Слава Ісусу Христу!

«Камінь, який відкинули будівничі,

той самий став наріжним каменем» (Мф. 21.42)

Саме такими словами у сьогоднішньому євангельському читанні 13-ї неділі після Святої П’ятидесятниці, від святого апостола і євангеліста Матфея, Спаситель закінчує притчу, яку промовив до людей та священників, які прийшли Його послухати.

Власне, ця притча у біблійній історії має назву «Про злих виноградарів», даючи характеристику працівникам у винограднику щодо їхньої праці, діянь та й стану їхньої душі. Про цю притчу описують відразу три євангелісти – Матфей, Марк і Лука, і у всіх трьох є певні  особливості розповіді.

Святитель   Іоан Золотоустий, тлумачачи цю притчу, наводить багато символічних паралелей, які пов’язують її з ізраїльським народом. Виноградник – народ ізраїльський, огорожа – десять заповідей, працівники – це ті, кому доручено духовно опікуватися «Божим виноградником», слуги господаря – пророки, судді, єдиний син – наш Спаситель, Ісус Христос.

Паралель у сьогоднішній розповіді можемо побачити навіть у смерті Ісуса Христа, якого, подібно до сина господаря винограднику, вбили поза виноградником, поза Єрусалимом, який «чув» стільки проповідей, «бачив» безліч чудес, які звершував Спаситель, але й це не допомогло.

Уважно прочитавши цей уривок, ми можемо чітко зрозуміти і побачити основну думку, яка червоною ниткою проходить через всю притчу, – наскільки Бог довіряє людині, наскільки вірить людині, наскільки дбає і опікується своїм творінням. Натомість людина ж готова в будь-який час повстати проти Творця і навіть убити його Сина, щоб жити безкарно і в своє задоволення. підмінюючи поняття, і називати гріх – добром.

Дана притча дає підсумок життя усього старозавітного людства і описує початок Нового Завіту.

Я впевнений, що кожен з нас «знайде» себе у сьогоднішній притчі: якщо не в працівниках, то у тих людях, які дають відповідь Спасителеві: «Злочинців цих покарає смертю, а виноградник віддасть іншим виноградарям, які віддаватимуть йому плоди своєчасно» (Мф. 21.41).

Бо ці слова вказують на те, що ми знаємо про справедливість і хочемо жити за справедливістю, з жорстокими вчиняти жорстоко, кривдити тих, які й нас кривдять. Так, це справедливо, але немилосердно.

Маємо пам’ятати слова, промовлені Господом: «Бо яким судом судите, таким судитимуть і вас, і якою мірою міряєте, такою відміряється й вам» (Мф. 7.2). Пам’ятаймо і слова нашої української народної приказки: «Що посієш, те й пожнеш», яка є нам дороговказом у житті.

Людині, а тим більше християнину, потрібно бути не просто професіоналом у своїй повсякденній діяльності, людині потрібно бути людиною, яка покликана до подоби Божої. І проявляється вона у вдячності, благородстві, смиренності тощо. Ось що робить нас насправді професіоналом у житті.

Що ж робити нам? Пам’ятати, що все, що є у нас, все, що ми отримали, не наше, а Боже. І кожен з нас, коли змінює своє життя, змінює і людей, які поруч, схиляючи їх або до добра, або ж до лихого. І нам кожному необхідна Божа підтримка. Бо людина – як та дитина, яка народжується беззахисною і потребує піклування про неї її батьків. Так само і ми у наших відносинах із Богом потребуємо Його більше, аніж нам здається.

Пильнуймо наші душі, намагаймося розгледіти цей «Камінь», яким є Христос. Бо для одних Він є каменем утвердження їхньої віри, а для інших – каменем спотикання, який неможливо оминути.

І нехай сьогоднішнє апостольське читання буде для нас підкріпленням нашої віри. Подібно до того, як колись апостол Павло підкріплював коринфян цими словами, він підкріплює ними нас і сьогодні: «Пильнуйте, стiйте у вiрi, будьте мужнi i твердi. Усе у вас нехай буде з любов’ю» (1 Кор 16. 13-14).

Амінь.

 ІЛАРІОН 

митрополит Рівненський і Острозький

У царя була законна дружина, дочка аравійського царя Арефи. Ірод залишив її і жив разом з Іродіадою, дружиною свого брата. Пророк Іоан неодноразово викривав його, але цар не посмів заподіяти йому зла, так як почитав Іоанна Хрестителя як пророка і боявся народного гніву.

В день свого народження Ірод влаштував багатий бенкет, на якому перед гостями танцювала Саломія, дочка Іродіади. Вона так догодила цим Іроду, що він поклявся перед гостями дати їй все, чого б вона не попросила. Саломія пішла до матері за порадою. Іродіада навчила доньку просити голову св. Іоанна Хрестителя на блюді. Ірод засмутився: він боявся гніву Божого за вбивство пророка, але не міг порушити необережну клятву.

Святому Іоанові Хрестителю відтяли голову і віддали Саломії. За переказами, голова продовжувала викривати Ірода і Іродіаду. Злісна Іродіада сколола язик пророка шпилькою і закопала голову в нечистому місці. Але Іоанна, дружина царського урядника Хузи, таємно взяла святу голову, поклала в посудину і поховала її на Єлеонській горі, в одному з маєтків Ірода. Тіло св. Іоанна Хрестителя взяли його учні і погребли його.

Божий гнів обрушився на тих, хто зважився погубити пророка. Саломія переходила взимку річку Сікоріс і провалилася під лід. Голову її, відрізану гострою крижиною, принесли Іродові та Іродіаді, як колись принесли їм голову св. Іоанна Предтечі, а тіло її так і не знайшли. Аравійський цар Арефа рушив свої війська проти Ірода і завдав йому поразки. Римський імператор в гніві заслав Ірода разом з Іродіадою в Іспанію, де вони загинули.

