Після сотвореного Господом чуда бачимо реакцію книжників. Вони не радіють зціленню, а навпаки, вважаючи себе наймудрішими знавцями Закону Божого, осуджують Христа: «Він богохульствує» (Мф, 9,3). Ісус же, знаючи помисли їхні, промовив: «Навіщо ви думаєте лукаве в серцях своїх?» (Мф, 9,4). І тут нам головне зрозуміти важливу річ: Христос не заперечує наші сумніви чи критичне сприйняття того, що людина бачить в світі, в тому числі і чудо. Згадаємо хоча б розповідь про невіруючого Фому, який саме через свій сумнів прийшов до великої віри. Тут мова йде про інше: про внутрішні протиріччя наших сердець, про те, як не просто сумнів, а несприйняття звершеного поєднується з заздрістю та ненавистю. Таке ставлення людини до святого робить її послідовником зла, воно ніби закриває її очі на істинну правду і вона вже не здатна бачити велике, чудесне, Божественне. Тому ми повинні уважніше прислухатись до власного серця. Адже ми знаємо, що гріху і злобі дуже легко прокрастися в нього. Наше завдання – заповнити його любов’ю та вірою, тоді там не буде місця для сумнівів і лукавства.

Досліджуючи Святе Євангеліє, ми дізнаємося про чудесні діла Господнього милосердя, про те, як Він допомагає хворим, немічним людям, причиною бід яких переважно є гріх. Гріх – це неначе інфекція, це – корінь всіх бід, який паралізує наше тіло і душу. Тому Спаситель, зцілюючи розслабленого, виліковує спочатку хвору гріхами душу, а вже потім тіло. Христос каже: «Дерзай, чадо! Прощаються тобі гріхи твої!» (Мф. 9,2). Це означає, що ми повинні смиренно і глибоко усвідомлювати свої гріхи та щиро каятися в них перед Богом.

Ліки можуть принести нам тільки тимчасове полегшення страждань, але поки душі осквернені гріхом, наші тіла не оздоровляться по-справжньому. Численні хвороби, які виникають у нас та наших ближніх, свідчать про душевні пороки, про наше маловір’я та нещирість молитов. У Святому Письмі сказано: «I молитва вiри зцiлить недужого i пiдведе його Господь; i, якщо вiн грiхи вчинив, простяться йому» (Як. 5,15).

Чому ж Господь зцілює розслабленого? Тому, що Він бачить щиру віру хворого та віру його друзів. Ось що означає віра! По вірі одних людей зцілюються інші люди. «Бо благодаттю ви спасеннi через вiру, i це не вiд вас, це – Божий дар» (Еф. 2,8). Маючи віру, людина позбавляється лукавих помислів і стає гідною блаженного життя. За покаяння і віру Господь дарує нам прощення гріхів та можливість осягнути Царство Небесне.

Отож, дорогі брати і сестри, просімо у Всемилостивого Господа непохитності у вірі, жертовної любові, життєвої мудрості. Нехай вірою в Бога і щирістю молитов ми вилікуємо наші розслаблені гріхами душі та тіла. Тому що, тільки бачачи наше прагнення духовного вдосконалення на шляху до спасіння, Господь скаже нам: “Дерзай, чадо! Прощаються тобі гріхи твої ” (Мф. 9,2).

kolomija.com

Євангельське читання, яке ми цього дня чуємо у храмах, розповідає про зцілення двох біснуватих у Гадаринському краї.

Проповідь Спасителя серед ізраїльського народу була усюди.  Христос ішов туди, де не чули Бога, Христос ішов туди, де була темрява. І подібно до того, як кожен з нас завжди буде йти до світла, так і Христос бажав просвітити тих, що перебували у темряві невідання. Саме до них ми можемо віднести жителів Десятиграддя – місцевості по той бік Галилейського моря. Зокрема, це жителі Гадарина, про що оповідає апостол Матфей, а також Гергеси, про яку оповідають Лука і Марк. Ця подія настільки закарбувалася в їхній пам’яті, що вони обоє розповідають про неї.

Зло завжди боїться добра і тим більше відступає та втрачає силу тоді, коли бачить джерело добра, коли бачить Сина Божого. Ось саме тому і закричали біснуваті, коли наблизилися до Спасителя: «що Тобі до нас, Ісусе, Сину Божий? Прийшов Ти сюди передчасно мучити нас» (Мф. 8.29).

Біснуваті, які наблизилися до Спасителя, були забуті людьми, але не були забуті Богом. Бо Господь завжди пам’ятає про кожного з нас і Своїм Промислом спрямовує кожного до благої мети. Подібно до того, як душа цих біснуватих хоч і була поневолена дияволом, однак була приведена до Христа незрозумілим внутрішнім стремлінням, яке інколи і нас веде до Бога.

Спаситель зцілює біснуватих, показуючи нам свою владу і над нечистими духами. Подібно до того, як Христос утихомирив бурю на морі (Мф. 8.23-27), показуючи, що є володарем природи, зцілюючи сліпого від народження (Ін. 9. 1-38), Він дає нам зрозуміти, що є Творцем людини. Так само і сьогодні Він показує, що є Всемогутнім і Всесильним Богом навіть і над тими, хто знущається і спокушає людину.

Зцілення могло би на цьому і завершитися. Бісів вигнано, біснуваті здорові. Однак далі відбуваються події, які для кожного з нас стають своєрідним тестом на людяність. Христос повеліває вигнаним бісам увійти в стадо свиней, і стадо кидається в море й тоне.

Святитель Іоан Золотоуст дає нам два розуміння цієї події. З одного боку, він говорить, що Спаситель хоче цим показати, якої шкоди зціленим могли заподіяти біси, а з іншого – застерігає і показує мету діянь бісів у цьому світі, що з нами нещасними сталося б, якби не Христос.

Зцілені перебувають поряд з Тим, Хто зцілив їх, а пастухи, до яких часто уподібнюємось і ми, біжать, віддаляючись від Бога.

Чудо яке звершилось стає для них другорядним і непримітним. Для них загибель тварин – це ще більше зло, ніж врятоване життя двох людей. Та й жителі Гадарина не виявили трепетного страху перед Спасителем, який свого часу проявив ще тоді простий рибалка апостол Петро, коли, побачивши великий улов риби, сказав: «Господи, відійди від мене, бо я чоловік грішний» (Лк. 5.8). Так, вони проявили страх, але страх перед втратою матеріального, показавши те, чим вони більше дорожили. А це також одержимість.

