В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

«Шукайте ж найперше Царства Божого

 й правди Його, а все це вам додасться.» (Мф 6.33)

Дорогі у Христі брати і сестри скільки премудрості ми можемо почерпнути із слухання сьогоднішнього Євангелія. От для прикладу візьмемо стих: «Ніхто не може двом господарям служити – бо одного зненавидить, а іншого буде любити.». Наскільки ці слова актуальні в наш не простий час. Більшість маючи достаток, не задовольняється тим, що Господь дає, не дякуючи за повсякденну турботу про милість до нас грішних. Не маючи часу на молитву та забувають про піст, забувають про Святу Літургію про наслідування святих, як приклад досконалості.

Можна б було жити просто, без турбот, якби людина прагнула не більше, як потрібно. Христос запитує: що важливіше тіло чи душа? Тимчасове чи вічне? Напривеликий жаль людина хоче і з тілом дружити і Богу служити, але так не буває.

Правда Царства Божого вимірюється людською любов’ю до Бога та ближнього. «Полюби Бога всім серцем» і ближнього, як самого себе.

Кожного з нас веде Господь, він один має над нами велику силу, усе є в Його владі і силі, але і немало залежить від самої людини. Людина народилась вільною і нічим необмежена в своїх вчинках. Вона може вибирати між добром і злом, правдою і кривдою – і це її вибір. Потреба робити добро – іде від серця, від внутрішньої спонуки, якою керує Господь.

Тяжко, каже Господь, багатій людині осягнути вічне життя і Царство Боже. Господь хоче, щоб ми не турбувались надмірно, що нам їсти чи пити, але запевняє нас, що Сам про все потурбується. (Мф 6. 26-30)

Хіба ж ми є всесильними у цьому світі? Хіба ми можемо керувати законами природи, зупиняючи, наприклад, старіння? Ні! Цього ми не робимо і не можемо зробити. Тому Господь заповідає нам дивитись на природу і самим вести так би мовити, природній спосіб життя. Христос наводить приклад польових лілей, пташок – всі вони не сіють, не жнуть, не прядуть, але всі блага приймають з милостивої правиці Всевишнього. Якщо ж Творець так піклується про своє більш примітивне творіння, то тим паче і про нас з вами, брати і сестри попіклується.

Бог нікого ніколи не вкине в горе чи біду, а якщо таке на нашому життєвому шляху і зустрінеться, то знайте, що це ознака того, що Господь не покинув нас. Кого любить Бог, того і карає, посилає випробування, щоб ми виправили те, в чому хибимо.

Дорога наша життєва є складною, бо треба докладати чимало зусиль, щоб вистояти перед пристрастями цього світу. Деколи нам не все зрозуміло, не все може осягнути наш розум. Деякі події і обставини можуть нам видаватись не логічними, несправедливими. Але наш розум, це не Божий розум. Тому не слід нам вдаватись до таких роздумів. А, що слід нам робити, про те чули ви у Євангелії: «Шукайте ж спершу Царства Божого і правди його». (Мф 6. 33) Ще тут на землі належить нам шукати його, своїми думками, своїми словами та вчинками і тоді як нагороду, осягнемо вічне і безкінечне блаженне життя з Богом.

voskresinnia.org.ua

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

У другу неділю після П’ятидесятниці Українська Православна Церква шанує пам’ять Всіх святих землі Української. Церква Христова щодня вшановує різних святих, яких є сила-силенна з початку християнства. З приходом на нашу землю віра Христова укріплялася в серцях наших прародичів, які ставали святими і подвижниками. Кожен із них своїми подвигами засвідчував, що український народ здатний трудитися во славу Божу.

Апостоли, отримавши Благодать Духа Святого, проповідували слово Боже по всьому світу. Трудами і проповіддю Андрія Первозванного Блага Вістка проповідується на українській землі. Благословенний Богом, наш народ отримує апостольське благословення. Київська Русь охрестилася в 988 році. Пророчі слова Андрія Первозванного справджуються, наша земля засяяла величчю святих храмів. Віра стала основою життя царів, гетьманів, багато яких прославляється Церквою і суспільством. Віра в Єдиного Бога спонукала людину до святості, творіння добрих діл на благо народу. На пожертви заможних і простих мирян зводилися храми й обителі. Зерна Христового вчення, посіяні на добру землю, проростали могутнім деревом, парості якого прикрашалися плодами святості. Християнство вчило людину святості, піднімало на захист народу і віри. Христова наука впливала на людей, вона укріплялася в їх серцях, які приймали чернецтво, своє життя цілком присвячували Богу і церкві. Великим сонмом святі Києво-Печерської лаври засвідчили відданість християнським канонам. Сьогодні вони моляться за Україну і український народ перед престолом Всевишнього.