Через багато років після страти св. Іоанна Хрестителя, коли земля, в якій спочивав сосуд зі святою головою Предтечі, перейшла у власність благочестивому вельможі Інокентію, цей сосуд був знайдений при будівництві церкви, Інокентій дізнався про велич святині за чудесами і ознакам, що відбувалися при цьому. Але перед своєю кончиною, боячись щоб святиня не була зневажена іновірцями, він знову заховав її в тому ж місці.

Минуло багато років, церква, побудована Інокентієм, прийшла в запустіння. У дні імператора Костянтина двом ченцям, які прийшли на поклоніння в Єрусалим, двічі з’явився св. Іоанн Хреститель і вказав місце знаходження своєї чесної глави. Відкопавши святиню, іноки поклали її в мішок з верблюжої вовни й вирушили додому, але по дорозі зустріли незнайомого гончаря, якому довірили нести дорогоцінну ношу. Тоді гончареві з’явився сам Предтеча і велів бігти від недбайливих ченців разом з ношею. У сім’ї гончара чесна глава зберігалася і передавалася з покоління в покоління в запечатаному сосуді, поки нею не заволодів священник Євстафій, заражений єрессю аріанства. Користуючись чудодійною силою, що виходила від глави, він спокусив безліч людей в єресь. Коли ж його блюзнірство відкрилося, він біг, закопавши святиню в печері поблизу Емесси, сподіваючись згодом знову забрати її. Але Бог цього не допустив. У печері оселилися благочестиві ченці, і виник монастир.

У 452 р. архімандриту монастиря Маркелові св. Іоанн вказав у видінні місце приховування своєї голови, і вона була знову знайдена. Святиню перенесли в Емессу, а потім до Константинополя.

Близько 850 р., Коли в Константинополі виникли заворушення, пов’язані з засланням святителя Іоанна Золотоустого, глава св. Іоанна Хрестителя була віднесена в Емессу, а звідти, під час набігу сарацинів, – до Коман, де була захована пізніше, в часи іконоборчих гонінь. Після відновлення іконошанування Патріарху Ігнатію вночі на молитві було вказано місце, де зберігалася чесна глава. Святиня знову була знайдена і перенесена в придворну церкву; частина її зберігається на Афоні.

Цей день в Православній Церкві пісний.

rivne-cerkva.

Кожна неділя віддаляє нас від події святої П’ятидесятниці і наближає до іншої події – Світлого Христового Воскресіння. І кожна неділя – це наша «маленька» Пасха, спогад про Воскресіння Христове.

Сьогодні 12-та неділя після святої П’ятидесятниці, і ми, прийшовши до храму, чуємо розповідь святого апостола і євангеліста Матфея про «багатого юнака».

До Христа часто приходили люди з різними своїми проблемами і негараздами, інколи приходили, щоб його спокусити, а інколи просто з цікавості, послухати його.
І сьогоднішній, юнак який підійшов до Спасителя, прийшов із запитанням, яке турбує кожну людину, кожного християнина, який хоч раз у житті задумався над його сенсом і метою. «Що зробити мені доброго, щоб мати життя вічне?» (Мф. 19.16).

Христос дає відповідь багатому юнакові – таку, яку дав би кожний равин. Чому? Бо і прихід юнака до Ісуса Христа, який є Серцезнавцем, і його звертання до нього «Учителю Благий» дає зрозуміти, що Христос – учитель і Благий лише для тих, хто справді і щиро вважає його Сином Благого.

Виконання Заповідей Божих – перша умова, з допомогою якої людина може успадкувати життя вічне, це початок шляху, і їхнє виконання дає людині орієнтир у житті. Хоча юнак відповів ствердно щодо дотримання заповідей, однак, як ми далі бачимо, він лише був готовий до послуху, а не до справ і відповідальних кроків. Христос вказав на причину його неготовності увійти в Царство Небесне: «Піди продай добро твоє і роздай убогим; і матимеш скарб на небесах» (Мф.19.21).

Ми не знаємо, як своє багатство здобув цей юнак, але ми знаємо про інше, що він не володів ним, а воно (багатство) володіло юнаком. Бо він вже в юності своїй став невільним.

Прикро, але ні зі Священного Писання, ні зі Священного Передання ми не знаємо його імені і більше з ним не зустрічаємось. Історія про нього на цьому завершується. Натомість згадаймо, що не закінчилася вона у самарянки, яку, після розмови зі Спасителем, ми знаємо як праведну Фотинію (Світлану) і багато інших прикладів.

Відхід багатого юнака змусив задуматися над цією розмовою і апостолів, які, підійшовши до Христа, почали запитувати, хто ж може тоді спастись? І Спаситель дає відповідь: «Людям це неможливо, Богові ж усе можливо» (Мф.19.26).

Багатство, яким ми володіємо, можна порівняти із знеболювальним, що втамовує біль, але не лікує хворобу. Так само і багатство допомагає лише на деякий час позбутися певних земних проблем, але не визначає сенсу життя людини та його мету.

Відповідь Христа вказує на нашу неспроможність, але водночас говорить про невимовне Боже милосердя, бо коли ми слабкі, тоді ми і сильні і, навпаки, коли ми сильні, тоді ми слабкі.

Пам’ятаймо слова з ранішніх молитов: «Бо якщо за діла мої спасеш, то це не буде благодать і дар, але більш як обов’язок». Тому просімо для нас від Бога милості.

То що обирати християнину – бідність чи багатство? Святі отці говорять, що для християнина є ще третій варіант – убогість. Навіть саме слово можна розтлумачити як «у Бога». Убогість духовна – це не бідність, це початок шляху до Бога. Згадаймо заповіді блаженства і заклик Христа: «Блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне» (Мф. 5.3).

Проймімося і ми сьогоднішньою розповіддю для того, щоб зрозуміти її основний зміст, і ставши на місце юнака, зрозуміти, що для нас Христос – «є путь, і істина, і життя» (Ін. 14.6).