Дуже прикро, бо буває, що і в нас часто закінчується любов до ближніх тоді, коли ми щось своє, хоча б і матеріальне, але втрачаємо.

Христос сьогодні, вигнавши бісів, сам стає вигнаним. Невже це не змушує задуматися кожного про нашу вдячність Богові за все те, що він посилає для нас. Бо жителі Гадарина, хоча і боялися біснуватих і ізолювали їх, самі жили у тому стані, який був їм вигідний і комфортний, ізолювавшись від Бога.

Ми також маємо щодня безліч спокус від диявола. Зло, яке хоче в нас матеріалізуватись, сіє духовний «вірус», який пожирає нас. Бо якщо з вірусом фізичним, який нас може уразити тілесно, ми можемо боротися за допомогою віри, що дає нам силу подолати хворобу; за допомогою любові, яку показують лікарі і всі, хто піклується про хворих, то «вірус» духовний внутрішньо знищує нас, не даючи можливості бути християнами.

Сьогоднішня подія говорить нам про ще одну важливу особливість, якою наділена людина – свобідна воля, яку Господь дав кожному з нас. Бо гадаринці мали можливість обирати: чи покликати Спасителя до себе, чи відмовитися від Нього. Як бачимо, це не є доля – бути з Богом чи від нього відмежовуватись. Її, долі, – немає. Ми маємо свобідну волю і нею повинні керуватись. Тож нехай вона приведе нас до Бога, приведе нас до храму, приведе нас до любові один до одного і до наших ближніх. Амінь!

Слава Ісусу Христу!

митрополит Рівненський і Острозький Іларіон

rivne-cerkva

Цим святковим днем ми завдячуємо двом Верховним апостолам – Петру і Павлу, котрі передали нам Христову науку для встановлення Христової церкви.

Петро, єврей за національністю, походив із Вифсаїди, мав брата Андрія. Був одружений, заробляв на життя тим, що ловив рибу, був простим та бідним, але мав запальну вдачу, в гурті завжди говорив першим і першим брався до праці. Спочатку він називався Симон, що був сином Іони, та Господь дав йому нове ім’я «Петро» – за те, що він визнав Його Божество словами: «Ти є Христос, Син Бога Живого» (Мф. 16,1).

Святе Євангеліє розповідає, як Ісус покликав Петра. Як учень Христа, він був свідком місійних подорожей і головних євангельських подій. На Генісаретському озері Ісус сказав учням відплисти на середину озера, щоб наловити риби. Цим великим уловом він хотів привести учнів до покори і віри. Побачивши це, Симон-Петро припав до Ісусових колін і сказав: «Господи, відійди від мене, бо я чоловік грішний». «Не бійся, віднині будеш ловцем людей» (Лк. 5,10). Ще був інший випадок. Коли човен з апостолами був посередині моря, подув сильний вітер, через що на них напав страх. Щоб заспокоїти учнів, Ісус прийшов до них по воді. Тоді Петро сказав: «Господи, це Ти прикажи мені прийти до Тебе!» Ісус сказав йому вийти з човна і ступити на воду, проте він злякався, почав тонути і кричати: «Господи, спаси мене!» Ісус простяг руку, підтримав іпромовив до нього: «Маловіре! Чому ти засумнівався?» (Мт. 14,31). Він також бачив, як один із них видав Господа, і відразу став захищати свого Учителя. Однак Ісус сказав: «Як же тоді збудуться Писання, що так повинно бути?» (Мф. 26,54). Адже мусило збутися написане: «Ісус сказав йому: істинно кажу тобі, що в цю ніч, перше ніж проспіває півень, ти тричі зречешся Мене» (Мт. 26,34).

Після воскресіння Христос явився Симонові-Петру, коли за трапезою тричі спитав його: «Симоне Іонин! Чи любиш ти Мене більше, ніж вони? Петро каже Йому: так, Господи! Ти знаєш, що я люблю Тебе. Ісус говорить йому: паси ягнят Моїх» (Ів. 21,15). Цими словами Христос настановляє його на апостольське служіння. Господь картав Петра, проте молився, щоб не ослабла його віра. Простив йому, бо, як люблячий Бог, бачив, що він щирий і відвертий, ніколи не хитрує, говорить, що думає, і має покірне серце, яке щиро кається, аж до сліз.

У день П’ятидесятниці, коли Святий Дух зійшов на апостолів, Петро звернувся до народу, сказав усім покаятися і хреститися в ім’я Ісуса Христа, щоб отримати дар Святого Духа. Тоді охрестилося три тисячі людей. Святий апостол проповідував у Єрусалимі, Самарії, оздоровив паралітика на ім’я Єней. Коли він був у Яффі, померла жінка на ім’я Тавіфа. Він помолився і сказав «Тавіфо, встань!» – і вона піднялася й розплющила очі.

Петро проповідує в Єрусалимі, де багато людей повірило й охрестилося. Це не сподобалося царю Іродові Агрипі, який схопив його і вкинув до в’язниці, де прикував ланцюгами. «I ось постав ангел Господнiй, i свiтло осяяло в’язницю i, штовхнувши в бiк Петра, вiн розбудив його i сказав: «Устань швидше». I впали ланцюги з його рук» (Діян. 12,7) і привів Петра ангел в дім Марії.

Петро прийшов до Риму, започаткувавши там громаду з юдеїв, і розказав їм правду про Ісуса Христа. Проте між ними виникла незгода й суперечка. Імператору донесли про неспокій у місті, отож він звелів вигнати з міста усіх християн. Петро знову повернувся до Єрусалиму, щоб узяти участь у першому апостольському соборі (51р.). Він примирює греків із юдеями, вимагає не зберігати старозавітних прописів. Греки задовольнилися цим рішенням. Він знову повертається до Риму і зупиняється в одному домі, де сходилися християни. Тут він пише свої Послання, завдяки яким багато знатних людей та сенаторів навернулися до віри. Та поганський імператор Нерон, який не мав нічого людського в своєму серці, підступно спалює місто Рим і звинувачує в цьому християн. Під час переслідувань від влади і народу, який вимагав покарати християн, був схоплений і апостол Петро. Його вивели на пагорб і розіп`яли на хресті. Петро вважав себе недостойним бути розп`ятим, як Господь, тому просив, щоб його розп’яли вниз головою. Це сталося в 67 році.

