СВЯТО-ІЛЛІНСЬКИЙ СОБОР М.ДУБНО

ТАЇНСТВО СОБОРУВАННЯ (МАСЛОСВЯТТЯ ЄЛЕОПОМАЗАННЯ)

Поняття про таїнство.

Єлеєосвячення (соборування або маслосвяття) є таїнство, в якому при помазанні тіла єлеєм призивається на хворого благодать Божа, що зціляє немочі душевні і тілесні (Православний Катехізис).

Таїнство зцілення душі й тіла — такими словами можна передати сутність цього таїнства, назва якого пішла від практики його звершення декількома священиками — “собором”.

Призначення таїнства соборування — цілковите зцілення людини. У молитвах, що читаються при звершенні таїнства, неодноразово звертаються до Бога прохання про прощення гріхів страждучого та про його одужання. Саме тілесне зцілення у молитвах таїнства ставиться у залежність від зцілення душевного, для якого необхідне покаяння, тобто прощення гріхів, поєднане з твердою обіцянкою виправити своє життя відповідно до заповідей Божих.

Немочі тілесні і душевні виникають через спотворену гріхом людську природу. Джерело тілесних хвороб, згідно з християнським поглядом, заключається у гріху, якщо душа брудна гріхами, то і тіло забруднене хворобою. І перше пророкування про хворобу було дано Єві в раю після гріхопадіння: «Помножуючи, помножу скорботи твої та болі вагітности твоєї. Ти в муках родитимеш діти» (Бут. 3:16). На явний зв’язок гріха та хвороби вказує нам Сам Спаситель:    «І прийшли ось до Нього, несучи розслабленого, якого несли четверо. А що через народ до Нього наблизитися не могли, то стелю розкрили, де Він був, і пробравши, звісили ложе, що на ньому лежав розслаблений.  А Ісус, віру їхню побачивши, каже розслабленому: Відпускаються, сину, гріхи тобі!» (Вiд Марка 2:3-5).

Установлення таїнства.

Початок маслосвяття як таїнства належить Самому Господу, по заповіді Якого Його учні, лікуючи душі людей рятівною проповіддю Євангелія, лікували і тіла хворих помазуючи єлеєм: «І багато вигонили демонів, і оливою хворих багато намащували і оздоровляли…» (Мк. 6 , 13 ). І в чинопослідуванні таїнства говориться: « Помазання священне Твоє, Чоловіколюбче, апостолам Твоїм над недужими рабами Твоїми здійснювати милостиво заповідав ».

Спочатку таїнство відбувалося, як і миропомазання, через покладання рук пресвітерів Церкви (Мк. 16, 18; Діянь. 28, 8-9). Спогад про такий образ здійснення таїнства збереглося і в нашому Требнику – в молитві , яку читає священик після здійснення таїнства при покладанні Євангелія, як руки Господньої, на главу хворого. У часи апостольські покладання рук для зцілення було замінено помазанням єлеєм, подібно до того як покладання рук для сходження Святого Духа на новохрещених було замінено миропомазанням. Така практика здійснення таїнства в апостольський час з усією ясністю представляється в посланні апостола Якова ( 5, 14-16 ).

Пояснення до Соборування.

Єлей — один з найдавніших релігійних символів. З сивої давнини це був не тільки їстивний продукт, але й лікувальний засіб, і рідина для світильників, і косметичний засіб. Достаток олії сприймався як ознака благословіння Божого. Єлеєм натирали тіло, змащували волосся. Єлеєм помазували на служіння священиків та царів. Святі апостоли помазували єлеєм хворих, молячись про їхнє зцілення. Про це пише апостол Яків: Хворий якщо хто з вас, нехай покличе пресвітерів Церкви, і нехай помоляться над ним, помазавши єлеєм в ім’я Господнє. І молитва віри зцілить недужого, і підніме його Господь; і якщо він зробив гріхи, простяться йому (Якова 14:15). З цього тексту видно, що вже в апостольські часи була практика помазування хворих єлеєм, проте важливо зазначити, що зцілююча сила приписується не самій олії, а «молитві віри». Наслідком цієї священодії, за словами апостола, є зцілення тіла й прощення гріхів.

Над ким відправляється таїнство? З апостольського послання бачимо, що йдеться про таких хворих, які самі не можуть прийти до священика. Однак вже з давнини (з IV ст.) відома практика відправи соборування не вдома у хворого, а у церкві. Пізніше на Заході соборування стали розуміти як “останнє помазання”, відправляючи його виключно над тими, хто помирає. Для такого розуміння нема підстав, бо ціллю соборування є зцілення людини, а не передсмертне напуття.

В Требнику Петра Могили про таїнство соборування сказано так: «Святе Таїнство Єлеосвячення, подане від Господа нашого Ісуса Христа, і подається вірним як лікування з неба не тільки душі але і тілу. Таїнство преподається вірному християнину, належному до певної парафії, священиком при  недузі але при пам`яті.

Матеріалом для таїнства є масло рослинне (олія), яке освячується і помазується сімома священиками, в потребі трьома чи двома. І лише в смертній загрозі одним. Коли нема смертної загрози два чи один священик ніяк нехай не дерзне звершувати це таїнство, бо покараний буде смертним гріхом.

Формулою цього таїнства у всій Східній Церкві є молитва «Отче Святий Лікарю душі…». При читанні цієї молитви священик помазує хворому чоло, ніздрі, вуста, груди і руки з обох боків.

Чоло, бо там міститься розум; ніздрі, вуста і щоки біля вух, бо це є знаряддя почуттів людини;  руки, бо ними людина виконує наказ розуму;  груди або серце, бо з нього виходять всі злі помисли і пристрасті (похоті) лукаві.

Перед тим, як приступити до таїнства соборування, за древнім церковним звичаєм священик повинен надати хворому таїнство сповіді, щоб той у покаянні очистив свої гріхи, лише після цього звершити таїнство єлеосвячення, і тоді запричастити Пречистих Тайн Христових. Коли є загроза смерті, то священик повинен запричастити хворого відразу після таїнства сповіді.

Для таїнства потрібно два сосуди: один з єлеєм, інший з вином (вина в тричі менше ніж масла), і миска з пшеничним зерном посередині в яку ставиться сосуд з маслом, і навколо сім свіч, які запалюються з кожним читанням Євангеліє. Масла повинно бути стільки аби вистачило для єлепомазання і не залишилося після нього. Коли ж масло все-таки залишиться ні в якому разі нехай ніхто не дерзне використати його вдруге, бо смертно згрішить, а священик взявши його в Алтар нехай виллє на під престольний камінь, коли немає такої можливості нехай виллє на чистий папір і спалить, попіл заллє в сосуді водою, а потім викопавши в землі яму виллє і засипле.

Таїнство це нехай буде преподано при хворобі смертній, але при здоровій свідомості, також пристарілим від старості знеможеним, які на порозі смерті. Здоровим же людям ні в якому разі подати це таїнство священик нехай не дерзне, бо апостоли повелівали хворим помазання лише надавати, говоривши: «Хворий якщо хто з вас, нехай покличе пресвітерів Церкви, і нехай помоляться над ним, помазавши єлеєм в ім’я Господнє…» (Якова 14:15).

Хворий тілом повинен розумом і почуттями бути здоровий, щоб сподобитися святого помазання повинен виявити своє бажання про прийняття таїнства чи словом, чи жестом, чи будь-яким знаком, щоб виразити своє сердечне сокрушення, і бажання звільнитись від гріхів своїх.

Не розкаяним у смертному гріху або відлученим від Церкви чи від Причастя, чи клятву переступившим ні в якому разі таїнство не надається. Не надається таїнство також хто на війну йде, чи мореплавання, чи в подорож небезпечну (коли смерть загрожує не від хвороби). Не надається таїнство младенцям (дітям до 7 років), які ще не мають сформованого розуму.  Не надається і на смерть засудженим. Не надається Таїнство в одній і тій же хворобі, за винятком коли хвороба відступила і через певний час повернулася знову» (Требник Петра Могили частина 1 ст.445  1646р.).