Амінь.

ІЛАРІОН

митрополит Рівненський і Острозький

rivne-cerkva

Всещедрий Творець дав кожному з нас незліченні милості. Господь Своїм диханням вдихнув у нас життя, дарував цей світ з його чудесами і красотами, наділив світлим розумом, вільною волею та найголовнішим – здатністю любити. Всі євангельські тексти свідчать: найбільше Господь навчає людей любові та братського ставлення один до одного. Небесний Отець вказав шлях до вічного життя, відкрив для нас браму Царства Небесного. Тому щомиті нашого існування ми повинні співати пісню подяки, аби хоч трохи віддати борг вдячності Всемилостивому Творцю.

І ось сьогодні ми чули євангельську притчу про велике Боже милосердя. В ній розповідається про пана і раба, котрий заборгував йому велику суму грошей (сто тисяч талантів – це 60 мільйонів денних заробітків). Такої суми в ті часи не було навіть у князів і царів. Раб не мав чим віддати борг, проте пан простив це йому.

Євангелія нагадує нам, щоб ми, будучи грішними, не забували про те, що наші борги перед Богом – це величезна, нічим не викупна сума гріхів, нашого непослуху, нашої ліні. Ми ображаємо Бога, тому цей борг є просто неймовірним. Його людина ніяк не може сама сплатити, тому залишається лише благати: «Прости нам провини наші» (Мф. 6,12) і покладати надію на Боже милосердя. Бо тільки Бог може бути настільки милосердним, що на саме прохання дарує той безмежний борг. За це людина стає перед Господом Богом боржником вдячності.

Далі в притчі йдеться про людську невдячність. Коли той раб вийшов від пана, то зустрів свого товариша, який також винен був йому гроші, але зовсім небагато: сто динарів. Раб схопив його і почав душити, вимагаючи: «Віддай мені, що винен!» (Мф. 18,29). Товариш упав йому в ноги і почав просити: «Потерпи мені, і все віддам тобі» (Мф. 18,30). Але холодне серце раба не зворушилося просьбою бідного боржника. За несплату він посадив товариша до темниці, аж поки той не віддасть увесь борг.

За це раб був жорстоко покараний паном. З огидою всі відвернулися від слуги, який, зазнавши від пана такої великої ласки, не захотів змилосердитись над своїм товаришем.

З цього бачимо, що кожен із нас не тільки має просити прощення для себе, але мусить мати ще й щире бажання простити інших. Маємо ставитися до ближніх так, як Бог ставиться до нас. Ми повинні прощати один одному, чинити з боржниками по-людськи. «Так і Отець Мій Небесний чинитиме з вами, якщо кожен з вас не простить від серця свого братові своєму провини його» (Мф. 18,35), – так закінчує притчу Спаситель. Отже, Господь немилостивий до нас, коли ми самі немилостиві. Він не прощає прогрішень, якщо ми самі не прощаємо ближнім їхніх провин проти нас.

У цій притчі, як бачимо, окреслені наші відносини з Богом і з ближніми. В якому б ми стані не перебували, завжди пам’ятаймо, ким ми були, ким ми  є тепер, ким будемо невдовзі. Така думка допоможе нам бути милосердними до ближніх і подаватиме надію на те, що Господь колись виявить Своє милосердя і до нас.

Відомий письменник Гейдж Ренді сказав: «Якщо ви не можете прощати людей, ви не можете приймати своє багатство. Якщо ваша душа заповнена ненавистю, любов не може знайти в ній собі місця. Ви повинні позбутися негативних почуттів, які пожирають вас і не дають вам спокою».

Отже, якщо ми бажаємо бути дітьми Божими і гідними Божого благословення за життя і мати вічне спасіння після смерті, то повинні прощати провини, забувати кривди, віддавати добром за зло, хоч не завжди це легко зробити. Вчімося прощати ближньому сто монет, коли нам Бог прощає десять тисяч монет. Пам`ятаймо, що спасіння – в наших руках. Амінь.

kolomija.com

Дорогі у Христі брати і сестри, кожна людина мріє про щастя своїх дітей, родини, про власне щастя. Ми хочемо щастя, але ми не розуміємо, що це таке, звідки воно береться і де його можна знайти? Ми віримо в те, що коли сім’я здорова, живе у мирі та злагоді, то більше нічого не потрібно – я щасливий. Насправді це не так; мир, злагода і здорова атмосфера в сім’ї – це багато, але щастя не тільки в цьому. Щастя – бути з Богом, шукати Його, слідувати за Ним. Щастя ми бачимо сьогодні у двох подіях, які відбулися на горі Фавор і під горою, щастя, яке по-справжньому відчули апостоли під час Преображення Господнього, а також батько біснуватого отрока. Євангеліє, яке ми сьогодні читали і слухали, слідує одразу за оповіддю про Преображення Господнє, і не може нас не вразити контраст між цими двома світами.

На горі Фавор Христос преобразився і явився у всій славі Своїй, не тільки сіяючою старозаповітною благодаттю творіння, але сіяючою тією славою, яку ми всі повинні розділити, коли благодать Божа вселиться в нас і ми будемо, як неопалима купина, горіти і не згорати, світити і сяяти Божественним світлом. Вони побачили те, що є тайною майбутнього віку, – преображений світ, який сяє славою Божою. Їм було настільки прекрасно, що не хотілось відриватися від цього чуда, вони хотіли перебувати в такому стані вічно, але Христос сказав покинути гору Преображення, залишити це видіння, це блаженство і зійти донизу.

Господь послав не самих учнів, а Сам з ними зійшов, щоб увійти в цю темряву земного гріховного життя і зустрітися з усім жахом пекла. Коли вони зійшли у долину, їх зустрів батько, син якого був у владі злих, темних сил, сил смерті. Туди покликав Христос і своїх учнів.

