Сьогодні у всіх храмах читається Євангельське читання про воскресіння Христом сина наїнської вдови. Про дану подію згадує лише апостол і євангеліст Лука, даючи опис особливого значення чуда для присутніх і відображення його власних особистих переживань.

Власне, кожен з євангелістів, пишучи Євангеліє, з натхнення Святого Духа, залишили свої особисті переживання тих чи інших подій. Святий Лука, будучи людиною мистецькою, завжди дуже чітко зображав переживання тих людей, які приходили до Спасителя з проханням змилосердитися. Зокрема: воскресіння єдиної дочки Яіра (Лк 8. 42), зцілення епілептика, який також був єдиним сином (Лк 9. 38). І сьогоднішня розповідь зображає особливий біль матері, яка втратила дитину, словами: «єдиного сина у матері, а вона була вдова». Так коротко описує євангеліст всю трагічність переживань цієї жінки.

Святі отці, зокрема свт. Кирил Олександрійський, зауважує, що звершуючи дане чудо, Христос першим підійшов до похоронної процесії й зупинив її: «Ніхто Його не просив, щоб повернути до життя мертвого, але Він робить це з власної ініціативи». Чому? Бо чудеса, які звершував Спаситель, показують його Всемогутність, а також утверджують людей у вірі як особистого Воскресіння Ісуса Христа, так і щодо майбутнього всезагального воскресіння померлих: «Бо якщо ми з’єднанi з Hим подобою смерти Його, то повиннi бути з’єднанi i подобою воскресіння» (Рим. 6.5). Існує думка, що Христос змилосердився над вдовою, бо у ній побачив і свою Матір – Пресвяту Богородицю, яка вже дуже скоро, будучи вдовою, також втратить свого Сина і нашого Спасителя.

Преподобний Єфрем Сирін, описуючи зустріч Христа і померлого, говорить: «Син Діви вийшов назустріч синові вдови і для сліз вдови був ніби хустинкою, а для померлого сина – життям його. Смерть віддалилася у своє місце, повернувшись назад перед Переможцем».

«Не плач» – слова, промовлені Господом до вдови, є найбільшим утішанням як для неї, так і для всього роду людського. Бо страх і безнадія, які зв’язали наїнську вдову, зв’язують і нас у час смерті близьких людей, але ми повинні завжди утішатися Воскресінням Спасителя. Бо цим і переможемо смерть.

«Юначе, тобі кажу, встань», – ось момент воскресіння, ось момент здійснення надії. Христос, воскрешаючи померлого юнака, разом з тим воскрешає його згорьовану матір, даючи їй можливість насолодитися спогляданням своєї дитини. Юнак воскресає, знову буде жити для того, щоб потім померти, лише Ісус Христос незадовго помре, але воскресне, щоб ми вже не помирали без надії.

Слухаючи сьогоднішнє Євангельське читання і роздумуючи над ним, пам’ятаймо як про наш відхід з цього тимчасового життя, так і про слова утішання «не плач». Пам’ятаймо про співчуття, яке повинно жити в нашому серці. Чи є воно у нашому житті? Бо доброта та співчуття – це ліки від байдужості, і щоб її проявити, потрібно перш за все мати дієву віру в Бога і любов до ближнього.

Говорімо слова співчуття частіше – зараз дуже багато потребуючих людей на це слово утішання і озвучуймо їх як до людей, які втрачають близьких, так і до тих, що перебувають у життєвих труднощах. Наше слово не поверне людину, але дасть іншій людині надію і усвідомлення того, що вона не самотня, що хтось інший також співпереживає. І ці, здавалося б, прості слова дають надію, розраду і утішання. Амінь.

ІЛАРІОН

митрополит  Рівненський і Острозький

rivne-cerkva

Слава Ісусу Христу!

Дорогі брати і сестри! Сьогодні у черговому євангельському читанні 19-ї неділі після Святої П’ятидесятниці ми чули фрагмент з Євангелія від святого апостола Луки, в якому Христос оповідає про стосунки, які повинні бути між людьми, а особливо між християнами. Власне, дана розповідь є частиною Нагірної Проповіді Ісуса Христа, у якій також містяться Заповіді Блаженства та інші настанови. Характерною рисою та серцевиною їх є любов, якою Бог любить людину і якою людина повинна полюбити Бога і ближніх. Потрібно пам’ятати, що блаженство залежить не від того, що ти маєш, а від того, що ти відчуваєш у своїй душі і до чого прагнеш, щоб перебувати у Господі.

«І як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм», – ці слова Спасителя є відправним пунктом відносин між християнами, бо кожен з нас живе у суспільстві, яке ми ж самі і творимо. Одні з нас є більш активними, а інші менш, але так чи інакше ми самі творимо те середовище, яке впливає на нас, і ми ж своїми діями і вчинками впливаємо на нього. І тому сьогоднішній заклик Спасителя є свідченням того, яким суспільство хоче бачити Бог, бо якщо ми будемо поступати так, як сьогодні говорив до нас Христос, ми самі і все навколо нас буде змінюватися.