Святий апостол Павло, родом із міста Тарса, до свого покликання називався ім’ям Савло. Він був євреєм, завзятим фарисеєм. У посланні називає себе римським громадянином, що дістав це право від народження. Рідні відправили його до Єрусалиму – на навчання до відомого вчителя Гамаліїла. Він не належав до дванадцяти апостолів, бо спочатку переслідував Христову віру і Його учнів. Дістав дозвіл від первосвящеників переслідувати християн у Дамаску, вирушив у дорогу, та світло з неба освітило його. «Я впав на землю i почув голос, що говорив менi: «Савле, Савле! Чому ти гониш Мене?» Я вiдповiв: «Хто Ти, Господи?» Вiн сказав менi: «Я Iсус Hазорей, Якого ти гониш» (Діян. 22, 7–8). Це світло осліпило його і він спитав: «Господи, що робити мені?» «Іди в Дамаск і там скажуть тобі». Господь же сказав йому: «Iди, бо вiн є Мiй обраний сосуд, щоб пронести iм’я Моє перед народами‚ i царями, i синами Ізраїлевими» (Діян. 9,15). Коли постала християнська громада Антіохії, апостол Варнава запросив Савла на поміч зміцнювати їх у вірі.

Вони зібрали допомогу від християн і Святий Дух скерував трьох апостолів – Варнаву, Савла, Марка – іти на острів Кіпр, де вони мали успіх у поширенні віри. Проконсул Кіпру Сергій-Павло повірив в Ісуса Христа й охрестився. Від цієї події Савло узяв собі друге ім’я – Павло на честь правителя.

Павло повертається до Малої Азії, де проповідує Христову науку. Головне в його проповіді – що спасіння приходить через віру. В місті Аістр оздоровлює чоловіка, що від народження не міг ходити. Народ, який побачив це чудо, сказав про Павла та Варнаву, що «Боги в образi людському зiйшли до нас» (Діян. 14,11). Коли учні покинули його, він вибрав Силу і Тимофія, котрий добре знав Святе Письмо, і висвятив Тимофія на священика.

Павло нову місію розпочав у Македонії, в місті Філіпінах. Поселився в багатої Лідії, яка повірила в Господа й охрестилася. Оздоровив дівчину, що мала злого духа. Пізніше підбурений народ побив апостолів і кинув до в’язниці. Опісля, вийшовши із ув’язнення, апостоли покинули Македонію і пішли до грецьких Атен. Тут апостол Павло виступив з промовою перед афінськими політиками і філософами. Коли він заговорив про «воскресіння з мертвих», то вони не прийняли цієї науки і насміхалися з нього. Хоча тут навернувся до Господа святий Деонісій Ареопагіт.

Згодом апостол прибув до Єрусалиму, де на нього чекали завзяті юдеї, що за будь-яку ціну хотіли вбити Його. Після цього його відправили до Кесарії, де він пробув у в’язниці два роки. Коли призначили нового воєводу Феста, юдеї вимагали суду над Павлом у Єрусалимі. Та Павло, маючи римське громадянство, вимагав суду в Римі. Тоді Фест сказав: «Ти вимагав кесаревого суду, до кесаря i пiдеш» (Діян. 25,12). Корабель з багатьма в’язнями відплив до столиці Риму, однак поблизу Мальти потонув. Та Господь не дозволив Павлові потонути. Він, як і інші в’язні, багато місяців очікували іншого корабля. Коли Павло добирався до Риму, йому назустріч вийшло багато християн. Йому дозволили жити в місті під наглядом одного воїна. Він проповідував серед юдеїв, та успішною була його духовна праця й серед інших народів. З Риму він писав послання до народів та церков, був переконаний, що церква поширюється і треба призначати священика для християн о. Кріт. Призначає єпископом Єфесу Тимофія, пише правила, як поводитися в духовному служінню.

Павло зробив чотири подорожі, про що свідчить святий Діонісій. Удруге прибувши до Риму, він побачив великі зміни: імперією управляє кесар Нерон, люди живуть у страху, бо від тирана можна всього сподіватися. Павло був людиною, яка не мовчала і поширювала Христову віру, отож невдовзі був схоплений. У цей час багато учнів покинули Павла, тільки залишився апостол Лука, Онісіфор. Тому він пише листа Тимофію. Колись палкий у слові і поведінці, а тепер спокійний перед смертю, кажучи: «Подвигом добрим я змагався, свiй бiг закiнчив, вiру зберiг; а тепер готується менi вiнець правди, який дасть менi Господь, праведний Суддя, в той день; i не тiльки менi, але i всiм, що полюбили явлення Його» (2Тим. 4,7–8).

Стратили Павла за містом, відрубавши йому голову. Святий апостол був  невтомним трудівником, найбільшим проповідником, що захоплював людські душі, був письменником, що написав чотирнадцять Послань.

Святі апостоли Петро і Павло за життя відрізнялися своїми характерами, та їх об’єднала віра в Бога. Вони покинули світське життя і пішли за Ісусом Христом, працюючи на розбудову та зміцнення Христової Церкви. Амінь.

kolomija.com

Кожна мисляча людина в якийсь момент свого існування повинна себе спитати: «Що для мене в житті найцінніше?». Один учений чоловік сказав: «Багатство і слава – це ніщо, коли немає здоров’я!»

Що таке хвора людина, навіть якщо вона знатна і багата? Адже навіть найбагатші не можуть купити собі щастя. А те, що людина досягла вершини слави, ще не означає, що вона стала щасливішою. Заберіть у людини все, що вона має, і дайте їй лише здоров’я, найпершим її бажанням буде повернути втрачені блага. Але коли одне і друге у нас уже є, залишиться слово, яке ми боїмося вимовити, думка, яку ми відганяємо від себе, та, що приносить горе, біль і жаль. Це слово, ця думка – смерть.

Навіть коли життя здається нестерпним, кожна людина міцно чіпляється за нього. Які душевні сили витрачаються на боротьбу зі смертю! З якою пристрастю людина тримається за життя! Найбільша мрія людства – це здоров’я і довголіття. Людина почувається в цьому світі, як удома, і хотіла б тут жити вічно, коли здорова і сповнена сил.