А у Настольній Книзі Священнослужителя є ще й такі доповнення: «Не звершується таїнство над людьми буйно хворими, та не помазується освяченою оливою тіло покійного, бо призначене лише для живих. Священик сам над собою хай не звершує цього таїнства бо смертельно згрішить. При відсутності смертельної небезпеки для болящого, немає потреби у звершенні таїнства єлеосвячення, в цьому випадку лише обов’язкова сповідь та причастя хворого» (Настольна Книга Священнослужителя том 4 ст.318). Також у першому Українському Требнику, який видала Автокефальна Православна церква в Канаді, є таке пояснення: «на одну і ту ж хворобу таїнство звершується не раніш як за 4 роки».

З усього вищесказаного бачимо, що у звершенні цього таїнства себе слід обмежувати, і вдаватися до нього лише у випадку крайньої потреби. Потрібно перш за все прагнути найбільших ліків які подав нам Господь – це покаяння в гріхах, і причастя Святих Тіла і Крові Господніх.

Щире покаяння у своїх гріхах, служить основою нашого зцілення. І ми можемо сотні разів приймати соборування, але коли матимемо на собі не розкаяні гріхи, воно не принесе нам ніякої користі. Саме хворобами Господь очищає нашу душу від гріхів, бо перш за все дбає про спасіння наших душ. Бо тіло з землі взяте і в землю повернеться, а безсмертна душа продовжує своє життя після смерті тілесної. Але чи буде це життя в Небесних Оселях, чи у вічних муках ми обираємо самі під час свого земного життя.

Духовна ціль прийняття таїнства.

Джерело тілесних хвороб, полягає в гріху, і перше пророцтво про хвороби в людському роді стало слідом за гріхопадінням перших людей. Не можна стверджувати безумовно , що всі без винятку хвороби є як безпосередній наслідок гріха; бувають хвороби, послані за Промислом Божим з метою випробування або удосконалення віри і надії на Бога, удосконалення в благочесті й доброчесному житті та ін; такою була, наприклад, хвороба Іова, хвороба сліпця, якому Спаситель сказав: «Не згрішив ані він, ні батьки його , але це для того, щоб сповнилися на ньому діла Божі» (Ін. 9, 3) . Проте ж велика частина хвороб визнається в християнстві наслідком гріха, як це ми бачимо з багатьох місць Євангелія ( Мф. 9, 2; Ін. 5, 14 ). Тому це ще раз підтверджує, що хворий перш за все мусить прагнути покаяння в гріхах, і лише в крайньому випадку приймати соборування. Бо коли хворий приходить до лікаря з якоюсь хворобою, лікар спочатку призначає лікування пігулками уколами тощо, а коли це не допомагає, тоді призначає операцію. Чимось подібне соборування, якщо той чи інший родовий можливо гріх, який і став наслідком хвороби, не виліковується  то тоді людина потребує особливого молитовного втручання.

Тому той хто є Богобоязкий християнин, нехай оприділяє для себе сам, як йому приймати це таїнство. Якщо є потреба крайньої необхідності, бо довгий час сковує тяжка недуга, нехай приступає зі страхом Божим. Коли ж людина фізично здорова, або хвора на нетяжкі недуги, приступає аби просто взяти участь, бо думає що таким чином їй простяться затаяні гріхи, нехай пам’ятає що Господь бачить помисли кожного, і щоб небуло прийняття цього таїнства в засудження на вічні муки. Амінь.

СВЯТО-ІЛЛІНСЬКИЙ СОБОР М.ДУБНО

МИР ТА ЛЮБОВ ЯК ОСНОВА ХРИСТИЯНСЬКОГО ЖИТТЯ

Як хто любить Мене, той слово Моє берегтиме, і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до нього, і оселю закладемо в нього. Як Отець полюбив Мене, так і Я полюбив вас. Перебувайте в любові Моїй! Якщо будете ви зберігати Мої заповіді, то в любові Моїй перебуватимете, як і Я зберіг Заповіді Свого Отця, і перебуваю в любові Його. (Івана 14:23, 15:9-10)

Як тяжко нам виконати ці слова, але ж тут нема нічого складного просто відкинь будь-який гнів чи гординю і навчись любити ближнього свого. А хто є наш ближній? А наш ближній це кожна людина, не залежно від національності, чи політичних вподобань. В цей нелегкий час для нашої країни, в багатьох християн на серці великий гнів чи навіть ненависть, до ворогів наших. Та Господь закликав і ворогів любити, молитися за них. Виникає в багатьох питання а як це можливо ми ж грішні люди? Ось про це хочеться сказати декілька слів.

Якраз суть християнського життя і полягає в любові один до одного, ця любов перш за все заключається в несенні миру один  одному. «Ви чули, що сказано: «Око за око, і зуб за зуба». А Я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, – підстав йому й другу. А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, – віддай і плаща йому» (Мф. 5. 38). Що означають ці слова Святого Писання, не відповідати злом за зло, а молитися за того хто бажає нам зла. Хто так чинитиме назветься мироторцем у Царстві Небесному. «Блаженні миротворці, бо вони Синами Божими назвуться» (Мф. 5. 9).

Миротворці – це люди, які живуть з миром у своїй душі і несуть цей мир всім оточуючим, всьому світу. У тому числі, докладають зусиль для встановлення миру між людьми. Тобто , у миротворчості є дві сторони. Одна – внутрішня, мир у душі, мир з Богом і з собою. Друга ж випливає з першої.  Миротворець несе цей внутрішній мир до всіх людей і сприяє встановленню миру Божого на землі. Миротворці своїм подвигом уподібнюються Сину Божому Ісусу Христу, Який прийшов на землю, щоб примирити грішних людей з Богом і вселити мир між людьми. Ап . Павло писав: « Пильнуйте про мир з усіма і святість, без якої ніхто не побачить Господа » ( Євр.12 : 14 ) . «Тому що Бог у Христі примирив із Собою світ, не ставлячи людям провин їхніх, і дав нам слово примирення » ( 2Кор.5 : 19 ). Миротворці утримують себе від гніву , від сварки і від образи інших, а якщо виникли незгоди і чвари намагаються припинити всіма гідними способами. У тому числі поступливістю і вибаченням, великодушністю і прощенням.

У давнину, коли люди так відкрито й щиросердо висловлювали свої найнагальніші потреби, звичайним привітанням при зустрічі людини з людиною було побажання миру; мир тобі, мир вам, казали подорожні при зустрічі замість нашого здорові були або доброго здоров’я. Цим привітанням одна людина немовби казала іншій “я прийшла до тебе не як ворог, не з лихим наміром, не хвилюйся, я не ображу тебе, не порушу твого миру”. Якби ворожі стосунки були для неї природні, вона прагнула б життя самотнього; так хижий крук не любить товариства; він вилітає за здобиччю, й відтак решту часу проводить самотньо на неприступних скелях або на вершинах засніжених гір, де його погляд майже не зустрічається ні з чим живим, що викликає на співчуття, на товариськість. Людина відчуває живу потребу доповнювати себе іншими людьми, доповнювати себе не лишень щодо матеріального, але ще більше щодо духовного, її здібності душевні настільки міцні, що нерозумна природа не може достатньо наповнити й зайняти їх своїми враженнями. Людина відчуває моральний потяг до людини як для того, щоби від її слова й від її думки отримати внутрішні спонуки, живити й виховувати ними свою душу, так і для того, щоб у свою чергу відкривати їй свою душу, свої думки, бажання, радощі й страждання. Тут ми маємо так зване почуття людяності, яке надає нашому родові особливе, вище значення серед інших живих істот цього світу й яке кривдиться взагалі ворожим ставленням однієї людини до іншої. Почуття це, з якого народжуються моральні квіти товариськості, щирості, відвертості, простоти, співчуття й жалю до нещасних, виховується правильними впливами науки, живих прикладів, а надто істинною, теплою релігійністю, для якої все добре не тільки добре, але й священне, й хто виховує інших у цьому певному моральному дусі, той старається для замирення людей і для зміцнення живого союзу й цілющого спілкування між ними. — Отже, терен, відкритий для подвигу миротворення, дуже широкий. Не тільки дії, які стосуються безпосередньо загальної користі, згуртовують взаємний мир людей; кожне ваше слово, кожна ваша думка можуть приборкувати людські пристрасті; нерідко один лагідний погляд, один спокій у рухах і словах ваших гасять ворожнечу, яка вже починалася між вами й людьми, з котрими ви маєте справу. Як узагалі у моральному житті, так і тут головне залежить від доброї волі, від ясної рішучості й від правильного душевного настрою. У будь-якому становищі й у будь-якій діяльності ви можете сіяти насіння миру, які якщо не завжди помітні для ока людського, і натомість завжди будуть видимі всезнаючим Богом як чисті зародки загального блага.