Євангеліє завжди проповідує любов. Воно пропонує любов замість порожнечі, доброту замість ненависті, допомогу замість черствості. І ми повинні розуміти та пам’ятати, якщо наше милосердя не перевершує нашої справедливості, то насправді милосердя тоді не є милосердям. Бо і євангельський заклик у сьогоднішньому Євангелії про це ж свідчить: «Отже, будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний».

Преподобний Єфрем Сирін, пояснюючи даний стих, зауважує, що  старозавітнє «око за око» – це досконалість справедливості, а новозавітні «хто вдарить тебе по щоці, підстав і другу» – це повнота благодаті. І ми сьогодні, роздумуючи над його словами, повинні пам’ятати, наскільки важливим є відмежуватися від ворожнечі. Найгірше, що може зробити ворог, – змусити нас ненавидіти його.  Бо коли поранити тіло, то ця рана швидко загоїться, коли ж ранити серце, цим змінюємо нашу свідомість і ставлення один до одного, створюємо умови, у яких проявляється наша емоційність та ненависть один до одного.

Проте людину неможливо змусити любити; і це правда, але Господь не закликає нас до любові, яку ми відчуваємо до батьків, дружини, дітей. Ні, Господь закликає нас до любові як способу життя. Коли ми не прагнемо до злопам’ятства та помсти.

Найперше, де ми повинні, таким чином проявляти свою любов і ставлення один до одного, є наша сім’я. Бо сім’я – це і мала церква, і наше суспільство. Якщо ми не будемо це проявляти до наших дітей, то вони не навчаться цього ніколи, бо ми, люблячи наших близьких, показуємо образ любові Бога до людини.  Бо любов – це дія. Бо і сонце світить для того, щоб дарувати світло для нас, так само і любов є в нашому житті і серці кожної людини для того, щоб дарувати її для наших ближніх. І як квітка чекає сонця, щоб розцвісти, так і кожна людина чекає доброго ставлення до себе.

Як цього досягнути? Апостол Павло у сьогоднішньому апостольському читанні нагадує про те, щоб пам’ятати про нашу недосконалість, а іноді і неспроможність досягнути цього, і просити Бога, щоб укріпив нас у цьому. «Тому я значно охочiше буду хвалитися немочами своїми, щоб перебувала в менi сила Христова. Тому я себе почуваю добре в немочах, у кривдах, у нестатках, у гонiннях, в утисках за Христа, бо, коли я немiчний, тодi сильний» (2 Кор. 12. 9-10).

ІЛАРІОН

    митрополит Рівненський і Острозький

rivne-cerkva

Євангельське читання цієї неділі розповідає нам про те, як Христос кличе собі учнів. Одного разу, проповідуючи на березі Генісаретського озера, Христос побачив, як рибалки полоскали та складали свої сіті і були засмучені, бо не наловили риби. Він увійшов до човна Симона і наказав відпливти на глибину та знову закинути невід для лову. На що Симон відповів: «Наставнику, ми трудилися всю ніч і нічого не впіймали, але за словом Твоїм закину сіть» (Лк. 5,5).

Яким же було здивування рибалок, що за велінням Учителя, котрий на березі навчав людей, відбулося чудо: сіті наповнились такою великою кількістю риби, що довелося кликати на допомогу інших рибалок. Їхні човни наповнилися такою кількістю риби, що почали тонути. І тоді один із рибалок на ім’я Симон-Петро, звертаючись до Ісуса Христа, сказав: «Господи, відійди від мене, бо я чоловік грішний! Бо жах охопив його і всіх, що були з ним, від того улову риби, яку зловили» (Лк. 5,8–9). І тоді Господь звертається до Симона, а інші рибалки, Яків і Іоан, сини Зеведеєві, чують звернення Христа, Який каже: «Не бійся, віднині будеш ловцем людей» (Лк. 5,10). Петро все покинув і разом зі своїми друзями пішов за Христом.

Сьогоднішня притча про покликання рибалок до апостольського служіння викликає в нас запитання: чому звичайні рибалки вирішили відгукнутися на заклик Христа і пішли за Ним, кардинально змінивши своє життя?

Однією з причин було те, що ці рибалки знали Христа, адже проповідування на березі Генісаретського озера збирало чимало людей. Також багато людей знали Ісуса з юних літ, адже Він змалку зростав поруч з ними. Слухаючи Його повчання, вони починали бачити в Ньому більшого, ніж просто юнака з Назарету. Поступово пізнавали в Ньому те, чого досі ніколи ні в кому не бачили.

Іншою причиною було те, що чудеса, які творив Месія, не могли бути непомітними, тож можливо саме завдяки ним рибалки й інші люди, яких було покликано до апостольського служіння, залишили все і пішли за Христом.

Основна місія апостолів полягала в тому, щоб «ловити людей», тобто навертати їх до Христа Бога, до Царства Божого. Після Воскресіння Господь явився учням і сказав: «Ідіть по всьому світу і проповідуйте Євангеліє всьому творінню. Хто увірує і охреститься, буде спасенний, а хто не увірує, буде осуджений» (Мк. 16,15–16) І ті люди та народи, до яких прийшли апостоли, прийняли науку Христову, увірували й охрестилися, і є тими людьми, кого спіймали апостоли до життя вічного, хто є спасенний.