Одного разу, коли Ісус увійшов до Капернауму, до Нього підійшов сотник зі словами: «Господи, слуга мій вдома лежить розслаблений і тяжко страждає. І говорить йому Ісус: Я прийду і зцілю його. Сотник же у відповідь сказав: Господи! Я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою; але промов тільки слово, і видужає слуга мій. Бо і я людина підвладна, але, маючи під собою воїнів, кажу одному: іди, і йде; і другому: прийди, і приходить; і слузі моєму: зроби це, і зробить. Почувши це, Ісус здивувався і сказав тим, що йшли за Ним: істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри. Кажу ж вам, що багато прийдуть зі сходу й заходу і возляжуть з Авраамом, Ісааком і Яковом у Царстві Небесному; а сини Царства вигнані будуть у пітьму непроглядну: там буде плач і скрегіт зубів. І сказав Ісус сотникові: іди і, як вірував ти, нехай буде тобі. І одужав слуга його в ту ж мить» (Мф. 8:6–13).

Віра в Бога є основою нашого спасіння. Для справжньої поваги вона необхідна тому, що без віри ми не можемо вступити в будь-які відносини з Богом. Без віри ми не можемо любити Бога як Творця Всесвіту і прославляти Його милосердя, Його доброту. Апостол Павло говорить: «Без вiри догодити Боговi неможливо» (Євр. 11,6). Відповідно можна сказати, як говорить єпископ Феофан: «Віра є зерном всіх обов’язків всього релігійно-морального життя людини». Віра в Бога дає нам правдиве пізнання Його як всесильного Творця, промислителя й освятителя людини.

Віра в Бога має відгук у кожному серці, вона проникає в душу, пробуджує в серці любов до Бога і ближнього й укріплює волю в сумлінному виконанні християнських обов’язків.

«Яка користь, браття мої, коли хто говорить, що вiн має вiру, а дiл не має? Чи може ця вiра спасти його?» (Як. 2,14). Ми віруємо, що Бог один – добре робимо! Демони також вірують і тремтять. «Але чи хочеш ти знати, легковажна людино, що вiра без дiл мертва? Хiба не дiлами виправдався Авраам, отець наш, поклавши на жертовник сина свого Iсаака? Чи бачиш, що вiра сприяла дiлам його, i дiлами вiра досягла довершености? I справдилося слово Писання: «Вiрував Авраам Боговi, i це було поставлено йому в праведнiсть, i його назвали другом Божим». Чи бачите, що людина виправдовується дiлами, а не тiльки вiрою? Так само i блудниця Раава хiба не дiлами виправдалася, прийнявши пiдглядачiв i вивiвши їх iншою дорогою? Бо як тiло без духу мертве, так i вiра без дiл мертва» (Як. 2,20–26).

Віра ж є здійснення очікуваного і впевненість у невидимому. Вірою ми розуміємо, що віки створені Словом Божим, так що з невидимого сталось видиме. Вірою Авель приніс кращу жертву Богові, ніж Каїн, нею дістав свідчення, що він праведний, як засвідчив Бог про його дари. Вірою Енох перенесений був так, що не бачив смерті, і не стало його, тому, що Бог переселив його. Бо ще до переселення він отримав свідчення що догодив Богові. Без віри догодити Богові неможливо, бо треба, щоб той, хто приходить до Бога, вірував, що Він є і тим, хто шукає Його, дає нагороду. Вірою Ной, будучи попереджений про те, чого ще не було видно, зі страхом збудував ковчег для спасіння дому свого, нею він осудив весь світ і став спадкоємцем праведності по вірі. Вірою Аврам перебував в обітованній землі як на чужій, мешкаючи в наметах з Ісааком і Яковом, які були співспадкоємцями тієї ж обітниці. Вірою Авраам, бувши випробовуваний, приніс Ісаака в жертву і, маючи обітницю, приніс свого єдинородного сина, про якого було сказано: «Від Ісаака народиться тобі потомство».

Вірою Ісак благословив Якова і Ісава на майбутнє. Вірою Яків, умираючи, благословив обох синів Йосифа, і поклонився Богу, спираючись на кінець палиці своєї. Вірою Йосиф при кончині згадав про вихід синів Ізраїля і заповів про кістки свої. Вірою Мойсей залишив Єгипет, не побоявшись гніву царського, бо він був непохитним, як той, хто бачить Невидимого. Вірою він справив Пасху і кроплення крові, щоб губитель не торкнувся їхніх первістків, вірою ізраїльтяни перейшли через Червоне море, як по суходолу, на що спокусившись, єгиптяни потонули. Вірою стіни Єрихону впали після семиденного обходу їх. І що ще скажу? Не вистачить мені часу оповідати про Гедеона, Варана, Самсона, Давида і Самуїла та пророків, які вірою перемагали царства, чинили праведність, одержували обітниці, закривали пащі левам, гасили силу вогню, зцілювалися від немочі, були сильними на війні, змушували до втечі війська чужинців.

Отож, виправдавшись вірою, маємо мир з Богом через Господа нашого Ісуса Христа. Адже серцем віруємо для праведності, а устами визначаємо спасіння. Писання говорить: «Нехай не осоромляться всі, що надіються на Тебе, а осоромляться ті, що безчинствують даремно. Господи, вкажи мені путі Твої і навчи мене стежок Твоїх». (Псл. 24,3–4).

«Всякий, хто покличе iм’я Господнє, спасеться» (Рим. 10:13). Мир і любов з вірою від Бога-Отця і Господа Ісуса Христа, нехай буде благодать Божа зі всіма вами. Амінь.

kolomija.com

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

«Шукайте ж найперше Царства Божого

 й правди Його, а все це вам додасться.» (Мф 6.33)

Дорогі у Христі брати і сестри скільки премудрості ми можемо почерпнути із слухання сьогоднішнього Євангелія. От для прикладу візьмемо стих: «Ніхто не може двом господарям служити – бо одного зненавидить, а іншого буде любити.». Наскільки ці слова актуальні в наш не простий час. Більшість маючи достаток, не задовольняється тим, що Господь дає, не дякуючи за повсякденну турботу про милість до нас грішних. Не маючи часу на молитву та забувають про піст, забувають про Святу Літургію про наслідування святих, як приклад досконалості.

