепер на його місці стоїть лише невелике селище Медждель.

В Магдалі колись народилася і виросла жінка, ім’я якої навіки увійшло в євангельську історію. Євангеліє нічого не розповідає нам про юні роки Марії, але Передання повідомляє, що Марія Магдалина була молода, красива і вела грішне життя. У Євангелії говориться, що Господь вигнав з Марії сім бісів. З моменту зцілення Марія почала нове життя. Вона стала вірною ученицею Спасителя.

Євангеліє розповідає, що Марія Магдалина йшла за Господом, як Він з апостолами проходив містами та селами Іудеї та Галілеї з проповіддю Божого Царства. Разом з благочестивими жінками – Іоаною, дружиною Хузи (домоправителя Іродового), Сусанною та іншими вона служила Йому від статків своїх (Лк. 8, 1-3) і, безсумнівно, розділяла з апостолами благовісницькі труди, особливо серед жінок. Очевидно, її разом з іншими жінками має на увазі євангеліст Лука, розповідаючи, що в момент шестя Христа на Голгофу, коли після бичування Він ніс на Собі важкий Хрест, знемагаючи під його вагою, жінки йшли за Ним, плачучи і ридаючи, а Він втішав їх. Євангеліє розповідає, що Марія Магдалина була і на Голгофі в момент розп’яття Господа. Коли всі учні Спасителя розбіглися, вона безстрашно залишалася біля Хреста разом з Богородицею і апостолом Іоаном.

Євангелисти перераховують серед тих, що стояли біля Хреста ще й матір апостола Якова Меншого, і Саломія, та інших жінок, що слідували за Господом від самої Галилеї, але всі називають першою Марію Магдалину, а апостол Іоан, окрім Богоматері, згадує тільки її і Марію Клеопову. Це говорить про те, наскільки виділялася вона з-поміж усіх жінок, що оточували Спасителя.

Вона була вірна Йому не тільки в дні Його слави, але і в момент Його крайнього приниження і наруги. Вона, як оповідає євангеліст Матфей, була присутня і при похованні Господа. На її очах Йосиф з Никодимом внесли в гробницю Його бездиханне тіло. На її ж очах вони завалили великим каменем вхід до печери, куди зайшло Сонце життя .

Вірна закону, в якому була вихована, Марія разом з іншими жінками перебувала весь наступний день в спокої, бо великий був день тієї суботи, що співпадав того року зі святом Пасхи. Але все ж перед настанням дня спокою жінки встигли запасти аромати, щоб у перший день тижня прийти на світанку до могили Господа і Вчителя і за звичаєм іудеїв помазати Його тіло похоронними ароматами.

Треба думати, що, змовившись іти в перший день тижня до Гробу рано вранці, святі жінки, розійшовшись у п’ятницю ввечері по своїх домівках, не мали можливості зустрітися один з одним в день суботній, і як тільки з’явилося світло наступного дня, пішли до гробниці не спільно, а кожна зі свого будинку.

Євангелист Матфей пише, що жінки прийшли до гробу на світанку або, як висловлюється євангеліст Марк, дуже рано, при сході сонця; євангелист Іоан, як би доповнюючи їх, каже, що Марія прийшла до гробу настільки рано, що ще було темно. Мабуть, вона з нетерпінням чекала закінчення ночі, але, не дочекавшись світанку, коли ще кругом панувала темрява, побігла туди, де лежало тіло Господа.

Отже, Марія прийшла до гробу одна. Побачивши камінь відвалений від печери, вона в страху поспішила туди, де жили найближчі апостоли Христа – Петро та Іоан. Почувши дивну звістку про те, що Господа забрали з гробу, обидва Апостола побігли до гробу і, побачивши пелени і згорнутий плат, здивувалися. Апостоли пішли і нікому нічого не сказали, а Марія стояла біля входу в похмуру печеру і плакала. Тут, в цьому темному гробі, ще так недавно бездиханним лежав її Господь. Бажаючи переконатися, що гріб справді порожній, вона підійшла до нього – і тут сильне світло раптово осяяло її. Вона побачила двох Ангелів в білих ризах, що сидять один у головах, а другий у ніг, де було покладено тіло Ісусове. Почувши запитання: “Жінка, чому ти плачеш?” – Вона відповіла тими ж словами, які тільки що сказала апостолам: “Забрали Господа мого, і не знаю, де поклали Його”. Сказавши це, вона повернулась, і в цей момент побачила Ісуса Воскреслого, що стоїть біля гробу, але не впізнала Його.