Більш як тисячолітня історія християнства на нашій землі переповнена подіями народної боротьби. Наші діди і прадіди не втрачали віри в Єдиного Бога під час лихоліть, вірою перемагали, визволяли, зберігаючи звичаї, традиції, обряди, які тісно переплелися з християнством. З покоління у покоління передавалися віра, молитва, пісня, коляда. Сьогодні живемо в непростий час становлення України як держави з великим історичним минулим, яке надихає на захист Української Православної Церкви і великого християнського народу. Сьогодні наші воїни своїм життям бережуть наш мир і спокій. Дух славних козаків і опришків животворить на боротьбу, на захист правди. ”З нами Бог! А де Бог – там перемога!” Свята Православна Церква України молиться за мир в Україні, за збереження життя воїнів-захисників. Святу молитву рідною мовою підносимо за вічний спокій тих, котрі в різні часи віддали життя за волю і незалежність України.

Дорогі у Христі брати і сестри, ми повинні шанувати наших святих, святих землі Української. Нехай їхнє життя буде для нас прикладом святості і віри у Господа Бога. Твердістю віри вони стали духовним фундаментом Церкви в Україні. Кожен із них почув заклик Господній – бути святим і досконалим. Вони стали будівничими нашої держави, щоб весь народ єдиним серцем і єдиними устами прославляв Бога на Українській землі.

Прославляючи всіх святих українських, ми згадуємо велику історію Української церкви і держави. Всі святі, яких ми знаємо і не знаємо, є заступниками перед Господом за наш народ. Ми сьогодні до них молимося за мир в Україні, за краще майбутнє для нашого багатостраждального народу. Нехай їх життя і подвиг дають нам надію на вічне життя. Всі святі землі Української, моліть Бога за нас, грішних! Амінь.

kolomija.com

«Прийдіть вірні зібравши нині хор, побожно торжествуємо і славно оспівуємо святу й преславну пам’ять всіх святих». Так, дорогі браття і сестри, оспівується всіх святих в стихирі на стиховні в неділю, яку ми сьогодні святкуємо. Після Зішестя Святого Духа на апостолів вони розійшлися по цілому світу, проповідуючи Христову науку – славлячи Воскреслого Хреста. Божественні слова апостолів закарбовувалася у людських серцях і світло Божої благодаті наповняло їх. Люди, сповнені Божої благодаті, пізнавали правду – змінювали своє життя, ставали послідовниками Христа.

Христова наука чимраз більше поширювалася світом. Сьогодні ми святкуємо Неділю всіх святих. Людей, які не шкодували свого здоров’я і навіть життя, для того щоб прославити Воскреслого Христа, адже в їхніх серцях закарбувалися Його слова: «І всякий, хто покине дім, або братів, або сестер, або батька, або матір, або жінку, або дітей, або землі заради імені Мого, одержить у стократ і успадкує життя вічне» (Мф. 19,29).

Церква знає безліч імен святих людей, яких ми вшановуємо протягом цілого року, яким поклоняємося і молимося до них. Але є й такі святі, про яких ми майже нічого не знаємо. Візьмемо св. мученика Лонгина-сотника родом з Каппадокії, який владою Пилата був поставлений зі своїми воїнами служити під час страждань і розп’яття Ісуса Христа. Це був той воїн, який списом проколов ребра розіп’ятого Господа Нашого і від витеклих крові та води отримав зцілення своїх хворих очей. А побачивши землетрус, затьмарення сонця, гроби, що відкрилися, і посталих із мертвих, сотник Лонгин визнав: «Воістину Він був Син Божий» (Мф. 27,54).

Він був і серед вартових, представлених Пилатом до Животворчого тіла Ісуса Христа, яке лежало в гробі. Коли Господь Воскрес і Своїм дивним Воскресінням навів на варту страх, тоді Лонгин і два воїни, а звали їх Ісавр та Афродисій, остаточно увірували в Христа і стали проповідниками Воскресіння Христового. Архієреї і юдейські старійшини дали воїнам гроші, щоб ті приховали цю подію і сказали, нібито ученики Христа прийшли вночі і вкрали Його, поки вони спали. Проте Лонгин грошей не взяв і затаїти чудо не захотів, натомість ще ревніше почав свідчити про Нього.