Той хто миротворець, сином Божим назветься. Яке благо бути завжди з Богом, про це багато говорить святе писання: «Яка велика милість Твоя, Боже! Сини людські під захистом крил Твоїх спо­кійні. Вони живляться від достатків дому Твого, і з джерела солодощів Твоїх Ти напуваєш їх. Бо в Тобі джерело життя: в сяйві Твоїм ми бачимо світло. Нехай буде милість Твоя на тих, що визнають Тебе, і правда Твоя на добрих серцем. Нехай не наступить на мене нога гордині, і рука грішника нехай не досягне мене» (Псалтир 35:8-12).

Святитель Григорій Нісський, вихваляючи мир і згоду лю­дей, говорив: «Із всього того, чим люди хочуть насолоджува­тись у житті, немає нічого солодшого, ніж мирне життя? Все, що ти назвеш приємним у житті, приємніш буває лише тоді, коли поєднується з миром. Нехай маєш усе, що цінується у житті: багатство, здоров’я, дружину, дім, рідних, друзів; нехай будуть прекрасні сади, місця для веселого проведення часу, не­хай усе це буде, але не буде миру, то яка користь від цього? Бо мир не тільки сам по собі приємний для тих, хто втішається ним, а й підсолоджує всі блага життя. Навіть якщо з нами ста­неться якесь горе, як часто буває серед людей, то коли мир, воно легше переноситься, тому що в цьому випадку зло пере­магається добром. Ти подумай, що за життя у тих, які ворогу­ють між собою і підозрюють один одного? Вони зустрічаються похмуро, не розмовляють один з одним, не дивляться один на одного. Усе, що приємне для одного з них, ненависне для дру­гого, та навпаки, коли ненависне й вороже одному, то подоба­ється іншому. Тому Господь хоче, щоб ти у своїй душі мав стільки миру, щоб його вистачило тобі, і щоб твоє життя ліку­вало хвороби інших… Хто лікує інших без ворожнечі, той чи­нить величезне благодіяння і справедливо може називатись блаженним, той творить діло сили Божої, знищуючи в приро­ді людини зло, замість якого вводить благі справи. Господь то­му й називає миротворців синами Божими, бо, несучи мир по­між людьми, вони наслідують істинного Бога, Який, подаючи блага, повністю вигублює і знищує всяку ворожнечу. Подібну діяльність Він заповідає й тобі; ти повинен стримувати нена­висть, зупиняти ворожнечу та помсту, припиняти сварки, виго­нити лицемірство, приборкувати в серці тліюче злопам’ятство й замість нього вводити все протилежне… Любов, радість, мир, благість, великодушність, словом – усі блага. Бо блаженний той, хто роздає божественні дари, хто наслідує Бога у своїх даруваннях, чиї благодіяння подібні великим дарам Божим».

Хоч важко себе зібрати і навчитися любити прощати та бути миротворцем, але все ж таки це можливо. За те хто навчиться жити цими християнськими чеснотами, яке блаженство буде не тільки в майбутньому віці, але вже тут на землі.

Молімося за наших кривдників, бо Господь вже їх покарав забравши розум. А молитва це є наш щит і меч, який посікає будь-яку зброю зроблену людськими руками. Не забуваймо також про те що на все що діється в світі є Свята Воля Божа, щоб нас також згуртувати у вірі, щоб ми навчилися братерству і любові до держави церкви та один до одного.

І пам’ятаймо слова Святого Писання: «…поверни меч твій на його місце, бо всі хто візьме меч, від меча і загинуть…» (Мф. 26. 52).

СВЯТО-ІЛЛІНСЬКИЙ СОБОР М.ДУБНО

ДУШЕКОРИСНІ ПОВЧАННЯ СВЯТИХ ОТЦІВ

Про молитву

Христос молився, не маючи потреби в молитві, а бажаючи навчити тебе бути постійно уважним до молитви, звершувати її безнастанно, тверезо й надзвичайно пильно. Під пильністю я маю на увазі не лише те, щоб прокидатися поночі, а щоб і вдень бути тверезим у молитвах. Чоловік буває пильним у молитві, коли душа спрямована до Бога, коли думає про Того, з Ким розмовляє й до Кого звернене її слово, коли тримає в умі, що й ангели стоять перед Ним зі страхом і трепетом, і так оживляє свою благоговійність. Тож будемо старанні до молитви. Вона є великою зброєю, коли звершувана старанно, без пихи, від щирого серця — найбільше ж зі смиренним. Якщо молитимемося зі смиренням, якщо битимемося в груди, як митар, коли, як він, скрушно взиватимемо: «Боже, змилуйся надо мною грішним» (Лк. 18, 14), то одержимо все. Багато нам треба каятися, любі, багато молитися, багато терпіти, виявляти велику старанність, щоб отримати блага, які нам обіцяно.

Святитель Іоан Золотоустий

Про те, як нам розподілити час нашого життя

Прокинувшись вранці, лиш тільки засяє сонце і дасть нам змогу почати виконувати покладені на нас обов’язки, ми перш за все повинні подякувати Господу Богу, Який зберіг нас минулої ночі здоровими і неушкодженими, за Його невимовну милість до нас. А потім із оновленими силами приступимо до виконання корисного не тільки для нас, але і для інших, починаючи кожну справу із благословення і молитви.

Ми повинні намагатися в усіх обставинах чинити так, щоб закликати на себе Боже благословення і щоб наше серце завжди було зігріте любов’ю до Творця і Промислителя усього. Тому, коли настане полудень і наші сили, зміцнені нічним спокоєм, знову дещо вичерпаються і потребуватимуть підкріплення, постараємося пригадати всі наші вчинки, які ми зробили зранку до цього часу, подумаємо і оцінимо, чи настільки вони корисні для нас, суспільства і Батьківщини, щоб остання давала нам поживу, оскільки їжа є нагорода за нашу працю, і через це, за словами апостола Павла, хто не працює, нехай не їсть (2 Сол. 3, 10). Немає такої людини, яка б могла себе вважати вільною від праці, тому що на кожному лежать обов’язки: господарчі, сімейні і щодо себе самого, тож для того, хто живе правильно, не може залишитися часу на ледарство і порожні слова. А тому ми повинні якомога суворіше провіряти себе в тому, як витрачаємо час. Для цього, завершивши день, поміркуємо: скільки ми зробили добра? Чи не знехтували чимось, чи не зашкодили комусь, чи не зробили щось безрозсудно? І якщо за щось нас буде докоряти сумління, подумаємо, у чому ми повинні себе виправити. Зробимо із самих наших вчинків правило обережності, і якщо у чомусь будемо зустрічати труднощі, то звернемося у молитві до Господа Бога, що подає нам розум і сили, і з особливою старанністю попросимо Його допомоги. Цьому навчає нас Його святий закон та вимагає від нас святості Винуватця життя нашого і Подателя всіляких благ Господа, а також і користь: наша, суспільна, користь Церкви і Батьківщини.

Із Синодальних повчань

Про те, що християнину потрібно уникати людської слави

Хто творить духовні подвиги і за них шукає людської слави, той уже тут отримує собі нагороду і у Бозі немає боржника. Отримавши похвалу від тих, у кого шукав слави, він позбавив себе похвали, яку обіцяв Господь, оскільки віддав перевагу тимчасовій славі від подібних йому людей перед похвалою від Творця всесвіту. Та і Сам Господь перш за все так навчав і про молитву, і про милостиню, і про піст.