Ще недавно, коли Христос знаходився з учнями на горі Фавор, батько нещасного хлопця звертався з проханням до інших апостолів, які залишилися під горою, щоб вони оздоровили отрока, але учні не змогли цього зробити. Як тільки Христос зійшов з гори, батько з радістю, що бачить Спасителя, просить Його про зцілення сина.

Ісус Христос оздоровлює його та картає учнів, що вони не змогли оздоровити хворого, бо не мали сильної віри. Коли ж апостоли залишились зі Спасителем на самоті, то спитали Його: «Чому ми не змогли вигнати його?» (Мф. 17,19), на що отримали відповідь: «Через невір’я ваше. Бо істинно кажу вам: якщо ви матимете віру, як зерно гірчичне, і скажете горі цій: перейди звідси туди, і вона перейде; і не буде нічого неможливого для вас» (Мф. 17, 20).

За яке невірство докоряє Христос апостолам? Невже ж вони не мали віри у Христа навіть як зернятко гірчиці? Адже вони вже не один рік ходили з Господом і відкрито виявляли віру в Нього – як Бога, як Месію, як Спасителя. Очевидно, що апостоли мали віру, про яке ж невірство говорить Христос? Про невірство у самих себе, у власні сили, які повинні долучитися до перемоги над злом цього світу у єдності з силою Христовою.

А що сказав би Спаситель про нашу віру, з чим би Він порівняв її? Ми не те що не можемо вірою творити таких чудес, ми звичайних речей, які є для нас потрібними, не можемо, а скоріше не хочемо творити. Не для цього нам потрібна віра, щоб ми оздоровляли хворих чи воскрешати померлих, бо як християни знаємо, що все діється з волі Всемогутнього Бога, коли Бог дозволяє це. Знаємо, що всі нещастя і клопоти, до яких кожен із нас у житті мусить бути готовий, потрібні для нашого спасіння. Тож не для цього потрібна нам віра, щоб ми творили чудеса, а для того, щоб ми могли спастися. Тому навіть у тяжкі хвилини не падаймо у зневіру, а звертаймось у молитвах до Спасителя, пам’ятаючи, що в Ньому маємо захисника, завжди готового допомогти у наших прикростях. Тому просімо Його завжди, щоб допомагав у наших нещастях, бідах і потребах. А Він напевно допоможе, бо ж обіцяв Свою поміч, говорячи: «Чого б ви не попросили в Отця в ім’я Моє, дасть вам» (Ін. 16,23).

Звертаючись за такою допомогою, мусимо мати сильну віру, що Він бажає і може це зробити для нас. Таке прохання завжди має успіх, як запевняє Ісус Христос батька хворого хлопчини: «Якщо хоч трохи можеш вірувати, все можливе віруючому» (Мк. 9, 23).

Тож приступаймо до ласкавого Ісуса з повною довірою і в Нього шукаймо порятунку, бо Він найкраще знає всі наші потреби. У Ньому знайдемо все необхідне, як для дочасного, так і для вільного життя. Амінь.

kolomija.com

В ім’я Отця, і Сина, і   Святого Духа!

Сьогодні Свята Церква справляє празник Преображення Господнього, згадуючи ту велику подію, коли Господь наш, Ісус Христос, перед трьома Своїми апостолами преобразився, тобто перемінився: «Одяг Його став блискучим, дуже білим, мов сніг» (Мр. 9,3). Господь перед тим говорив учням про Свої майбутні страждання, смерть і воскресіння. Він навчав апостолів: «Тоді Ісус сказав ученикам Своїм: якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, та йде за Мною» (Мф. 16,24). Своє звернення до апостолів Господь закінчив обіцянкою: «Деякі з тих, що стоять тут, які не зазнають смерти, доки не побачать Сина Людського, що гряде в Царстві Своїм» (Мф. 16,28).

Минуло шість днів, і Спаситель справдив своє слово, показавши на Фаворі трьом учням – Петру, Іоану та Якову – один промінь, одну іскру тієї слави, в якій Він прийде наприкінці світу. Ісус Христос, починаючи від Свого зачаття в лоні Пречистої Діви Марії, не дозволяв, щоби слава Божества видимо для людей переходила на Його тіло, якому властиві були і спрага, і голод, й інші людські терпіння. Тільки при Своєму преображенні Він благоволив, щоб слава Його духу перейшла і на тіло, але тільки на короткий час.

До чуда преображення пречистої плоті Христової долучилися ще чотири інші: явлення Мойсея та Іллі, ясна хмара, що заслонила апостолів, голос Небесного Отця з неї та дивне зникнення всього цього надприродного явища.

Преображення Господнє настільки вразило апостолів, що апостол Петро, переповнений враженнями, натхненно вигукнув: «Господи! Добре нам тут бути» (Мф. 17,4). Цими словами Петро засвідчив, яке блаженство відчули апостоли під час Преображення.

У чому була мета преображення Спасителя? Ісус Христос преобразився, щоб показати учням Свою славу і щоб їхня віра не похитнулася під час Його страждань. До цієї слави Ісус Христос бажав долучити всіх: не тільки тих, що прийдуть після Його вознесіння, але й тих, що були перед Ним! Тому зволив Син Божий, щоб серед свідків цього чуда були Мойсей та Ілля, які були перед Ним, і Петро, Іоан та Яків – з тих, що прийшли за Ним. Доречно також пригадати, що на вимоги книжників і фарисеїв – «хочемо від Тебе знамення бачити» (Мф. 12,38) – Господь не відреагував, задовольнивши їх, а на ствердження віри Своїх апостолів дозволив їм бути свідками того небесного чуда, коли покликав з неба Іллю і з мертвих Мойсея. Чому саме Ілля і Мойсей стали свідками Господнього преображення? З`ясовуючи це, святий Іоан Златоуст каже: «Багато хто в народі говорив, що Ісус – Ілля, або Єремія, або один із пророків, тож Він узяв тепер до себе найбільшого з пророків, щоб виявилася різниця між слугою і Господом».