Залишивши службу, Лонгин і два його воїни відправилися на Батьківщину, де прийняли Таїнство Хрещення і почали проповідувати. Архієреї і старійшини, спокушені злим духом, сповнені заздрості і гніву, пішли до Пилата, і він видав наказ про страту Лонгина та його друзів. Карателі прибули до Каппадокії, почали розпитувати про Лонгина і дізналися, що він живе в батьківському домі. Туди вони й відправились. З Божого одкровення св. Лонгин узнав про свій мученицький вінець і про все, що з ним має статися. Вийшовши назустріч кривдникам, посланим Пилатом, він запросив їх у свій дім, пригостив обідом і почав розпитувати про мету їхнього візиту. Вони розповіли, що їм наказано стратити його. Одягнувшись у білу похоронну одежу, св. Лонгин промовив: «Ви нічим не можете віддячити мені за мою любов до вас, ніж послати мене до Господа мого, Якого я давно бажаю бачити». Після цих слів він і його товариші схилили свої голови під меч. Воїни виконали наказ і пішли, а тіла мучеників за віру Христову були з почестями похоронені на тому місці, яке вказав сам святий Лонгин.

І ми, дорогі браття і сестри, повинні брати приклад із земного життя тих людей, які отримали від Господа велику благодать і успадкували Царство Небесне. Тож від щирого серця принесімо їм свої молитви і благаймо, щоб вони були нашими покровителями перед престолом Всевишнього, а ми гідно несли ім’я християнина і тут, на землі, здобували собі Царство Небесне. Амінь.

kolomija.com

Слава Ісусу Христу!

«П’ятидесятницю святкуємо, і Духа пришестя,  і виконання обіцяного, і сповнення надії, і таїнство — таке велике, як і чесне».

(стихира свята з Великої Вечірні) 

Дорогі брати і сестри! Сьогодні Свята Христова Церква святкує одне з найбільших християнських свят – День Святої Трійці, або ж Свята П’ятидесятниця. Саме сьогодні Церква згадує і молитовно святкує своє народження.

Цей день став для християн воістину днем єднання неба і землі, видимого і невидимого. Впродовж історії всього роду людського Творець готував своє творіння до події Святої П’ятидесятниці, засвідчуючи це словами пророків: «виллю від Духа Мого на всяку плоть, і будуть пророкувати сини ваші і дочки ваші; старцям вашим будуть снитися сни, і юнаки ваші будуть бачити видіння» (Іоїл. 2. 28). Про цей день по-особливому нагадував і Спаситель під час свого Вознесіння: «але ви приймете силу, коли зійде на вас Дух Святий» (Діян. 1.8). І кожен із нас сьогодні відчуває особливе єднання з Богом, бо ми всі прийняли благодать Святого Духа, яка осінила нас у таїнстві Святого Хрещення, Миропомазання та ін.

Опис події сходження Святого Духа на апостолів залишений для нас євангелістом Лукою у книзі Діянь святих апостолів, розповідає, що коли дванадцять апостолів разом з Пресвятою Богородицею перебували у сіонській горниці на молитві, на них у вигляді вогненних язиків зійшов Дух Святий. І відразу після цього апостоли вийшли з горниці, яка була замкнена через страх, що перебував у душах учеників Христових, і почали проповідницьку місію, яка не закінчується і до сьогодні.

Проповідь апостола Петра в цей день навернула 3000 людей, які прийшли до Єрусалиму з різних країн і, слухаючи апостола, чудесним чином чули свою мову, в якій народилися і сприйнявши радість благодаті Святого Духа, це доторкання його Божественної слави стали єдиним цілим – Церквою. І це єднання в Богові благодаттю Святого Духа повинні відчувати і ми, бо, як каже святитель Іриней Ліонський: «той самий Дух, що колись зійшов на апостолів, сьогодні є серцебиттям Христової Церкви, є її духом єдності».

Сьогоднішній день ми ще називаємо Трійцею, і ця назва свята також не випадкова. Бо подія сходження  Святого Духа на апостолів явила триіпостасного Бога у цьому світі – Отця, Сина і Святого Духа. Саме прославленням  Пресвятої Тройці і осіненням себе хресним знаменням кожен з нас розпочинає нашу розмову з Богом (молитву). Святкуючи, ми подумки повертаємось у день Богоявлення чи Преображення, бо і там явно явилася Пресвята Трійця. Коли Бог Син стояв у Йордані, приймаючи хрещення від слуги, то Дух Святий у вигляді голуба сходив над ним, а з відкритих небес чувся голос Отця Небесного. Символ Віри, який ми промовляємо на кожній Літургії, засвідчує про Пресвяту Трійцю як основу нашої віри в Бога.

Сьогодні ми наші будинки і храми прикрашаємо зеленню, що теж є доброю традицією, надаючи цьому символічного значення Духа Святого, Який є Життєподателем, Який все оживляє і Якого ми просимо, щоб «прийшов і вселився в нас», бо Його ми отримали, Він перебуває в нас. І нехай його плоди «любов, радiсть, мир, довготерпiння, доброта, милосердя, вiра,  лагiд­нiсть, стриманiсть» (Гал. 5. 22-23) зустрічаються у нашому житті повсякчасно. Амінь.

ІЛАРІОН  

митрополит Рівненський і Острозький

Слава Ісусу Христу!