Можна б було жити просто, без турбот, якби людина прагнула не більше, як потрібно. Христос запитує: що важливіше тіло чи душа? Тимчасове чи вічне? Напривеликий жаль людина хоче і з тілом дружити і Богу служити, але так не буває.

Правда Царства Божого вимірюється людською любов’ю до Бога та ближнього. «Полюби Бога всім серцем» і ближнього, як самого себе.

Кожного з нас веде Господь, він один має над нами велику силу, усе є в Його владі і силі, але і немало залежить від самої людини. Людина народилась вільною і нічим необмежена в своїх вчинках. Вона може вибирати між добром і злом, правдою і кривдою – і це її вибір. Потреба робити добро – іде від серця, від внутрішньої спонуки, якою керує Господь.

Тяжко, каже Господь, багатій людині осягнути вічне життя і Царство Боже. Господь хоче, щоб ми не турбувались надмірно, що нам їсти чи пити, але запевняє нас, що Сам про все потурбується. (Мф 6. 26-30)

Хіба ж ми є всесильними у цьому світі? Хіба ми можемо керувати законами природи, зупиняючи, наприклад, старіння? Ні! Цього ми не робимо і не можемо зробити. Тому Господь заповідає нам дивитись на природу і самим вести так би мовити, природній спосіб життя. Христос наводить приклад польових лілей, пташок – всі вони не сіють, не жнуть, не прядуть, але всі блага приймають з милостивої правиці Всевишнього. Якщо ж Творець так піклується про своє більш примітивне творіння, то тим паче і про нас з вами, брати і сестри попіклується.

Бог нікого ніколи не вкине в горе чи біду, а якщо таке на нашому життєвому шляху і зустрінеться, то знайте, що це ознака того, що Господь не покинув нас. Кого любить Бог, того і карає, посилає випробування, щоб ми виправили те, в чому хибимо.

Дорога наша життєва є складною, бо треба докладати чимало зусиль, щоб вистояти перед пристрастями цього світу. Деколи нам не все зрозуміло, не все може осягнути наш розум. Деякі події і обставини можуть нам видаватись не логічними, несправедливими. Але наш розум, це не Божий розум. Тому не слід нам вдаватись до таких роздумів. А, що слід нам робити, про те чули ви у Євангелії: «Шукайте ж спершу Царства Божого і правди його». (Мф 6. 33) Ще тут на землі належить нам шукати його, своїми думками, своїми словами та вчинками і тоді як нагороду, осягнемо вічне і безкінечне блаженне життя з Богом.

voskresinnia.org.ua

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

У другу неділю після П’ятидесятниці Українська Православна Церква шанує пам’ять Всіх святих землі Української. Церква Христова щодня вшановує різних святих, яких є сила-силенна з початку християнства. З приходом на нашу землю віра Христова укріплялася в серцях наших прародичів, які ставали святими і подвижниками. Кожен із них своїми подвигами засвідчував, що український народ здатний трудитися во славу Божу.

Апостоли, отримавши Благодать Духа Святого, проповідували слово Боже по всьому світу. Трудами і проповіддю Андрія Первозванного Блага Вістка проповідується на українській землі. Благословенний Богом, наш народ отримує апостольське благословення. Київська Русь охрестилася в 988 році. Пророчі слова Андрія Первозванного справджуються, наша земля засяяла величчю святих храмів. Віра стала основою життя царів, гетьманів, багато яких прославляється Церквою і суспільством. Віра в Єдиного Бога спонукала людину до святості, творіння добрих діл на благо народу. На пожертви заможних і простих мирян зводилися храми й обителі. Зерна Христового вчення, посіяні на добру землю, проростали могутнім деревом, парості якого прикрашалися плодами святості. Християнство вчило людину святості, піднімало на захист народу і віри. Христова наука впливала на людей, вона укріплялася в їх серцях, які приймали чернецтво, своє життя цілком присвячували Богу і церкві. Великим сонмом святі Києво-Печерської лаври засвідчили відданість християнським канонам. Сьогодні вони моляться за Україну і український народ перед престолом Всевишнього.

Більш як тисячолітня історія християнства на нашій землі переповнена подіями народної боротьби. Наші діди і прадіди не втрачали віри в Єдиного Бога під час лихоліть, вірою перемагали, визволяли, зберігаючи звичаї, традиції, обряди, які тісно переплелися з християнством. З покоління у покоління передавалися віра, молитва, пісня, коляда. Сьогодні живемо в непростий час становлення України як держави з великим історичним минулим, яке надихає на захист Української Православної Церкви і великого християнського народу. Сьогодні наші воїни своїм життям бережуть наш мир і спокій. Дух славних козаків і опришків животворить на боротьбу, на захист правди. ”З нами Бог! А де Бог – там перемога!” Свята Православна Церква України молиться за мир в Україні, за збереження життя воїнів-захисників. Святу молитву рідною мовою підносимо за вічний спокій тих, котрі в різні часи віддали життя за волю і незалежність України.

Дорогі у Христі брати і сестри, ми повинні шанувати наших святих, святих землі Української. Нехай їхнє життя буде для нас прикладом святості і віри у Господа Бога. Твердістю віри вони стали духовним фундаментом Церкви в Україні. Кожен із них почув заклик Господній – бути святим і досконалим. Вони стали будівничими нашої держави, щоб весь народ єдиним серцем і єдиними устами прославляв Бога на Українській землі.

Прославляючи всіх святих українських, ми згадуємо велику історію Української церкви і держави. Всі святі, яких ми знаємо і не знаємо, є заступниками перед Господом за наш народ. Ми сьогодні до них молимося за мир в Україні, за краще майбутнє для нашого багатостраждального народу. Нехай їх життя і подвиг дають нам надію на вічне життя. Всі святі землі Української, моліть Бога за нас, грішних! Амінь.

kolomija.com

«Прийдіть вірні зібравши нині хор, побожно торжествуємо і славно оспівуємо святу й преславну пам’ять всіх святих». Так, дорогі браття і сестри, оспівується всіх святих в стихирі на стиховні в неділю, яку ми сьогодні святкуємо. Після Зішестя Святого Духа на апостолів вони розійшлися по цілому світу, проповідуючи Христову науку – славлячи Воскреслого Хреста. Божественні слова апостолів закарбовувалася у людських серцях і світло Божої благодаті наповняло їх. Люди, сповнені Божої благодаті, пізнавали правду – змінювали своє життя, ставали послідовниками Христа.