Мойсей дав закон, Ілля дбав про виконання закону на славу Божу, отже, тепер, коли їх обох бачимо обабіч Ісуса, то цим розвіявся поговір юдеїв, які робили Його порушником закону, богохульником і твердили, що Він безпідставно присвоює Собі славу Божу. Ісус узяв з Собою Мойсея з мертвих, Іллю, який ще живе, показуючи тим, що Він є суддя живих і мертвих (Бесіда 57 на Євангеліє від Матфея).

Була й особлива причина для того, чому Спаситель обрав Петра, Якова та Іоана свідками Свого преображення. Зі Святого Письма знаємо, що Петро відзначився палкою щирістю до Христа, Іоан любив Господа більше від інших апостолів і сам був улюбленим учеником Спасителя, а Яків згодом першим з-поміж апостолів віддав своє життя за Ісуса Христа.

Спаситель тільки до Свого воскресіння казав не говорити про Його преображення. Цю заборону святі отці пояснюють тим, що величність події багатьом здавалася б неймовірною, а хрест потім міг би спричинити жаль в багатьох слабких душах. Інші говорять, що якби звістка про Славу Христа була поширена, то народ не допустив би розп`яття, а це стало би перешкодою для справи спасіння роду людського. У всіх подіях, чудесах і словах Спасителя, які Він говорив під час земного життя, ми знаходимо для себе глибоке і спасенне навчання.

Навіщо Господь благоволив показати Свою славу перед вибраними учениками, якщо вони і так вірували і сповідували, що Він є Христос, Син Бога живого? Для того, щоб коли Христа розпинатимуть, вони, згадавши подію преображення і зрозумівши добровільні страждання Ісуса, пішли проповідувати, що Він є Отче сіяння. Тобто, Господу належало укріпити учнів у вірі.

Він Сам молився, щоб їхня віра не зменшилася. Преображенням Господь хотів показати Свою Божественну славу засвідченням Самого Бога Отця, що ця Божественна Слава не тільки не зменшиться, а, навпаки, піднесеться хрестом Його. Господь захотів відкрити їм хоча б край завіси, за якою ховається від нас майбутнє вічне життя, щоби всі їхні земні мрії розвіялися, а земні страхи щезли.

Але те, що потрібне було для перших учнів Христових в тодішній час, так само потрібне для Його послідовників на всі віки. Вірі учнів Христових завжди випадали великі випробування, вони повсякчас мали потребу в благодатному утвердженні й укріпленні своєї віри.

Диявол нині, як і завжди, намагається сіяти їх, як пшеницю. Сьогодні, як і колись, є засліплені невірством книжники, які, спокусившись станом приниження Ісуса Христа, роздумували: чи не Цей є син Йосипів і мати його Марія? Вони не хочуть бачити в Ісусі правдивого Сина Божого, єдинородного від Отця. Є і теперішні садукеї, котрі кажуть: не бути ні воскресінню, ні ангелу, ні духу. Тому апостоли й описали преображення, а Церква святкує цю велику подію, щоби світло Христової Слави просвічувало і нас, і наше майбутнє прославлення в Ньому.

З сьогоднішнього Євангелія ми пізнаємо силу молитви. Під час молитви Ісус Христос преобразився. Молитва робить дивні преображення в людях. Згадаймо про стародавніх молитвеників.

Праведний Єнох за молитви взятий живим на небо. Мойсей, пророк, вірний Божий раб, за молитви удостоївся дару звершувати чудеса і сподобився від розмови з Богом отримати чудодійний відблиск Божественної Слави на своєму обличчі. Пророк Ілля силою молитви закривав і відкривав небо і живим був узятий на небо.

Таких прикладів сили молитви можна наводити багато. У наш час, як і колись, сила молитви преображає на краще тих, які щиро розмовляють з Богом. Тяжко на душі – стань на молитву. Неземна радість осінить тебе, благодатна іскра зігріє серце – і ти побачиш преображення в серці на краще. Молімось усердно, молімось постійно – і зміни на краще будуть для нас очевидними.

Напередодні Свого преславного преображення Спаситель розмовляє з учнями про Хрест. На Фаворі Він молиться за Нього. Про хрест Він говорить  небожителями. З цього стає зрозуміло, яким важливим є хрест. Немає, напевно, у цьому світі нічого важливішого і ціннішого за хрест Христовий. У ньому наше спасіння, на ньому розіп’яті всі наші гріхи, на ньому Свої пречисті руки простер Господь, аби всіх призвати до себе. Хрест відкриває нам царські двері раю. Ним переможена держава князя темряви. Через хрест ми отримали право називатися дітьми Божими. Озброєні хрестом, ми отримуємо силу в боротьбі проти ворогів нашого спасіння. Якщо Господь з хрестом Своїм з`єднав дорогу до слави, до спасіння, то і нам показав приклад того, що без хреста немає надії на спасіння, на досягнення вічної слави.

«Якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, та йде за Мною» (Мф. 16,24). На горі Фавор був голос Бога Отця: «Цей є Син Мій Улюблений, в Якому Моє благовоління; Його слухайте» (Мф. 17,5). Нам дана заповідь Богом Отцем слухати Господа Ісуса, слухати у всьому, що Він нам заповів і чому нас навчив.

Дорогі у Хресті, святкуючи велике свято Преображення, просімо Всемилостивого Бога, щоб навчив нас молитися і, прославляючи в молитві Пресвяту Трійцю, силою Чесного і Животворчого Хреста змінив і преобразив на краще наші душі й тіла. Господи! Нехай засяє і нам, грішним, світло Твоє вічне, за молитвами Богородиці, Світлодавче, слава Тобі. Амінь.

kolomija.com

Слава Ісусу Христу, дорогі браття і сестри!