         Дорогі брати і сестри! Сьогодні 7-ма неділя після святої Пасхи, яка присвячена пам’яті отців Першого Вселенського Собору, що відбувся в Нікеї у 325 році. Церква по-особливому виокремлює цей собор з-поміж інших і пропонує відразу після Вознесіння прославити тих отців древньої Церкви, які відкинули та засудили єресь Арія, котрий заперечував рівність Ісуса Христа з Богом Отцем, і дали чітке визначення догмату «сповідання Ісуса Христа Сином Божим, співпрестольним з Отцем і Духом».

Сповідування віри, утверджене на цьому соборі, є особливо близьким для кожного з нас, бо всі ми, перебуваючи на Літургії, постійно промовляємо Символ Віри (Вірую), першу частину якого уклали святі отці Першого Вселенського Собору. І молячись цими словами, ми мимоволі єднаємось з визначенням 318 благочестивих мужів, серед яких були: свт. Миколай Мірлікійський, свт. Спиридон Тримифунтський, свт. Афанасій Олександрійський та ін.

Слова цього тексту визнано усіма християнськими церквами світу за основу християнської віри і як дороговказ для віри кожного християнина. Вони допомагають нам звершувати правильне молитовне звернення до Господа, Який не полишив нас після Свого Вознесіння, а заповів, промовивши: «Нехай не тривожиться серце ваше; віруйте в Бога і в Мене віруйте» (Ін. 14. 1). Бо віра кожного з нас у Спасителя повинна надихати нас на життя, достойне християнина, сповнене добрих діл, бо «віра без діл мертва» (Як. 2. 14).

Проте сьогоднішнє недільне Євангельське читання говорить не про цей Собор, а про останню  молитву Господа нашого Ісуса Христа до Отця Небесного, промовлену на Тайній Вечері незадовго до хресних страждань Спасителя, яка увійшла у богослов’я під назвою Першосвященича і міститься у 17-й главі Євангелія від Іоанна.

Святитель Миколай Сербський зауважуючи чому саме ця молитва читається в Євангелії нинішнього дня? Говорить: «Бо ця молитва явила свою дію і на Першому Вселенському Соборі і на інших зібраннях святих отців. Силою цієї молитви Бог учинив святих отців цього Собору освіченими і безстрашними поборниками істини і переможцями помилок і людської та бісівської злоби». Дана молитва нагадує нам про особливе Боже укріплення тих, які увірували в Нього: «вони були Твої, і Ти дав їх Мені, і вони зберегли слово Твоє. Нині зрозуміли, що все, що Ти дав Мені, є від Тебе.  Бо слова, які Ти дав Мені, Я передав їм, і вони прийняли і зрозуміли воістину, що Я зійшов від Тебе, і увірували, що Ти послав Мене» (Ін. 17. 6-8).

Крім того, сьогоднішній уривок розповідає нам про відносини між Отцем Сином і Святим Духом. Навіть уважно слухаючи його, ми не можемо відразу зрозуміти і вникнути у всю суть прочитаного. І це не дивно, адже навіть самі апостоли на Тайній Вечері просили Христа роз’яснити їм сказане (Ін. 16. 17), а на прикладі прочитаного ми бачимо, наскільки наш людський розум нездатний вмістити Божественних Одкровень.

З Першосвяченичої молитви Ісуса Христа ми дізнаємось запоруку благочестивого життя і перебування у Бозі – це єдність, і про неї молиться Божественний Спаситель: «Збережи їх в ім’я Твоє, тих, кого Ти дав Мені, щоб вони були єдине, як і Ми» (Ін. 17. 11). В останній частині молитви Ісус молиться за всіх майбутніх християн, зокрема, за нас із вами та нашу єдність.

Отже, бачимо, що єдина можливість для нас, християн, бути стійкими проти спокус цього світу – це бути разом. І навпаки, розділення є найбільшою небезпекою. Чого хоче ворог нашого спасіння? Розділити нас одне від одного, а саме більше відділити нас від Бога – Джерела Любові, віруючи в Якого, зможемо вистояти і перемогти все, що нас спіткало.

І у цьому нам допомагають отці й учителі Церкви, які передали нам безцінний досвід умоспоглядання Бога. Досвід, який відкинули багато сектантських спільнот, відірвавши себе від істинного Богошанування. Ми ж, перебуваючи у молитовному єднанні з Нашим Творцем, «маючи довкола себе таку хмару свiдкiв, скиньмо з себе всякий тягар i грiх, який нас обплутує» (Євр. 12.1).

Отож сьогодні разом із Святими Отцями радісно сповідуймо нашу віру, згадаймо, промовляючи чи співаючи Символ Віри на Літургії, що ми молимось разом з ними, прославляючи «Отця, і Сина, і Святого Духа – Тройцю єдиносущну і нероздільну». Амінь.