Христова наука чимраз більше поширювалася світом. Сьогодні ми святкуємо Неділю всіх святих. Людей, які не шкодували свого здоров’я і навіть життя, для того щоб прославити Воскреслого Христа, адже в їхніх серцях закарбувалися Його слова: «І всякий, хто покине дім, або братів, або сестер, або батька, або матір, або жінку, або дітей, або землі заради імені Мого, одержить у стократ і успадкує життя вічне» (Мф. 19,29).

Церква знає безліч імен святих людей, яких ми вшановуємо протягом цілого року, яким поклоняємося і молимося до них. Але є й такі святі, про яких ми майже нічого не знаємо. Візьмемо св. мученика Лонгина-сотника родом з Каппадокії, який владою Пилата був поставлений зі своїми воїнами служити під час страждань і розп’яття Ісуса Христа. Це був той воїн, який списом проколов ребра розіп’ятого Господа Нашого і від витеклих крові та води отримав зцілення своїх хворих очей. А побачивши землетрус, затьмарення сонця, гроби, що відкрилися, і посталих із мертвих, сотник Лонгин визнав: «Воістину Він був Син Божий» (Мф. 27,54).

Він був і серед вартових, представлених Пилатом до Животворчого тіла Ісуса Христа, яке лежало в гробі. Коли Господь Воскрес і Своїм дивним Воскресінням навів на варту страх, тоді Лонгин і два воїни, а звали їх Ісавр та Афродисій, остаточно увірували в Христа і стали проповідниками Воскресіння Христового. Архієреї і юдейські старійшини дали воїнам гроші, щоб ті приховали цю подію і сказали, нібито ученики Христа прийшли вночі і вкрали Його, поки вони спали. Проте Лонгин грошей не взяв і затаїти чудо не захотів, натомість ще ревніше почав свідчити про Нього.

Залишивши службу, Лонгин і два його воїни відправилися на Батьківщину, де прийняли Таїнство Хрещення і почали проповідувати. Архієреї і старійшини, спокушені злим духом, сповнені заздрості і гніву, пішли до Пилата, і він видав наказ про страту Лонгина та його друзів. Карателі прибули до Каппадокії, почали розпитувати про Лонгина і дізналися, що він живе в батьківському домі. Туди вони й відправились. З Божого одкровення св. Лонгин узнав про свій мученицький вінець і про все, що з ним має статися. Вийшовши назустріч кривдникам, посланим Пилатом, він запросив їх у свій дім, пригостив обідом і почав розпитувати про мету їхнього візиту. Вони розповіли, що їм наказано стратити його. Одягнувшись у білу похоронну одежу, св. Лонгин промовив: «Ви нічим не можете віддячити мені за мою любов до вас, ніж послати мене до Господа мого, Якого я давно бажаю бачити». Після цих слів він і його товариші схилили свої голови під меч. Воїни виконали наказ і пішли, а тіла мучеників за віру Христову були з почестями похоронені на тому місці, яке вказав сам святий Лонгин.

І ми, дорогі браття і сестри, повинні брати приклад із земного життя тих людей, які отримали від Господа велику благодать і успадкували Царство Небесне. Тож від щирого серця принесімо їм свої молитви і благаймо, щоб вони були нашими покровителями перед престолом Всевишнього, а ми гідно несли ім’я християнина і тут, на землі, здобували собі Царство Небесне. Амінь.

kolomija.com

Слава Ісусу Христу!

«П’ятидесятницю святкуємо, і Духа пришестя,  і виконання обіцяного, і сповнення надії, і таїнство — таке велике, як і чесне».

(стихира свята з Великої Вечірні) 

Дорогі брати і сестри! Сьогодні Свята Христова Церква святкує одне з найбільших християнських свят – День Святої Трійці, або ж Свята П’ятидесятниця. Саме сьогодні Церква згадує і молитовно святкує своє народження.

Цей день став для християн воістину днем єднання неба і землі, видимого і невидимого. Впродовж історії всього роду людського Творець готував своє творіння до події Святої П’ятидесятниці, засвідчуючи це словами пророків: «виллю від Духа Мого на всяку плоть, і будуть пророкувати сини ваші і дочки ваші; старцям вашим будуть снитися сни, і юнаки ваші будуть бачити видіння» (Іоїл. 2. 28). Про цей день по-особливому нагадував і Спаситель під час свого Вознесіння: «але ви приймете силу, коли зійде на вас Дух Святий» (Діян. 1.8). І кожен із нас сьогодні відчуває особливе єднання з Богом, бо ми всі прийняли благодать Святого Духа, яка осінила нас у таїнстві Святого Хрещення, Миропомазання та ін.

Опис події сходження Святого Духа на апостолів залишений для нас євангелістом Лукою у книзі Діянь святих апостолів, розповідає, що коли дванадцять апостолів разом з Пресвятою Богородицею перебували у сіонській горниці на молитві, на них у вигляді вогненних язиків зійшов Дух Святий. І відразу після цього апостоли вийшли з горниці, яка була замкнена через страх, що перебував у душах учеників Христових, і почали проповідницьку місію, яка не закінчується і до сьогодні.

Проповідь апостола Петра в цей день навернула 3000 людей, які прийшли до Єрусалиму з різних країн і, слухаючи апостола, чудесним чином чули свою мову, в якій народилися і сприйнявши радість благодаті Святого Духа, це доторкання його Божественної слави стали єдиним цілим – Церквою. І це єднання в Богові благодаттю Святого Духа повинні відчувати і ми, бо, як каже святитель Іриней Ліонський: «той самий Дух, що колись зійшов на апостолів, сьогодні є серцебиттям Христової Церкви, є її духом єдності».

Сьогоднішній день ми ще називаємо Трійцею, і ця назва свята також не випадкова. Бо подія сходження  Святого Духа на апостолів явила триіпостасного Бога у цьому світі – Отця, Сина і Святого Духа. Саме прославленням  Пресвятої Тройці і осіненням себе хресним знаменням кожен з нас розпочинає нашу розмову з Богом (молитву). Святкуючи, ми подумки повертаємось у день Богоявлення чи Преображення, бо і там явно явилася Пресвята Трійця. Коли Бог Син стояв у Йордані, приймаючи хрещення від слуги, то Дух Святий у вигляді голуба сходив над ним, а з відкритих небес чувся голос Отця Небесного. Символ Віри, який ми промовляємо на кожній Літургії, засвідчує про Пресвяту Трійцю як основу нашої віри в Бога.