І ми, Український народ, є народом, покликаним Богом до життя вічного через апостола Андрія Первозванного. Іноді ми противимось волі Божій, немов тому неводу, який нас бере до Царства Божого та життя вічного.

Кожна людина отримала від Бога талант і має своє покликання. Лікар, учитель, священик і кожен, хто працює за покликанням земним, покликаний Богом для життя вічного. Як же провадити життя земне, щоб бути у житті вічному? На це Ісус дає таку відповідь: «Не перелюбствуй, не вбивай, не кради, не лжесвідчи, шануй батька твого і матір твою» (Лк. 18,20). Христос вказує на старозавітній закон, отриманий Мойсеєм на горі Синай, який є обов’язковим для виконання. В іншій розмові Господь дає новозавітні настанови: «Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю… люби ближнього твого, як самого себе» (Мф. 22,37,39).

Споглядаючи на покликання звичайних рибалок до апостольського служіння, звернімо погляд на самих себе. Якщо виконуватимемо волю Господню, заповіді Божі, настанови апостольські і будемо слідувати настановам святих отців, то і ми отримаємо надію успадкувати вічне життя. Амінь.

kolomija.com

Свято Покрову Пресвятої Богородиці присвячене видінню святого Андрія Юродивого, що молився разом з народом у церкві. Араби, які оточили місто Царгород, відступили, тому що на допомогу прийшла Пресвята Богородиця, котра захистила місто своїм омофором, тобто хусткою або покровом. Наші козаки на Запорізькій Січі мали церкву Покрову Пресвятої Богородиці, а воїни УПА проголосили Покров своїм офіційним святом. І сьогодні це свято є улюбленим у нашому народі.

Свято Покрову Пресвятої Богородиці пригадує велику роль Діви Марії у житті людства. Сказавши Богові “Так”, вона не тільки уможливила цим висловом план спасіння людства. Сьогодні Пресвята Богородиця простягає свій покров, аби захистити нас передусім від темряви духовної смерті. Нам треба лише підняти очі вгору, відкрити своє серце, простягнути руки – і Марія негайно прийде на допомогу. Сьогодні вона ще раз бажає сказати, що сильно любить нас і хоче нашого спасіння. Вона постійно простягає свою материнську руку, аби повести нас до Ісуса, аби показати правильний шлях до щасливої вічності та провадити нас правильною дорогою. Вона бажає захищати нас на цьому нелегкому земному шляху, що рано чи пізно закінчиться і приведе до щасливої вічності. Пресвята Богородиця є для нас великим безмірним даром. Рятівною для всіх є практика пригадувати собі святу і преславну Діву Марію і в усяких небезпеках віддавати їй себе самих – так, як немічна дитина віддає себе своїй матері.

Хто може найкраще навчити нас покладатися на Бога, любити Його? Очевидно, що Пресвята Богородиця, наша небесна Матір – покровителька. Живучи на землі, вона багато терпіла, а вершиною її страждань була смерть Ісуса на хресті. Господь, подарувавши її нам, дав заступницю, що допоможе нам гідно йти цією долиною сліз. У світі є багато людей, котрих можна назвати сиротами, тому що, шануючи Ісуса, не шанують Його Матері. Це велика помилка та велика втрата – позбавляти себе могутньої материнської опіки. Дитина без матері стає сиротою, так само людина, що позбавляє себе опіки Божої Матері, прирікає себе на духовне сирітство.

У житті, якщо ми підготовлені, відчуваємо чудесну й неустанну поміч Божої Матері повсякчас, коли щиросердечно віддаємо себе під її могутній материнський покров. Власне кажучи, вона тільки чекає, щоби вивести нас на певні береги та повести до Ісуса Христа. Вона звертає свої милосердні очі, які стежать за нами, щоб ми не блукали манівцями, а щоб стали на шлях правди та життя. Пресвята Богородиця, стоячи під хрестом, ніби не бачила ворогів, зате бачила любов правдивого Бога, свого умираючого Сина Ісуса Христа. Вона не палала ненавистю, не бажала помсти, а любила Бога й усіх людей, навіть тих, хто розіп’яв її Сина.

Просимо тебе, о Божа Мати, навчи нас любити Господа і ближнього так сильно, наскільки це можливо для нас, людей, візьми нас під могутній захист і покров у цьому житті, а в майбутньому дай щасливе життя. Амінь.

kolomija.com

Возлюблені у Христі брати і сестри, сьогоднішнє Євангеліє відкриває нам велику силу віри хананеянки (поганки), яка у тяжкій своїй немочі визнає Христа Господом: «Помилуй мене, Господи, Сину Давидів» (Мт. 15,22). Саме цього очікував Христос від людей: щоб вони повірили в Нього як у Сина Божого.

«Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне»(Ів. 3,16). Напевно, для спасіння нам досить і такого маленького правила. Та Христос потратив більше трьох років земного служіння, творячи багато чудес, щоб єврейський народ, який був Богом вибраний, повірив у Нього як у Сина Божого. Саме первосвященики і книжники, які тлумачили людям закон Мойсея, першими відкинули Христа і збурювали народ проти Нього. У Нагірній проповіді Христос навчав: «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать» (Мф. 5,8). В Євангелії ми бачимо чистоту хананеянки, яка не знала Христової науки, але повірила у Його Всемогутню спасаючу силу, знаючи що вона іншої віри. На її прохання Христос не відповів ні слова, а коли учні попросили відпустити її, бо вона кричить за нами, то Він промовив: «Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїлевого» (Мф. 15,24). Під цими словами Христос мав на увазі ізраїльський народ, який тоді панував над іншими меншинами, що мешкали в Ізраїлі та в прилеглих околицях. Саме вони були погиблими вівцями дому Ізраїлевого. Часто, хизуючись своїм походженням, євреї називали іновірців псами, свинями й іншими зневажливими словами, хоча й самі не дотримувалися закону Мойсея.

Жінка, маючи велику віру, очевидно, не збиралась відступати від Христа, бо, поклонившись Йому, сказала: «Господи, допоможи мені» (Мф. 15,25). Нова наука Христова не засуджувала закон Мойсея, а доповнювала його. Господь часто наголошував на любові і до свого ближнього, а пізніше сказав: «Заповідь нову даю вам: щоб ви любили один одного» (Мф. 13,34).

Буває, що ми вважаємо ворогами таких же християн, як і ми самі, хоча Христос чітко наголошує у своїй науці: «Не судіть, то і вас не судитимуть» (Лк. 6,37); «Хто хоче бути більшим між вами, нехай буде вам слугою. І хто хоче бути першим між вами, нехай буде всім рабом» (Мк. 10,43–44). Сам Христос викладав свою божественну науку так, щоб вона була доступна і зрозуміла простим людям і закрита від учених законників – як святощі від псів і свиней. Коли учні спитали, чому Христос навчає їх притчами, то почули у відповідь: «Вам дано розуміти тайни Царства Небесного, а їм не дано» (Мф. 13,11).

Промовляє Христос: «Недобре взяти хліб у дітей і кинути псам. Вона сказала: так, Господи! Але і пси їдять крихти, що падають зі столу господарів їхніх» (Мф. 15,26–27). Такими словами, у присутності учнів і тих, що йшли за Ним, Христос відображає ставлення євреїв до чужинців, тому що євреї добре зналися на законі і вважали це знання своїм скарбом. Простий народ, який не розумів їхньої науки, вважали «проклятим», а себе – за синів царства. На мою думку, ці слова більше стосувалися євреїв, ніж цієї чужинки.

Відповідь хананеянки вразила Христа і поставила на своє місце всіх присутніх. «Тоді Ісус сказав їй у відповідь: о жінко! Велика віра твоя; нехай буде тобі, як ти хочеш. І зцілилася дочка її у ту ж мить» (Мф. 15,28).

Возлюблені у Христі, напевно, кожен із нас хотів би почути й отримати: «Нехай буде тобі, як ти хочеш!» або «По вірі вашій буде вам дано». Це і є вердикт нашої з вами віри. Тому, дорогі мої, зосереджуймо свою віру на Христовій науці, яка викладена у Святому Євангелію, впроваджуймо її у своєму повсякденному житті, тому що без віри неможливо догодити Богові. Лишень один Христос Спаситель повинен панувати у наших серцях, лише Йому Одному ми повинні служити день і ніч, усе своє життя, лише Йому поклонятися, виконуючи Його настанови і заповіді. Тоді і почуємо від Нього: «Велика віра твоя; нехай буде тобі, як ти хочеш» (Мф. 15,28). Амінь.

kolomija.com

У сьогоднішню неділю після Воздвиження Святого і Животворчого Хреста Господнього, ми вкотре роздумуємо про Хрест і знову чуємо слова Євангелія: «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і за Мною йде» (Мк. 8,34). Чому Господь звертається до нас саме цими словами? Та тому, що спасіння душі – це особиста справа кожної людини і, якщо ми самі не подбаємо про це, то ніхто у несенні хреста нам не допоможе.

Блаженний Августин повчає так: «Справді, у цьому ніхто – ні брат, ні сестра, ні рідні, ні друзі, ні священик, ані ангел охоронець нічого не вдіють, якщо ми самі не подбаємо про стан своєї душі».

В земному житті людини найважливішою має бути мета – це спасіння душі, а основним знаряддям для спасіння душі є хрест. Яким би він не був важким, ми повинні його нести з любов’ю і вірою в серці.

У кожної людини – різні хрести: у когось легкий, у когось тяжчий, а в когось буває дуже тяжкий. Однак ми повинні розуміти, звідки він приходить і хто його нам посилає. Дуже часто людина задовольняє насамперед потреби тіла: коли захворіє – іде до лікаря, вживає гіркі ліки, дотримується дієти, відмовляється від найулюбленіших страв, погоджується навіть на болючі та ризиковані операції, які загрожують її життю, – усе для того, щоб повернути тілесне здоров’я. Коли ж хворіє душа, вона теж потребує ліків, якими для неї є: молитва, піст, читання Слова Божого, участь у церковних таїнствах.