Він запитав Марію: “Жінка, чому ти плачеш, Кого шукаєш?” Вона ж, думаючи, що бачить садівника, відповідала: “Господарю, якщо ти виніс Його, скажи, де ти поклав Його, і я візьму Його”.

Але в цей момент вона впізнала голос Господа, голос, який був знайомий з того самого дня, як Він зцілив її. Цей голос вона чула в ті дні, в ті роки, коли разом з іншими благочестивими жінками ходила за Господом по всіх містах і селах, де лунала Його проповідь. З грудей її вирвався радісний крик: “Раввуні!”, Що означає Учителю.

Повага і любов, ніжність і глибоке шанування, почуття вдячності і визнання Його переваги як великого Вчителя – все злилося в одному цьому вигуку. Вона більше нічого не могла сказати й кинулася до ніг свого Учителя, щоб омити їх сльозами радості. Але Господь сказав їй: “Не торкайся до Мене, бо Я ще не зійшов до Отця Мого, а йди до братів Моїх та скажи їм:” Я йду до Отця Свого й Отця вашого, і до Бога Мого й Бога вашого “.

Вона прийшла в себе і знову побігла до апостолів, щоб виконати волю Того, Хто послав її на проповідь. Знову вбігла вона в будинок, де ще перебували в сум’ятті Апостоли, і сповістила їм радісну звістку що: “Бачила Господа!” Це була перша в світі проповідь про Воскресіння.

Апостоли повинні були благовістити світу, а вона благовістила самим Апостолам …

Святе Писання не оповідає нам про життя Марії Магдалини після воскресіння Христового, але можна не сумніватися, що якщо у страшні хвилини розп’яття Христа вона була біля підніжжя Його Хреста з Його Пречистою Матір’ю та Іоанном, то безсумнівно, що вона перебувала з ними ж і весь найближчий час після воскресіння і вознесіння Господа. Так святий Лука в книзі Діянь апостольських пише, що всі Апостоли одностайно перебували в молитві з деякими жінками і Марією, Матір’ю Ісуса, і з братами Його.

Священне Передання оповідає, що коли Апостоли розійшлися з Єрусалима на проповідь у всі кінці світу, то разом з ними пішла на проповідь і Марія Магдалина. Відважна жінка, серце якої було повне спогадів про Воскреслого, залишила рідний край і відправилася з проповіддю в язичницький Рим. І скрізь вона сповіщала людям про Христа і Його вчення, а коли багато хто не вірив, що Христос воскрес, вона повторювала їм те ж, що сказала в світлий ранок Воскресіння апостолам: “Я бачила Господа”. З цією проповіддю вона обійшла всю Італію.

Легенда розповідає, що в Італії Марія Магдалина прийшла до імператора Тиверія (14-37) і благовістила йому про Христа Воскреслого. За переданнями, вона принесла йому червоне яйце як символ Воскресіння, символ нового життя зі словами: “Христос Воскрес!” Потім вона розповіла імператору про те, що в його провінції Юдеї був безвинно засуджений Ісус Галілеянин, чоловік святий, який творив чудеса, сильний перед Богом і всіма людьми, страчений за наклепом іудейських первосвящеників і вирок затвердив призначений Тиверієм прокуратор Понтій Пілат.

Марія повторила слова апостолів, що увірували в Христа відкуплені від марного життя не тлінним сріблом або золотом, але дорогоцінною кров’ю Христа як непорочного і чистого Агнця.

Завдяки Марії Магдалині звичай дарувати один одному великодні яйця в день Світлого Христового Воскресіння поширився між християнами всього світу. В одному древньому рукописному грецькому уставі, написаному на пергаменті, що зберігається в бібліотеці монастиря святої Анастасії поблизу Фессалонік (Солуня), поміщена молитва, що читається в день Святої Пасхи на освячення яєць та сиру, в якій вказується, що ігумен, роздаючи освячені яйця, говорить братії : “Так ми прийняли від святих отців, які зберегли цей звичай від самих часів апостольських, бо свята рівноапостольна Марія Магдалина перша показала віруючим приклад цього радісного жертвопринесення”.