Сьогодні ми наші будинки і храми прикрашаємо зеленню, що теж є доброю традицією, надаючи цьому символічного значення Духа Святого, Який є Життєподателем, Який все оживляє і Якого ми просимо, щоб «прийшов і вселився в нас», бо Його ми отримали, Він перебуває в нас. І нехай його плоди «любов, радiсть, мир, довготерпiння, доброта, милосердя, вiра,  лагiд­нiсть, стриманiсть» (Гал. 5. 22-23) зустрічаються у нашому житті повсякчасно. Амінь.

ІЛАРІОН  

митрополит Рівненський і Острозький

Слава Ісусу Христу!

         Дорогі брати і сестри! Сьогодні 7-ма неділя після святої Пасхи, яка присвячена пам’яті отців Першого Вселенського Собору, що відбувся в Нікеї у 325 році. Церква по-особливому виокремлює цей собор з-поміж інших і пропонує відразу після Вознесіння прославити тих отців древньої Церкви, які відкинули та засудили єресь Арія, котрий заперечував рівність Ісуса Христа з Богом Отцем, і дали чітке визначення догмату «сповідання Ісуса Христа Сином Божим, співпрестольним з Отцем і Духом».

Сповідування віри, утверджене на цьому соборі, є особливо близьким для кожного з нас, бо всі ми, перебуваючи на Літургії, постійно промовляємо Символ Віри (Вірую), першу частину якого уклали святі отці Першого Вселенського Собору. І молячись цими словами, ми мимоволі єднаємось з визначенням 318 благочестивих мужів, серед яких були: свт. Миколай Мірлікійський, свт. Спиридон Тримифунтський, свт. Афанасій Олександрійський та ін.

Слова цього тексту визнано усіма християнськими церквами світу за основу християнської віри і як дороговказ для віри кожного християнина. Вони допомагають нам звершувати правильне молитовне звернення до Господа, Який не полишив нас після Свого Вознесіння, а заповів, промовивши: «Нехай не тривожиться серце ваше; віруйте в Бога і в Мене віруйте» (Ін. 14. 1). Бо віра кожного з нас у Спасителя повинна надихати нас на життя, достойне християнина, сповнене добрих діл, бо «віра без діл мертва» (Як. 2. 14).

Проте сьогоднішнє недільне Євангельське читання говорить не про цей Собор, а про останню  молитву Господа нашого Ісуса Христа до Отця Небесного, промовлену на Тайній Вечері незадовго до хресних страждань Спасителя, яка увійшла у богослов’я під назвою Першосвященича і міститься у 17-й главі Євангелія від Іоанна.

Святитель Миколай Сербський зауважуючи чому саме ця молитва читається в Євангелії нинішнього дня? Говорить: «Бо ця молитва явила свою дію і на Першому Вселенському Соборі і на інших зібраннях святих отців. Силою цієї молитви Бог учинив святих отців цього Собору освіченими і безстрашними поборниками істини і переможцями помилок і людської та бісівської злоби». Дана молитва нагадує нам про особливе Боже укріплення тих, які увірували в Нього: «вони були Твої, і Ти дав їх Мені, і вони зберегли слово Твоє. Нині зрозуміли, що все, що Ти дав Мені, є від Тебе.  Бо слова, які Ти дав Мені, Я передав їм, і вони прийняли і зрозуміли воістину, що Я зійшов від Тебе, і увірували, що Ти послав Мене» (Ін. 17. 6-8).

Крім того, сьогоднішній уривок розповідає нам про відносини між Отцем Сином і Святим Духом. Навіть уважно слухаючи його, ми не можемо відразу зрозуміти і вникнути у всю суть прочитаного. І це не дивно, адже навіть самі апостоли на Тайній Вечері просили Христа роз’яснити їм сказане (Ін. 16. 17), а на прикладі прочитаного ми бачимо, наскільки наш людський розум нездатний вмістити Божественних Одкровень.

З Першосвяченичої молитви Ісуса Христа ми дізнаємось запоруку благочестивого життя і перебування у Бозі – це єдність, і про неї молиться Божественний Спаситель: «Збережи їх в ім’я Твоє, тих, кого Ти дав Мені, щоб вони були єдине, як і Ми» (Ін. 17. 11). В останній частині молитви Ісус молиться за всіх майбутніх християн, зокрема, за нас із вами та нашу єдність.

Отже, бачимо, що єдина можливість для нас, християн, бути стійкими проти спокус цього світу – це бути разом. І навпаки, розділення є найбільшою небезпекою. Чого хоче ворог нашого спасіння? Розділити нас одне від одного, а саме більше відділити нас від Бога – Джерела Любові, віруючи в Якого, зможемо вистояти і перемогти все, що нас спіткало.

І у цьому нам допомагають отці й учителі Церкви, які передали нам безцінний досвід умоспоглядання Бога. Досвід, який відкинули багато сектантських спільнот, відірвавши себе від істинного Богошанування. Ми ж, перебуваючи у молитовному єднанні з Нашим Творцем, «маючи довкола себе таку хмару свiдкiв, скиньмо з себе всякий тягар i грiх, який нас обплутує» (Євр. 12.1).

Отож сьогодні разом із Святими Отцями радісно сповідуймо нашу віру, згадаймо, промовляючи чи співаючи Символ Віри на Літургії, що ми молимось разом з ними, прославляючи «Отця, і Сина, і Святого Духа – Тройцю єдиносущну і нероздільну». Амінь.

ІЛАРІОН                   

митрополит Рівненський і Острозький

В ім’я Отця, і Сина, і   Святого Духа!

Проминуло сорок днів від Воскресіння Христового, протягом яких апостоли відчували радість зустрічей і розмов зі своїм улюбленим Учителем. Яка з-поміж земних радостей може зрівнятись із тією радістю, коли апостоли побачили живим свого Божественного Учителя, Якого думали, що втратили назавжди! І ось вони бачать, як посеред розмови Господь починає підніматись із землі на Небо. Вони довго дивились на Небо, де зник Христос, і їхні серця сповнилися скорботи, адже вони знову розлучились із Господом. Здавалося, що ніщо не заспокоїть і не заповнить їхню втрату. Але, як бачимо, ще на Елеонській горі скорбота учнів Христових перемінилась на велику радість: «І коли Він благословляв їх, почав віддалятися від них і вознісся на небо. Вони, поклонившись Йому, повернулися до Єрусалима з великою радістю і перебували завжди в храмі, прославляючи і благословляючи Бога» (Лк. 24,51–53).