“Коли постиш, – говорить Він, – намасти голову твою і вмий обличчя твоє, щоб не показувати людям, що ти постиш, але Отцю твоєму, – Який у таїні; і Отець твій, Який бачить таємне, воздасть тобі явно”(Мф. 6, 17-18). І ще: “Коли твориш милостиню, не сурми перед собою, як роблять лицеміри в синагогах і на вулицях, щоб прославляли їх люди. Істинно кажу вам: вони вже мають нагороду свою” (Мф. 6, 2). Бачиш, як людина, котра шукає собі теперішньої слави втрачає небесну славу і як, навпаки, той, хто творить чесноти за цією заповіддю і намагається приховати її від людей отримає нагороду у той страшний день. Отець твій, сказано, бачачи таємне, воздасть тобі явно. Тобто не думай про те, що жодна людина не похвалить тебе і що ти таємно твориш чесноту: ні, думай про те, що дещо згодом щедрість Господа буде такою великою, що Він прославить і увінчає, і нагородить тебе за подвиги чеснот не таємно, не приховано, але перед усім людським родом, починаючи від Адама до кінця світу. Якого ж жалю будуть заслуговувати ті, котрі, хоч і доклали праці до творення чеснот, але через тимчасову, мізерну славу від подібних собі людей позбавили себе слави небесної.

Отже, прошу: будемо обережними і, якщо можемо зробити якусь духовну справу, постараємося усіляко приховати її від усіх у закутках нашої душі, щоб отримати похвалу від неусипного ока Божого і, щоб через людську славу, через похвалу, як правило, облесливу, не стати не гідними слави від Господа.

Святитель Іоан Золотоустий

Повчання, котре  містить у собі втіху під час тілесних страждань

Утішай себе, улюблений, під час хвороб і страждань тим, що ця хвороба повинна закінчитися, а ти повинен переселитися у вічне життя, де забудеш будь-яке страждання. Смерть припинить твоє страждання; хоча б і ціле життя тривала твоя хвороба, вона неодмінно скінчиться смертю. Будь-якому нашому лиху кінець у смерті. Мало перетерпиш – вічно будеш втішатися, якщо тільки терпітимеш із вдячністю Богові.

Та й що таке будь-яке страждання, навіть тривале, у порівнянні з вічністю? Чи не маленька крапка? І увесь час від створення світу і до кінця його, чи не є нічим іншим як лише крапкою у порівнянні із вічністю, а що вже й казати про життя однієї людини? Страшним є вічне страждання, як люте і нескінченне, але тимчасове, як коротке, зовсім не страшне, тим паче, що тут, у земному житті, немає такого страждання, при якому Бог не подавав би якоїсь утіхи. Він знає нашу неміч, а тому і не попускає нам спокуситися більше ніж можемо перенести (1 Кор. 10, 13). Подумай над часом і вічністю, тимчасове і вічне страждання, тимчасову   утіху і вічне страждання, тимчасове страждання і вічну утіху, і хвороба твоя полегшиться. Ніщо так не полегшує скорботу, як надія визволитися від скорботи і отримати вічну утіху. Ось скоро буде кінець усьому: буде кінець і утісі земній, і тимчасовому стражданню, і настане або благо вічне, або страждання вічне. Смерть для кожного є дверима у вічність, але або блаженної, або нещасної, і ці двері сьогодні вже ближчі до тебе, ніж були учора і позавчора. І коли прийде смерть, тоді вона і припинить страждання твоє, і від тимчасового страждання перейдеш ти у вічний спокій. Послухай, що говорить святитель Іоан Золотоустий про терпіння з подякою: “Немає святіших вуст, ніж ті, які у скорботі дякують Богові: воістину така людина нічим не відрізняється від мучеників і увінчується так само, як і вони. Бо і цього страждальця спокушає диявол, пригнічуючи болісними помислами, потьмарюючи печалями. Якщо хто терпить хвороби і дякує, той отримає мученицький вінець”. Подумавши над цим золотим повчанням святителя Христового, потерпи, улюблений, щоб зі святими насолоджуватися у Царстві Небесному. “Надійся ж на Господа і будь мужнім.  Нехай кріпиться серце твоє. Чекай допомоги від Господа” (Пс. 26, 14).

Святитель Тихон Задонський 

СВЯТО-ІЛЛІНСЬКИЙ СОБОР М.ДУБНО

СКОРБОТИ. ПРАВОСЛАВНИЙ ПОГЛЯД

Упродовж свого житейського шляху людина зустрічає як радості й веселощі, так же біди й страждання. Але за негаразди люди часто нарікають на Бога, мовляв, навіщо Він їм таке посилає. Розібратися у значимості людських скорбот допомагають і Священне Писання і святі отці. Саме спосіб їхнього життя розкриває суть страждань і дає зрозуміти, як до цього ставитися. Що ж таке скорбота? У широкому розумінні скорбота – це душевно-тілесні страждання, які переживаються людиною або з любові до людей, або внаслідок гріховних пристрастей і зла, що існує в світі, ненависті, хвороб і смерті. Вони ввійшли у світ через гріхопадіння прародичів. І тут треба пригадати слова Спасителя, які Він говорив до апостолів, а в їх особі і до всіх християн: «У світі матимете скорботу, але мужайтесь: Я переміг світ» (Ін. 16:33). Христос повчав: «Терпінням вашим спасайте душі ваші» (Лк. 21:19). «А хто витерпить до кінця, той спасеться» (Мф. 10:22). Ці слова вказують нам усім, не можна прожити в цьому світі і не зазнати страждань. І насамперед, повинне мати велике значення в житті людини саме така чеснота, як терпіння, завдяки якій людина зможе правильно  розуміти все, що відбувається з нею кожної хвилини. Дуже вдало щодо цього сказав блаженний авва Дорофей: «Ми, сплячи, бажаємо спастися, і тому стогнемо від страждань, тоді коли б мали дякувати Богу і вважати себе блаженними, що сподобилися трохи постраждати тут, щоб там здобути спокій.

У Діяннях Апостольських сказано: «Що багатьма скорботами належить нам увійти в Царство Боже» (Діян. 14: 22). Кожній людині дається своя скорбота, одній – менша, іншій – більша, але не більша за ту, яку людина може понести. Згідно із Св. Писанням людина повинна щодня брати на себе хрест свій, тобто бути готовою потерпіти задля Христа будь-яку скорботу і будь-яку спокусу: чи то явну, чи таємну, адже сказано в Св. Писанні: «І хто не бере хрест свій і не йде слідом за Мною, той недостойний Мене» (Мф. 10: 38). Тому потрібно виховувати в собі мужність до перенесення скорбот. А якщо душа не мужається і не переносить із твердістю будь-яку спокусу чи біду, а засмучується, журиться, обурюється, тривожиться і не дбає про подвиг або навіть впадає у відчай, ніби вже немає надії на порятунок, то така душа значить не зберегла в собі твердої віри і уповання на Бога, звичайно не достойноа життя, тому що не наслідувала Христа. Таким чином, нам потрібно дякувати Богу за свої невеликі випробування (порівняно зі стражданнями святих). І яке б страждання нам тут не було дано, воно ніщо порівняно з тими стражданнями, що очікують грішників після смерті. Усі страждання або посилаються від Бога з певними цілями, або ж виникають від диявола чи злих людей з попущення Божого. Але хоча всі ці біди й різного походження, все одно всі земні нещастя здійснюються з промислу Божого, який скеровує їх задля благих цілей.

Отже, будь-яке страждання потрібно зустрічати з гідністю та вірою, як відвідання Боже, яке направлене на наше вдосконалення й користь. Якщо земні страждання це відвідання Боже, то навіщо вони нам посилаються? Вчителі Церкви наголошують, що страждання дані від Бога для покарання грішної людини: це є і відплата караючої Божої правди, за людські беззаконня. «Від чого такі напади та покарання, де їх причина?» – запитує святитель Григорій Богослов і тут же сам відповідає: «Тому що грішили, беззаконствували, жили у нечестивості, а не відповідно до благовіствування Христового й святих Його страждань…». Але не тільки для покарання нашого посилаються нам страждання, мають вони й іншу, більш важливу мету, а саме – виправлення і очищення людини від гріхів. «Бог посилає нам ці страждання, – говорить св. Василій Великий, – через наше віддалення від Нього, але не з метою знищення нашого, а з бажанням виправити нас». Яким же чином земні страждання можуть слугувати нашому виправленню? Стосовно цього пастирі давньої Церкви повчали так: земні страждання, позбавляючи людину земних цінностей та майнового благословення, цим самим позбавляють її можливості віддаватися земним пристрастям та вадам .