Марія Магдалина продовжувала своє благовістя в Італії і в самому місті Римі. Очевидно, саме її має на увазі апостол Павло у своєму Посланні до Римлян (16, 6), де разом з іншими подвижниками проповіді євангельської згадує Марію (Маріам), яка, як він висловлюється, “багато потрудилася для нас”. Очевидно, вона беззавітно служили Церкві і своїми засобами, і своїми працями, наражаючись на небезпеки, і розділяла з Апостолами праці проповідництва.

За Церковним ж переказами, вона пробула в Римі до прибуття туди апостола Павла і ще два роки після відбуття його з Риму після першого суду над ним. З Риму свята Марія Магдалина вже в похилому віці переселилася в Ефес, де невпинно трудився святий апостол Іоанн, який з її слів написав 20-й розділ свого Євангелія. Там закінчила свята земне життя і була похована.

Її святі мощі були в IХ столітті перенесені до столиці Візантійської імперії – Константинополя і покладені в храмі монастиря в ім’я святого Лазаря. В епоху хрестових походів вони були перенесені в Італію і покладені в Римі під вівтарем Латеранського собору. Частина мощей Марії Магдалини знаходиться у Франції поблизу Марселя, де над ними біля підніжжя крутої гори споруджений на честь її чудовий храм.

Православна Церква свято шанує пам’ять святої Марії Магдалини – жінки, покликаної Самим Господом від темряви до світла і від влади сатани до Бога.

Бувши потьмареною колись гріхом, вона, отримавши зцілення, щиро і безповоротно розпочала нове, чисте життя і ніколи не вагалася на цьому шляху. Марія полюбила Господа, що приєднав її до нового життя, вона була вірна Йому не тільки тоді, коли Він, вигнавши з неї сім демонів, оточений захопленим народом, проходив містами та селами Палестини, здобувши Собі славу чудотворця, а й тоді, коли всі учні зі страху покинули Його і Він, принижений і розп’ятий, в муках висів на Хресті. Ось чому Господь, знаючи її вірність, саме їй першій з’явився, повставши від гробу, і саме її сподобив бути першою ж проповідницею Свого Воскресіння.

rivne-cerkva

Святі рівноапостольні Кирил і Мефодій.

У IX ст. жили святі рівноапостольні Кирил (Костянтин) і Мефодій. Обидва вони також певною мірою пов’язані з Україною.

Просвітителі слов’ян, святі брати Кирил і Мефодій уподібнилися до святих апостолів і їхніх трудів у благовісті віри Христової. Подвижницька праця просвітителів стала об’єктом дослідження багатьох істориків, особливо слов’янських країн. Святі були несправедливо забуті тоді, коли балканські країни потрапили під владу створеної на руїнах Візантії Османської імперії. Пам’ять про них відроджувалась і до їхнього заступництва зверталися, коли в цих країнах виникав національно-визвольний рух за незалежність.

Святі рівноапостольні Кирил і Мефодій були синами одного знатного воєводи, слов’янина-болгарина, який жив у Солуні (Македонія). Мефодій у зрілому віці вступив на військову службу і став правителем однієї із слов’янських областей. Після 10 років служби «пустельнолюбний» Мефодій пішов на гору Олімп до Вифанії і, прийнявши там чернецтво, віддав себе богомислію, читаючи священні книги та постійно перебуваючи в молитві. Його молодший брат Костянтин ще в юності мав блискучі успіхи в науці. Він виховувався з майбутнім візантійським імператором Михаїлом. Після закінчення навчання Костянтин пішов в один із монастирів, який був розташований на березі Чорного моря. Проте його силою повернули до столиці імперії Константинополя. Невдовзі він прийняв священицький сан і був призначений бібліотекарем при храмі Св. Софії та вчителем філософії в головній Царгородській школі. Всебічна богословська освіченість Костянтина допомогла йому перемогти в диспуті з Ананією-іконоборцем. Імператор і патріарх послали «золото словесного» ритора разом з Георгієм Асинкритом у місійну проповідь до мусульманських земель на прохання еміра Мелітенського.