Ми, християни, вшановуємо пам’ять про Хрест Господній тричі на рік: у день Воздвиження Святого і Животворчого Хреста Господнього, у неділю Хрестопоклінну (третя неділя Великого посту) та 14 серпня – Винесення Чесного древа Хреста Гоподнього. Також ми повинні пам’ятати, що вшанування Хреста святкуємо щотижня у середу і п’ятницю. У середу – на спомин зради Спасителя Юдою, а в п’ятницю – на спомин розп’яття Господа нашого Ісуса Христа євреями. Саме тому Церква встановила піст у ці дні. Тож дорогі браття і сестри, дотримуймося посту у ці великі дні, щоб не уподібнюватися зраднику Юді та євреям, які розпинали Ісуса Христа. Подбаймо про стан своєї душі, не живімо так, ніби житимемо на землі вічно і ніколи не помремо, а дотримуймося закону і заповідей Божих, щоб осягнути вічне блаженство у Царстві Божому. Бо Господь створив нас для вічності, на свій образ і подобу, та вдихнув дух свій – душу. Тому не маємо права забувати про цей найцінніший скарб, за який невпинно бореться найбільший ворог людства – сатана. Він теж хоче наповнити своє царство безцінним скарбом Господнім, тобто людськими душами, і готовий на все, щоб ними заволодіти. Для цього має безліч шляхів, бо він теж ангел, тільки злий, заздрісний, злодій, брехун, блудник та вбивця. І всі свої хитрощі він використовує для того, щоб заволодіти душею людини – сотворіння Божого. Тому несімо свій хрест тернистою дорогою, яка приведе нас у райську насолоду вічного життя. Амінь.

kolomija.com

В ім’я Отця, і Сина, і   Святого Духа!

Сьогодні велике свято, одне з дванадцяти найбільших свят, що відзначаються в Православній Церкві, – Різдво Пресвятої Богородиці. Господь, перш ніж народитися на землі як людина для спасіння світу, приготував Свою Матір. Вона народилася в Галілейському місті Назареті, від праведних і добропорядних батьків: Іоакима – з роду пророка і царя Давида та Анни – з роду первосвященика Аарона.

Святий Єпіфаній говорить: «Іоаким – значить приготування для Господа, або від Іоакима приготувався храм Господа, тобто Пресвята Діва Марія; Анна – благодать, тому що Іоаким і Анна одержали благодать через зачаття від них благословенної Діви». По батькові Діва Марія походить з царського роду, по матері – від архієрейського, таким чином, вона увінчана славою і честю. Славою – бо проросла від кореня царського, честю – бо виросла з архієрейського племені.

Ми відзначаємо цей день як день всесвітньої радості, святкуємо Різдво «Божої скінії», через Яку прийшло спасіння усьому світові; вихваляється «Посудина», в яку збиралась небесна манна, – Христос Спаситель, величається біблійна  «Ліствиця», якою зійшов на землю Всевишній Бог, прославляється «жезл Ааронів», який виростив нам пахучий цвіт – Божого Сина. Вона народилася на межі Старого і Нового завітів – Преблагословенна Діва Марія, покликана від віку Божим Промислом послужити таємниці втілення Бога Слова.

Доживши до похилого віку, Іоаким і Анна не втрачали надії на милість Божу, твердо вірячи, що Богові все можливо, і Він може врятувати Анну від неплідності навіть у її старості. Святі Іоаким і Анна дали обітницю присвятити дитя, яке їм дарує Господь, Богові – для служіння в храмі. В одне зі свят Іоаким приніс в Єрусалимський храм свою жертву в дар Богові, але первосвященик не прийняв її, назвавши старця недостойним, через відсутність у нього дітей. Іоаким, у глибокому горі, пішов у пустелю, де зі сльозами молився Господу про дарування дитяти. Свята Анна, дізнавшись, що відбулося в Єрусалимському храмі, гірко плакала, однак не нарікала на Господа, а молилася, закликаючи на свою родину милосердя Боже. Варто сказати, що бездітність у єврейському народі вважалася покаранням Божим за гріхи, тому святі і праведні Іоаким і Анна повсякчас терпіли зневагу від своїх співвітчизників. І ось архангел Гавриїл приніс Іоакиму і Анні радісну звістку: молитви їхні почуті Богом, і в них народиться донька, через Котру буде дароване спасіння усьому світу.

Народження Пресвятої Діви було сповіщено Божим Промислом ще в пророцтвах і в старозавітних прообразах. Початок цього сповіщення пролунав у раю, де наші прабатьки впали в гріх. Вже тоді радісну новину сповістив Сам Бог, кажучи: «Ворожнечу покладу між тобою і між жінкою, і між сіменем твоїм і між сіменем її; воно буде уражати тебе в голову» (Бут. 3,15).

У них народилась донька, яку щасливі батьки назвали Марією. Так назвав Її ангел, який сповістив про Її народження. «Марія, або Маріам, – говорить св. Єпіфаній, – означає володарка і надія. Бо вона мала народити Господа, який є сподівання народів». Святий Андрій Критський у своєму слові на день Різдва Пресвятої Богородиці говорить: «Нинішнє свято є для нас початком свят, воно служить провісником благодаті й істини».