І дійсно хіба можна не погодитися зі святими? Бо через скорботи людина навертається на правильний шлях і зближається із Богом. «Як ліки винищують хворобливі соки в тілі, – говорить святий Ісаак Сирін, – так і жорстокі скорботи очищують серце від лукавих пристрастей». А видатний вчитель чернецтва святий Іоан Ліствичник писав так про користь скорбот: «Пий наругу над собою, як воду життя, від будь-якої людини, що бажає напоїти тебе цими ліками, що очищують від блудної похоті; бо тоді світло Боже засяє в душі і глибока чистота не закінчиться в ньому». Тому й бачимо і повинні бачити у скорботах, стражданнях найперше – це промисл Божий. Бо «Промисл Божий – це безперестанна дія всемогутності, премудрості і благості Господньої, якими Він зберігає життя і сили творіння, скеровуючи їх до благої мети. Усякому добру допомагає, а зло, яке виникло через віддалення від добра, присікає і направляє до благої мети». Сам Господь, Спаситель світу, пройшов цим тернистим шляхом. У своєму земному житті Він терпів ганьбу, образи, був ув’язнений і розп’ятий між розбійниками на хресті. Так страждав Богочоловік, єдиний безгрішний Спаситель світу. Таким же самим скорботним шляхом пройшла і Богоматір, про це Їй було сповіщено праведним Симеоном: «Тобі Самій меч пройме душу» (Лк. 2: 35). І Також цим же важким шляхом пройшли й апостоли: їх ув’язнювали, побивали камінням і віддавали на мученицьку смерть. Цим скорботним шляхом пройшли всі учні Христові: Ті, кого весь світ не вартий був, тинялися по горах і пустелях, терпіли голод і холод, ганьбу і знущання… Людські скорботи дуже різноманітні, і по своїй силі, і змісту показують Боже піклування про нас. «Із цього й пізнає людина, що про неї промишляє Бог, коли посилаються їй скорботи» – говорить Макарій Оптинський. Дуже часто по нашій людській немочі і по немочі нашого розуму помишляємо про блаженство і про щастя в чуттєвих задоволеннях, матеріальному достатку і тому подібне. І захоплюючись ними забуваємо про справжню мету – життя майбутнє, вічне, яке не має кінця. Премилосердний Господь не сковує нашої свободи, але при відхиленні від істинного шляху премудро зводить нас із поганої дороги, ставляючи на правильний, спасительний шлях, на дорогу вузьку і тернисту, але йдучи якою приходимо до вічного життя .

Преподобний Єфрем Сирін говорить: «Ми ублажаємо святих, хочемо отримати в Царстві Небесному такі ж вінці, але не хочемо наслідувати їх подвигів: вони мужньо терпіли все заради Христа, і ти, якщо хочеш вічно з ними царювати, йди їхнім шляхом. Якщо ми хочемо радіти з Христом на Фаворі, то спочатку повинні страждати з Ним на Голгофі…»

І таким чином ми й дізнаємося, що все, що відбувається із людиною в житті, вона повинна приймати як Божий дар і не тікати від страждань. Крім того, християнин, повинен бачити в своїх стражданнях і певне покарання Боже. Це дасть йому змогу відчути страх, щоб не піддатися ще більшому покаранню, і це може слугувати достатнім стимулом для виправлення життя. «Як в домі воїна постійно озброєного, – говорить святитель Іоан Золотоустий, – не насмілиться з’явитися злодій чи крадій, – так коли і страх обіймає нашу душу, жодна з низьких пристрастей не може легко увійти в нас, але всі віддаляються і будуть вигнані силою страху. І не лише тільки цю користь ми отримуємо від страху, але й іншу значно більшу: він не лише відганяє від нас злі похоті, але вводить в нас звичку до різних чеснот».

Отже, людина, що відчула нас собі різні страждання на власному досвіді переконується і приходить до думки, що всі земні цінності є ніщо, що все це «суєта і томління духа», – за словами Священного Писання, і в серці, внаслідок цього, може з’явитися прагнення до вічних цінностей, небесних, таких що не зів’януть і не згинуть. «Задля того Бог і влаштував життя наше важким і складним, щоб ми будучи затисненими різними проблемами тут, забажали майбутніх благ», – говорить Святитель Іоан Золотоустий. Але не лише одні грішники страждають від скорбот та нещасть, їх також нерідко відчувають і люди праведні. На думку отців Церкви, скорботи в подібних випадках мають на меті свій іспит чеснот і разом с тим підвищення морального стану християнина і його майбутнє вдосконалення. За словами святого Василія Великого, «іноді й для випробування душі посилаються подібні нещастя, щоб у складних обставинах відкрилися люди гідні». «Усі, хто бажає жити благочестиво… будуть переслідувані», – попереджає св. апостол Павло (2 Тим. 3: 12). У пророка Ісаї читаємо: «І зверну на тебе руку Мою і, як у лузі, очищу з тебе домішки, і відокремлю від тебе все свинцеве» (Іс. 1: 25). Тут пророк символічно показує про дію в людині страждань і їхні наслідки. Грішники страждають за свої власні гріхи і вони несуть покарання. Але праведники вже звільнилися від гріхів і мають лише спотворену гріхом людську природу. Тому Господь стражданнями звільняє їх від цього потягу природи до гріха. Іноді великі святі піддаються стражданням, щоб не думали багато про надприродну чистоту власного серця (тобто не впадали в гординю). Таким чином вони не покарання терплять, а стражданнями лише збільшують великі дарування свої.

Скорботи і біди, які стаються із християнами є ніщо інше, як наслідок Божої любові до всіх, про що й пише св. апостол Павло в посланні до Євреїв: «Бо Господь кого любить, того карає; б’є кожного сина, якого приймає. Якщо ви терпите кару, то Бог поводиться із вами, як із синами. Бо хіба є який син, котрого б не карав батько? Коли залишаєтесь без покарання, для всіх загального, то ви діти незаконні, а не сини» (Євр. 12:6-8). Яка радість і втіха може бути більша – чим у Бога бути улюбленим. «Хрест і страждання, – говорить святитель Тихон Задонський, – є ознакою Божої любові до нас» . Отже, все вище сказане святими отцями, розуміємо, скорботи є ні що інше, як дією промислу Божого дарованого людям для того, щоб вони могли успадкувати Царство Боже. Вузькими є ворота, названі Спасителем, і саме вони ведуть до Бога. І цими вузькими воротами проходить лише справді віруюча людина, яка свою волю підпорядковує Божественній і живе в цьому світі із великою надією на Господа.

СВЯТО-ІЛЛІНСЬКИЙ СОБОР М.ДУБНО

СВЯТИТЕЛЬ ІОАН ЗОЛОТОУСТИЙ ПРО ПІСТ

Я вигукую сильніше труби, не для того, щоб задовільнити слух задоволенням, але щоб заглушити задоволення словом правди, пристрасть шлунка припинити, і викликати дію посту.

Піст подає небесну вигоду, а хтивість є шкодою, що підлягає покаранню. Хто віддається їжі і задовольняє пристрасть шлунка, той втрачає духовний плід душі, а хто постом висушує плоть і уникає обжерливості, той заготовляє собі, як скарб, надію на краще.

Піст вчить цнотливості, робить твердим; піст приготовляє до благочестя і вправляє для терпіння; піст створює ангельське життя і вдосконалює духовно тіло; піст захист душі і непереможна зброя тіла. Не допускає він до себе підступного задоволення і перемагає пристрасть, яка зароджується. Піст зводить думку на небо і окрилює її до безсмертної природи.

Отже, будемо постити, улюблені, не проходячи дні посту з похмурим обличчям, але володіючи ними зі світлою душею, як раби Христові.

Якщо ти підійшов до посту за бажанням, то не будь похмурий, але радуйся: він очищає твою душу від отрути. Не приймай на себе посту відносно гарного, куштування чого є солодким, але будь довготерпеливий в очікуванні більш солодких навчань. Тому ти й утримуєшся від наїдків, щоб тебе годував Дух, і віддаляєшся від тілесних страв, щоб сповнитися духовних дарів.