Після повернення Костянтин жив у Царгороді, а потім поїхав до свого брата Мефодія і розділив із ним подвиг чернецтва.

У 858 р. хозари, які жили на берегах Дону, Волги й Азовського моря, звернулися до імператора Михаїла з проханням прислати їм наставників, які прилучили їх до християнської віри. Жереб знову випав на Костянтина. Тепер він вирушив у місіонерську подорож разом із братом Мефодієм. Припливши на кораблі до Херсонеса, вони зупинилися в місті, де проповідував святий апостол Андрій Первозванний. Святі брати знайшли в морі мощі святого Климента, Папи Римського, який постраждав за віру Христову ще у І ст. Ця святиня спочила в місцевому храмі.

У хозар брати проповідували ревно, але недовго. Повернувшись до Константинополя, молодший брат зайнявся богослов’ям, а Мефодій отримав ігуменство в Поліхронієвому монастирі. Через деякий час вони знову стали збиратися в дорогу — тепер уже на прохання слов’янських князів-правителів.

Святі брати, прибувши до Моравії, стали займатися перекладом богослужбових книг із грецької на слов’янську мову. Для цього вони впорядкували слов’янську абетку, яка стала називатися кирилицею. їхня проповідь мала блискучий успіх. Протягом декількох років світлом євангельського вчення були просвітлені Моравія, Болгарія і Панонія. Тут уперше їхня християнська проповідь протистояла проповіді німецьких єпископів, які представляли інтереси Папи Римського. Маючи неабияку владу та свої інтереси на землях Священної Римської імперії, папа Микола І викликав 867 р. братів до Риму. Слід зауважити, що в середині IX ст. ще не було розділення єдиної христової церкви таким явним, але все ж таки перші розходження в догматах і в ученні між Сходом і Заходом уже були. Папа Римський зустрів нібито люб’язно просвітителів, які принесли йому в дар частинку мощей мученика Климента і перекладені богослужбові книги слов’янською мовою, серед яких було й Євангеліє. Папа урочисто поклав їх на престол у храмі Св. Марії і навіть наказав відправити за ними службу.

14 лютого 869 р. в Римі в 42-річному віці Костянтин помер, прийнявши перед смертю схиму з іменем Кирил. Перед кончиною він наказав братові: «Ми з тобою, як два воли, вели одну борозну, я занеміг, але ти не подумай залишати труди учительства й знову піти на Святу гору».

Після смерті Кирила святий Мефодій, будучи оправданий новим папою Андріаном, був висвячений на єпископа Моравії та Панонії. Саме такого архіпастиря хотіли бачити на своїх землях місцеві князі, який би дбав про доручену йому паству й відправляв богослужіння рідною мовою — слов’янською. Заздрощам німецьких єпископів не було меж. Вони й надалі стверджували, що є три священних мови — єврейська, грецька та латинська. Потім такі твердження назвуть єрессю триязичія, а питання відправи богослужінь рідними національними мовами до нині є актуальним навіть у православній Україні.

За наклепами латинських священиків за розпорядженням німецького імператора й постановою Зальцбурзького архієпископа із собором просвітителя слов’ян святого Мефодія заслали в Швабію, де він пробув у в’язниці три роки, терплячи знущання, голод і холод. Папа Іоанн VIII наполіг на тому, щоб звільнити святого з-під суворого арешту. Незабаром римський первосвященик возвів просвітителя слов’ян у архієпископа із званням папського легата, але згодом святого Мефодія знову піддали суду за те, що він не сповідував «сходження Духа Святого і від Сина» і нібито не визнавав своєї ієрархічної залежності від папи. Глава римської церкви знову заборонив йому відправляти богослужіння слов’янською мовою. У 879 р. він викликав Мефодія до Риму, де його виправдали, і вручив булу про дозвіл на слов’янське богослужіння.

Незадовго до свого упокоєння святий Мефодій відвідав Константинополь на запрошення імператора Василія. Він помер 6 квітня 885 р. у похилому віці. Відспівування здійснювали латинською, грецькою та слов’янською мовами. Його останки зберігаються в соборній церкві у Веліграді.

Святий рівноапостольний Мефодій залишив велику кількість учнів, які продовжували просвітительську справу.