Щоразу, коли ми звершуємо пам’ять Пресвятої Богородиці, за Божественною Літургією читається Євангеліє від Луки, де розповідається про те, як Господь відвідав будинок Марфи і Марії. «Одного разу прийшов Ісус до одного села; тут жінка на ім’я Марфа прийняла Його у свій дім. У неї була сестра, що звалася Марією, котра сіла біля ніг Ісуса і слухала Слово Його. Марфа ж клопоталася про велике частування і підійшовши, сказала: Господи, чи тобі байдуже, що сестра моя покинула мене одну слугувати? Скажи їй, щоб допомогла мені. Ісус же сказав їй у відповідь: Марфо! Марфо! Ти турбуєшся і клопочешся про багато що. А потрібне ж тільки одне; Марія ж благу обрала частку, яка не відніметься від неї. Коли ж Він це говорив, одна жінка з натовпу, піднісши голос, сказала Йому: блаженна утроба, що носила Тебе, і груди, що годували Тебе! А він сказав: блаженні ті, що слухають Слово Боже і виконують Його» (Лук. 10,38–42; 11,27–28).

Провіщена від старозавітних часів Непорочна Діва повинна була в час, призначений Богом, народитися на землі від тілесних батьків, щоби стати Матір’ю Сина Божого по плоті. Матір Божа повно і ясно сказала Сама про себе словами гімну: «Величає душа Моя Господа, і зрадів дух Мій у Бозі, Спасі Моїм, бо зглянувся на смирення раби Своєї, ось-бо віднині ублажатимуть Мене всі роди. Бо вчинив Мені велич Всемогутній, і святе ім’я Його» (Лук. 1,46–49). У цьому все Її життя – прославляти Бога за мудрість творіння, за Його промисел, за любов і милосердя. І це – попри скорботи та страждання, якими переповнювалось Її материнське серце біля Хреста Господнього.

Чи не належало би Пречистій Діві Марії, Пресвятій Богородиці віддавати відповідну честь і почитання? Вона ж бо «чесніша від херувимів і незрівнянно славніша від серафимів. А ангел Господній називає її “Благословенна ти між жінками». І свята Єлисавета, зустрівши Марію, вітає її тими ж словами. У покорі перед Господом Марія схиляє свою голову: «Я – раба Господня» (Лк. 1,38), віддаючи найвище почитання Богові, почитання тому, кого приймає до свого лона в хвилину Благовіщення.

Побожне передання свідчить, що апостол і євангеліст Лука першим написав ікону Пресвятої Богородиці, яка колись перебувала у Белзі, а тепер – у Ченстохові. Цим вчинком подав нам приклад, як шанувати і почитати Пресвяту Богородицю.

«Ось бо віднині ублажатимуть мене всі роди» (Лк 1,48). А як ми, дорогі браття і сестри, почитаємо Пречисту Діву? Передусім у молитвах, зранку й увечері, ніколи не опускаймо молитви до Неї. Недарма другою після молитви «Отче наш», яку ми вперше вимовили у дитинстві, була молитва «Богородице Діво».

За прикладом Богоматері християнин повинен завжди величати Бога і радіти у Бозі. У цій радості не може бути місця для скорботи , смутку чи відчаю, самотності або відчуженості. Усіх любить Господь і за всіх безперестанно просить Його Пречиста Матір.

У кожну хвилину нашого життя прибігаймо під її покров зі словами «Під твою милість прибігаємо, Богородице Діво». А коли в церкві служать молебень на честь Богоматері, не шкодуймо часу, покиньмо найпильнішу роботу і поспішімо туди, щоб разом з усіма співати «Пресвятая Богородице, спаси нас». Просімо, щоб Вона дарувала нам і нашій Україні мир та спокій. Нехай усе в нас буде для Пречистої Діви. Найкращим дарунком є те, що ми Її діти. А діти завжди мають бути подібними до своєї матері.

Дорогі браття і сестри, наслідуймо Її чесноти, і в дарунок принесімо своє побожне і гарне життя, чим заслужимо на землі опіку і покров Пречистої, а в небі – Її заступництво перед Богом. Амінь.

kolomija.com

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

«Бо багато покликаних, та мало обраних » (Мт. 22,14). Уважно прослухавши сьогоднішнє святе Євангеліє, ми можемо дійти до думки, що заключні слова Христового повчання звучать як жаль і як пересторога або як цілком сучасний факт із життя християн. Слова Спасителя змушують кожного з нас задуматись, якими ми є в Церкві та в якому духовному вигляді постаємо перед Господом.