ІЛАРІОН                   

митрополит Рівненський і Острозький

В ім’я Отця, і Сина, і   Святого Духа!

Проминуло сорок днів від Воскресіння Христового, протягом яких апостоли відчували радість зустрічей і розмов зі своїм улюбленим Учителем. Яка з-поміж земних радостей може зрівнятись із тією радістю, коли апостоли побачили живим свого Божественного Учителя, Якого думали, що втратили назавжди! І ось вони бачать, як посеред розмови Господь починає підніматись із землі на Небо. Вони довго дивились на Небо, де зник Христос, і їхні серця сповнилися скорботи, адже вони знову розлучились із Господом. Здавалося, що ніщо не заспокоїть і не заповнить їхню втрату. Але, як бачимо, ще на Елеонській горі скорбота учнів Христових перемінилась на велику радість: «І коли Він благословляв їх, почав віддалятися від них і вознісся на небо. Вони, поклонившись Йому, повернулися до Єрусалима з великою радістю і перебували завжди в храмі, прославляючи і благословляючи Бога» (Лк. 24,51–53).

Що ж стало причиною такої переміни? Найперше, поява ангелів, які промовили до апостолів: «Мужі галилейськi, чого ви стоїте i дивитеся на небо? Цей Ісус, Який вознісся від вас на небо, прийде так само, як ви бачили Його, коли Він сходив на небо» (Діян. 1,11). Сам Спаситель потішив їх словами: «Прийду знову і візьму вас до Себе, щоб і ви були там, де Я» (Ін. 14,3). Нехай це буде ще не скоро, але апостоли готові були терпіти багато років, бо мали тверду і непохитну віру, що знову перебуватимуть з улюбленим Господом.

Ще не так давно вони не могли повірити, що можна побачити живим Того, тіло Якого сховала могила. Тепер вони розлучаються вже не з померлим, а живим, Який обіцяє знову прийти. Ці радісні думки одна за одною витісняли скорботу з сердець учнів Ісуса Христа, який перед Своєю смертю в прощальній розмові з ними сказав: «Я ублагаю Отця, й іншого Утішителя дасть вам, щоб був з вами повік» (Ін. 14,16). Багато втішного говорив Христос про Утішителя: Він нагадає апостолам про все, що говорив Христос, допоможе зрозуміти те, що вони не зрозуміли, коли Христос був поруч, навіть відкриє їм майбутнє.

Через прихід Утішителя учні зодягнуться в силу, щоби безстрашно свідчити про Христа у світі, який Його так ненавидить. Сам Утішитель свідчитиме про Христа разом із ними і через них: «Коли ж прийде Утішитель, Якого Я пошлю вам від Отця, Дух істини, Який від Отця виходить, Він буде свідчити про Мене» (Ін. 15,26) і не покине їх: «Не залишу вас сиротами; прийду до вас» (Ін. 14,18).

Учні розлучаються з Господом, переживають скорботу, але скорбота їхня перемінюється на радість: «Істинно, істинно кажу вам: ви будете плакати і ридати, а світ зрадіє; ви печальні будете, та печаль ваша за радість буде. Жінка, коли народжує, терпить скорботу, бо прийшла година її; коли ж породила дитя, вже не пам’ятає скорботи від радости, тому що народилася людина на світ. Так і ви маєте печаль нині; але Я знову побачу вас, і зрадіє серце ваше, і радости вашої ніхто не відбере від вас» (Ін. 16,20–22). Така радість повернулась до учнів, радість живого, духовного єднання з Христом, і цієї радості не віднімуть від них жодні скорботи світу.

Їхня радість зросте, коли побачать, що все, що вони проситимуть в ім’я Христове, збуватиметься для них: «Чого б ви не попросили в Отця в ім’я Моє, дасть вам» (Ін. 16.23). Це радісне свідчення того, що Христос живе, бачить і чує Своїх учнів, перебуває з ними «невідступно», і хоча вони не будуть більше бачити Його своїми тілесними очима, та очима віри бачитимуть завжди. Якщо глибше проникнути у Тайну Вознесіння Христового на Небо, то прийдемо до висновку, що не Христос не хотів перебувати з апостолами видимо повсякчас, а світ, що ненавидів Христа, не міг умістити перебування у собі Спасителя. Світ, ненавидячи Христа, міг знову і знову засуджувати Його на смерть. Світ не міг далі бачити Христа – через свою неправду, яку і повинен був розкрити грядущий Святий Дух: «І коли Він прийде, викриє світ за гріх, і за правду, і за суд» (Ін. 16,8).