Вітчизняні церковні історики стверджують, що до Великої моравсько-мефодієвської єпархії входили і північні землі сучасної України, зокрема Волинь. Знайдені сліди християнства у м. Володимирі-Волинському в урочищі Стара Катедра свідчать про вплив Великої Моравської єпархії і місії учнів святого Мефодія. Історики наводять ці докази в ракурсі ще одного із трьох шляхів поширення християнства на землю Руси-України, який називають північним.

На честь тисячоліття просвітлення слов’ян святими рівноапостольними Кирилом і Мефодієм Святійший синод у 1863 р. встановив кожного року 11 травня (24 травня) вшановувати пам’ять братів.
11 травня (24 травня) 2003 р. за рішенням святійшого патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета та за ініціативою ректорату, професорсько-викладацького складу та студентства Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова цей день проголошено «Днем українського студентства». Українська Православна Церква Київського патріархату встановила особливі нагороди: орден і медаль святих рівноапостольних Кирила і Мефодія, які вручаються науковій інтелігенції за особливі заслуги в освітній сфері. У багатьох слов’янських країнах, а серед них і в Болгарії цей день є днем писемності та культури і великим національним святом.

Свята православна церква називає святих рівноапостольних Кирила і Мефодія «священною двоїцею, просвітителями нашими, які виточили нам джерело Богопізнання». Праця святих братів — це ще один доказ того, що всі народи повинні сповідувати віру в Господа Ісуса Христа рідною мовою, і мова кожного народу є священна й угодна Богові.

Преподобний Софроній, затворник Києво-Печерський.

До великого сонму преподобних Печерських належить також, преподобний Софроній. Він жив у XIII ст., відбував подвиг у Печерському монастирі. Де і коли він народився, із якої сім’ї немає відомостей. Щоденно прочитував увесь Псалтир, носив на собі волосяницю й залізний пояс, не знімаючи їх до смерті. Упокоївся в затворі. Його нетлінні мощі знаходяться в Дальніх печерах. В акафісті всім Печерським преподобним про нього сказано: «Радуйся, Софронію, бо ти затвором міцним і залізом тіло окував, душею ти і тілом з псалмоспівами до небес постійно прагнув». Пам’ять преподобного Софронія вшановується 11 травня.

rivne-cerkva

У XI столітті грецька імперія переживала важкий час. Турки спустошували її володіння в Малій Азії, розоряли міста і села, вбиваючи їх жителів, і супроводжували свої жорстокості образою святих храмів, мощей, ікон і книг. Мусульмани робили замах знищити мощі святителя Миколая, глибоко шанованого всім християнським світом.

У 792 році каліф Аарон Аль-Рашид послав начальника флоту Хумейда розграбувати острів Родос. Спустошивши цей острів, Хумейд вирушив до Мир Лікійських з наміром зламати гробницю святителя Миколая. Але замість неї він зламав іншу, що стояла поряд з гробницею Святителя. Ледве святотатці встигли це зробити, як на морі піднялася страшна буря і майже всі судна були розбиті.

Осквернення святинь обурювало не тільки східних, але і західних християн. Особливо побоювалися за мощі святителя Миколая християни в Італії, серед яких було багато греків. Жителі міста Бар, розташованого на березі Адріатичного моря, вирішили врятувати мощі святителя Миколая.