Піст є ліки, руйнівні для гріха, і м’яка мазь для душі, що очищає з метою благочестя. Як при найбільш тяжких хворобах усувається тілесний гній, коли роблять присипки з чого-небудь самого гострого і стягуючого, таким же чином і цвіль гріха, що проникла в душу, висушує піст, що стягує трохи пом’якшуючи; (потім) очистивши абсолютно, він знищує (її). Тому, якщо піст і пов’язаний з труднощами, але корисний і зручний та доступний. Не постись із сумом, щоб не втратити свого труда; не нарікай, що трохи сповільнився, щоб через мале не піддатися покаранню за все. Наскільки піст стягує тіло, стільки ж користі від посту. Поглянь на життя праведних, і побачиш, що вони прославилися найбільше через піст.

Перш за все Мойсей після посту увійшов в морок і зробився через піст співрозмовником з Богом. Приєднавши (ще) сорокаденний піст, він став законодавцем – ні хліба не їв, ні вина не пив; він задовольнявся (тією) їжею, тому вчився законоположень від законодателя.

Щоб тобі знати, наскільки корисний піст, і наскільки шкідливим є пияцтво, що повстає проти посту, подивись на те, що робить Мойсей, і те, що відбувається в народі, – і знайдеш силу посту. На горі Мойсей отримував закон, внизу народ відкидав закон. Засмутившись, Мойсей розбив закон, вважаючи нерозумним – ввіряти закон сп’янілим і передавати вислови душам, обтяженим вином. Дивись, наскільки несправедлим є пияцтво повстаючи проти посту! І піст знову, виправивши стільки зла в ті ж самі дні, відновив закон, залишив його для нас пам’яткою безпечного життя. Може бути цією подією виражається деяка таємниця, що перший закон буде скасований, (як) упокорений невір’ям першим народом, а другий буде діяти усюди, оскільки другий народ з вірою приймає другий закон і зберігає.

Так само Ілля після сорокаденного посту і один раз споживаючи їжу пройшовши пустелю, не відчував втоми: піст носив його, полегшуючи працю; та після посту він споглядав Бога, наскільки це є можливим для людської природи. Не тілесними очима він споглядав безтілесного, але розумним серцем бачив незримого, чистотою своєї душі: «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать» (Мф. 5: 8). Так, після посту він замкнув небо проти неприборканих і тих, що витрачають своє життя на насолоду, щоб, чого вони не обрали за власним бажанням, виховалися в цьому голодом посту, і дізналися, наскільки корисним є піст, і (що) висловлює свою дієвість навіть під час насолоди .

Даниїл, пропостивши три тижні і не споживвши хліба пристрастей, зійшовши до лев’ячої ями через заздрість неприборканих, навчив там посту навіть левів. Дикі звірі засоромилися посника, стали лагідніші за розумних звірів і замкнули свої пащі, не наважившись торкнутися святого тіла. Одягнувши своє тіло постом, ніби зброєю, і абсолютно зміцнившись ним, він відвернув очі левів – здався їм не в людському тілі, але ангельському.

І три отроки в Вавилоні, не побажали причаститися царської беззаконної трапези, але (що побажали) дотриматися законного посту, увійшовши в розпалену піч, загасили полум’я, зробили постом піч росяною замість вогненної; він (вогонь) відступив від тих, що перебували в пості, не будучи в змозі торкнутися їх тіла; а проти тих, що не знали посту вогонь повернувся – всіх оточуючих халдеїв винищив. У тілі (отроків) не було чого-небудь речовинного, так як дією посту воно стало духовним.

Також і ніневитяни постом відбили смерть: пробувши в безперервному пості три дні, вони скасували вічне покарання небагатьма днями, залишили вічну похвалу для світу.

Дивіться, улюблені, наскільки сильним є піст, що твориться з молитвою і ділами! Піст і молитва позбавляють від смерті; а правда вище їх обох. Піст – такж є знищенням смерті, і звільненням від гніву; піст – очищення думки, співмешканець стриманості, вправляння в благочесті, ярмо правди. Піст вміє бідного робити багатим: не дозволяє не вчасну трату, дає самостійність міри; він вміє і багатого робити правителем власного майна, не дозволяючи йому безбоязно його поглинати; піст знає і колір юності. Він вчить приборкання в їжі, наділяє стриманістю і мудро веде до благочестя і цнотливості. Він вміє і старців умудряти, і око помислів зберігати в чистоті. Піст і тіло зберігає в більшому здоров’ї: не обтяжуючи їжею, воно не приймає речовини хвороб, але, стаючи легким, зміцнюється для прийняття дарів.

Тому будемо постити, улюблені, щоб досягти духовних дарів. Хто поститься, (той) виховує душу для благочестя: він, користуючись образом тілесної стриманості для піклування за душу, так само усувається від порочних помислів, що входять в душу, як віддаляється від їжі що приходить ззовні: «Якщо гнів начальника запалає на тебе, то не залишай місця твого; тому що покірливість покриває і великі провини»(Еккл.10: 4). Як тепер ти віддаляєшся від їжі, нічого не споживаючи, так віддаляйся від гріхів, змінюючи себе. Ти постиш, не приймаючи вина; постися, утримуючись і від пороку; нечестя вміє виробляти в душі ще більше сп’яніння. Ти постиш, не торкаючись м’яса; постися, утримуючись і від наклепу, щоб через нього не їсти тобі м’яса братів, не покуштувати їх тіла. Піст – істинне утримання від гріхів. Слухай слова пророка: «Чи такий то піст який Я обрав, в який томить людина душу свою» (Іс.58: 5), – але що? – «Зніми кайдани неправди, розірви усяке ярмо, і пригноблених відпусти на волю, і розірви усяке ярмо, розділи з голодними хліб твій, і подорожніх бідних уведи в дім; коли побачиш нагого вдягни його» (Іс.58 :6-7) . Це, улюблені, істинний піст, прийнятний Богом, спасительний для людини і всім угодний. Слідом за ним йде володіння небом, за правдивою обіцянкою Владики. Дивись, що він додає: «Тоді відкриється, як зоря, твоє світло, і зцілення твоє швидко проросте, і правда твоя піде перед тобою, а слава Господня буде супроводжувати тебе. Тоді ти взиватимеш і Господь відповість, будеш кликати і Він скаже: Ось Я тут, біля тебе »(Іс.58 :8-9). Бачиш, скільки дарів посту, і з яким він пов’язаний благочестям! Самого Бога він схиляє зійти до людської природи. Отже, постися, перебувай у молитвах, спілкуванні, настановах, не покидаючи зборів, як зазвичай роблять деякі; (проводь) не в клопотах чи осудженнях цілий день, щоб зібрати грошей, які ти маєш витрачати, або щоб виступити проти свого брата, якому тобі, потрібно служити. Ти прийшов до вечора, або о дев’ятій годині, не з тим, щоб виконати мету посту, але щоб задовольнити бажання утроби. І не думай про себе, як про непитущого, що відмовляється від вина, але як про п’яного, так як повного пороку, – щоб тобі не почути: «Горе вінку гордості п’яних!» ( Іс.28: 1). Пияцтво не є товаришем посту, але ворогом і супротивником. Отже поспішімо до приготовленої нам надії воскресіння, там насолоджуючись призначеними благами, а тут веселячись очікуванням, у Христі Ісусі, Якому слава на віки віків. Амінь.

СВЯТО-ІЛЛІНСЬКИЙ СОБОР М.ДУБНО

ЯКОЮ ПОВИННА БУТИ СПРАВЖНЯ ХРИСТИЯНКА

Питання зовнішнього вигляду християнки постає важливим не лише в наш час серйозних випробовувань для християнської моралі, було воно актуальним і в перші століття християнства, коли вплив язичницького виховання ще залишав свій відбиток на вже християнізованому суспільстві. Ось як звертався до християнок видатний ранньохристиянський письменник та теолог Квінт Септимій Флоренс Тертуліан:

«Дорогі сестри у Христі! Дозвольте мені, недостойному співбрату вашому, звернутися до вас не з почуття марнославства, але із тривоги про спасіння ваших душ. Про спасіння, якого ми всі повинні прагнути, і яке, у першу чергу, складається із дотримання нашої чистоти, тобто постараюсь розповісти вам, яким має бути ваш зовнішній вигляд. На жаль, багато з вас так піклуються про свій зовнішній вигляд, ніби від нього залежить спасіння і чистота душі. Вони так старанно намагаються прикрасити себе, що нічим не відрізняються від язичниць, які не знають про істинність і справжню чистоту душі. Вони одягаються і прикрашають себе, говорячи, що, таким чином, хочуть подобатися своїм чоловікам, але, в той же час, привертають спокусливі погляди інших чоловіків, не усвідомлюючи, який гріх чинять.