Колись рай був заснований Богом на землі, де Сам Бог з’являвся людині, розмовляючи із нею. Гріх, скоєний людиною, вніс тління смерті, зробив неможливим вічне блаженство людини на землі у цьому тілі. І земля через гріх притягнула людське серце до себе, а тому «земля і всі діла на ній» повинні колись згоріти, щоб з’явилось нове Небо і нова земля: «Прийде ж день Господнiй, як тать уночi, i тодi небеса з шумом перейдуть, а стихiї, розпалившись, зруйнуються, земля i всi дiла на нiй згорять» (2Пет. 3,10). Щоби знищити гріх, потрібно було розлучити людину з тілом. Ось чому Христос — це новий Адам: «Так i написано: перший чоловiк Адам став душею живою, а останнiй Адам є дух животворчий» (1Кор. 15,45). Він, ставши подібним до нас, повинен був перетерпіти смерть і з нетлінним тілом вознестися з землі на Небо.

Щоб визволити людину і дати можливість жити вічним життям, Христос перетерпів смерть, Воскрес і Вознісся на Небо. Після Його Вознесіння діло спасіння людини продовжує звершувати Святий Дух, посланий Богом Отцем у світ, який очищає від гріха, даруючи кожному духовне життя.

Перебуваючи спочатку з людьми у тілі, щоби впровадити їх у єднання з Богом, Христос після Свого Воскресіння являється учням лише час від часу і в тілі вже обновленому, немовби влаштовуючи перехід від видимого єднання до духовного. Після Вознесіння Він упроваджує людей у духовне єднання з Собою і Святим Духом. Ось тайна радості святих апостолів після Вознесіння Господнього, причина, за якою скорбота розлуки з Господом перемінилась на велику радість вічного духовного єднання з Ним у Святому Дусі. Через віру ця радість увіходить у серця всіх, хто любить Христа, як увійшла вона у серця святих апостолів.

Тож прославляймо Христа, Який обіцяв і після Вознесіння перебувати з нами до кінця віку, продовжуючи нас бачити, чути, являти Себе різним способом, залишаючи видимі знаки Свого перебування в нашому житті: «Ось, творю все нове» (Одкр. 21,5).

Прославляючи Христа, Який вознісся від нас на Небо, і самі частіше підносімо розум і серця угору, де тепер «Христос сидить праворуч Бога» (Кол. 3,1), де є рай і вічне життя. Амінь.

kolomija.com

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі у Христі брати і сестри, «Дух Святий є живою водою», – говорили святі отці. І ми знаємо, що без води все помирає, а коли з`являється чиста, все оживляюча вода, все зеленіє і набирає повноти життя. І ось Дух Святий, третя особа Пресвятої Трійці, знаходиться в Отці, як у джерелі, а в Ісусі Христі – як у криниці, і подається кожному з нас, як жива вода. Святий апостол Павло говорить: «Бо всi ми одним Духом хрестилися в одне тiло … i всi єдиним Духом напоєнi» (1Кор. 12,13).

Ісус, стомлений, сів біля криниці. Сонце стоїть в зеніті. Він чекає на спраглу людину, щоб зробити крок їй назустріч. Ісус Христос і криниця Якова – два джерела для людини. Криниця – це джерело води, без якої неможливо уявити людського життя. Христос – це джерело води живої, джерело правдивого життя.

Ця розповідь про зустріч Спасителя із жінкою-самарянкою біля криниці Якова цікава своїм змістом. Розмовляють представники двох народів, між якими були споконвічні непорозуміння. Ізраїльтяни вважають самарян народністю, нижчою за гідністю, зрадниками їхньої релігійної і національної ідеї. Але між Ісусом та самарянкою приведений чи не найдовший євангельський діалог, завершенням якого стала внутрішня переміна співрозмовниці Ісуса, а разом із нею – жителів містечка, які висловили свою віру в Ісуса: «Вже не через твої слова віруємо, бо самі чули і знаємо, що Він істинно Спаситель світу, Христос» (Ів. 4,42).

Особливістю розмови Христа із самарянкою є його спокійний тон, лагідний і милосердний, сповнений любові, яка шанує вільну волю, не погрожує та не залякує людину. Христос любов’ю своєї душі торкнувся душі грішної жінки-самарянки, допоміг їй пізнати правдивого Бога, визволитися з неволі гріха, відчути себе вільною і щасливою. Господь розмовляє з тією, яка мала аж п’ять чоловіків, яку всі сприймали як грішницю, проте Він її не відкинув.

Спаситель називає Живою Водою своє Божественне вчення. Бо як вода рятує спраглу людину від фізичної смерті, так і Його Божественне вчення про Божу любов спасає від вічної смерті і веде до вічного блаженного життя.

У розмові з самарянкою Господь сказав їй: «Якби ти знала дар Божий і Хто говорить тобі: дай Мені напитися, то ти попросила б у Нього, і Він дав би тобі води живої» (Ів. 4, 10).