У 1087 році барські і венеціанські купці вирушили до Антіохії з метою торгівлі. І ті й інші припускали на зворотному шляху викрасти мощі святителя Миколая і перевезти їх до Італії. У цей намір жителі міста Бар випередили венеціанців і першими висадилися в Мирах. Вперед були послані двоє людей, які, повернувшись, повідомили, що в місті – все тихо, а в церкві, де покоїться найбільша святиня, вони зустріли тільки чотирьох ченців. Негайно 47 чоловік, озброївшись, вирушили до храму святителя Миколая, ченці-вартові, нічого не підозрюючи, вказали їм поміст, під яким була прихована гробниця святого, де, за звичаєм, чужинців помазували миром від мощей святителя. Монах розповів при цьому про явлення напередодні святителя Миколая одному старцю. У цьому видінні Святитель наказував дбайливіше зберігати його мощі. Ця розповідь надихнула барян; вони побачили для себе в цьому явленні зволення і немов би вказівку Святого. Щоб полегшити свої дії, вони відкрили ченцям свої наміри й запропонували їм викуп – 300 золотих монет. Сторожа відмовилася від грошей і хотіла сповістити жителів про ймовірну небезпеку. Але прибульці зв’язали їх і поставили біля дверей своїх сторожів. Вони розбили церковний поміст, під яким стояла гробниця з мощами. У цій справі особливою ретельністю відрізнявся юнак Матвій, який бажав якомога швидше виявити мощі Святителя. У нетерпінні він розбив кришку і баряни побачили, що саркофаг наповнений запашним святим миром. Співвітчизники барян, пресвітери Луп і Дрого, здійснили літію, після якої Матфій став витягувати з переповненого миром саркофага мощі Святителя. Це відбувалося 20 квітня 1087.

Зважаючи на відсутність ковчегу, пресвітер Дрого загорнув мощі у верхній одяг і в супроводі барян переніс їх на корабель. Звільнені монахи повідомили місту сумну звістку про викрадення іноземцями мощей Чудотворця. Натовп народу зібрався на березі, але було пізно …

21 травня кораблі прибули до міста Бар, і радісна звістка миттєво облетіла все місто. Наступного дня, 22 травня, мощі святителя Миколая урочисто перенесли до церкви святого Стефана, що знаходилася недалеко від моря. Торжество перенесення святині супроводжувалося численними чудотворними зціленнями хворих, що збуджувало ще більше благоговіння до великого угодника Божого. Через рік була побудована церква в ім’я святителя Миколая і освячена папою Урбаном II.

Подія, пов’язана з перенесенням мощей святителя Миколая, викликала особливе шанування Чудотворця і ознаменувалося встановленням особливого свята 22 травня. Спочатку свято перенесення мощей святителя Миколая відзначався тільки жителями італійського міста Бар. В інших країнах Християнського Сходу й Заходу воно не було прийняте, не дивлячись на те, що про перенесення мощей було широко відомо. Ця обставина пояснюється властивим середньовіччю звичаю вшанування переважно місцевих святинь. Крім того, Грецька Церква не встановила святкування цієї пам’яті, тому що втрата мощей Святителя була для неї сумною подією.

Руською Православною Церквою святкування пам’яті перенесення мощей святителя Миколая з Мир Лікійських у місто Бар 22 травня встановлено незабаром після 1087 на основі глибокого, вже зміцнілого шанування на Русі великого угодника Божого, яке перейшло з Греції одночасно з прийняттям християнства. Слава про чудотворення, явлені Святителем на землі і на морі, були широко відомі українському народові. Їх невичерпна сила і велика кількість свідчить про особливу благодатну допомогу великого святого стражденному людству. Образ Святителя, всесильного Чудотворця-благодійника, став особливо дорогий серцю українців, тому що він вселив глибоку віру в нього і надію на його допомогу. Незліченними чудотворіннями ознаменувалася віра українського народу в невичерпну допомогу Угодника Божого.

У вітчизняній писемності дуже рано зібралася про нього значна література. Оповіді про чудеса Святителя, здійснені на нашій землі, стали записуватися ще в глибоку давнину. Незабаром після перенесення мощей святителя Миколая з Мир Лікійських у Бар, з’явилася руська редакція житія й повісті про перенесення його святих мощей, написана сучасником цієї події. Ще раніше було написано похвальне слово Чудотворцю. Щотижня, кожного четверга, Православна Церква особливо вшановує його пам’ять.

rivne-cerkva

У Богослужінні четвертої неділі Великого посту Свята Церква пропонує нам високий приклад посницького житія в особі преподобного Іоана Ліствичника, який написав твір, в якому він показав ліствицю або порядок добрих діянь, що призводять нас до Престолу Божого.