Слухаючи притчу, роздумуємо про те, що доступ до Божого царства відкритий усім бажаючим, але є дуже суттєва умова: ми маємо хотіти цього понад усе. Бо якщо ми знаходимо собі оправдання, то уподібнюємося до випробовувачів волів та оглядачів поля, які зневажили поклик Божий у своїй душі, оправдовуючи власну байдужість нібито дуже важливими справами. І ще одне але: ніхто не знає, чи нас знову запросять на свято, тобто чи зможемо вчасно покаятись і стати на стезю Божу. Бо може статися, як у притчі: запросять інших і щасливими будуть вони, а не ми. Пам’ятаймо, брати і сестри, що Царство Небесне неможливо ані на мить порівняти ні з полем, ні з будь-якими, навіть найважливішими справами, особливо якщо ми хочемо їх вирішувати у святковий чи недільний день, знехтувавши святу Літургію, не подякувавши Богу за минуле і не попросивши благословення на майбутнє.

У другій половині притчі Спасителя ми бачимо дещо незрозумілу ситуацію: Цар виганяє одного із запрошених через те, що він без весільної одежі. Чому така несправедливість ? Можливо, варто було зрозуміти того чоловіка, адже його забрали із роздоріжжя в чому був. А пояснення полягає в тому, що, згідно з тодішньою традицією, на царській гостині всі при вході вмивались і зразу ж отримували нову святкову одежу. Відповідь щодо цього чоловіка проста: це – байдужість. Якщо переведемо на теперішній лад, то тілом ти, можливо, і в храмі, а твій дух далеко від Бога. Цар добрий, але не наївний, бо гостина – це не тільки їжа, пиття і забави: це ділення радістю та участь у Божому житті. «Ви – друзі Мої, якщо виконуєте те, що Я заповідаю вам. Не називаю вас більше рабами, бо раб не знає, що робить господар його» (Ів. 15.14–15).

Ця мудра притча промовляє до кожного з нас, що настав час відгукнутись на поклик Божий і одягнутися в одежу святості і благочестя. Не говорімо собі, що ми такі, як є, і вже ніколи не змінимось. Пам’ятаймо, що в Бога немає неможливого і не зміниться лише той, хто надіється на свої сили. Уповай на Спасителя – і Він порятує тебе. Вдягнімось, отже, в одежу чисту та благочестиву, щоб наш Небесний Цар, дивлячись на нас, радів із того, що в нього такі гарні весільні гості, яких він називає друзями своїми. Амінь.

kolomija.com

Слава Ісусу Христу!

«Камінь, який відкинули будівничі,

той самий став наріжним каменем» (Мф. 21.42)

Саме такими словами у сьогоднішньому євангельському читанні 13-ї неділі після Святої П’ятидесятниці, від святого апостола і євангеліста Матфея, Спаситель закінчує притчу, яку промовив до людей та священників, які прийшли Його послухати.

Власне, ця притча у біблійній історії має назву «Про злих виноградарів», даючи характеристику працівникам у винограднику щодо їхньої праці, діянь та й стану їхньої душі. Про цю притчу описують відразу три євангелісти – Матфей, Марк і Лука, і у всіх трьох є певні  особливості розповіді.

Святитель   Іоан Золотоустий, тлумачачи цю притчу, наводить багато символічних паралелей, які пов’язують її з ізраїльським народом. Виноградник – народ ізраїльський, огорожа – десять заповідей, працівники – це ті, кому доручено духовно опікуватися «Божим виноградником», слуги господаря – пророки, судді, єдиний син – наш Спаситель, Ісус Христос.

Паралель у сьогоднішній розповіді можемо побачити навіть у смерті Ісуса Христа, якого, подібно до сина господаря винограднику, вбили поза виноградником, поза Єрусалимом, який «чув» стільки проповідей, «бачив» безліч чудес, які звершував Спаситель, але й це не допомогло.

Уважно прочитавши цей уривок, ми можемо чітко зрозуміти і побачити основну думку, яка червоною ниткою проходить через всю притчу, – наскільки Бог довіряє людині, наскільки вірить людині, наскільки дбає і опікується своїм творінням. Натомість людина ж готова в будь-який час повстати проти Творця і навіть убити його Сина, щоб жити безкарно і в своє задоволення. підмінюючи поняття, і називати гріх – добром.

Дана притча дає підсумок життя усього старозавітного людства і описує початок Нового Завіту.

Я впевнений, що кожен з нас «знайде» себе у сьогоднішній притчі: якщо не в працівниках, то у тих людях, які дають відповідь Спасителеві: «Злочинців цих покарає смертю, а виноградник віддасть іншим виноградарям, які віддаватимуть йому плоди своєчасно» (Мф. 21.41).

Бо ці слова вказують на те, що ми знаємо про справедливість і хочемо жити за справедливістю, з жорстокими вчиняти жорстоко, кривдити тих, які й нас кривдять. Так, це справедливо, але немилосердно.

Маємо пам’ятати слова, промовлені Господом: «Бо яким судом судите, таким судитимуть і вас, і якою мірою міряєте, такою відміряється й вам» (Мф. 7.2). Пам’ятаймо і слова нашої української народної приказки: «Що посієш, те й пожнеш», яка є нам дороговказом у житті.

Людині, а тим більше християнину, потрібно бути не просто професіоналом у своїй повсякденній діяльності, людині потрібно бути людиною, яка покликана до подоби Божої. І проявляється вона у вдячності, благородстві, смиренності тощо. Ось що робить нас насправді професіоналом у житті.