Разом їсти і пити в Святому Письмі означає не лише втамовувати тілесні потреби, а й уходити у внутрішній світ того, з ким споживаєш і п’єш. Здивована проханням Христа, самарянка не до кінця розуміла, що має на увазі під «Живою водою» Христос, коли наголошує, що саме Він може дати їй цю воду. Вона по-людськи думала і говорила з Ним про воду з криниці. Щирий діалог Христа з самарянкою наповнив її спраглу душу водою віри і Божої любові, допоміг пізнати правдивого Бога, привів до глибокого покаяння і навернення – так, що вона сама стала проповідницею Христової віри, незбагненної Божої любові і милосердя, якої щедро зазнала її спрагла душа.

У спекотних пісках пустелі існує особливий різновид пальми. Вона вбирає вологу з повітря, затримує її в собі, а згодом зрошує землю навколо себе. Тому біля такої пальми завжди можна знайти іншу рослинність. Десяток таких пальм утворює цілу оазу. Незважаючи на те, що небо не дає дощу і річки висихають, ця життєдайна рослина не тільки сама живе, але творить біля себе життя.

Чимось подібним є правдива християнська душа. Вона з Неба отримує Благодать Божу, нею живиться і від неї черпає сили. Сама живе щасливо і навчає інших людей бути щасливими. Навіть коли така людина живе серед поган і безбожників (у духовній пустелі), то відрізняється від інших. В її душі, в стосунках із людьми завжди панують мир, злагода і любов.

У житті нам доводиться спілкуватись із людьми, які не завжди поділяють наші думки та погляди. Часто і ми буваємо нестриманими. І зовні виглядає так, що ми не керуємо собою, своїми емоціями, словами та поведінкою. Погляньмо, як цього вчить нас сам Спаситель у розмові з жінкою самарянкою. В якій простоті ми бачимо Богочоловіка, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого, ангелів і людей!

З жителями Самарії Ісус пробув два дні. Це спричинило їхню переміну і зробило їх Його учнями. Сьогодні навряд чи знайдеться місто, готове запросити Його до себе як Сина Божого. Міста з готовністю приймають концерти світових ідолів, фестивалі, змагання, але проповідника, що кличе до покаяння … сумнівно. Змінюватися сьогодні не модно. Модно бути собою. Сучасним трендом є „іти за світом!” Тому мова Євангелія незрозуміла більшості адептів суспільства, які звикли брати від життя все задля свого задоволення.

Хай криниці наших сердець завжди будуть повними живої води Христової правди і любові, а Господь допомагає щедро ділитися цією правдою і любов’ю з іншими людьми. Амінь.

kolomija.com

Христос Воскрес!

Дорогі брати і сестри! Продовжуючи перебувати в радості Світлого Христового Воскресіння, Церква сьогодні, у четверту неділю після Пасхи, пропонує нам уривок з Євангелія від святого апостола і євангеліста Іоанна про зцілення Христом розслабленого біля купальні (Ін. 5,1-15.).

У другу неділю після величного Воскресіння Христового в євангельському читанні ми чули про мир, який Христос приніс своїм учням, минулої неділі згадували про жінок-мироносиць, які, навіть перебуваючи у мороці невідання, прямували до гроба і отримали благу звістку. Сьогодні ж ми чуємо про розслабленого.

Зовсім недавно, у період Великого посту, ми також чули євангельський уривок про розслабленого, зцілитися якому допомогли його друзі. Сьогоднішній розслаблений є самотнім і покинутим усіма.

Це євангельське читання поставлене у пасхальний період не випадково, адже воно по-особливому вказує на Божество нашого Спасителя. Воскреснувши силою свого Божества, Христос ще за земного життя свідчив про Своє  майбутнє Воскресіння великою кількістю чудес і зцілень. Сьогодні Спаситель приходить до купелі, щоб знайти розслаблену та покинуту біля Овечих воріт людину, і знайшовши, піднімає її, воскрешаючи до життя.

Спаситель, промовляючи до розслабленого: «Встань!», вживає таке ж слово, що вживав, коли воскрешав померлу дочку Іаіра (Мф. 9. 18-26) та померлого сина Наїнської вдови (Лк. 7. 11-17). І це не випадково. Бо для живих людей розслаблений, який 38 років був прикутий до своєї постелі, був як мертвий. І Церква у своїх стихирах вечірнього богослужіння, описуючи сьогоднішнього паралізованого, називає його «непохованим померлим» і, продовжуючи про його життя, зауважує: «постіль моя гробом моїм стала».