Сьогодні, у 9-ту неділю після святої П’ятидесятниці, Євангеліє устами апостольськими сповіщає нам про чудо, яке звершив Христос і яке нерозривно пов’язане з минулим недільним євангельським читанням про насичення Христом п’ятьма хлібами і двома рибами 5000 людей.

Христос, для того щоб укріпити віру апостолів у Його Божественне походження, дуже часто показував свою Божественну силу і переступав закони природи. Бо метою Христа було не звершити ще одне чудо, а дати ще один «урок» для закріплення вчення, проповідуваного Ним.

Звелівши ученикам відпливти на інший бік Галилейського озера, Христос іде на гору і, як зауважує євангеліст Матфей, для того щоб «помолитися».

Усамітнення Христа відбувається дуже часто. Так Христос, після того як зцілив тещу апостола Петра, також іде на самоті помолитись (Мк. 1.35). Згадаймо і Гефсиманію: там Спаситель також усамітнюється, щоб помолитись (Лк. 22.41).

Христос цим навчає і нас про той час, який у нас має бути відведений для спілкування з Богом. «Ти ж, коли молишся, увійди до кімнати твоєї і, зачинивши двері твої, помолись Отцю твоєму, Який у таїні, і Отець твій, Який бачить таємне, воздасть тобі явно» (Мф. 6.6).

Чому Спаситель наголошує на важливості усамітнення? Бо тиша змушує нас думати. Думати над життям, думати над його сенсом, думати, зрештою, і про майбутнє, що чекає нас після смерті, – ось до чого приводить усамітнення і розмірковування над своїм життям.

Учні ж зараз перебувають на середині Галилейського моря. Досвідчені рибалки, які все своє свідоме життя займалися цим промислом, всі як один борються із стихією і не можуть її подолати, розуміючи, що їхні сили у цьому протистоянні є недостатніми. Господь допустив їм це випробування, бо їм належало після стількох чудес, які вони побачили, «приземлитися» і усвідомити, чого вони варті без Христа. І вже потім, під час своїх апостольських проповідей, промовляти:  «не я, а благодать Божа, яка зi мною» (1 Кор. 15. 10).

Страх, що охопив учеників як через бурю, так і через Христа, Який ішов до них по воді, є відображенням наших життєвих станів. Ми часто «кидаємось в огонь і часто у воду» (Мф. 17.15), здіймаючи паніку і не володіючи собою. Слова Спасителя: «Заспокойтесь! Це Я, не бійтеся» (Мф. 14.27) є ось вже більш як 2000 років душевним заспокоєнням для кожного з нас.

На доказ того, що це Христос, апостол Петро забажав піти до нього. Він дуже часто проявляв властиву йому імпульсивну віру. Згадаймо хоча б його відважного з мечем проти воїнів, які прийшли схопити Ісуса, і боягузливого апостола Петра біля вогнища поряд із жінкою-служницею.

Для того, щоб зрозуміти теперішню заповзятість і піднесеність в апостола Петра, варто згадати про іншу подію, яка відбулася, коли Христос після Воскресіння з’явився на морі Галилейському (Ін. 21, 7). Апостол Петро вже не просився іти до Спасителя по воді. Він кинувся і поплив. Бо одна справа – бачити безліч чудес і вірити через них, а зовсім інша – віра в Христа, яка є зрілою і не потребує підтримки чудесами.

Цей момент нагадує нам, що для людини немає нічого неможливого в цьому світі, коли вона свято вірить у Бога. Однак будучи затьмареною «стихіями» світу цього, людина тоне. Чи можливо нам не сумніватись? Ні. Бо інколи через сумніви у нас з’являється ясність, та й, зрештою, нам належить через них і зміцнювати нашу віру, бо ми є люди, а людині властиво і боятися, і сумніватися.

Але з Богом наша віра утверджується, коли ми усвідомлюємо, що пливемо в одному човні з Христом, Який і втихомирить бурю на морі, і заспокоїть нас душевно. Цей човен є Церква, і ми всі в ній повинні допомагати одне одному у зміцненні нашої віри, веслувати разом і ніякі перешкоди світу цього нам не будуть страшними. Амінь.

ІЛАРІОН

митрополит Рівненський і Острозький

rivne-cerkva

Вітаю всіх вас зі святом Винесення животворчих древ чесного Хреста Господнього. Сьогодні ми маємо одне з трьох особливих святкувань на честь Хреста, які звершуються протягом року. Загалом у церковній традиції кожна п’ятниця присвячена спогаду про хресну жертву Спасителя – так само, як і кожної неділі згадується Христове воскресіння. Але тричі на рік ми маємо урочистість особливого поклоніння животворчому древу: у свято Воздвиження, під час Великого посту на третій його седмиці та нині, у свято винесення Хреста.

Історично сьогоднішнє свято пов’язане з традицією Константинопольської Церкви саме цього дня розпочинати звершувати урочисті процесії зі святинею, яку переносили вулицями міста з молитвами і перед якою народ звершував поклоніння. Велика частина животворчого Хреста Господнього протягом року зберігалася у царському палаці, напередодні свята її урочисто несли до великої соборної церкви Святої Софії, а потім протягом часу аж до Успіння Пресвятої Богородиці народ поклонявся Хресту. В пам’ять про цю традицію і ми сьогодні розпочинаємо з пошанування Хреста наш двотижневий Успенський піст.

Через це ми не лише згадуємо дані церковні традиції, але в першу чергу нагадуємо собі значення хресної жертви Спасителя, яка була принесена заради кожного з нас. Безгрішний Син Божий за нас приймає розп’яття, приймає за нас на хресті покарання, проливає кров, терпить тілом Своїм муки і помирає. Він ніякого зла не вчинив, але як жертовний Агнець, Христос бере на Себе гріхи світу, щоби пречистою Своєю кров’ю омити їх і дати людству нове начало у Своєму воскресінні.