Християнки, ви повинні відрізнятися від таких жінок, тому, що вам належить бути досконалими, як Отець ваш досконалий (Мф. 5. 48). А досконалій і справжній, істинній християнці не личить прагнути до спокусливої привабливості. По-перше, бажання подобатися за допомогою різних якихось прикрас, може виникати лише від розбещеного серця. Задумайтесь: якою приманкою ви станете для похітливих очей, і що ви цим доб’єтеся? А після цього починаєте ремствувати, що ваш чоловік зазирає на інших жінок. Навіщо спрямовувати на себе чиюсь похіть, якщо ви у святому шлюбі давали протилежну цьому обіцянку перед Богом. По-друге, навіщо відкривати шлях для спокус, якщо вони і так нам докучають. Ми повинні мати такий вигляд, який відповідав би християнському: скромний, чистий, цнотливий, одним словом, відповідав би рангу істинного послідовника Христового.»

Коли жінки спокушують ближнього свого, вони гублять у гріху не тільки свою душу, але і душу цього ближнього. Своїм виглядом жінки викликають у чоловіка спокусу і саме у той момент він у своїй душі вже робить перелюб з нею і жінка у такий спосіб стаєте для чоловіка мечем-убивцею.

Християнка повинна бути гарною, в цьому нічого поганого нема, але її краса не повинна ставати предметом спокуси. І все описане не заклик, щоб жінки повернулися в першопочатковий звіриний образ, але зрозуміли – яким повинне бути піклування про своє тіло. Не можна себе більше прикрасити як прикрасив нас Бог, тому грішний той, хто старається виправити Бога. Бо виходить так, що тим людям, які стараються якимось чином прикрасити себе, не подобається якими їх сотворив Господь, і вони починають затоновувати свої недоліки у образі стрижучи волосся, наводячи тіні, надіваючи чоловічий одяг. Саме лукавий винайшов усі ці прикраси, щоб ловити наші душі у свої тенета.

Ми повинні усвідомлювати: те, що прийняли ми від народження – є творінням Божим, а що прибавляємо, то те – від сатани. Як ми зможемо тримати душу свою у чистоті, коли навіть образ, який у нас є Божий, не можемо втримати у чистоті! Де Бог – там скромність, Його союзниця. Як може торжествувати скромність душевна, без чистоти зовнішньої, і як можна бути вірним християнином, коли ми паплюжимо те, що подав нам Творець. Звернімося до Біблії: «І кожна жінка, що молиться чи пророкує з головою відкритою, осоромлює тим свою голову, бо це є те саме, якби була вона виголена», – читаємо в першому посланні до Коринфян апостола Павла. «Не буде чоловіча річ на жінці, а чоловік не зодягне жіночої одежі, бо кожен, хто чинить це, – огида він для Господа Бога свого» – з книги Второзаконня. А в Першому посланні до Тимофія апостол Павло пише так: «Отож, хочу я, щоб мужі чинили молитви на кожному місці, підіймаючи чисті руки без гніву та сумніву. Так само й жінки, у скромнім убранні, з соромливістю та невинністю, нехай прикрашають себе не плетінням волосся, не коштовними шатами, але добрими вчинками, як то личить жінкам, що присвячуються на побожність. Нехай жінка навчається і мовчить у церкві в повній покорі. А жінці навчати я не дозволяю, ані панувати над мужем, але бути в мовчанні. Адам бо був створений перше, а Єва потому. І Адам не був зведений, але, зведена бувши, жінка попала в переступ. Та спасеться вона дітородженням, якщо пробуватиме в вірі й любові, та в посвяті з розважливістю ».

Тепер звернімось до повчань святих отців. «Піднята вище колін одежа викриває безсоромність душі» – пише преподобний Єфрем Сирін. «Дивно для мене, якщо ви, жінки, підкрашуєте свої обличчя не для похітливих очей. Якщо ж це не так, якщо це тільки нерозумне слідування і поклоніння моді, якщо кожна з вас, заміжніх жінок, любить тільки свого чоловіка, то навіщо виставляєте свою красу для багатьох, як сіть для птахів?» – запитує святитель Григорій Богослов. Його думку підтримує інший святитель – Іоанн Золотоустий: «Не побачиш у жінки-християнки ані споганеного фарбами обличчя, ні вуст, подібних до ведмежих, окрашених кров’ю, ні брів, обведених сажею, ніби від дотику до вогнища, ні підведених очей, вій, – все це сажа, тління і попіл, і знак крайнього опоганення».

Можна заперечити й сказати, що сьогодні XXI століття, а не середньовіччя. Дамо відповідь на це словами Еклезіаста: «Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитися воно – і немає нічого нового під сонцем!.. Буває таке, що про нього говорять: Дивись, це нове! Та воно вже було від віків, що були перед нами!» Спокуса і в середньовіччі, і в нашому часі залишається спокусою. «Від спокус горе світові, бо мають спокуси прийти; надто горе людині, що від неї приходить спокуса», – читаємо в Євангелії від Матфея. Гарна зачіска, яку не хочеться ховати під хустку; штани, які так чітко окреслюють жіночі звабливі форми; прозора блузка і багато чого іншого. Але для Бога основна цінність – душа. Невже розумно вважати, що зовнішній вигляд, який стає предметом спокуси для чоловіків, може бути угодний Богові?

Ми говоримо про зовнішній вигляд жінок у повсякденному житті, але часто зустрічається таке, що і в храм жінки приходять не пристойно одягнені. Коли б нас запросили на зустріч з англійською королевою і пояснили, який одяг є відповідним, я не думаю, що хтось став би перечити. І от коли ми йдемо на зустріч із Творцем світу, тим більше, які можуть бути запитання? А молоді жінки по-особливому повинні пам’ятати, що вони – майбутні матері, і буває так, що вони безсоромно оголюють таємні частини тіла, які, з часом, як дасть Бог, стануть на 9 місяців домівкою для дитини. Який підступний наступ диявола через моду на найтаємничіше! Утроба майбутньої матері стає об’єктом похітливих поглядів чоловіків. А потім ми дивуємось, чому народжуються хворі діти? Колись кільце вставляли в ніздрі бика, щоб легше було управляти ним, тепер сатана через людей придумав «пірсинг», щоб вести молодь у пекло гріха, як тварин на заколення. Страшно!

На кінець знов хочеться привести слова Тертуліана: «Отож дорогі жінки, будьте ж прикрашені як пророки і апостоли, взявши від скромності блиск, від сором’язливості – рум’янець, підмалювавши очі – цнотливістю, губи – мовчанням, носіть у вухах своїх слово Боже, а на шиї – древо хресне. Схиляйте голову свою перед чоловіком вашим, як у Святому Письмі записано, і це вам буде найкращою прикрасою, яку оцінить не людина, а Господь. І у такому вигляді удостоїтесь бути невістами Христовими.»

СВЯТО-ІЛЛІНСЬКИЙ СОБОР М.ДУБНО

КАНОНІЧНІ ПРАВИЛА І ПОВЧАННЯ СВЯТИХ ОТЦІВ ПРО ХРАМ І БОГОСЛУЖІННЯ

 Настали ті часи, коли ми можемо вільно ходити до храму Божого. Минув той час коли боялися ходити на служби, хрестити дітей, приймати церковний шлюб, тощо. Та нажаль людей у храмі все одно не так багато, старе покоління яке боролося за святиню за віру, помалу вимирає, а сучасна молодь не бачить зацікавленості у храмі Божому взагалі. Та знову ж таки люди які ходять час від часу до церкви, мало розуміють, якщо ти християнин  то на тобі лежить відповідальність, зокрема регулярне відвідування богослужінь . Саме про це хочеться сказати декілька слів. Бо часто буває так що люди відвідують Божественну Літургію, а Вечірню службу пропускають, мов би щось не потрібне. Та саме вечірнє богослужіння є підготовчою службою до Літургії, хто не вислухавши вечірнього богослужіння не має права приступати до Святого Причастя. Як Старий Завіт Святого Письма, є підготовкою до Нового Завіту, тобто пришестя в світ Спасителя, так і вечірня служба підготовляє людські душі до Літургії, Безкровної Жертви Христа. Святі отці вчили: «в якій кількості люди присутні на вечірніх богослужіннях, в такій кількості вони і увійдуть в Царство Небесне»; таке повчання заставляє задуматися та зробити висновки.