Тривале перебування розслабленого в Овечій купальні похитнуло його віру і надію. Проте не у Бога, а в людей! Бо він бачив і збурення води від сходження ангела Господнього у купальню, і людей, які отримували зцілення, проте: «Людини не маю, щоб, коли збуриться вода, опустила мене в купальню; коли ж я приходжу, інший вже поперед мене входить» (Ін. 5. 7) – ось що він промовив до Господа. Христос же своїм приходом до немічного вже його зцілює, і про це промовисто нам сьогодні промовляє ця ж стихира: «Я став людиною, заради тебе Я зодягнувся у плоть, а ти говориш: людини не маю; візьми постіль твою і ходи». 

Дорогі брати і сестри! Чи не нагадує нам цей розслаблений і нас самих?

Уважно придивившись, ми побачимо, що в певній мірі кожний з нас впізнає самого себе, – розслабленого перш за все душею. Так, у нас є фізична сила, яка кріпить наші ноги, даючи можливість ходити по білому світу. Але куди вони нас ведуть?       Чи до місць, де ми можемо зустріти Спасителя, чи, навпаки, розслабитись душею? Ніхто не забороняє відпочинок і дозвілля, але нам належить пам’ятати, що воно не повинно бути основою нашого життя, а тим більше шкодити нашій душі. Духовні цінності – ось на що ми повинні звертати увагу насамперед.

Бо як сьогодні в євангельському читанні Христос прийшов до чоловіка,  який був приречений на загибель як фізичну і духовну, так сьогодні Він іде назустріч кожному з нас у різні хвилини нашого життя – чи це хвороба, чи смуток, чи страх. Якщо ми будемо з Ним, все інше відійде. І наше перебування з Христом зробить нас діяльними по-справжньому, не лише у матеріальному житті для себе, а для наших ближніх. Амінь.

ІЛАРІОН,

митрополит Рівненський  і Острозький

rivne-cerkva

Ми святкуємо сьогодні день святих жінок-мироносиць, Йосифа Аримафейського і Никодима. Вони небагато згадуються в Євангелії до днів страждань, коли Христос був відданий, узятий, залишений, розп’ятий, убитий, і ось в цей час вони раптом з’являються. Біля хреста – апостолів не було; Іуда повісився, і тільки Іоанн стояв з Божою Матір’ю: тому що він був апостолом любові, як і Матір Божа була любов’ю втіленою, вираженням любові всієї землі до Бога і всієї любові Божественної до нас, людей. І коли була як здавалося здобута перемога зла над Христом, коли Він був відданий і розп’ятий, коли Він помер, ніби безповоротно вражений, тоді з’явилися Йосиф і Никодим, які виявилися вірними Йому не тільки в дні Його учительства, але за днів Його поразки: удаваного, але очевидного ураження, в якому ніхто не міг сумніватися і яке могли перемогти тільки любов і вірність до кінця.

І ось повстає питання перед кожним з нас: ми знаємо, що Христос переміг, і ми не можемо уподібнитися до ні жінок-мироносиць, ні Йосифа Аримафейського, ні Никодима в тому сенсі, що ми не можемо повернутися навіть уявою до страшних днів удаваної поразки Спасителя. Він сказав нам: те, що ви зробили для самої малої, самої нікчемної людини, ви зробили для Мене … І ми всі, всі без винятку буваємо постійно ураженими; ми спрямовані на добро – і відпадаємо від добра; ми віримо в добро – і зраджуємо добру; ми прагнемо з усіх сил до того, щоб бути гідними людського звання, – і це нам не вдається .

І ось в ці моменти – а вони трапляються постійно в нашому середовищі, в середовищі всього людства – ми повинні подумати про жінок-мироносиць, подумати про Йосифа Аримафейського, про Никодима, і як скеля тверда стояти, підтримуючи один одного. Носіть тягарі один одного, і так ви здійсните закон Христа, – говорить апостол Павло. Якщо ми не будемо нести тягарі один одного, якщо ми не будемо з усіх сил підтримувати один одного, якщо ми не будемо постійно, милосердно, вдумливо, щедро ставитися один до одного саме в моменти, коли нам здається, що наш ближній, наш друг не гідний ні себе, ні нашої дружби, ми не виконаємо закону Христового.

Подумаймо про себе, і про кожну людину, які навколо нас знаходиться, про найближчі – і про випадкові зустрічі; подумаймо про крихкість людську, про те, як легко послизнутися і впасти, і в момент ураження залишимося вірними до кінця, люблячим серцем не зрадимо, і зі страху – не відвернемося. І тоді дійсно, понісши один одного тяготи, ми виконаємо закон Христа, тоді ми увійдемо в сонм тих жінок-мироносиць, з’єднаємося з Йосифом і Никодимом, і залишимося з тими, хто протягом всієї історії життя людства не соромився уражених, не відвертався від занепалих , був Божою любов’ю і Божим промислом. Амінь.

rivne-cerkva