Що ж стало причиною такої переміни? Найперше, поява ангелів, які промовили до апостолів: «Мужі галилейськi, чого ви стоїте i дивитеся на небо? Цей Ісус, Який вознісся від вас на небо, прийде так само, як ви бачили Його, коли Він сходив на небо» (Діян. 1,11). Сам Спаситель потішив їх словами: «Прийду знову і візьму вас до Себе, щоб і ви були там, де Я» (Ін. 14,3). Нехай це буде ще не скоро, але апостоли готові були терпіти багато років, бо мали тверду і непохитну віру, що знову перебуватимуть з улюбленим Господом.

Ще не так давно вони не могли повірити, що можна побачити живим Того, тіло Якого сховала могила. Тепер вони розлучаються вже не з померлим, а живим, Який обіцяє знову прийти. Ці радісні думки одна за одною витісняли скорботу з сердець учнів Ісуса Христа, який перед Своєю смертю в прощальній розмові з ними сказав: «Я ублагаю Отця, й іншого Утішителя дасть вам, щоб був з вами повік» (Ін. 14,16). Багато втішного говорив Христос про Утішителя: Він нагадає апостолам про все, що говорив Христос, допоможе зрозуміти те, що вони не зрозуміли, коли Христос був поруч, навіть відкриє їм майбутнє.

Через прихід Утішителя учні зодягнуться в силу, щоби безстрашно свідчити про Христа у світі, який Його так ненавидить. Сам Утішитель свідчитиме про Христа разом із ними і через них: «Коли ж прийде Утішитель, Якого Я пошлю вам від Отця, Дух істини, Який від Отця виходить, Він буде свідчити про Мене» (Ін. 15,26) і не покине їх: «Не залишу вас сиротами; прийду до вас» (Ін. 14,18).

Учні розлучаються з Господом, переживають скорботу, але скорбота їхня перемінюється на радість: «Істинно, істинно кажу вам: ви будете плакати і ридати, а світ зрадіє; ви печальні будете, та печаль ваша за радість буде. Жінка, коли народжує, терпить скорботу, бо прийшла година її; коли ж породила дитя, вже не пам’ятає скорботи від радости, тому що народилася людина на світ. Так і ви маєте печаль нині; але Я знову побачу вас, і зрадіє серце ваше, і радости вашої ніхто не відбере від вас» (Ін. 16,20–22). Така радість повернулась до учнів, радість живого, духовного єднання з Христом, і цієї радості не віднімуть від них жодні скорботи світу.

Їхня радість зросте, коли побачать, що все, що вони проситимуть в ім’я Христове, збуватиметься для них: «Чого б ви не попросили в Отця в ім’я Моє, дасть вам» (Ін. 16.23). Це радісне свідчення того, що Христос живе, бачить і чує Своїх учнів, перебуває з ними «невідступно», і хоча вони не будуть більше бачити Його своїми тілесними очима, та очима віри бачитимуть завжди. Якщо глибше проникнути у Тайну Вознесіння Христового на Небо, то прийдемо до висновку, що не Христос не хотів перебувати з апостолами видимо повсякчас, а світ, що ненавидів Христа, не міг умістити перебування у собі Спасителя. Світ, ненавидячи Христа, міг знову і знову засуджувати Його на смерть. Світ не міг далі бачити Христа – через свою неправду, яку і повинен був розкрити грядущий Святий Дух: «І коли Він прийде, викриє світ за гріх, і за правду, і за суд» (Ін. 16,8).

Колись рай був заснований Богом на землі, де Сам Бог з’являвся людині, розмовляючи із нею. Гріх, скоєний людиною, вніс тління смерті, зробив неможливим вічне блаженство людини на землі у цьому тілі. І земля через гріх притягнула людське серце до себе, а тому «земля і всі діла на ній» повинні колись згоріти, щоб з’явилось нове Небо і нова земля: «Прийде ж день Господнiй, як тать уночi, i тодi небеса з шумом перейдуть, а стихiї, розпалившись, зруйнуються, земля i всi дiла на нiй згорять» (2Пет. 3,10). Щоби знищити гріх, потрібно було розлучити людину з тілом. Ось чому Христос — це новий Адам: «Так i написано: перший чоловiк Адам став душею живою, а останнiй Адам є дух животворчий» (1Кор. 15,45). Він, ставши подібним до нас, повинен був перетерпіти смерть і з нетлінним тілом вознестися з землі на Небо.

Щоб визволити людину і дати можливість жити вічним життям, Христос перетерпів смерть, Воскрес і Вознісся на Небо. Після Його Вознесіння діло спасіння людини продовжує звершувати Святий Дух, посланий Богом Отцем у світ, який очищає від гріха, даруючи кожному духовне життя.

Перебуваючи спочатку з людьми у тілі, щоби впровадити їх у єднання з Богом, Христос після Свого Воскресіння являється учням лише час від часу і в тілі вже обновленому, немовби влаштовуючи перехід від видимого єднання до духовного. Після Вознесіння Він упроваджує людей у духовне єднання з Собою і Святим Духом. Ось тайна радості святих апостолів після Вознесіння Господнього, причина, за якою скорбота розлуки з Господом перемінилась на велику радість вічного духовного єднання з Ним у Святому Дусі. Через віру ця радість увіходить у серця всіх, хто любить Христа, як увійшла вона у серця святих апостолів.

Тож прославляймо Христа, Який обіцяв і після Вознесіння перебувати з нами до кінця віку, продовжуючи нас бачити, чути, являти Себе різним способом, залишаючи видимі знаки Свого перебування в нашому житті: «Ось, творю все нове» (Одкр. 21,5).

Прославляючи Христа, Який вознісся від нас на Небо, і самі частіше підносімо розум і серця угору, де тепер «Христос сидить праворуч Бога» (Кол. 3,1), де є рай і вічне життя. Амінь.

kolomija.com