Святий Іоан народився близько 570 року і був сином святих Ксенофонта і Марії. На 20 році життя він прийняв чернечий постриг в Синайському монастирі. Після смерті старця Мартирія, під керівництвом якого перебував 19 років, святий Іоан віддалився в пустинне місце, зване Тола, де провів 40 років у строгому пості, молитві, самоті і мовчанні. Він ухилявся від всякого роду особливих подвигів. Куштував він все, що дозволялось за чернечою обітницею, але – помірно. Не проводив ночей без сну, хоча спав не більше того, скільки необхідно для підтримки сил, щоб невпинним неспанням не погубити розуму. Перед сном довго молився; багато присвячував часу читанню спасенних книг. Але якщо у зовнішньому житті преподобний Іоанн діяв у всьому обережно, уникаючи крайнощів, небезпечних для душі, то у внутрішньому духовного житті він, «запалюваний божественною любов’ю», не хотів знати кордонів. Він особливо глибоко був пройнятий почуттям покаяння і проливав рясні сльози, сокрушаючись про свої гріхи. Все життя його була безперервна молитва і безмірна любов до Бога. Після 40 років подвигів він став ігуменом Синайської обителі, але через 4 роки знову пішов в усамітнення і мирно відійшов до Господа, 80 років від народження.

Найбільший з подвижників благочестя, преподобний Іоан не тільки сам досяг висоти духовної досконалості, а й іншим залишив керівництво для їхнього духовного життя, написавши спасенний твір «Ліствиця», де представив 30 ступенів духовного сходження. У «Ліствиці» описується боротьба подвижника благочестя з такими пороками і пристрастями (обжерливість, блуд, сріблолюбство, гордість, марнославство, гнів тощо), які однаково властиві і ченцям, і мирянам. Разом з цим «Ліствиця» скеровує до виховання чеснот, обов’язкових для християн (наприклад, лагідність, ціломудрість, терпіння, смирення, молитва та ін.) Зображуючи шлях поступового сходження до моральної досконалості, «Ліствиця» є вірне і надійне керівництво до духовного життя для ревнителів благочестя та спасіння душі.

rivne-cerkva

Свята Великомучениця Анастасія Узорішительниця народилася в Римі, в сім’ї сенатора Претекстата. Батько її був язичником, а мати Фавста – таємною християнкою, яка доручила виховання своєї доньки відомому своєю вченістю Святому Хрисогону. Він навчав Анастасію Святого Письма та виконання закону Божого. Згодом про Анастасію говорили як про мудру та прекрасну діву.

Після смерті матері, батько видав її заміж, без її згоди за язичника Помплія. Щоб не порушити обітницю дівоцтва, Анастасія постійно посилалася на невиліковну хворобу та зберігала чистоту.

Часто, знявши свій розкішний одяг і дорогоцінні прикраси та надівши жебрацьке лахміття, Анастасія таємно виходила з дому й обходила всі в’язниці того міста. Даючи золото вартовим за вхід, вона відвідувала стражденних заради Христа, служила їм з благоговінням і ретельністю: мила руки й ноги ув’язнених, очищала їхнє заплутане волосся від сміття, витирала кров, перев’язуючи їхні рани чистим полотном. Також приносила кожному їжу та пиття. Так послуживши їм, вона поверталась додому.

Дізнавшись про це чоловік Святої Анастасії, Помплій, жорстоко побив її, помістив в окремій кімнаті й біля дверей поставив сторожу. Свята тужила, що позбулася можливості допомагати християнам.

Після смерті батька Анастасії, її чоловік постійно катував дружину, щоб заволодіти багатою спадщиною. Свята писала своєму вчителеві: «Чоловік мій мучить мене як противницю його язичницької віри в настільки тяжкому ув’язненні, що мені нічого не залишається, як тільки, віддавши душу Господу, впасти мертвою».

У листі-відповіді Святий Хрисогон втішав Мученицю: «Світлу завжди передує темрява, після хвороби часто повертається здоров’я, а після смерті обіцяно нам життя». Також він передбачив швидку смерть її чоловіка: через деякий час Помплія призначили послом до перського царя й по дорозі до Персії він потонув під час раптової бурі.

Тепер Свята знову могла відвідувати ув’язнених християн. Отриманий спадок вона витратила на одяг, їжу та ліки для хворих.