Православний храм — це місце особливої присутності Бога на землі. Поводитися в храмі потрібно благоговійно, так, щоб не образити величі святині,  і особливо відвідувати богослужіння, як вечірні так і ранні, і Літургію. Якщо ми себе рахуємо православними християнами, ми повинні регулярно відвідувати храм, і перебувати на богослужіннях. Коли входимо в храм потрібно за дверима лишати все житейське і мирське, та вповні віддати себе богослужінню, вслуховуючись у кожне слово служби Богу. І обов`язково залишатися в храмі, поки не закінчиться богослужіння.

Звернімося до канонічних правил Святої Православної Церкви, та Святих Апостолів.

Про те, що віруючі люди повинні регулярно відвідувати богослужіння включно вечірні.

«Якщо хтось – єпископ, чи пресвітер чи диякон, чи хто-небуть зарахований до кліру, чи мирянин, не маючи ніякої поважної причини або перешкоди, через які надовго був усунений від своєї церкви, але перебуваючи в місті, три неділі підряд протягом трьох тижнів, не прийде на молитовні церковні зібрання, то клірик нехай буде виключений з кліру, а мирянин нехай буде позбавлений церковного спілкування (відлучений від св. Причастя). (80 правило 6 Вселенського Собору).

Ось так пояснює причину такого покарання святий Вісаріон: «…з цього ми бачимо одне з двох – або те що такий не прикладає ніяких зусиль для виконання Божественних повелінь про молитву до Бога з піснеспівами, або він не є вірним, бо чому ж він протягом двадцяти днів не захотів бути у церкві з християнами, і мати спілкування з вірним народом Божим» (толкування Вісаріона на 80 правило 6-го Вселенського Собору).

«В неділю чи у свято не працюй, але приходь до храму намолитву як вечірню так і ранню, як подобає християнам, якщо хтось працює у неділю чи свято, хай буде відлучений від християн» (сторінка 162, Номоканону при Великому Требнику).

Віруючі християни, які присутні на богослужінні повинні залишатися в храмі до закінчення богослужіння коли священник виголосить відпуст служби.

« Всіх вірних, що до церкви ходять, та слухають Писання, але на молитві та на Святому Причасті до кінця не бувають, як таких, котрі призводять до церковних безчинств, належить відлучати від церковного спілкування » (9-те правило Святих Апостолів).

Також у храмі Божому кожен мусить мати своє місце, миряни повинні молитися в середині храму (святилище), а церковний клір – священики у вівтарі (святе є святим). За старим благочестивим звичаєм в храмі чоловіки стоять по праву сторону вівтаря а жінки по ліву, також особливу увагу ми повинні звернути на те щоб місце від тетраподу (стола з іконами на серед храму), до солеї (місце де починається вівтар) було вільним, і заборонено там стояти мирянам під час богослужіння, бо це місце призначене для священнослужителів. Ступати на це місце миряни мають право лише тоді, коли йдуть до сповіді, причастя, до хреста в кінці служби, та до спускної ікони.

Мирянам які не мають посади церковного старости, або церковних сторожів, і тим більше якщо вони не відносяться до церковного кліру, заборонено входити у вівтар, де священники звершують службу.

« Нікому з усіх що належать до ряду мирян, нехай не буде дозволено входити в середину священного вівтаря. Але за якимось найдавнішим правилом, зовсім не забороняється владі та достоїнству царському, і коли захочуть принести дари Творцю» (69 правило 6-го Вселенського Собору).

« Не подобає жінці входити у вівтар» (44 правило Помісного Лаодикійського Собору).

Перший храм був побудований ще у старому Завіті, за самим велінням Божим, і називався Скинія. Тому не зайво було сказано вище, що храм є особливою присутністю Бога на землі, тим більше під час Божественної Літургії приноситься Безкровна Жертва, істине Тіло і Кров Господа нашого Ісуса Христа. Отож у храмі Божому православному, присутній сам Спаситель, і вести у храмі себе потрібно належним чином.

Приходити до служби треба завчасно, за 5–10 хвилин. Увійшовши, перехреститися і зробити поясний уклін. Перед входом чоловіки знімають головні убори. Жінки входять у храм із покритою головою і одягнені відповідно до своєї статі. Одяг повинен бути пристойним і охайним. У храмі не можна говорити голосно, взагалі розмови у храмі потрібно обмежити. Преподобний Амвросій Оптинський повчає: “Тим, хто розмовляє у храмі, посилаються скорботи”.

Без потреби не слід ходити по храму. Ставити свічки і прикладатися до ікон потрібно так, щоб не заважати тим, хто молиться, а краще всього це зробити до початку богослужіння. Прийшовши до храму з дітьми, не можна дозволяти їм бігати, пустувати та сміятися. Із дитиною, котра плаче, краще на якийсь час вийти з храму, поки вона не заспокоїться. Сидіти у храмі дозволяється лише у разі хвороби або сильного стомлення. Не можна сидіти, закинувши ногу на ногу. Категорично забороняється ходити і розмовляти під час читання Євангелія, співу “Херувимської пісні” і Євхаристичного канону на Літургії (від Символу віри до “Отче наш”).

Робити зауваження ближньому, який порушив правила поведінки, потрібно неголосно і дуже делікатно, з ласкою і любов`ю.  Якщо ми відчуваємо, що без роздратування не зможемо зробити зауваження, краще взагалі утриматися від нього, натомість про себе помолитися про напоумлення ближнього, та про заспокоєння самого себе. Звичайно, потрібно залишатися у церкві до закінчення богослужіння. Йти завчасно можна лише через нездужання або у разі крайньої необхідності, але не під час читання Євангелія та звершення Євхаристії.

Шукайте, сказав Спаситель, перш за все Царства Божого і правди його. І це все прикладуться вам (Мт. 6,33). Виконайте перш заповідь Божу – вшануйте свято Боже молитвою у храмі, а про житейське на цей день відкладіть піклування: цей день не ваш, а Божий, – Богу його і віддайте. Бог знає ваші потреби, ваші земні справи і турботи, і повірте: Він благословить вас за виконання Його заповіді добрим успіхом у справах ваших.

У «Пролозі» (9 липня) є така розповідь: були два сусіди – обидва кравці; в одного було багато дітей, та батько і мати – старі, і він без потреби годував все сімейство ремеслом своїм, причому неодмінно кожен день і до церкви ходив . Сусід був вправнішим його в роботі і працював невтомно, навіть у недільні дні, а до церкви зовсім не ходив. Проте ж і одного себе не міг прогодувати.  І ось позаздрив цей останній першому, і одного разу каже йому з досадою: «І звідки це в тебе все береться? Я працюю більше тебе, а живу як жебрак … »Той відповідав йому:« Я ходжу кожен день до церкви і щоразу знаходжу на дорозі по золотому. Ось потроху я і розбагатів. Хочеш-я буду заходити за тобою, і що знайдемо – будемо ділити навпіл?» Сусід охоче погодився і почав ходити з ним до церкви.  І Бог благословив його за це, і він скоро розбагатів. Тоді промовляє до нього добрий сусід: «Чи бачиш, брате, як корисно ходити в церкви Божої? Але повір мені: ніколи ніякого золота я не знаходив на дорозі, а ходив у храм Божий просто тому, що сам Бог обіцяв: шукайте найперше Царства Небесного, а все інше вам додасться. Сам бачиш,-я не збрехав: і тобі Бог доклав за твоє старання і ходіння до храму Божого ».

Кожна людина яка вважає себе православним християнином, повинна дотримуватися цих правил, які не є просто придумані, а вироблені досвідом Церкви Христової. Пам`ятаймо про те що храм є дім Божий, в якому присутня Його Благодать, і віддаваймо йому належну шану, як Божому і Святому. Обов`язково відвідуймо богослужіння, на яких звучать слова Божі, і возносьмо молитву Всевишньому, щоб стати гідними звання християн у очах Божих, і дати добру відповідь на Страшному Судді Божому.