Що ж робити нам? Пам’ятати, що все, що є у нас, все, що ми отримали, не наше, а Боже. І кожен з нас, коли змінює своє життя, змінює і людей, які поруч, схиляючи їх або до добра, або ж до лихого. І нам кожному необхідна Божа підтримка. Бо людина – як та дитина, яка народжується беззахисною і потребує піклування про неї її батьків. Так само і ми у наших відносинах із Богом потребуємо Його більше, аніж нам здається.

Пильнуймо наші душі, намагаймося розгледіти цей «Камінь», яким є Христос. Бо для одних Він є каменем утвердження їхньої віри, а для інших – каменем спотикання, який неможливо оминути.

І нехай сьогоднішнє апостольське читання буде для нас підкріпленням нашої віри. Подібно до того, як колись апостол Павло підкріплював коринфян цими словами, він підкріплює ними нас і сьогодні: «Пильнуйте, стiйте у вiрi, будьте мужнi i твердi. Усе у вас нехай буде з любов’ю» (1 Кор 16. 13-14).

Амінь.

 ІЛАРІОН 

митрополит Рівненський і Острозький

У царя була законна дружина, дочка аравійського царя Арефи. Ірод залишив її і жив разом з Іродіадою, дружиною свого брата. Пророк Іоан неодноразово викривав його, але цар не посмів заподіяти йому зла, так як почитав Іоанна Хрестителя як пророка і боявся народного гніву.

В день свого народження Ірод влаштував багатий бенкет, на якому перед гостями танцювала Саломія, дочка Іродіади. Вона так догодила цим Іроду, що він поклявся перед гостями дати їй все, чого б вона не попросила. Саломія пішла до матері за порадою. Іродіада навчила доньку просити голову св. Іоанна Хрестителя на блюді. Ірод засмутився: він боявся гніву Божого за вбивство пророка, але не міг порушити необережну клятву.

Святому Іоанові Хрестителю відтяли голову і віддали Саломії. За переказами, голова продовжувала викривати Ірода і Іродіаду. Злісна Іродіада сколола язик пророка шпилькою і закопала голову в нечистому місці. Але Іоанна, дружина царського урядника Хузи, таємно взяла святу голову, поклала в посудину і поховала її на Єлеонській горі, в одному з маєтків Ірода. Тіло св. Іоанна Хрестителя взяли його учні і погребли його.

Божий гнів обрушився на тих, хто зважився погубити пророка. Саломія переходила взимку річку Сікоріс і провалилася під лід. Голову її, відрізану гострою крижиною, принесли Іродові та Іродіаді, як колись принесли їм голову св. Іоанна Предтечі, а тіло її так і не знайшли. Аравійський цар Арефа рушив свої війська проти Ірода і завдав йому поразки. Римський імператор в гніві заслав Ірода разом з Іродіадою в Іспанію, де вони загинули.

Через багато років після страти св. Іоанна Хрестителя, коли земля, в якій спочивав сосуд зі святою головою Предтечі, перейшла у власність благочестивому вельможі Інокентію, цей сосуд був знайдений при будівництві церкви, Інокентій дізнався про велич святині за чудесами і ознакам, що відбувалися при цьому. Але перед своєю кончиною, боячись щоб святиня не була зневажена іновірцями, він знову заховав її в тому ж місці.

Минуло багато років, церква, побудована Інокентієм, прийшла в запустіння. У дні імператора Костянтина двом ченцям, які прийшли на поклоніння в Єрусалим, двічі з’явився св. Іоанн Хреститель і вказав місце знаходження своєї чесної глави. Відкопавши святиню, іноки поклали її в мішок з верблюжої вовни й вирушили додому, але по дорозі зустріли незнайомого гончаря, якому довірили нести дорогоцінну ношу. Тоді гончареві з’явився сам Предтеча і велів бігти від недбайливих ченців разом з ношею. У сім’ї гончара чесна глава зберігалася і передавалася з покоління в покоління в запечатаному сосуді, поки нею не заволодів священник Євстафій, заражений єрессю аріанства. Користуючись чудодійною силою, що виходила від глави, він спокусив безліч людей в єресь. Коли ж його блюзнірство відкрилося, він біг, закопавши святиню в печері поблизу Емесси, сподіваючись згодом знову забрати її. Але Бог цього не допустив. У печері оселилися благочестиві ченці, і виник монастир.

У 452 р. архімандриту монастиря Маркелові св. Іоанн вказав у видінні місце приховування своєї голови, і вона була знову знайдена. Святиню перенесли в Емессу, а потім до Константинополя.

Близько 850 р., Коли в Константинополі виникли заворушення, пов’язані з засланням святителя Іоанна Золотоустого, глава св. Іоанна Хрестителя була віднесена в Емессу, а звідти, під час набігу сарацинів, – до Коман, де була захована пізніше, в часи іконоборчих гонінь. Після відновлення іконошанування Патріарху Ігнатію вночі на молитві було вказано місце, де зберігалася чесна глава. Святиня знову була знайдена і перенесена в придворну церкву; частина її зберігається на Афоні.

Цей день в Православній Церкві пісний.

rivne-cerkva.