Окрім спогаду про спасительну жертву, Хрест нагадує нам також про глибину і велич смирення Сина Божого. Ми знаємо, що перший гріх у світі явився через гордість, через пихату непокору найвищого з ангелів, який сам себе спокусив власною могутністю і відпав від Бога, ставши сатаною, тобто противником Господнім. Цією гордістю сатана спокусив також частину ангелів, які відпали разом із ним, ставши бісами. А потім він спокусив і перших людей, пообіцявши їм, якщо не послухають волі Божої, що вони самі стануть як боги.

Отже, саме через гордість, через противлення волі Божій, яке сталося серед ангелів та у перших людей, зло, гріх та смерть увійшли в світ. Тому, щоби перемогти їх та звільнити людство від рабства дияволу, Син Божий виявляє найглибше смирення. Він, Творець неба і землі, принижує Себе, приймаючи образ раба, як каже Писання. І Він, на противагу гордості диявола та людей, виявляє беззаперечне і жертовне смирення. Не маючи ніякої провини – Він приймає покарання. Не вчинивши ніякого зла – Він приймає осудження і ганьбу. Бувши Сам джерелом життя – Він проливає кров Свою і віддає плоть на муки і на хресну смерть. Він є началом і джерелом благословення, але добровільно приймає на Себе прокляття закону, на яке засуджений всякий, повішений на древі.

Саме тому Хрест Христовий – це і нагадування про жертовну смерть Спасителя заради нас, але це також і видимий знак та образ тієї глибини смирення перед волею Отця Небесного, завдяки якій влада зла, заснована на гордині – руйнується і перемагається. Тому, подаючи нам для поклоніння Хрест, Церква нагадує, якою дорогою ціною ми викуплені від рабства, а також показує шлях, яким і кожен з нас має йти, щоби осягнути спасіння. Показує нам через хрест шлях смирення.

Хрест є свідченням, що Син Божий не лише закликає людей до любові – Він Сам виявляє цю любов у найбільшому її прояві, віддаючи за нас Своє життя. Хрест нагадує, що Спаситель не лише закликає нас бути смиренними і виконувати волю Божу – Він Сам залишається слухняним волі Отця аж до пролиття крові та прийняття ганебної смерті. І цей самий Хрест нагадує нам, що завдяки жертовності та смиренню досягається перемога. За смертю настає воскресіння. Знаряддя страти та ганьби, знаряддя тортур та прокляття стає життєдайним знаменом перемоги над дияволом, джерелом оновлення для вічності, зброєю проти влади зла.

Щоби ми нагадували собі про ці істини та втілювали їх у своєму власному житті Церква і подає древо Хреста нам сьогодні для особливого поклоніння. Бачачи його перед очима своїми, чуючи піснеспіви й молитви, які прославляють хресну жертву Сина Божого, ми оновлюємо в собі відчуття причетності до них.

Бо Хрест Господній також нагадує нам про наш власний духовний обов’язок нести особистий хрест. Якщо хочемо бути там, де Син Божий, то маємо йти шляхом, який Він нам відкрив. Маємо взяти хрест свій та йти за Ним. Маємо виявляти жертовну любов, маємо виявляти смирення перед волею Божою. І хоча шлях цей складний та тернистий, але хто проходить ним – той стає переможцем і досягає спасіння.

Тож, дорогі брати і сестри, сьогодні урочисто вшановуючи Хрест Господній, ми молитовно просимо у Сина Божого дати і кожному з нас сили нести наш власний хрест. Просимо допомоги у боротьбі з гордовитістю та спокусами. Просимо, щоби знамення Хреста було завжди для нас щитом незламним проти нападів лукавого та зброєю непоборимою проти всіх задумів його. Просимо, щоби ми, через хрест ставши причасниками смерті Спасителя, були причасниками і Його перемоги та воскресіння. Амінь.

pomisna.info

Слава Ісусу Христи дорогі браття та сестри!

У восьму неділю після святої П’ятидесятниці, Свята Церква як «улюблена мати» кличе кожного з нас прийти до неї у господу, тобто до храму помолитися і послухати євангельську розповідь про те, як Христос наситив 5000 людей.

Проповідь Спасителя, яку Він звершував під час свого земного служіння, завжди «вела» за собою тисячі людей, які йшли за ним, незважаючи на різні перешкоди: ні на нестерпну спеку, ні на голод, ні на спрагу. Адже люди живилися чимось іншим. І ця невидима духовна пожива, яку вони приймали, підкріплювала і давала їм сили.

Сьогоднішній уривок Священного Писання говорить нам про Божу любов та милосердя до роду людського, які проявилися зціленням хворих та у примноженні хлібів. Крім того, Христос хоче показати подвійну мету свого вчення: по-перше, показати людям і апостолам Божественну силу, яка є в ньому, адже він творить чудеса не тільки для людей, але як і Вседержитель всього і Творець землі творить чудеса і в природі; по-друге, показати прообраз духовної поживи, яку Христос дарує кожному, хто приходить до храму і в Святому Причасті приймає її.

Ця подія настільки пройняла душу навіть і самих апостолів, що відразу всі чотири євангелісти оповідають про неї. І це не випадково, адже читаючи сьогоднішнє Євангеліє, зауважмо, що до Христа підійшли не люди просити хліба, а апостоли, які, бачачи  багато народу, потурбувалися про них.

Водночас для людей помноження хлібів було нагадуванням старозавітних подій, про те, як Бог насичував їх манною з неба. Так ось зараз з ними також їхній Господь і Бог, який їх насичує хлібом небесним.

Святі отці, говорячи про сьогоднішнє чудо, яке звершив Спаситель, зауважують, що п’ять хлібів, які символічно зображають П’ятикнижжя Мойсеєве, що було духовною поживою у Старому Завіті. Нагадують і про те, що 12 переповнених кошиків, які залишилися, є прообразом духовної поживи вже Нового Завіту, яку  понесли для людей 12 апостолів.