Коли Святого Хрисогона відправили в Аквілею (місто у верхній Італії) на суд до імператора Діоклітіана, Анастасія пішла за своїм учителем. Тіло Святого після його мученицької кончини було поховано пресвітером Зоїлом. Через 30 днів після смерті Святий Хрисогон з’явився Зоїлу та передбачив близьку кончину трьох юних християнок, що жили неподалік: Агапії, Хіонії та Ірини та повелів прислати до них Святу Анастасію. Таке видіння було й Анастасії Узорішительниці. Вона пішла до пресвітера, помолилася біля мощей свого вчителя Святого Хрисогона, а потім у духовній бесіді зміцнила мужність трьох дів перед майбутніми їхніми тортурами. Після кончини мучениць вона сама поховала їхні тіла.

Згодом Свята Анастасія стала мандрувати, щоб скрізь, де тільки можна, служити ув’язненим християнам. Вона отримала дар лікування. Словами розради Свята підтримувала багатьох людей, визволяючи їх від уз відчаю, страху та безпорадності, а тому й названа Узорішительницею.
У Македонії Великомучениця познайомилася з молодою вдовою-християнкою Феодотією, яка допомагала їй в благочестивій праці.

Бажаючи допомагати хворим і нещасним, вона вивчилася лікарському мистецтву і сама лікувала поранених. Вона не гребувала на своїх руках носити тих, які не володіли ні руками, ні ногами та були побитими й постраждали за Христа, перев’язувала їхні рани та сама вкладала їм в уста їжу й напувала їх.

І тільки в цьому була її радість, щоб послужити Самому Христу в особі тих, які страждають за сповідання найсолодшого імені Христового. Так працюючи, вона перемагала природну неміч та відрізнялась великодушністю, мужністю та любов’ю до Бога й ближніх.

Одного разу стало відомо, що Анастасія – християнка. Її взяли під варту та відвели до імператора Діоклетіана. Розпитавши Анастасію, він дізнався, що вона всі свої кошти витратила на допомогу нужденним, а золоті, срібні та мідні статуетки перелила на гроші і годувала багатьох голодних, одягала нагих та допомагала немічним.

Імператор наказав відвести Святу до верховного жерця Ульпіана, щоб той схилив її до жертви поганським богам або віддав на жорстоку страту. Жрець запропонував Великомучениці Анастасії зробити вибір між багатими дарами й знаряддями тортур, покладеними по обидва боки біля неї. Свята, не вагаючись, вказала на знаряддя тортур: «Оточена цими предметами, я стану прекраснішою і бажанішою своєму Нареченому Христу…».

Перш, ніж піддати Cвяту Анастасію тортурам, Ульпіан вирішив осквернити її, проте, як тільки доторкнувся до неї, осліп, страшний біль стиснув йому голову і через деякий час він помер.

Свята Анастасія опинилася на волі й разом із Феодотією продовжувала служити в’язням. Незабаром свята Феодотія та три її сина були віддані мученицькій смерті.

Святу Анастасію вдруге вкинули в темницю і 60 днів морили голодом. Щоночі їй являлась Мучениці Феодотія, яка підтримувала й зміцнювала її в терпінні. Бачачи, що голод не заподіяв шкоди Святій, ігемон Іллірій наказав утопити її разом із засудженими злочинцями, серед яких був і гнаний за віру християн Святий Євтіхіан. Воїни посадили в’язнів на корабель і вийшли у відкрите море. Далеко від берега вони пересіли в човен, а в кораблі зробили кілька пробоїн, щоб він затонув. Судно стало занурюватися у воду, але в’язні побачили Мученицю Феодотію, яка управляла вітрилами і спрямовувала корабель до берега. 120 людей були вражені побаченим, увірували в Христа й святі Анастасія та Євтіхіан охрестили їх. Дізнавшись про все, ігемон наказав стратити всіх новохрещених. Святу Анастасію розтягнули над багаттям між чотирма стовпами. Так закінчила свій мученицький подвиг Свята Анастасія Узорішительниця. Сталось це близько 304 року.

Тіло Святої залишилось неушкодженим й поховала його благочестива християнка Аполлінарія. Після закінчення гонінь вона побудувала над труною Великомучениці Анастасії церкву.

У V столітті мощі Святої Анастасії були перенесені до Константинополя, де на її честь був побудований Храм. Пізніше главу та правицю Великомучениці перенесли до побудованого неподалік від Святої Гори Афон монастиря Святої Анастасії Узорішительниці.