Сам опис цієї чудесної події спонукає нас провести певні паралелі з сьогоденням. Христос, як ви чули сьогодні, «звів очі на небо, поблагословив, переломив і подав». І цей опис прямо простежується з іншими подіями Євангелія. Ми можемо його побачити під час Тайної Вечері, яку звершить Христос вже незадовго після цього, віддаючи себе в жертву заради нашого спасіння. Цей же опис можемо бачити кожного разу і на Божественній Літургії, через яку Господь нам також подає  своє Божественні Тіло і Кров. І щоразу, коли священнослужитель у храмі промовляє: «Твоє від твоїх Тобі приносимо за всіх і за все», це є нагадуванням: від кого в нас у житті все і кому за це потрібно дякувати.

Тому кожного разу, коли чуємо про будь-яке чудо, що описується у Святому Євангелії, ми повинні його прийняли серцем і зауважити чесноти, які допомогли йому звершитись, і зробити все можливе, щоб вони залишилися і в нашому серці. Бо кожен з нас повинен примножувати хліб у нашому житті так, як може і вміє.

І слова Спасителя, промовлені до апостолів – «дайте їм їсти», стосуються кожного з нас, щоб ми не відпускали людей від себе голодними і розчарованими, адже поруч із нами також спраглі й голодні, й не обов’язково на їжу. Спраглі на співчуття, спраглі на підтримку, спраглі на увагу, спраглі на добре слово, а інколи і на усмішку. Даруймо це людям. Амінь!

Іларіон,

митрополит Рівненський і Острозький

Слава Ісусу Христу, дорогі браття і сестри!

Сьогодні в нас сьома неділя після святої П’ятидесятниці, і ми чули євангельське читання, в якому розповідається відразу про два чуда, які звершив Христос, – зцілення двох сліпих і біснуватого німого.

Кожна євангельська подія, що читається за богослужінням, відбулася майже дві тисячі років тому, однак актуальність євангельських істин, євангельських подій і чудес, які звершував Спаситель, цілковито відображаються у теперішньому житті. Тому і священнослужитель, який проповідує у храмі, говорить про Христа завжди  в теперішньому часі. Бо Христос не був, а Христос є. Він «учора й сьогоднi i навiки Той же» (Євр. 13.8).

Євангельські події попередніх неділь – четвертої, п’ятої, шостої – мають беззаперечний зв’язок. Кожна з них закликає, щоб ми бачили і відчували, наскільки важливою у житті людини є віра. Так було, коли ми згадували про зцілення Христом слуги сотника, і зцілення біснуватих у Гадаринській країні, і зцілення розслабленого через віру тих, які його принесли.

Сьогоднішня євангельська подія не є винятком і звертає нашу увагу на те, щоб ми побачили  боротьбу віри і невір’я, світла і темряви, німоти і слова.

Перше чудо, яке сьогодні описує святий апостол і євангеліст Матфей, про зцілення Христом двох сліпих, котрі йшли за ним і, в буквальному розумінні, кричали, щоб він зглянувся і змилосердився над ними та зцілив їх. Невідступно просячи вони дійшли аж до оселі, в яку прийшов Христос, і отримали те, що просили.

Дивно, а водночас і лячно, для нас зрячих розуміти те, яким чином вони, будучи у цілковитій темряві, у звичайному проповідникові побачили «Сина Давидового» і  «Господа», до якого вони і звертаються. Будучи сліпими тілесно, не бачачи безлічі чудес та зцілень, які звершував Христос, бо вони вірили більше, аніж ті люди, які бачили ці чудеса.

Бо і  ми зазвичай хочемо перш за все побачити і тоді вже віруємо. У сліпців же відбулося все навпаки: вони спочатку повірили, а тоді побачили. І як для кожного з нас зокрема, так і загалом щодо цієї євангельської події  стають актуальними слова Спасителя, промовлені до апостола Фоми: «Блаженні ті, що не бачили й увірували» (Ін. 20.29).

На прохання Спасителя не розголошувати про це чудо сліпі йдуть і говорять про нього скрізь, бо «Не може сховатися місто, яке стоїть на верху гори. І не запалюють світильник, щоб поставити його під посудину, але на свічник, — і світить всім у домі. Так нехай сяє світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного»(Мф. 5. 14-15), вони просто стали «світлом – світу» (Мф. 5.14).

Після цього Христос виганяє з біснуватого духа німоти, який зв’язав його мову, і німий після зцілення починає розмовляти.

Чудеса, які звершив сьогодні Христос, в одних викликали захоплення і ще більше ствердження їхньої віри, а в інших, навпаки, – злобу. Чому? Бо вони, не маючи сорому і жодного морального права, звинувачували Христа, що Він виганяє бісів силою князя бісівського. У даному випадку фарисеї “дихали” злобою, яка живилася їхньою заздрістю.

У сьогоднішньому євангельському читанні ми бачимо наш теперішній світ – світ, що потребує допомоги Господа, який творив чудеса не тільки в час Свого проповідницького служіння, а творить чудеса і сьогодні.

У цій євангельській події ми бачимо нас – кожен сам себе: чи то у сліпці, чи у німому,  які повсякчас потребують допомоги від Бога. Зрештою, ми бачимо і тих, які відкидають Його і не хочуть мати нічого спільного з Ним і Церквою, забувають слова священномученика Кіпріана Карфагенського: «Кому Церква не мати, тому Бог не Отець». Хто це? Це ті, хто зневажає, а інколи і насміхається з віруючих людей.

Ми ж будьмо зрячими, як душевними, так і тілесними очима. Звільнімось від німоти, щоб наші вуста стали «джерелом води, що тече в життя вічне» (Ін. 4.14). Амінь.

митрополит Рівненський і Острозький Іларіон

rivne-cerkva